Образ для самотности?...
Ні! це пронизлива, відчайдушна незатишність і бездомність всього великого світу. Це - місто, Це залізничні рейки навколо станції, це їх розгалудження та роз’їзди. Це службовий дизель-буксир, повільно і поза-звучно пливе на лискучій криці, хлодній і мокрій від мряки і ночі... Так, це ніч і мряка і купина хатніх та залізничних, дорожніх та рекламних і все-байдужих вогників цього малого-малого світу... і ніч, і мряка, і я - не йду додому... фізіологічно, тваринно втягуючи праглими легенями не самотність, а ікону одинности. І можу почути Б-о-г-а , і можу відчути небо і не можу означити себе. Тоді - полинути наскрізь це... наскрізь все...До неї?
Пара від дихання із знервованих ніздрів.
Зойк рейок і шафар буксира - наче в його нутрощях гарячі коханці в урагані любощів, і це - їхні стогони. А махина плинно-плинно тече лискучою крицею рейок. І з “реального” світу, машиніст:
- Мать,блін,тваю!!! Шо жить надоєла?-
це до похилої старушенції, яка незграбно і похапцем перебігає колії і здається аж осипалася висохлим піском у полегшенні - таки перетнула. У відповідь, лише вустами:
- Нє ...не знаю...може...
Треба таки повертатися додому.
На втомленому будівельному паркані, що за кілька років свідчень своєї намарности, зблід і змарнів фарбою аж до біляви, з’явився впевненою правицею виведений чорний напис: "ВЕСНИ НЕ БУДЕ!!!"