Вона йде не поспішаючи,легка хода її відлунює на асвальті одиноким звуком порожнечі..Цього осіннього дня,у порожньому парку..дівчина з сумними очима - Троянда Самотності буде пити своє самотиння,налите по вінця згаслого дня...
Місто глибоко дихає передчуттям осіннього смутку,що падає золотим серпанком на пагорби Священних Круч,яким,згідно з пророцтвом, бути довіку.Довіку стояти наказано Золотому Престолу,ковтаючи сльози незчисленних дощів,збираючи пожовклі пергаменти осінньої мудрості біля підніжжя старих церков.Це місто засинає чи марить у тихі години надвечір’я, коли звідусіль линуть віддалені голоси дзвонів,що їх розповсюджує вільний вітер,коли пісні осінніх птахів зникають у просторах вирію..Хтось має покинути свій дім,щоб з надією линути у Незвідане,маючи лиш пару дужих крил і потяг,безмежний потяг Тепла,Сонця,Любові…
Вона йде, майже прозора серед листя - воно кружляє старовинного вальсу і їй так само хочеться кружляти навколо барвистих дерев,легенько наспівуючи щось сумне й мелодійне.Повітря неначе сповнене п’янким духом зів’ялих троянд,що цвітуть мимовільним рум’янцем по її щоках та вустах..Зів’яла Троянда кохання,десь на самому споді серця ще має надію розцвісти і жити, жити, незважаючи на крижаний подих зимового - невблаганного й довгого сну.Але чи справдяться надії,коли навколо крутитимуться кружальця снігу і колотимуть лице,сміючись, витанцьовуючи свого вибагливого танцю? Хто зна..Надія ворушиться і шелестить голосом жовтого листя..тихим голосом смутку..І вона йтиме,одна серед тиші,тамуючи ту невгасиму порожнечу у глибині свого серця, що проникає все більше,завдаючи того довгого і невиліковного болю,який супроводжуватиме її доти,доки Весна не народить у серці нову Троянду – свіжу і духмяну квітку теплої,взаємнї Любові.
11.08.06