Літня Віденська замальовка з примарою панночки і композиторів і в простих пігментах.
О, покаянна моя, Покаянія… стоїш ти своїм майже довершеним образом переді мною?
Іще ж не час…
Не час, бо не довершив я поставу твою із ґлевкої глини ненайменних вчувань, невидобутих згуків мелодій, рисок, любови до «паризької сині» однакової з «прусською блакиттю», які у єднанні з темною умброю дають таку глибину, що жодній сажі, нехай і пересажиться – таке не дане. Чорніше чорного моя радість! Саме там і в ній народжуються первістки видимого.
О покаянна моя, покаянія… Не різблитиму я тобі, безокій і без езликій очі візерунків ритуальних.
Недогрішившися ще…
Ув одинокості Бетховена іду тримаючи руцю генія, повз його будинок у 18-тому районі Відня. Ідемо повз до кладовища навпроти до його оглухлого гранітного прихистку.
Присядьмо… Говоримо…
Аже я бачився з ним золоченому залі Музичних спілок, аже чув го’ у стружечці на тихій такій фабриці бьозендорферівських роялів, коли ми рятували літню нетривкість морозива перед досконалістю концертного дзвону надто дзвінкого інструмента.
Годі, Бетховене, ходімо на каву, я запрошую, у Кафе-Централь…. Хоча ні, тут за кутом селянська кнайпа–хойріген, біля Гайдна. Там Вас не виграватимуть, а так таки народна мелодія до очеретяного-диковиноградного «угудлера» і терпкого сиру. Покійний Йозеф частенько тут набирався…