Це так дивовижно – почути у слухавці слова, промовлені буденним та втомленим голосом - «Вітаю, у Вас народилася донечка»…
Це так неймовірно … Усвідомлення того, що ти став батьком якесь ще - теоретичне, нечітке та химерне… Ти – батько… Як це бути батьком? Це так хвилююче, такий складний коктейль почуттів… Цікаво, а яка вона, та дівчинка? На кого вона схожа? Не спиться…день неймовірних тривог та переживань давно скінчився, свічка ночі згорає повільно…сну немає…
Це так фантастично – їхати на зустріч з маленькою дівчинкою, в неї ще немає імені, але вона вже потроху стає сенсом твого існування. Пакунок з усім необхідним для Її спорядження передано в палату. Все готове для фотосесії, на якій ти будеш виглядати зовсім спантеличеним…
Що більше готуєшся, то менше готовим почуваєшся. Ось відкрилися двері, ось вийшла Вона, змарніле і схудле дівчисько, вся аж просвічується. Господи! Як я її кохаю, цю малу, що подарувала мені оці хвилини почуттів, які я не можу описати словами, а по-іншому не вмію… Ось поряд з нею медсестра, а в неї в руках Маленька Дівчинка, замотана в малюсінький пакуночок. Боже, невже дітки такі крихітні? Це ж якась лялька! Ми так не домовлялися!!! Діти мають бути більшенькими!!! Я зовсім не вмію тримати немовлят…Матка Боска! Я ловлю на собі погляди людей, що чекають своєї черги отримати дітей та онуків, вони щасливо посміхаються у відповідь на мою суміш розгубленості та неймовірного щастя.
Це так просто – сісти в таксі і поїхати додому втрьох. Ми – родина. Мені двадцять сім, але я через свою субтильну статуру все ще виглядаю хлопчиськом, моя дружина й поготів - дитина. А в пакуночку спить Манюня. Я – батько. Я ще не знаю, що це насправді таке, але чомусь ця думка переповнює мене гордощами. Це так химерно – дивитися на себе збоку і бачити такого дурнувато-щасливого хлопця…
Це так неймовірно – новонароджені пахнуть квітами. Якийсь неземний запах, я читав колись, що подібний запах випромінюють святі старці, наближаючись до Межі… Як би там не було, це дивовижно і не очікувано. Дівчинка виявилась напрочуд тихою і спокійною. Моя дружина знесилено заснула десь там в іншій кімнаті. А ми тут, удвох… Я дивлюся на цю крихіточку і потроху звикаю до її мініатюрності. Мені весь час здається, що її холодно, що я можу її простудити. За вікном січень, за вікном лютий мороз, такий за звичай у нас на Хрещення, але воно вже ніби то минуло. Цей мороз мабуть посланий мені аби вихрестити мене на батька…
Ми проспали до ранку. Ми, добре я сказав. Це дивне маля а ні муркнуло всеньку ніч, але ж я спав курячим сном, раз по раз прокидаючись щоб послухати чи воно дише… Господи, хіба можна таким вар’ятам одружуватися і ставати батьком? Добре, що Бог послав мені розумну дружину…
Ну, от дитина перегрілася… Моя дружина має тепер клопіт з потничкою, яка висипала на шкірі нашої донечки… Уроки батьківства почалися…
Це так неймовірно – стати батьком!