«Ленінградська музика»
Назва цитованого вірша Л. Кукліна
Ніщо так не збурює душу, як несподіване відчуття новизни власного «я», коли змінені обставини аж так перевертають усе, здавалося б, досі непорушне, що виглядає природно припасувати до себе статус інкогніто, статус анонімності. Такі метаморфози перевтілення ніколи не вимиваються з пам'яті, хоч би й тому, що це, як правило, явища яскраві і незвичайні, і завжди стоять осібно з-поміж інших життєвих вражень. В пам"яті закарбовуються найдрібніші деталі, пов'язані з такими переживаннями; звісно, віддається належне й тому середовищу, з яким прямо чи опосередковано, пов'язано те, що відбувалося.
Архітектурні враження дивовижно подібні на враженнями від музики: ті й інші базуються на відсторонених абстракціях, що містять лише образи, будь-яка випадковість такою не визнається і будь-якій дрібниці надається значення, ймовірно, з цієї причини - ані повторно побачений архітектурний мотив, ані знову почута мелодія ніколи не співпадуть за силою з першим уявленням, оскільки їх вже неможливо сприйняти в тому ж асоціативному напрямку.
Можна зрозуміти композитора Тартіні, який безуспішно намагався відтворити несподівано явлену йому уві сні мелодію сонати «Диявольських трелів», чиї звуки, трапивши в межі реальності, перетворювалися на звичайні. Простір замкнутої свідомості - набагато більш відповідне місце для побутування ідеального, ніж дійсність, з її вічними проблемами й клопотами про насущне.
Архітектурні фантазії, породжені уявою на основі зорових вражень, також несуть в собі відбиток ідеалу, в тому сенсі, що, як і твори мистецтва, позначені неповторністю, і будь-яка спроба пережити їх знову, приречена на невдачу. Недарма Шагал ніколи не бажав повернення до Вітебська, оспівуючи у власних творах місто свого дитинства, якого вже давно нема. Ленінград, Петербург відкривається кожному індивідуально, та існує і дещо спільне, що так або інакше проявляє себе незалежно від уяви, освіти і культури. Якщо зазирнути в російське колективне підсвідоме, то можна припустити, що крізь каламутний осад часу ми побачимо ледь помітні темні склепіння палат середньовічної Московії, її тісні каплиці, похмурі масивні стіни монастирів, важкі, споруджені з колод, будівлі, наповнені запахом стайні і диму ... Та ні храмів із «застиглої Азією на куполах», ані приземкуватих купецьких особняків, що такі характерні для старих російських міст, ні «ізб», ані стародавніх «мостових» немає в Петербурзі, натомість є хвороблива крихкість домінантних башточок, ажурність скляних ліфтів, що здійнялися понад дахи, витонченість голландських шпилів, що тануть у похмурому небі. Все наче окреслене зникаючими лініями дротів ... І ніде, ні в чому не знайдеться й сліду похмурого Московського царства. Незважаючи на геніальність і самобутність зодчих, повсюдно панує якась безлика відстороненість, анонімність, подих відчуження ... Вперше опинившись у Петербурзі, відчуваєш у собі щось нове, досі незнане. Долучення до міста неабияк змінює нас, проникаючи так глибоко, що торкається неусвідомлюваного. Тому так і приваблює це місто, таке хитке, незрівноважене, майже примарне, значно більш схоже на своє відображення в художній літературі, ніж у холодних рядках путівників. Воно проростає в нас безбарвністю аморфного асфальту, відреченістю пронизаних вітровіями площ, невиразністю силуетів вечірніх вулиць, які простираються на тлі фіолетового неба. І не варто дивуватися, якщо незнайомець у вашій особі буде трохи подібний до Кая з крижинкою у серці від чарівного дзеркала тролів.
Музика ідеальної гармонії відволікає від невибагливих життєвих радощів, однак прилучає до піднесеного, прекрасного - завжди невідомого і непередбачуваного. Місто, що увібрало в себе стільки талантів, доль, ідей і вчинків, не може не впливати на будь-кого, хто в ньому опинився. І, мабуть, більше відчувають на собі цю його властивість ті, хто приїхав сюди від яскравого сонця, теплого моря ...
Якщо погодитися з твердженням Гете про те, що архітектура - це застигла музика, то у Петербурга є одна, скрізь повторювана тема - дзвінкий і вигадливий рефрен білих ночей. Мотив білих ночей продовжує звучати і тоді, коли хвороблива, вічно тліюча зоря перестане накладати рідкі, прозорі білила на місто, і сонце не буде нескінченно множитися в шибках горішніх поверхів будівель.
Навіть у пору, коли невських берегів намагається сягнути дрімотна полярна ніч, розчинене у кожній часточці міста світло прозирає в тривожній зажурі виснаженої збудливості, неспокої, що прагне стрімголов пірнути в безсоння. Ніби підвішені в порожнечі, між водою і небом, бліді будинки й палаци щонайменше нагадують своїх вмурованих в ґрунт побратимів з центральної Росії. Можливо, відчуття безтілесності, нематеріальності посилюється великою кількістю вертикалей в архітектурних рішеннях зодчих і прямизною петербурзьких вулиць, спрямованих до горизонту і злегка розмитих напівпрозорою тінню повітряної перспективи. У симфонію міста вплетено стільки різноманітних звучань, всіляких вібрацій і на перший погляд випадкових акордів, що, аби не був Петербург облаштований між двома організуючими стихіями - чуйним північним небом і повільною спокійною водою, не було б такої стрункої величної музики дахів, ліхтарів, огорож ...
У творчості будь-якого з петербурзьких поетів, що писали про своє місто (а таких переважна більшість), ми легко виявимо поетичні порівняння і образи, навіяні музикою. Мабуть, як ілюстрацію достатньо навести кілька рядків з вірша відомого петербурзького поета Льва Кукліна:
... Так збудоване це місто
в м"яко-сонному осонні,
Що співає густо й чисто
дивовижним камертоном.
Ти прислухайся, як вранці,
випроставшись в повен зріст,
Загуде віолончеллю
Олександро-Невський міст.
І виводить вітер фуги
на органах колонад,
І двигтить, немов на арфі,
на решітці Літній сад ...
Згідно з однією з міських байок, якщо рухатися від Театральної площі в бік каналу, таким чином, щоб пам'ятник Глінці залишався позаду, то, нахилившись над парапетом, можна почути звуки «Патріотичної пісні». Дійсно, а чому б і ні!
Оригинал на странице - http://www.proza.ru/2007/09/05/77