Володимир Середа
Держава. Фізіологія та паразитологія
Хто для - кого? Влада - для народу? Або народ - для влади?
- Відповіді на ці запитання можуть бути різними.
«Демократичний» підхід допускає так званий плюралізм думок.
Теорія класової боротьби стверджує, що трудящі
(безпосередні виробники матеріальних цінностей) і
господарі підприємств перебувають у стані антагоністичних
протиріч, що й породжує споконвічну боротьбу одних з іншими.
Термін «патерналізм» (любов до Батьківщини, усвідомлення громадянином самого себе
елементом єдиного цілого зі своїм народом) сьогодні
вживається, в основному, в негативному та іронічному сенсі. Так, наче
патерналізм відображає спосіб мислення тільки слабких, неосвічених, не здатних самостійно постояти за себе людей, людей, що сподіваються всякчас
на допомогу держави, як на манну небесну.
Сильні і вільні виживають самостійно, вибудовуючи свій
шлях, усупереч обставинам і застарілим правилам поведінки.
Залишається тільки поспівчувати цим «переможцям».
Адже, чим вище вони піднімаються в ієрархії влади, тим частіше їм доводиться притискати руку до серця, вислуховувати і виконувати текст державного
гімну, покладати вінки і виголошувати промови на знак любові до власного
народу.
Може виникнути відчуття, що єдиною платою за особисту
свободу і цинізм стосовно виконання закону, спільного для всіх,
є саме регулярна участь влади у святкових концертах,
присвячених оспівуванню ґвалтованого нею ж, народу.
Виходить так: дурний народ без влади жити не може.
Без влади не живуть і всі соціальні тварини. Миші, слони,
вовки (звірі, звичайно, нам - не указ, та все ж таки), всі вони прагнуть
до стану єдиновладдя, підкоряючись єдиній волі, виключно
з метою власного індивідуального виживання. Це означає, що й ватажки,
і підлеглі, залишившись на самоті, приречені на смерть.
Але «дурний» народ не здатен обійтися і без почуття ненависті до
своїх ватажків. Почуття заздрощів, усіляко підтримуване
класовою ідеологією, породжує велику соціальну енергію
безперервної ротації кадрів, взаємних поглинань і взаємних
перетворень, що схожі на харчовий ланцюжок, описаний у шкільному
підручнику з біології.
Однак чи вирішує ця схема проблеми виживання людського
суспільства в цілому?
Нам кажуть: закон джунглів прискорює прогрес. Але яка
швидкість потрібна? І - в якому напрямку рухатися?
Відповідь є: слід збільшити кількість грошей на планеті, а
потім боротися за одноосібне їх привласнення. Й - усе.
Задача, загадана природою, і єдине «об'єктивне»
для людей, як біологічного виду, завдання їх виживання, шляхом
нехитрих логічний підмін залишилося осторонь від його обговорення.
Навіщо і кому це потрібно?
-Очевидно, тим, хто вважає, що з грошей можна побудувати пліт, на
якому вдасться виплисти з катастрофи, в якій загине решта.
Утім, чи можливе саме існування патерналістського (без лапок)
суспільства за умови реального перенаселення планети?
-Саме так, тільки таке й можливе. Загальна для всіх природна
катастрофа просто зобов'язана згуртувати народи. Політична влада
(на відміну від економічної, що об'єдналася виключно з
метою знищення всіх своїх конкурентів) здатна до вирішення
завдань будь-якого рівня складності. Несправедливо принижена й така,
що втратила своє покликання в процесі дискредитації царів,
королів, фараонів, ця влада якраз і може послужити «головою»
для давно обезголовлених тіл більшості народів.
Важко бути екстравертом на безлюдному острові.
Важко інтравертові працювати ді-джеєм.
Тюремний барак і одиночна камера можуть виявитися страшнішими за
смертну кару.
А можуть і - піднести людей.
Люди, адже, - різні.
Коли (колись) дітей у сім'ї було багато, думка про те, що їм судилася різна доля, ні для кого не здавалася дивною.
А діти завжди народжуються - різними.
Це - природний шлях для Натури спробувати відновити одним робом
(з однієї пари людських істот)
той складний соціум, що тотожний людському розуму.
Для племені-сім'ї розподіл соціальних функцій був універсальним
способом самозбереження впродовж сотень тисяч років.
Тільки абсолютна централізована влада, персоніфікована в особистості
вождя, дозволяла громаді діяти як єдиного організму.
Принцип централізації влади, готовність до підпорядкування їй з боку рядових
членів спільноти має ще більш давню історію, що включає в себе
еволюцію зграйних хижаків, гризунів, мавп та інших соціальних тварин.
Мова йде про стійкий тип поведінки різних тварин, що закріплений на
генетичному рівні.
Щоразу, коли внутрішній конфлікт досягав у групі граничного рівня,
відбувався розкол: сильна "партія" виганяла слабку.
Поділ на частини, як мирний результат, що зберігає принцип єдиновладдя в
кожній з новоутворених груп, був неминучим.
Так множилися і плодилися племена людей. Не люди плодилися. Плодилися -
племена.
Будь-який розкол приводив до послаблення племені.
Захист від великих хижаків, полювання, завдання будівництва, виготовлення
зброї і знарядь праці, а головне - збереження знання (технологій
виживання), цілком залежали від кількісного складу громади.
Потужне плем'я могло дозволити собі формування професійно-
орієнтованих сімей, у тому числі, - жерців-науковців.
Через історичні обставини (відсутність більшості достовірних документів минувшини), цілком природно буде посилатися на Старий Заповіт.
Міф про Ноя, порятованого у всесвітній катастрофі, свідчить: рецепт
спасіння полягав не просто у збереженні "родини", але й у збереженні всього генофонду тваринного світу планети. Створення світу і Всесвітній потоп - два свідчення про зв'язок усього живого на Землі, якими Старий Заповіт й обмежився в своїх нарочито соціальних устремліннях. Але екологічна
складова в теорії Старого Заповіту почерпнута ним зі спадщини ще більш
давніх культур.
Взаємозв'язок людей, у формі їх абсолютної залежності одне від одного протягом усієї їхньої історії, не допускає навіть власне думки про СВОБОДУ
ОСОБИСТОСТІ.
Біологічний вид ГОМО не втратив властивостей особистісної свободи.
Він просто ніколи їх не мав.
І набути ці властивості, взяти їх - просто - нізвідки.
Суспільство, яке розпалося на молекулярні свої складові, як і в давно забуті, заборонені ("поганські") часи, неодмінно норовить зібратися десь на центральній площі, "забалдіти" від чуття власного єдності, а потім і розповзтися відповідно до ідей свободи особистості
по своїх норах після завершення заходу.
Захист прав особистості, вдоволений самим актом протесту, символізує і
відображає тільки відсутність влади, нездатність людей захистити свої
права (права більшості).
Великий натовп незмінно означає реальну перспективу тисняви, смертовбивства і
людських жертв.
Чим більше людей збереться в певному місці в призначений час, тим реальнішим є шанс, що назавтра, після "людського самозгубного потопу",
припинить своє існування і вся структура управління народом,
державою.
У психологічному ефекті "помаранчевих революцій" архівизначальним чинником
залишається таємне бажання "вільних" людей до об'єднання в єдину зграю, "парадоксальне" їх бажання відмовитися від своєї "унікальної"
індивідуальності, спрага злиття з іншими людьми в єдине ціле.
Немає ніяких особливих сумнівів у тому, що це і є єдиним шляхом до рівноваги, шляхом до відновлення психологічної цілісності індивідуума
у складі соціуму.
Щоправда, ніхто не запитав у мене, навіщо потрібна ця (вульгарна, з моєї точки
зору) українська (грузинська, киргизька) революція. Не запитали й у інших (мільйонів) моїх співгромадян.
Сьогодні триває "зелена" революція із захисту лісу в місті Харкові.
Один з активістів цього процесу заявив про те, що ніколи в житті не мав такого потужного почуття солідарності щодо інших людей, як це сталося з ним сьогодні.
Порекомендував би йому сходити хоч раз у похід в гори.
Ідеологічна установка на "свободу", поза всякою конкретизацією цієї ідеї, неминуче веде до революційного розпаду і деґенерації соціуму.
Помаранчевий майдан свободи в Києві - це "заколот" (політичний переворот) меншини, який здобув владу в Україні в обхід волі більшості населення України.
"Сексуальне" відчуття об'єднання в щось "єдине", досягнуте помаранчевим натовпом, цілком визначається відчуттям торжества зверхності "індивідуумів" над самою ідеєю народовладдя.
Кожен, хто втратив чуття дотичності до власного народу, не спроможний втамувати спрагу до об'єднання.
Принцип насадження різноманітних за своєю природою "свобод" дозволяє
розібрати народ на безліч антагоністичних частин.
Розділяй і - владарюй.
Зелені, блакитні, коричневі, червоні партії символізують собою нині революційну ідею про неприпустимість об'єднання людей в єдине ціле.
Захищаючи "права природи" (хоч би Вона про це нас і не просила) або права собак і кішок, або права жінок бути чоловіками, ми здатні сьогодні
безперервно перевертати світ в осібно взятих державах.
Свобода, як спосіб передачі влади від більшості, що сповідує
традиційні моральні цінності, до МЕНШОСТІ, відображає закон
безперервної (перманентної) революції, смисловий підсумок якої зводиться до
досягнення того рівня державної влади, який найбільш близький до
до стану повної його відсутності.
Розпалювання вогнищ "свободи" (перш за все, міжрелігійних, конфесійних)
відображає ту, що вже стала хронічною, недугу, яку людство
надбало разом із застарілою проблемою єдиного бога.
Дурному і підневільному плебсу, що виробляє в надрах шахт і в гримучих брудних цехах заводів східної України товари і валюту країни, було, автоматично, надано статусу рабів і "бандитів". З цими людьми, в процесі набуття свободи українським "народом", не варто було б і рахуватися.
Але, в контексті завданої недвозначної образи, "плем'я" держави України зобов'язане прийняти однозначне рішення.
Або ж Україна в найближчі роки остаточно розділиться на складові її частини, або той пихатий і нерозвинений Захід (охопилений думкою про свою "обраність") змушений буде вимовляти ритуальні формули власної безсумнівної провини.
Право приналежності до великої і сильної групи людей, саме по собі, є високим соціальним статусом і гарантією виживання поколінь.
Презирство до своєї держави, самоідентифікування самого самого себе як богообраної істоти не має нічого спільного з перспективою облаштування життя українського (і будь-якого іншого) народу.
Історичний досвід свідчить: усі революції переслідують
одну й ту ж мету: руйнування досягнутої єдності людей.
Іноді деякі «вожді», яких приваблює запах горілого м»яса, поспішають перетнути політичні кордони
й океани, щоб устигнути посісти
вакантні місця на вершині влади.
Виховані в дусі винятковості власної особистості, вони сприймають свій низький соціальний статус за свідчення недосконалості самого світу.
З їхньої точки зору, весь світ слід перевертати стільки разів, скільки це
буде потрібно, для їх власного утвердження на самій горі. Нічого спільного з
проблемами власне людського суспільства споконвічна революційна
пристрасть не має.
Ідея свободи (богообраності) означає увільнення від соціальних
зобов'язань, від участі в єдиному для всіх членів групи завданні
виживання. «Новація» згаданої ідеї полягає в тому, що завдання виживання
тепер повинно вирішуватися не «разом з усіма», а «за рахунок усіх
інших».
Це - не розвиток. Це - деградація.
Влада, яка з презирством ставиться до свого «народу», що паразитує
на ньому, це - досягнення останніх двох тисяч років розвитку
людства. Ненависть до свого царя - також.
Відсутність єдності, почуття смертельного антагонізму, свідомо
розпалювані між людьми носіями ідеї «свободи», знищують
самі поняття «держава», «народ», «громада».
Парадокс тут полягає в тому, що ослаблення держави (як
і у випадку паразитування одних організмів на інших у природі)
призводить до загибелі всіх людських істот, включаючи «обраних богом».
Не кажучи вже про те, що вирішення задачі оволодіння всім
світом, безперервного зосередження матеріальних багатств і
політичної влади в одних руках призводить до руйнування
природи Землі. Паразитування і турбота про довкілля - протилежні,
мало сумісні принципи.
Методика апологетів «свободи» (меншини, що призначила себе
господарями світу) у справі досягнення влади завжди залишається однією
і тією ж: потрібно відокремити «голову» від «тулуба».
Як тільки вождь зметикує, що його народ - безлика тупа маса,
яку слід експлуатувати для власного збагачення, в
той самий момент соціальний організм гине, а зграя перетворюється
на отару рабів.
Інший шлях ослаблення держави, це - відділення тулуба від
голови. Ця операція більш тривала й трудомістка. Тулуб
має усвідомити непотрібність і навіть шкідливість голови. Для розгойдування
тулуба потрібні великі матеріальні кошти, політичні
партії, підпільна діяльність, тероризм, час.
Як тільки у громадян виникне відчуття нестерпності існуючого
стану речей, «тіло» само відірве від себе
свою «голову». Цей процес і називається революцією.
Але деякі ознаки (перехід всілякого ґатунку криз у стадію
смертельно-небезпечних для всіх, «обраних» і «необраних»)
дозволяють вважати, що величезний історичний цикл «свободи»,
в цілому, завершено.
А що людині треба?
Людині потрібно жити в громаді. Людині не потрібна космічна
самотність.
Чоловікові потрібна жінка. Для цього потрібно виховати нових жінок.
Жінці потрібен чоловік. Для цього потрібно виховати нових чоловіків.
Зрештою, повернутися до того, що було колись раніше. Про що ми
вже давно забули.
Оригинал произведения на странице автора - http://www.proza.ru/2010/06/09/543