Ранок підкрався до неї саме тоді, коли втома від багаточасового безсоння почала розніжено балувати тіло, наповнюючи розкішним спокоєм та солодким затуманенням думки. Саме тоді перший промінчик сонця нестримно увірвався у вікно, проходячи повз яке виринав у кімнаті новим золотим сяйвом.
- Вставай! Вставай! – забігали по підлозі маленькі промінчики, намагаючись дострибнути до її ліжка.
– Прокидайся!
- Ідіть геть! – відмахнулася її рука, після чого одразу зникла під ковдрою.
- Встава-й! – не вщухав настирливий гомін.
Тиша. Вона почала впадати в сон свого наступного дня. Відповідати голосам, які вже декілька тижнів не давали ніякого спокою, не мала необхідності, не відчувала потреби і, врешті-решт, не хотіла, бо свій власний голос, який потопав у зітханнях та скигленнях душі, останнім часом нагадував її неприємний звук гальмування. Не поспішаючи, потопаючи у недосяжному танці, думки почали наближалися одна до одної. Кожної хвилини пульсування набирало шалених обертів, дико відлунюючи в скронях. Знову й знову. Перед очима минали роки: фрагмент за фрагментом змінювались у синтезі минувшина та сьогодення, вимальовуючи загальні обриси її непевного майбуття. Знову й знову. Тиша. Біла ковдра, огортаючи приємним лоскотом, розросталася в очах. Знову й знову. Її свідомість почала набувати легкості, покидаючи тіло. Остання конвульсія – і нарешті вирвалась із неприємних та важких обіймів власної оболонки. Вона відчула приємний смак свободи, найсмачнішої свободи, яка може дарувати найцінніший скарб, до якого все життя прагнула її душа, скарб до всеосяжного спокою. Вона вільна. Вільна від себе. Вільна від пут, що накинула на неї її обважніла Доля. З цієї миті вона має право жити так, як потребує власне серце. Вона чує лише його. Прислухається тільки до його биття.
Вилетіла у вікно.
Спокій. Більше нічого. Хапаючи кожну мить дарованого задоволення, полетіла над своєю Батьківщиною, яка вміщувалася у невеличкому омріяному Селищі її бажань. У вуличках, які вона будувала кожної ночі після їх зустрічей. За два роки вони розрослися, утворивши темний ліс з її ірреальних мрій… З’єднувалися, нанизувалися, перепліталися... Вона полетіла туди, куди щоденно виривалася думка, безнадійно намагаючись розв’язати міцний вузол укоріненої необхідності. Коли б зараз вона була спроможна щось відчути, то це був би солоний присмак блаженної радості на вустах. Близької та реальної.