Интерв*ю з театральним режисером Євгеном Курманом
Марія Кушмет (МК)
Євген Курман (ЄК)
МК: – Євгене Васильовичу, мене цікавить Ваш професійний погляд на Володимира Висоцького. Висоцький і театр?
ЄК: – Відверто кажучи, що стосується фахового моменту, то моє судження про Висоцького і театр буде дуже дилетантським: я не знаю насправді якихось подробиць і сутнісних речей. Він помер 80-го року, коли я ще не закінчив школу, і він для мене існував, у першу чергу, безумовно, як співак, ніж митець. Те, що я бачив на телевізійних записах щодо Таганки і Висоцького, дає загальні уявлення про вистави. Виставу треба сприймати вживу. А Таганка сама по собі – театр-символ, театр-епоха, театр – провокатор. Провокатор суспільства, провокатор соціальних настроїв, він художній, тому що він соціальний. І Висоцький там працював. Мені здається, що він людина безкомпромісна, і якби то був не його театр, то він би працював у іншому, але він цього не робив. Театр не цікавив Володимира Висоцького в академічній формі, наприклад, Малий, або той же МХАТ. Його влаштовувала саме така активна провокаційна позиція, бо, очевидно, він сам був таким. Я про Висоцького як митця знаю лише загальні речі. Більше з ним знайомий як із актором, але кіно – це кіно, і там людину експлуатують. Ви знаєте, в чому різниця театру і кіно? В театрі є завжди період, коли актор у роботі над виставою розвивається, освоює нові простори, простори духовні, культурні. Інше питання, яке стоїть на часі: чи хоче сам актор цим займатися. Сьогодні театр існує в абсолютно неправильних умовах. Умовах якоїсь ще радянської уравніловки, а життя – інше. Вже давним-давно заради справи пора жорстко прощатися з багатьма людьми, які не відповідають професійним вимогам.
МК: – Ви ж, напевно, чули, що Юрій Любімов декілька разів якраз і звільняв Володимира Висоцького за його поведінку?
ЄК: – Але він повертав Висоцького увесь час до театру. Значить, він йому був потрібний як якась дуже важлива складова в його програмі, бо Любімов режисер програмний.
МК: – Отже, вони один одного використовували? Висоцький – театр як певний засіб своєї реалізації, а Любімов – Висоцького як одну зі складових свого традиційного амплуа?
ЄК: – Що ви? Ні. Вони співтворили. Любімов – системний і програмний режисер. У нього немає випадкових вистав, наприклад, як у мене. В моєму списку є вистави, які, власне, сам би я не ставив, я ставлю їх на замовлення театру, на чиюсь пропозицію, вистави, які по суті не виражають моє кредо, які я роблю просто на вмінні. В цьому немає такого, де «я повинен це сказати, бо це моя природа!», розумієте? У нього таких вистав не було. Тому Любімову для реалізації своєї програми Висоцький був потрібний як засіб. Інколи кажуть «артіст-краска», але це дуже не правильний образ: краска – це менше, ніж артист.
МК: – Як я зрозуміла, Євгене Васильовичу, для Вас Висоцький більше бард, ніж актор, так?
ЄК: – Ні. Він, безумовно, і актор. І він, безумовно, і поет. Бард – затаскане пострадянським часом слово. Бард у тих історичних умовах було чимось більшим. Ці хлопці були в той час альтернативщиками, дехто маргінальним, дехто таким дуже толерантним до політичної ситуації, вони всі якісь туристи, романтики. А я думаю, що Висоцький був не таким. Він більшим був. У нього була, знаєте, яка якість? Про це говорили, це не моя думка, я не хочу її собі привласнювати, але я повністю з нею згодний. У нього була така ступінь чесності, якої не існувало в принципі, яка була унікальним і дуже потужним явищем – і соціальним, і художнім, і естетичним. Його чесність набувала якостей соціальних, естетичних, різних. Тому що, чесно кажучи, Радянський союз – це була фальшива система. Економічно не знаю, це не мій фах, але морально це була дуже гидотна система, яка перекручувала людей і робила з них брехунів, роздвоювала їх, людині було невигідно, – не будемо говорити безпечно/небезпечно, – але їй було невигідно лишатися собою, весь час треба було грати. А Висоцький таким не був. Не міг бути. Він був собою, любив життя і любив жити успішно, і не хотів критися з цим. І його власна позиція, його сутність зробила Володимира Семеновича високим поетом. Колись Євтушенко, людина, яка закінчила літературний інститут, казав, що Висоцький не був великим поетом... Але це не так. Висоцький був високим поетом, бо поет – це стан душі, поезія – це стан душі, а не добирання слів, не римування думок. У Висоцького стан душі був надзвичайний. І знаєте, ви запитали: він для мене бард чи актор? Актор! Актор, бо актор – це дуже дивовижна творча природа, яка поєднує в собі все.
Існує дисертація, написана за радянських часів – «Личный опыт актера в работе над ролью». Як на мене, таку дисертацію захищати не можна, бо це слизька тема. Взагалі, на театральному нашому мистецтві захищати дисертації не можна. Технології існують, методи є, але тут мало що піддається визначенню. Актор – це актор як такий і людина, яка має свою особистість. Так от питання в тому, що от цієї особистості людини абсолютно не повинно бути в персонажі, який живе на сцені. І чим далі від себе актор піде в створенні образу, чим далі від своєї особистості – тим краще, тим більше він актор. До чого тоді «личный опыт»? Це одна позиція, а хтось говорить, що особистість актора – це і є основний носій персонажа, просто треба над собою багато працювати, себе робити прекрасним, ідеальним і себе хорошого демонструвати. Хто правий, хто винуватий? Тут глядачі визначають, кому що більше імпонує.
МК: – Вам ближче розуміння актора як порожньої оболонки?
ЄК: – Я вважаю, що особистість до актора немає ніякого відношення. Актор ось там сидить і п’є пиво. Нащо він мені на сцені потрібний? Що він може принести до залу? Чим далі він від себе буде виходити, тим краще.
Висоцький був актор. Я не можу механічно поділити Висоцького і подивитись на нього дискретно: ось тут він бард, а тут – актор, бо це все разом. Це форми вираження його сутності, яка була неоднозначна, дуже потужна, яка розвивалася, набуваючи різних якостей. Він писав пісні про війну... Фронтовики говорили: этот человек воевал… Тільки актор може на себе взяти таку ношу, актор, вільний від свого я, від своєї особистості, який працює виключно душею, бо душа – це еквівалент усієї світобудови. Тільки актор, звільнений від своєї особистості, здатен роботою уяви, розумінням психології людини взяти на себе і зрозуміти всю цю природу. Саме тому в нього виходили дуже фахові вірші, пісні.
Я одного разу написав влучну п’єсу про наркомана «Ін’єкція щастя» для Володі Смотрителя з Хмельницького, який займається монотеатром. П’єса про наркомана... Але досвіду такого в мене немає, а люди, в яких цей досвід є мене сприйняли за свого: «Как ты спрыгнул?»… Я зумів зобразити внутрішній психологічний стан. Це близько до Висоцького. Він це робив. Усі його вияви, - це були просто засоби і форми виявлення його сутності, неоднозначної, складної... Тут важко підбирати прикметники... Явище його сутності дуже складне.
МК: – Ваша думка щодо місця Висоцького в нашому столітті? Чи має він можливість вижити, спотикаючись об сучасні вподобання?
ЄК: – Немає нічого гіршого, ніж прогнозувати. Чесно кажучи, я не вірю тому, хто каже: я знаю, що буде завтра. Він може знати, скільки він украде завтра, але що стосується справжніх моментів, то – ні.
Як я бачу ситуацію... Висоцького зараз сучасні молоді люди не знають через зміну світу, зміну ритму. Розумієте? Я ставлю вистави з 92 року і помічаю, що сьогоднішній глядач у залі не здатен сприймати текст. Він його просто не чує.
МК: – Тобто залишається зовнішня форма без змісту?
ЄК: – Так, лише картинка. Знаєте, він його не чує не через те, що він дурний. Світ розвивається – і люди стають іншими в порівнянні з попередніми поколіннями, вони стають іншими разом зі світом. Інколи це сприймають за деградацію. У сьогоднішньому світі такий потужний ритм, що людина, яка зупиняється, яка потрапляє в глядацький зал – випадає з загального життєвого ритму, але вона ж продовжує бути налаштованою на цю ритміку. Ось через що людина не здатна сприймати таку текстову подачу, її потрібний насичений інформативний потік. Перевлаштування вимагає багато часу, але воно потрібне для того, щоб почали сприймати, скажімо, Мольєра, де йдуть величезні текстові фрагменти...
Я намагаюсь сам зрозуміти, чому Висоцький сьогодні не на часі... Він увійшов у історію, він буде вічним. Завжди будуть ті, хто займається чимось більшим, ніж сьогодення, і вони будуть його знати, і він не зникне. Може, вийде з масового вжитку, хоча... вже, власне, вийшов, але він у світобудові зайняв місце... і живе там.
Сучасні люди не чують Володимира Висоцького. На це потрібне інше соціальне налаштування. Треба сісти і зосередитись, а людина сьогодення не вміє зосередитись на чомусь конкретному, бо таке зосередження вимагає додаткових зусиль, роботи. Ніхто підсвідомо не хоче тратити ці сили, адже треба мати свій потужний ресурс, аби витримувати цей світ, утримувати його. Світ став дуже щільним, у ньому багато чого трапляється, він живий. Платона ніхто не відміняв, і кожна річ має свою ідею. Бачите, як сьогоднішній світ множиться? Скільки з’являється нових предметів, речей, і людина, як духовна істота, мусить усе це сприймати. Тому вона пропускає крізь себе лише це.
МК: – На сучасному телебаченні час від часу відбувається
нездорове смакування подробиць із приватного життя Володимира Семеновича. Як вважаєте, чи є це правильним кроком при обговоренні і подачі новому поколінню такої Постаті як В.С.Висоцький? Людини, яка, згодьтеся, ввійшла в історію як Людина Епохи.
ЄК: – Бізнес це, знаєте, штука безпринципна. Бізнес не має моралі...
МК: – А для Вас, Євгене Васильовичу, Володимир Висоцький постає в якій ролі: при його сприйнятті Ви бачите перед собою людину з якимись вадами?
ЄК: – От ми спілкуємося зараз, і я помітив, що вам подобаються мої відповіді, а скажіть, вам цікаві мої недоліки?
МК: – Я їх не бачу.
ЄК: – От. А вони ж у мене є. І тому... Хай говорять, що у Володимира Семеновича було таке, було таке... Але це його справа. Для мене він існує тим мистецтвом, яке являв, і про яке я можу говорити. Мене цікавить мистецьке явище, більш нічого. Так само, як мене не цікавить особистість актора. Мене цікавить, що актор може робити на сцені. А який він у житті? Та пішов він. У мене в житті є діти, дружина, мені є чим займатися. І так само з Володимиром Семеновичем. Був він наркоманом – це його справа. Напивався – це його справа. Якщо він виходив п’яним на виставу, – що я таке чув, – за що страждав, по-перше, я не знаю, по-моєму, цього не робив, але якщо він собі це дозволяв, то не тому, що був п’яницею. П’яниця не створив би всього того, що створив Володимир Висоцький. Дозволяв тому, бо інакше не міг. Настільки значить йому було погано в ситуації цього життя, що він просто інакше не міг. Я можу відрізнити людей, які п’яниці і слабаки, і людей, які концептуально п’ють, які п’ють тому, що жити тяжко.
МК: – Ваша улюблена пісня? Можливо, тематичний блок?
ЄК: – Я обожнюю його пісню
«Сон мне, желтые огни,
и хриплю во сне я», тобто «Цыганскую».
У ній є все. В ній є душа. Я люблю його пісні. Не те, що я їх просто слухаю: хороші фільми я не переглядаю, бо вони живуть у мені, хороші книжки я не перечитую, бо вони живуть у мені, так само і пісні Висоцького – вони живуть у мені. «Две судьбы – Кривая и Нелегкая» – чудова. Тобто є, які я пам’ятаю, які живуть у мені завжди...