Холодна гладка краплина дощу мовчки сповзала по холодному склу. Вона уважно слідкувала за її дорогою, уявляючи в ній себе – одну з тисячі краплинок неба, які отак просто стікають додолу так і не потрапивши в землю, і тихенько ковтала свої майстерно приховані сльози.
„Досить. Годі тобі плакати!” – з усмішкою на устах сказав він ніжно, поволі обійнявши її струнке тіло, і поцілував у плече. Вона стрепенулась, а потім рвучко обернулась і майже в істериці почала благати:
„Не їдь! Я тебе прошу. Будь-ласка! Я ж не зможу без тебе! І ти там геть сам будеш! Ні! Я не пущу тебе!”
Він кохав її і саме тому вирішив їхати аби заробити гроші на їх майбутнє життя, для того, щоб довести рідним, що він у змозі прогодувати родину, нехай ще не створену, але таку бажану. Важко було їхати з рідної землі, а ще гірше було від того, що тут залишалася його зоренька (як він її називав).
„Ну чого ти знов починаєш, зіронько моя? Ти ж сама знаєш, що якби не ці брехливі купюри, я б був біля тебе, або забрав з собою. Чи ти думаєш, що мені так легко залишати тебе саму на 10 місяців?” – стоячи вже на колінах і з благаючими очима заспокоював він свою наречену.
... Зранку пішов дощ. „За тобою плаче небо” – сказала дівчина, стоячи у вестибулі аеропорту, та й справді цей дощ підтримував її сирий настрій протягом цілого тижня.
„Я забув... Геть забув! Ох телепень!” – сплеснувши в долоні стурбованим голосом заговорив хлопчина перед посадкою в літак, але відразу ж знайшов вихід: „Сонечко моє, ти ж знаєш, що ти у моєму серці, та якщо стане мені дуже скрутно без тебе. Я хотів би мати те, що має твою енергетику – світлу і ніжну.”
Вона метушливо почала переглядати вміст кишень пальто, сумки, а потім в останню мить стягнула одну рукавичку і востаннє поцілувавши коханого віддала йому на згадку.
Літак знявся в небо за якісь миті, доки їхні серця вистукували прощальні марші, а очі вперто шукали один одного на землі та в небі.
Довго тягнулись ці місяці, а особливо перші дні розлуки. Потім рятував Інтернет, який був тимчасовим місточком для закоханих. Коли залишився лише місяць, коли серце дівчини почало сповнюватися надією на те, що він вже ось-ось приїде, він подзвонив і сказав, що контракт продовжено ще на 3 місяці. Почувши це, вона страшенно образилась. Цілий місяць не виходила на зв’язок, зустрічалась з друзями, веселилась одягнувши маску байдужості, а серце скреготало і швидко-швидко билось, коли чуло його ім’я. Потім почала звикати, закрутилась - останні тижні навчання, захист диплому, екзамени.
Він працював. Брав додаткові години задля доплати, потім згодився на подовження контракту за значну винагороду. Часом дуже сумував за Батьківщиною, а ще більше за коханою. І коли чергової ночі його підсвідомість переносила його в світ спогадів, він як дитина, що скучила за мамою, діставав чорненьку рукавичку коханої, розкладав її на свою дужу долоню і притуливши до щоки засинав. Інтернет був для нього своєрідним допінгом, та через різницю в часі не міг він так часто спілкуватися з рідними як хотів.
В короткі хвилинки спілкування через світову мережу їм ледь вистачало часу запитати про здоров’я сказати те як їм погано один без одного...
Сьогодні був її захист. Одягнувшись майже як професор, вона виглянула на ранкове, таке ще наївне травневе сонце, яке змусило її замружити очі і нагадало поїздку на море з коханим. Потім присіла аби ще раз переглянути свою доповідь і, немов пташка, випурхнула з квартири. „Ліфт не працює” – кричала до неї табличка, але зітхнувши пішла спускатися з 8 поверху східцями.
„Гарний настрій перед захистом...Хм...” – подумала вона, поглядаючи на доріжку пелюсток троянд до аж до першого поверху.
„Чуєш!? Я тебе кохаю!” – волав якось дивно знайомий голос надворі.
Вона відкрила двері під’їзду і оторопіла. Перед будинком стояв кран, той самий кран з корзиною, з якого підрізають дерева. А в корзині був не садівник і не електрик, в корзині був її коханий, який, піднявшись до їхнього балкону, з букетом троянд в руках кричав на весь свій голос :”Я кохаю тебе, моє сонечко! Я знаю, що ти вдома! Я тебе люблю! Виходь за мене!”
Вона розсміялась, бо ледь не всі сусіди повитріщувались з вікон, а він продовжував кликати свою її.
„Я теж тебе кохаю!” – не витерпіла вона і закричала на весь голос, махаючи йому дипломною роботою.
Корзина почала динамічно спускатися, вона забралася до нього.
„Вгору, будь ласка!” – скомандував хлопець, обіймаючи і нашвидкуруч цілуючи свою вже майже дружину, яку не бачив майже 13 місяців.
Потім став на коліна, дістав обручку і офіційно промовив: „Чи вийдете ви за мене, шляхетна пані?”
Вона закусила губу, втерла таку невчасну сльозу, яка з’явилася на щоці, міцно притулила до себе букет свіжих, пахучих улюблених білих троянд і з усієї сили підкинувши їх до гори прокричала: „Так!!!”
... Вони цілувались на рівні 8 поверху в корзині для підрізки дерев, усі хто мав вікна та балкони в їх бік повилазили в них, господарки втирали хустинками сльози, завзяті ловеласи казали: „Ох! Молодець! Наш хлопець!”; водії сигналили машинами, а собаки піднявши мордочки тихо скавчали.
Все було як в казці, щоправда крім дипломної, за спізнення на захист якої поставили „задовільно”. А вона подякувала. Залишила комісії коробку смачних шоколадних цукерок і щаслива вибігла до свого найріднішого, наймилішого, чудом привезеного з далеких країв найбажанішого в цілім світі додатка до її диплома...
22.03.2010р.