Присвячую всім українським заробітчанкам! Усім українським жінкам, котрих доля змусила виїхати за кордон заробляти на хліб насущний!
БЕЗ ПАРАСОЛЬКИ...
Вона йшла вже годину, мокра, нічним містом. У темряві не бачила, що ставала в калюжі. Вітер зламав її парасольку і нікуди було сховатися від цього дощу. Самотньо світили ліхтарі в кінці вулиці, зливаючи своє молочножовте приглушене сяйво з дощем і туманом. У якийсь момент вона відчула себе такою ж самотньою, як і ці ліхтарі, і їй стало моторошно... Моторошно від думки, що непотрібна нікому. Серце завмирало в грудях, а розум пробуджував свідомість, заспокоював. Але ненадовго, бо жорстока реальність знову обпікала холодом її тіло, її душу.
Назустріч спішили люди з парасольками, спішили дуже - додому, до батьків, до дітей, дружин, чоловіків, коханок, коханців. Тільки вона не поспішала. Йшла собі повільними, неквапливими кроками. Їй просто нікуди було бігти. У неї є родина, але не - тут, не в цьому місті, не в цій країні... Тут тільки знайомі. Для них вона - як кістка в горлі застрягла, і не можуть виплюнути - нервово відповідають їй...
Одинока. Задумана. Промокла до ниточки. Вже кашель проривається з грудей - застудилася під цим холодним осіннім дощем.
Важко зітхає. Сльози хвилями набігають на очі й ллються великими краплинами по щоках. І хіба ж відрізниш уночі чи це - дощ, чи - сльози?!
Вона ж без - парасольки...