Камін почав оживати, сухі дрова розгорілися, зігріваючи своїм теплом затишний будиночок. Тільки холод всередині чоловіка він не міг розтопити. Крижаний холод убив серце. Обхопивши голову руками чоловік гірко плакав. Мабуть, вперше у житті. Плакав так, як можуть плакати мужні люди у хвилини безмежного горя.
-Це, ти у всьому винна – він підняв голову і подивився на жінку, яка сиділа напроти. Вона не плакала, хоча горе стало спільне. Жінка наче скам’яніла, тендітними пальцями стискала склянку з водою. Чоловік схопився, підбіг до шафи, зі злістю почав виймати книжки і кидати у камін. Вогонь весело затріщав, пожираючі паперові подарунки.
- Твої книжечки про зірки, про космос! Ти привчила його до астрономії, з твоєї подачі він вступив до Космічної академії! Людина повинна підкорити далекій Всесвіт! Син міг бути тут, на Землі! Мати звичайну професію, мати родину, дітей! - кричав він.
Чоловік трохи зменшив голос, підійшов до жінки, схопив її за плечі.
- Ти не схожа на матір, не зронила жодної сльозинки. Сидиш тут, як та колода, а син загинув на тій планеті. Ти це розумієш?
Вона мовчала, чоловік відчув свою безпорадність, його охопила втома, він вийшов з кімнати. Жінка стисла склянку, вона тріснула, острі уламки порізали долоні. Вода, змішана з кров’ю почала капати на підлогу.
***
На нічне небо зійшов повний місяць. Він такий цікавий, заглядав до оселі людей. Стояла тиша, тільки було чути, як на годиннику стрілки рахують невловимі хвилини. Олег Данилович сидів кухні, на столі перед ним стояли ліки від серця. Він їх не пив, знав, вони не зможуть затамувати біль. Ніхто у світі не допоможе. У цю мить Олег Данилович хотів тільки одного, побачити свого сина. Раптом позад нього рипнули двері. Чоловік здивовано обернувся, і у нього перехопило подих, стало важки дихати.
- Так не буває – промовив він
- Не хвилюйся, все добре. Це я.
До кухні зайшов син Олега Даниловича, наче нічого дивного не було у цьому. Тільки його хлопчик загинув за багато світлових років від Землі. Сина, й інших космонавтів не могли навіть поховати. Але людина, що дуже схожа на сина, зараз стоїть перед ним, чоловік протягнув руку і торкнувся постаті. Це не примара, у Олега Даниловича в очах з’явились сльози. Жорстокий розіграш, чи це його болісна уява? Юнак наблизився до батька, рвучко обняв за плечі, пригорнув до себе.
- Не хвилюйся – повторив він – так іноді буває. Дуже хотів тебе побачити, поговорити з тобою. Пам’ятаєш, як дідусь мені показував зірки, Альраі? Я повинен був летіти туди, ти знаєш це. Не журися, все буде добре.
- Як може бути добре, коли тебе вже нема? –з тугою у голосі промовив Олег Данилович.
***
Сльози точились рікою, жінка лежала обличчям до подушку, щоб не було чути ридання. Полегшення не було, але вона нарешті задрімала, після кількох годин плачу. Неспокійний цей відпочинок, вона здригалось, душа ніяк не могла закоїтись. Жінка раптово прокинулась, вона відчула присутність людини у кімнаті. На краю ліжка сидів її любий син. Вона навіть не здивувалась, наче чекала його. Хлопець взяв її руку, притулив до щоки.
- Сильно болить?
- Серце сильніше. Так довго чекали, коли ти у нас з батьком з’явися, пізня дитина! Нащо я тебе туди відпустила? Це я, винна! Відпустила тебе вмирати!
- Вмирати не страшно, мамо. Жах виникає від думки, що можна було запобігти горю. Нічого не бійся. Я прийшов сказати, як сильно тебе люблю.
***
Жінка схопилася, кілька секунду лежала, сповнена жаху і незворотності від пережитого. Вона піднесла до очей руки. «Нема порізів» - полегшено сказала сама собі. Це був сон, тільки сон. Наче камінь злетів з душі. Взяла на столику зошит, почала ретельно записувати сновидіння, це була багаторічна звичка. Покінчивши з цим, вона спустилася до кухні.
-Софія Михайлівна, щось ви дуже заспались. Ваш син скоро відлітає – молодий юнак посміхнувся до неї.
-Я знаю,синок. Все зробимо вчасно. Ми з батьком відвеземо тебе до центру підготовки. А, до речі, дє твій батько?
- Можеш не шукати, я вже знайшовся - Олег Данилович зайшов до них. Він якось вимушено усміхався, жінка вся напружилась. Тим часом хлопець поцілував у щоку матір й пішов по своїх справах. Чоловік діждався цього моменту, промовив до жінки:
- Є важлива розмова до тебе. Вночі дещо сталося.
Софія Михайлівна завмерла, вона ще раз подивилась на свої долоні, провела пальцем по шкірі.
- Шукаєш порізи? – спокійно спитав чоловік.
Жінка уважно подивилась на нього, вона почала розуміти, що нічний жах має продовження. Вона швиденько підійшла до вікна, син не далеко відійшов від дому. Жінка пересвідчилась, з ним все добре.
- Подивись мій щоденник, я записав свій сон. Ніколи не думав, що буду його використовувати, як доказ.
- А ти мій подивись – тихо відповіла жінка.
***
- Так буває, що двом людям наснився один і той самий сон? - вони сиділи у спальні, спина до спини й читали жахливі рядки.
- Я взагалі думаю, це не сон - впевнено сказав Олег Данилович. – Я вранці пішов до вітальні, знайшов цей предмет.
Він дістав маленький кристал, схожий на діамант, підключив її до програвача, поглянув на дружину.
- Готова? Не страшно?
- Страшно. Я навіть не уявляю, що там може бути.
З’явилось трьохмірне зображення сина Микити. Він був у формі космічного розвідника, гарний, молодий і головне, живий. Софія Михайлівна мимоволі замилувалась ним, вранці вона гадала, що загубила його. Юнак почав говорити:
«Я знаю, це дуже незвично. Як все працює, я ще не до кінця не розібрався. Мені потрібна ваша допомога, події ще можна змінити на краще. Почну з головного, ми з товаришами прекрасно долетіли до Цефея. Ми підтвердили існування в цій системі декілька планет. Одна із них розташована у зоні життя, умови на ній такі самі, як на Землі. Планета відрізняється тільки складом повітря, але в цілому придатна для колонізації. Наші розвідники знайшли аномальну зону, так ми її назвали. Всередині час спливав не так, як ми звикли, деякі законі фізики там теж не працювали. Я багато часу витратив, вивчаючі її. І був там, коли на орбіті вибухнув наш космічний корабель. Я залишився один, час сплавав повільно, але мене теж чекала загибель. Так сталося, коли мене охопив відчай, зона почала мені допомагати. Я зрозумів, цьому стався вибух. Це була спланована диверсія. Конкуренція у сфері побудови зоряних кораблів призвела до трагедії у системі Цефея. Після загибелі місії, планетний уряд відмовився би від послуг корпорації «Сєіл», яка начебто виготовляє не надійні кораблі. Багатомільярдні прибутки не варті життя декілька людей. Така цинічна політика. Я можу цьому запобігти, адже наслідки трагедії можуть призвести не тільки до зміни підрядника. Цілком ймовірно загальмується вся програма дослідження поза сонячних планет. Таке вже відбувалося, десь у кінці двадцятого, чи на початку двадцять першого століття. Після катастрофи, звернули побудову над звукових літаків. Я вже говорив, не знаю як працює механізм зони, але вона змогла ненадовго повернути мене на Землю. Проте я встиг записати це повідомлення. Я знаю, ви зможете допомогти запобігти трагедії».
Подружня пара деякий час мовчала, неймовірний запис справляв враження. Часу на міркування зовсім не було, треба було діяти.
- Хто нам повірить? - спитала чоловіка Софія Михайлівна.
- Микита повірить, він же все зробить правильно, знешкодить вибухівку на кораблі.
***
Софія Михайлівна відкрила очі, вона завжди добре відчувала години, проте зараз вона прибувала в цілковитій розгубленості. Жінка втратила відчуття часу, вона вже не розуміла дє сон, а дє дійсність. Вона уважно роздивилась руки. Так, на початку все добре, порізів не було. Швиденько піднялась з ліжка, першим ділом почала шукати щоденник сновидінь чоловіка. Раптом до неї дійшло, Олег Данилович ніколи його не вів, ніколи не записував свої сни. Вона намагалася привчити чоловіка до цього, але все марно. Він уперто опирався, вважав це марнування часу. « Цікаві сни я краще буду тобі розповідати, а ти вже сама їх розгадуй» - говорив чоловік. Софія Михайлівна у самій піжамі збігла до низу. Треба було визначити, який сьогодні день, яка година. Великий старовинний годинник висів над каміном. Він був механічний, крім часу ще показував рік, місяць, число. Проте зараз з нього мало було користі, годинник зупинився. Піднялась хвиля роздратування, жінка хотіла сучасний хронометр, проте чоловік купив це старовинне, механічне чудо. Софія Михайлівна побігла до свого кабінету, там знаходився маленький лазерний навігатор. Тільки там вона трохи заспокоїлась, часу вистачало. Син ще не відлітав з Землі. Щоб пересвідчитись, що жахіття про загибель Микити було тільки сном, жінка почала скрізь шукати повідомлення від сина. Переривши вітальню, вона нарешті заспокоїлась. Нічого схожого на предмет зі сну, не знайшла. Одягла халат, с посмішкою пішла на кухню зварити кави. Через вікно вона побачила чоловіка, він ходив по саду, зривав вишні з дерев. Софія Михайлівна піднесла до рота філіжанку з кавою й здригнулась, несподівано старовинний годинник запрацював. У цю мить жінка побачила, як до ажурних воріт підлетіла машина. Така сама, яка наснилася їй вночі. Перед очима з’явились картинки, зараз з машини вийде генерал з помічником. Вони особисто прилітали до сімей космонавтів, сповіщали про їх загибель. Жінка не з чулася, як випала з рук філіжанка. Перед очима стояв туман, і вона не бачила, що з машини вийшов не генерал, а звичайний кур’єр. Як у неї не зупинилось серце? Голос чоловіка трохи вивів її з цього стану, вона поволі відходила. Нарешті вона роздивилась, що це був кур’єр, він вертався до машини.
- Ти щось замовляла? Отямся, нарешті. Догукатись до тебе неможливо - Олег Данилович ніс пакунок.
Софія Михайлівна розірвала обгортку, там виявилась маленький предмет.
- Кому це? – знову запитав її чоловік.
Жінка мовчки розглядала кристал, схожий на діамант. Звичайний кристал, який використовували для запису повідомлень, збереження інформації, фотографій. Софія Михайлівна підняла очі, впевнено відповіла:
- Це наш дарунок для сина.