Настирливо дзижчала бджола, яка влетіла у кватирку. Набрала повен хоботок солодкого липкого меду, що стояв у вазочці на столі, і намагалася вилетіти. Та вікно зачинене. І бджола сердито дзижчала. Лише ця мирна трудівниця порушувала напружену тишу.
На канапі сидів чоловік. Похилена голова раз у раз погойдувалася в такт ледь чутному цоканню годинника. Навпроти нього на краєчку крісла сиділа жінка. Пальці рук переплетені. Нервове похрускування яких видавало неймовірне напруження. Між чоловіком і жінкою сміялася давнішня самотність. Ба, ні. Самотність не сміялася, вона нагло, зло і безсердечно реготала.
На столі у високій вазі стояли молоді яскраво-жовті нарциси, які дарували свіжість і прохолоду весни. Хотіли дарувати. Та цей сміх самотності…. Та настирливе мученичеське дзижчання нестерпно свердлили мозок. І чоловікові хотілося кричати.
Він порушив тишу. Ледве ворухнувши плечима, підвів голову. Очі. Ось у що перетворився за декілька довжелезних секунд цей чоловік – у глибокі хмарні очі.
- Ідеш? Давно збиралася, люба. Чому ж сидиш? Іди, коли надумала. Ти всі свої папірці забрала? … Коли що – приходь, звертайся. Завжди допоможу…
- Пробач…
- Не пробачу. Бо так сильно кохаю, що не пробачу. Бог пробачить. Жаль. Я мріяв прожити із тобою все своє життя.
- І померти в один день?
- Сьогодні помирає моя душа. Чуєш, моя душа!
- Пробач…
- Не пробачу…
Це болісне дзижчання наводить оскому на свідомість. Бджола все б’ється своїм крихітним тендітним тільцем у скло. І ніяк не може зрозуміти, чому їй так складно вилетіти на вулицю… Вб’ється… Або знайде вихід… Чи все ж знеможена вмре на підвіконні?
Чоловік повільно підвівся із канапи і підійшов до підвіконня. Обережно двома пальцями взяв крихітну комашку за крильця і… поклав у вазочку із медом. Потім легенько притопив майже прозоре тіло комашки у в’язкому медові. Безпорадно посміхнувся.
- Іди. Не муч мене.
- …
Дзижчання стало ще несамовитішим. Бджола все свердлила мозок своєю боротьбою вже не за волю, а за життя. Тепер вона не хотіла меду. Комаха хотіла жити…
Щоб якось заспокоїти бджолу чоловік ще глибше притопив її у медову масу. Комаха затихла. Настала нестерпна тиша.
Жінка не могла поворухнутися. Їй дуже хотілося зараз підвестись, узяти свої немудрі речі і чимдуж тікати від цієї самотності. Але її тіло не слухалося. У роті пересохло. Очі… І ті не хотіли слухатися. Самі заплющувалися .Мозок сам по собі відключався. Жінці дуже хотілося спати. Спати. Заснути зараз же…
Чоловік поволі підійшов до жінки.
- Кохана, єдина моя квіточко, ластівко, чаєчко… Що трапилося?
Тіло жінки враз обм’якло. Тепер вона може ворушитися. Ноги самі мимоволі підтяглися на сидіння крісла. Голова схилилася на спинку. Вона вже нечула, як чоловік тихенько підклав їй під голову подушку, накрив легенькою ковдрою. Жінка миттєво заснула.
Тиша вже не сміла реготати і дражнитися самотністю. Чоловік сів навшпиньки коло жінки. Її повіки ледь здригалися. Жінка спала тим тривожним миттєвим сном, який звалює із ніг від нервового напруження. Зараз вона прокинеться. Що буде далі? Чоловік чекав рішення цієї найдорожчої йому людини…
Бджола виборсалася із солодкого липкого меду і знову гостро задзижчала. Так голосно і настирливо, що чоловік не витримав цього випробування звуком. Він тихо і швидко підійшов до комахи і з силою вдавив її густу масу. Комаха втопилася в солодкому медові, який раніше їй давав життя, заради якого бджола народилася. Її тільце безвільно загрузло у в’язкому і болючому згустку.
Сонце поклало свій теплий промінчик на ніжне обличчя жінки. Пестило пасмо волосся, яке неслухняно вибилося із зачіски…
- Чому? – ледь чутно шепотів чоловік. – Чому?
… Пітьма непомітно заповзала у кімнату, залазила на меблі, облизувала нехитру валізку, яку приготувала собі жінка. Пітьма спокійно муркотіла тиху пісню вечора…
Жінка проснулася так раптово як і заснула. Розплющила очі, схопилася на ноги.
- Підеш? – тривожно запитав чоловік.
Бджола вже не зуділа своїм дзижчанням. Пітьма огорнула кімнату. Годинник тихо, мірно відраховував коротесенькі уривки миті…
- Підеш?...