Вікторії Ковальчук –
щасливій мешканці планети –
присвячую.
Віта, примруживши очі, крізь вії дивилась на велику червону трійку, яка, немов хробак, випнулась на сторінці зошиту з математики. Ще й досі у вухах відлунювали слова Мирона Йосиповича:
-Народжений плазувати – не літатиме!
Сльозинка з вій капнула на трійку, і червоне чорнило відразу її забарвило: хробак ворухнувся, а Віта мимоволі відсахнулась від зошиту - таке сильне враження справив цей рух.
-Краще б вже то був справжній хробак, я б його прогнала… - подумала Віта, а Уява, яка завжди була поруч, відразу намалювала їй маму, що відкриває зошит, з якого виповзає живий хробак!..
-Цікаво, мама би перелякалась?..
Хробак випав на стежку та поплазував до трави…
-О так, він не літатиме, - зітхнула Віта - Але ж я – не хробак! Чому я маю плазувати?! – Уява услужливо прихилила до Вітиного погляду криву посмішку Мирона Йосиповича:
-Не літатимеш! Не літатимеш!..
-Літатиму! – вперто прошепотіла Віта. – Хоча би й уві сні!
Але коли ввечорі Віта положилась до ліжка, сон не поспішав стулити її повіки. Тільки Уява вистромнула дівчину з-під ковдри й закружляла з нею у віхолі мар.
-Хочеш стати чарівницею? – шепотіла Уява, - бери чарівну паличку! Де вона в тебе?..
Віта озирнулась навколо і побачила на столі довгий пухнастий пензлик.
-О, саме він зробить тебе чарівницею! – радісно сповістила Уява.
Віта підхопила пензлик і намалювала в повітрі коло.
-Летимо? – запитала Уява.
-Але куди?
-На планету, де перемагає мрія – на твою планету!
-А як вона називається?
-Планета Вікторія…
•
Уява жила в одній кімнаті з Вітою. Як ви й здогадуєтесь, це було напівпрозоре створіння, але зовсім не ніжне і тендітне, як хочеться думати. Уява нагадувала сусідку з верхнього поверху, така ж кремезна й настирлива, завжди до всього мала інтерес і про все – власну думку. Та Віта вже звикла до Уяви й залюбки брала до уваги її точку зору, хоча не завжди з нею погоджувалась…
Одного Віта не могла зрозуміти, де і коли та Уява спить? Власного ліжка вона не мала – другого ліжка у кімнаті не було, але дівчина завжди відчувала Уяву поруч…
Це питання так і лишилось загадкою для Вікторії.
Але сусідство Уяви їй не перешкоджало, а зовсім навпаки: у товаристві Уяви життя сприймалось цікаво й різнобарвно. Тільки но побачиш якесь явище, а Уява вже відкриває за ним щось інше, а за тим – знов інше… І так – без кінця!
-Планета Вікторія! Неймовірно! Але яка вона, ця планета? – Вікторія мимоволі подивилась на свою чарівну паличку – пензлик.
•
Ранком Віта обудилась із пензликом у руках.
-Дитино, прошу тебе, будь уважною на уроці математики, сумно казала мама, поки Віта снідала. – Мирон Йосипович скаржився на тебе. І ці трійки…
-Хробаки, - подумала Віта.
-Невже вони тобі потрібні? – продовжувала мати. – Невже ти не можеш їх позбутись?..
-Якби вони не плазували, а літали… - Уява вже підсіла до столу й насунула видіння…
-Чого ти смієшся, хіба я говорю щось смішне? – мама здивовано дивилась на Віту.
-Але ж… - Віта хотіла розповісти, як смішно трійки-хробаки позалітали до порохотягу, та схаменулась. Адже мати цього не бачила. А трійки у зошиті –це зовсім не смішно…
-Вибач, - сказала Віта.
-Вікторіє! Будь серйозною! Чи, може, мрієш залишитись через математику на другий рік?! – мати обурено знизила плечима.
-Але ж ні, мамусю! Я постараюсь бути сумлінною…
Чарівну паличку Віта прихопила до школи, адже так приємно відчувати себе чарівницею.
•
Дорога до школи прямувала невеличким парком, що зеленою оазою прикрашав навколишні мури. Весна насичувала повітря ароматом нарцисів та бузку. Пташки раділи теплу та сонцю й весело шукали комах та хробаків серед молодої травички.
-Якою ж має бути ця загадкова планета Вікторія?.. – роздумувала Віта.
-О, ця планета дуже гарна, - сказала Уява, яка крокувала разом з Вікторією до школи. – Ну, по-перше, вона кругла, як і всі паланети…
-Вона подібна до цієї мильної бульбашки? – запитала Віта і торкнулась пензликом великої прозорої кульки, яка була зіткана з веселки. Кулька зробила “пф-ф!” і перетворилася на золоту зірочку, з якої пирснули дрібненькі крапельки.
-Чому ти луснула мою бульбашку! – ображено скривило уста маля, яке стояло на лавочці й забавлялось мильною піною.
-Не переймайся, - заспокоїла дитину Віта, - ти гарно вмієш робити такі бульбашки, то ж зробиш іще!
Але маля й не переймалось, бо наступна веселкова бульбашка вже кружляла над гілкою бузку.
-На твоїй планеті теж житиме веселка, якщо ти її намалюєш, - посміхнулась Уява.
– І взагалі, свою планету маєш облаштовувати сама, адже тепер ти маєш чарівну паличку. Ти зможеш цілу планету заставити будинками, а можеш повністю засадити квітами, можеш зробити її такою, щоб тобі хотілось нею ходити, бігати і навіть літати…
-Літати? Невже я зможу літати?! Але ж Мирон Йосипович казав…
-Знаю я, що казав Мирон Йосипович, - брутально обірвала Уява, - але ж він не має власної планети і не розуміється на цьому.
-Певно, він просто ще не знайшов своєї чарівної палички, - Віті чомусь стало шкода Мирона Йосиповича, адже він позбавлений щастя мати власну планету! – на що Уява зневажливо махнула рукою, а потім показала на верхівку високої сосни:
-Можеш і цю пташку прихопити на свою планету – он як чудернацько виспівує!
Віта подивилась угору, звідки лунала пісня пташки, й здивовано зупинилась: усі сонячні промені над пташкою закінчувались маленькими дзвіночками.
-Який дивний бубон! – захоплено сказала Віта. – І як радісно дзвенить!..
Але це дзвенів не сонячний бубон, а дзвоник у школі, захованій за квітучими кущами бузку. Віта стрепенулась і побігла до класу.
-Знову запізнилась на урок, знову Мирон Йосипович сваритиметься на мене, - тривога й безнадійність стиснули серце дівчини.
•
Вмостившись за парту, Віта відкрила зошит і подивилась на дошку. На ній були намальовані якісь птахи, що заблукали поміж цифр.
-Спеціально для тебе, - Мирон Йосипович кинув оком на Вікторію, - повторюю, що в нас сьогодні нова тема: Корінь квадратний від числа.
Віта жахнулась: хіба числа можуть рости як квіти та мати корені, ще й до того квадратні?! – Видно, Мирон Йосипович знову насміхається наді мною…
-А які ж квіти могли би вирости з квадратних коренів? – штовхнула Віту ліктем Уява і простягнула їй аркуш паперу. – Намалюєш? –Уява завжди під час занять вмощувалась поміж Вітою та її сусідом по парті Вілєркою. І як їй вдавалось затиснутись у такий проміжок? Більше того, Валєрка навіть не помічав, що поміж ним та Вітою сидить така кремезна Уява. А, може, він тільки робив вигляд, що не помічає її?..
Вікторія взяла аркуш паперу й подивилась на дошку, де під крилом птаха, немов курча під квокою, сиділа товста біла дев’ятка.
-Як ромашка з однією пелюсткою, - подумала Віта і намалювала на аркуші дев’ятку з пелюстками, як і має виглядати нормальна квітка. Хоча, може квіти, у яких квадратне коріння, виглядають інакше?.. – Віта замислилась.
-Вікторіє, розв’яжи корень квадрвтний з дев’яти! – як крізь сон почула Віта і схаменулась: адже Мирон Йосипович звертається саме до неї. Віта встала й густо почервоніла:
-Корінь квадратний… Корінь квадратний… - її очі зазирнули під корінь квітки-дев’ятки і побачили там червоного хробака.
-Трійка… - невпевнено прошепотіла Віта.
-Правильно, - підтвердив Мирон Йосипович, тільки не трійка, а просто – три. А за відповідь я ставлю тобі п’ятірку.
Квока на дошці стрепенула над дев’яткою крилами, а у щоденнику Вікторії з’явилась вишукана гонорова п’ятірка.
-Може, ваш Мирон Йосипович дійсно заслуговує на власну планету, - скинула плечима Уява. – Але ж він не має виображення…
-Значить, я запрошу Мирона Йосиповича на мою планету - на планету Вікторія, і він нарешті зрозуміє, що я літатиму!..
•
За допомогою Уяви Вікторія поступово облаштовувала свою планету. Звісно, вона не змогла би зробити цього без чарівної палички.
Пензлик вправно втілював усі примхливі забаганки Уяви, яка не давала Вікторії жодного перепочинку і висувала усе нові й нові пропозиції – одну цікавішу за другу. Вікторія розбудовувала прозору веселкову кулю планети не ззовні, як розбудована Земля, а з середини. І саме через це на її планеті лінії горизонту не існувало. Всі мешканці планети мали можливість бачити один одного, навіть якщо вони знаходились у протилежних кінцях планети. Віта могла через велику підзорну трубу спостерігати за мандрами свого приятеля Микольці, який переїхав за океан і за яким вона, чесно кажучи, трішки сумувала.
Взагалі, підзорна труба була на планеті Вікторія найнеобхіднішою річчю, і всі мешканці планети неодмінно мали вдома підзорні труби.Це було дуже вигідно і передбачливо, адже мешканці планети могли самостійно складати прогноз погоди, а на вихідні дні вибирати затишне місце для відпочинку. Для цього треба було лише виставити у вікно підзорну трубу і оглянути поверхність планети, наче звичайну географічну карту…
Дуже дивна і цікава виявилась ця планета Вікторія! Наприклад, маленькі будиночки і цілі міста були розташовані просто на небі, а крізь них через прозорий веселковий шар оболонки весело прохоплювались сонячні промені. В той же час прозоре голубе небо було під ногами у вигляді доріг і тротуарів. Вдень воно було подібне до кришталю, який виблискував райдугою. А вночі через цей кришталь проглядали справжнісенькі зірки, на які навіть можна було стати ногою…
Зрештою, навіщо так довго розповідати, краще усе побачити на власні очі. Пані Уява із задоволенням проведе з вами екскурсію на планету Вікторія. Отже, завітайте у гості! Ви ж не боїтесь літати?!
Навіть Мирон Йосипович одного разу… Ні, про це варто розповісти докладніше.
•
Облаштування планети мрії тривало ціле літо. Чарівний пензлик у руках Віти створював малюнок за малюнком, які втілювались у казкову дійсність на її планеті. Віта ціле літо літала між планетами, не гірше від космонавтів долаючи космічні відстані.
Канікули проминули як один день, а разом з ними відійшло літо.
Парк, яким Віта ходила до школи, був наповнений сонцем, немов гніздечко золотого птаха, а гілки дерев нагадували чарівне пір’я з хвоста казкової Пави-осені…
•
Вікторія нахилилась за ще одним жовтогарячим листочком, який щойно плавно спілотував просто їй під ноги. Неодмінна супутниця Віти – Уява – десь забарилась, і Вікторія самотньо прогулювалась парком. Урок з математики відмінили через відсутність у школі Мирона Йосиповича. Дітей відпустили додому на годину швидше.
Вікторія була здивована, і навіть дещо занепокоєна, зникненням Уяви, - таке трапилось вперше…
•
Саме в цей час Мирон Йосипович сидів на лавочці в протилежній стороні парку. Якась дивна кремезна і чомусь напівпрозора жіночка, що начіпила собі у волосся цілий букет кленового листя, витанцьовувала перед ним досить вишуканий танець, подібний як до класичного балету, так і до українського гопака (якщо таке поєднання взагалі можливе).
Але вона не просто танцювала, вона ще й приспівувала при цьому якусь зовсім чудернацьку пісню:
А –квадрат плюс В-квадрат
Наче листячко летять,
С-квадрат плюс Х-квадрат –
Будем листя рахувать!..
-Що за нісенітниця! – подумав Мирон Йосипович. – Певно, в мене гарячка!
Він підняв з пожовклої трави великий червоний кленовий лист і поклав його собі на лоба. Лист зі споду був прохолодний, і Мирон Йосипович відчув короткочасне полегшення. “А-квадрат плюс В-квадрат…” – лунало в його голові й пульсовало у ритмі серця, - “будем листя рахувать…” А жіночка, не припиняючи танцю, підхоплювала з землі великими оберемками кольорове листя й сипала його просто на Мирона Йосиповича:
А-квадрат плюс В-квадрат,
Хай кружляє листопад…
•
Загублена Уява з’явилась перед Вікторією несподівано, коли дівчина, вклоняючись за найгарнішими листочками, опинилась у протилежній частині парку.
Кремезна Уява виробляла якісь дивні вихіляси перед великою купою листя, що лежала на лавочці. Але – дивно! – ця купа мала ноги! А коли Вікторія придивилась краще, то побачила й голову! Вікторії стало моторошно –у голові вона впізнала Мирона Йосиповича!..
З учителем математики щось було не гаразд. Вікторія розгублено застигла на місці. Уява вже побачила дівчину й радісно підпурхнула до неї:
-Як тобі мій натюрморт?! Подобається?
-Лишенько! – сплеснула руками Вікторія, а все листя, що вона тримала у руках, злетіло у повітря. – Який натюрморт?! Що з ним?..
-Я зробила з нього натюрморт, - гідно випнувши груди похвалилась Уява. – Чи, може, це – пейзаж?..
-Це не натюрморт і не пейзаж! Це – знущання над людиною! Як ти могла до цього додуматись?!
-Але ж він теж знущався над тобою зі своїми безглуздими формулами! – образилась Уява.
-А-квадрат плюс В-квадрат… - раптом почула Віта слабенький голос вчителя, - треба листя рахувать…
-Мироне Йосиповиче, Вам погано? – Віта підскочила до вчителя. – Може викликати швидку?
-Мені добре, мені дуже добре, - так само тихесенько відповів Мирон Йосипович. – Хай кружляє листопад…
-Чому листопад? – відрухово здивувалась Віта. – Адже зараз жовтень!
-Жовтень, жовтень,
Жовтий жовтень…
-чомусь продекламував Мирон Йосипович, а далі заспівав хитким тенором:
Жовтень жовтий
Мов жовток…
Вікторія нарешті вийшла з трансу й відчайдушно зробила офіційну заяву:
-Мироне Йосиповиче! Я прошу пробачення за Уяву, яка запаморочила Вам голову. Вибачте їй, будь ласка!
-Уяву?! – здивувався Мирон Йосипович. – Яку уяву?
-Ту, що засипала Вас листям.
Мирон Йосипович витягнув з купи листя, яку він являв собою, обидві руки й підкинув оберемок листя догори:
-Боже, яка краса! Скільки листя! А навіщо його рахувати?
-Його й не треба рахувати! – впевнено заявила Вікторія.
-Все треба рахувати! – хотів відповісти Мирон Йосипович, але в цей момент подмух вітру стрепенув деревами, й хмара листочків, немов на параді дельтапланеристів, закружляла у повітрі.
-Літають… - здивовано помітив Мирон Йосипович.
-Літають, літають… - ствердно закивала головою Уява. – А може й Ви хочете політати? Ми он з Вікторією ціле літо літали…
-Як політати? – здивовано захлопав очима Мирон Йосипович. – Щоб літати, треба мати крила…
-Ні! – хором відказали Віта та Уява. – Треба мати Мрію і Фантазію!..
-І уяву! – Мирон Йосипович підхопився з лавочки. – Що ж, летимо!..
•
Після повернення з мандрівки Мирон Йосипович пообіцяв, що більше ніколи в житті не відмовлятиме дітям у крилах, які має кожна дитина. І зовсім не обов’язково у цьому житті бути професором з математики, щоб мати здатність злетіти…
Наступного дня Мирон Йосипович торкався довжелезною указкою якихось формул, написаних на дошці, і Віта зрозуміла, що він вже знайшов свою чарівну паличку, і, певно, скоро матиме власну планету.
-Тю-ю, - скривилась Уява, яка знов сиділа поміж Вітою і Валєркою, - хіба на його планеті може бути стільки сонця і квітів, як на твоїй?! Лишень цифри та формули…
-Але цифри й формули також здатні стати цікавими, - заперечила Віта і згадала про корінь квадратний дев’ятки… Ні, корінь квадратний з дев’яти…
Зрештою, це вже особиста справа Мирона Йосиповича. Хай будує таку планету, яка йому до вподоби. І літає до неї!..