Ісаакіївський собор
Коли у місті починається період дощів, і хмари висять над ним так низько, що торкаються дахів, а вже за квартал будинки занурюються в сріблястий напівпрозорий серпанок, - тоді незбагненно щезає віддалений план, що всякчас неявно тут присутній, жорстко вибудовуючи простір за допомогою зміщення масштабів на користь нескінченної первозданної заболоченої рівнини. Вогкі стіни, які вже не здатні вбирати вологу, повзуть угору, прикипаючи оцинкованою бляхою до свинцевої стелі неба. Труби - заводські, пічні, водостічні та вентиляційні, - безумовно, зверхники, це їхній час: вони не розчиняються в курному мареві спеки і не ховаються сором'язливо в сонячній величі фасадів, а урочисто чорніють на тлі матової білизни хмар і розбовтаних на каламутній зелені жовтих брандмауерів, що виповзають з сонних дворів навпрошки на асфальт тротуарів. Голоси, звуки, мелодії майже нечутні, та вони зараз і не потрібні. Тільки-но зринувши, вони тонуть у поліфонії шумів, які заповнили все: від площ - до сходових майданчиків. Дощ приходить у місто перлинним феєрверком, що струмує з неба. Це свято тиші, торжество грізайлі над буянням барв, якийсь неминаючий стан свіжості, чистоти та звільнення. Дощ проникає повсюдно: в думки, почуття, пробуджує до життя найфантастичніші мрії та ілюзії. Через неясні обриси, неозначені контури і розмиті горизонти виникає якесь немов видіння, в якому місто постає майже безлюдним островом, землею, що вабить, чий поклик завжди чутний у суєті й гаморі байдикуючих і бентежних вулиць. Однак про це потім, а зараз дощ легкими і швидкими рухами накладає мазки вологим пензлем на будинки, собори, огорожі й ліхтарі, наділяючи їх хиткою, вислизаючою красою їхніх же власних відображень на мокрому полотнищі асфальту. Навіть така важка і монументальна споруда, як Ісаакіївський собор, постає плинною, мінливою плоттю, сипкою матерією, віхтиком непевних темних променів з перекинутого долілиць позолоченого купола, наполовину зануреного в білий небесний газ. Якщо стати в портику храму між його велетенськими колонами, обличчям до Неви, оглядаючи міський краєвид, що розкинувся перед тобою, то зроджується дивовижне відчуття заглиблення в позачасове середовище, коли ти бачиш, як місто епохи Петра, що збереглося майже недоторканим на іншому березі річки, проростає в класицизм Ніколаєвського Петербурга, множиться прикметами дня нинішнього, і все це тремтить і мерехтить у прозорих дощових струменях, для яких не існує ні епох, ані стилів, ані будь-яких інших втілень часу. Тут, поміж мінливих тіней і завислого біля самих капітелей темного мороку цілковито підкоряєшся гнітючій ірраціональній неспівмірності між людиною і застиглими у вишуканих формах брилами з каменю і бронзи. Багатотонне громаддя, яке нависло над головою, скидається на химерне втілення споконвічного протистояння людини та стихії. Понуро задкуючи з місця першої забудови на Адміралтейському лузі, собор приростав міццю та величчю, поки вчетверте не вріс остаточно своїм корінням у непевний петербурзький ґрунт, звільнивши місце бронзовому імператору, на ознаменування уродин якого і був закладений.
Елліни обов'язково яким-небудь чином позначали першу сходинку своїх храмів, зазвичай пофарбувавши її в чорний колір, - людина, яка переступила її, потрапляла в обмежене в просторі поле, з притаманними тільки йому внутрішніми законами. В Ісаакія такою своєрідною межею слугує огорожа, за якою майже відразу в безвітряну погоду можна відчути запах ладану, що, за легендою, ніколи з храму не зникає. Минаючи колони і масивні металеві двері, опиняєшся всередині собору, де направду відсутнє відчуття замкнутого обширу, тому якщо поглянути вгору, на плафон роботи Карла Брюллова, мимохіть спадають на думку його слова про бажання розписати небо.
Як істинні небожителі, фігури ковзають по небесній тверді, сповнені власною незбагненною місією, яка не піддається ні вивченню, ні запам'ятовуванню. Їх невловимість і невагомість накладається і на саму споруду, надаючи їй непояснюваної легкості. Крізь величезні вікна барабану в храм проникає багато світла, яке насичує увесь горішній ярус, де оживають розташовані тут живописні твори. Їх різноманітні сюжети, зливаючись в один нерозривний ряд, становлять піднесений і недоступний суремний світ, завмерлий аж ген на обрії рукотворного неба. Численні мозаїки, розташовані нижче, ліпше освітлені, здебільшого різноколірні клаптики смальти запалює електрика, до них додаються всілякі відблиски, що застигли на вигинаних і полірованих поверхнях, вони накопичують промені, немов вогненну вологу, і будь-якої хвилини готові, наче зірки, яскраво спалахнути або згаснути, тільки-но ледь зміститься погляд.
Святкова пишнота оздоблення собору, царська велич його інтер'єру, як не дивно, не створюють відчуття матеріальності - навпаки, реальність, з її тьмяною повсякденністю, викреслюється з часу. Здається, що тут, на відміну від аскетичних храмів російського середньовіччя, не потрібен труд молитви - небо поряд.
Нерідко трапляється, що за багаторазових відвідин певного місця воно суб'єктивується - різні люди починають пов'язувати з ним різні уявлення. На передній план виходить випадкове, змінне, одиничне, асоціативне. Нічого подібного не трапляється з Ісаакіївський собором - усе це витісняється потужною організуючою ірраціональною ідеєю, що домінує над храмом, перебуває за границею збагненного. В багатьох художніх творах Ісаакій постає своєрідним знаменням, містичним символом фатуму. Зринаючи в перспективах вулиць, підносячись над будинками, прозираючи крізь густе гілля Александровського саду, собор заворожує, він притягує зір, змушує вас знову і знову вдивлятися в його обриси. На його прикладі щонайкраще може бути проілюстрована відома думка філософа про те, що ціле завжди є більшим за суму його складових. Народжена людським генієм ідея, втілюючись, здобуває акценти, створює власне поле впливу, нерідко руйнуючи весь початковий задум. Такий він, собор святого Ісаакія Далматського, найбільш монументальний і загадковий пам'ятник архітектури з відомих старожитностей Санкт-Петербурга.
Оригинал на странице - http://www.proza.ru/2007/09/03/249