Сонце світить у вікно, а навколо холод, у вухах пісні, у думках риторика, в очах стеля. Вечірня кава біля ліжка, холодна мов тіло небіжчика; жадібно ковтаю залишки. Побиті окуляри лежать на запиленій книзі, котра відчинена на сімнадцятій сторінці. Онімівші пальці, впавши до долу, малюють замкнені кола, одне в іншому, одне в іншому. Тікає годинник: тік-так, тік-так, тік-тиша, сіла батарейка. Час вставати, через годину стемніє. Не скидуючи ковдру, що давно не гріла, ставлю одну ногу на підлогу, ні, поки не ставлю, лише торкаюся великим пальцем ноги. Холод від бетонного полу швидко, наче по кровоносним судинам досягає свого апогею. Треба вставати...
Нога, друга... Бісів тарган! Бридкі кишки, білий жир , здаються ще теплими. На моїй правій п`яті. Знімаю з себе рештки покійника. Шукаю капці. Розумію - їх нема, вони давно пішли в той самий світ, куди пішов той нещасний співмешканиць, котрому я щойно зіпсувала добрий ранок. Навшпиньках йду бетонною підлогою, заходжу до кухні, плита, газ, сірник, спалах, вогонь... Кінець.
Розплющила очі від гучного свисту чайника, ні, не кінець. Ненавиджу розчинну каву, вологий цукор. Сідаю на залізний стул, - клятий хай-тек. Холодно, п`ю каву, дивлюсь у вікно, знову думка- незабаром захід сонця. Кактус, ненавиджу цю рослину, та це єдине живе створіння після смерті таргана, себе живою не назву. Вікно, а точніше, за вікном, той час коли ще не зима, а осінь покинула мене, ретельно перетворивши жовтневе тепло в стиглу безвість під ногами. Мертві зсередини дерева. Я те дерево, що навесні не воскресне феніксом. А зараз я можу тільки побажати солодкої смерті вам, живі, живіші за живих, дерева. Поливаю кактус.
Душ. Годі мріяти про гарячу воду! Голки крижаної води вміло пронизують мене наскрізь. Вода зтікалє по довгому, як завжди заплутаному, чорному волоссі, чіпляючи тримтячі, посинівші губи, далі б`є по моїм маленьким грудям, що вже закам`яніли від болю. Крижинки сковзають по моєму худорлявому тілу. Рушник, його не має. Бетонна підлога здалась мені гарячою. Йду до вікна, залишаючи по собі чумачький шлях крижинок. Підвіконня, крок в безодню, кінець.
-Доброго ранку, вставай хутчіш, запізнишся.
-Доброго, ще трішки поваляюсь і встану.
-Вставай-вставай.
Тепла ковдра, сонце, прогрітий паркет, поряд іграшки, подаровані мені коханими людьми, гаряча кава з ваніллю біля ліжка, що чекала лише на мене. З посмішкою відчиняю вікно, ранкове повітря, лечу, кінець...