Небо сіре, наче форма дівчаток із школи при монастирі. Ненавиджу таке небо. Ненавиджу цнотливих дівчат при монастирі. Ненавиджу школу.
Ненавиджу тебе. Тому що ти поряд, але не зі мною.
Тому що я знаю, що ти вогонь всередині.
Тому що ззовні ти сіріший за те сіре небо.
Десь там, поряд з кимось, хіба що нехай вона буде трохи схожою на мене, ти стоїш гріючи долоні.
Знаєш що, моя Людина Дощу? Знаєш що я до біса хочу тебе поцілувати! У мене навіть коліна тремтять, коли ти в такій достатньо недостатній близькості від мене. Мені здається, що ще одна мить, і твої губи зігріють мої, твій подих обпече мені рота. Здається, що нема нічого найсолодшого за твій поцілунок. Але ти відвертаєшся і така хибкість між нашими стосунками проходить, так і не торкнувшись наших губ та шкіри. В мене, мабуть, вибухне навпіл серце, якщо ще раз я предстану перед цією мукою.
Я хочу тебе. Ні не хочу.
Я хочу твого поцілунку. Він будує солодшим за мед, я знаю. Навіть солодшими за мед із халвою. Я хочу поцілувати тебе. Бо це буде перший і останній раз. І ти і я це знаємо. Тому що
Ми обоє – цукор.
Ми зімкнемо губи у замок із двох тіл, двох язиків, кров стане густою, солодкою та чорною. І застигне не доциркулювавши до серця.
І ми помремо від цукрового діабету.
В перший і в останній раз.