Мойка, 12
Якщо, перебуваючи в центрі міста, серед задухи та спеки, якими нерідко у нас позначений початок літа, вам захочеться відпочити, то вдієте щонайкраще, пішовши до Пушкіна, на вулицю Мойка, 12. Навпрямки на його чергову річницю. Тут усе по-домашньому невибагливо - за прикладом величі й простоти російського генія. Стоять білі чисті лавки, цвіте бузок, зелений, мощений бруківкою, двір наповнений зграями голубів, джмелями і бабками - все так, ніби й не минуло двох століть і завжди існувало тільки це пронизливе небо над головою, сонячні іскри на склі, рівний скрекіт коників і голоси птахів. Сюди, на це подвір"я, не заходить натовп гультяїв, і тиша над будівлями, зведеними каре, розфарбована незворушною бірюзою супокою. Горішні поверхи залиті сонцем, а внизу, немов у величезному кам'яному басейні, плюскочуть тіні: сині, фіолетові, рожеві, блакитні. Якщо вірити Наполеону, який вважав, що дух людини, за певних умов, містичним чином втілюється в його оточення, то чисте відлуння вібрації буття, що торкнулося вас біля стін згаданого будинку, несе в собі «це легке ім'я - Пушкін».
А може бути й так, що хвилююче відчуття зумовлене причетністю до безкінечного «прекрасного союзу», членство в якому сповна віднаходиться лише тут. Хоча, хтозна, скільки слідів зберігають ці камені і чиї душі ковзають над світлим паркетом кімнат. Але це знання для нас закрите, та й завітали ми, власне, до Пушкіна.
У позбавленому на перший погляд будь-якого сенсу сьогоднішньому часові, в якому необхідність невіддільна від випадковості, прозирає прекрасна визначеність, вже майже не пов'язана з тим, що виявляється одразу ж, варто тільки проминути глибоку кам'яну арку на набережній. Серцю притаманне прагнення до далекого, до нездійсненних здобутків, бажання вмістити в собі втрачене. Всі ми підсвідомо тягнемося до Пушкіна, його образ, перетворений часом і фантазією, не втрачаючи реальних обрисів, набув рис казкового героя – а отже, властивості всякчас бути присутнім у кращих проявах нашого «я». Над ним не тяжіє ні ідеологія, ні інші забобони, що розводять урізнобіч людей.
Він наш. Він у всіх, і в кожному зокрема.
Тут, на вулиці Мойка, мабуть, одне з небагатьох місць у Петербурзі, яке зберігає сліди невідворотно зниклого пушкінського міста, що, на відміну від Петербурга Достоєвського, зосталося тільки на старовинних гравюрах і картинах того часу. Якщо вийти на набережну, осягнути поглядом міський краєвид з обох боків від Пєвчеського моста, то крім двох, що постали тут, творінь Монферрана, Петербург не змінився з тієї, пушкінської пори. Хоча, коли місто поринає в білі ночі, і світлоносним стає величезний повітряний простір, що притискає будинки, зведені каре, до землі, налягаючи на них своїм важким прозорим тілом, змішуючи таким чином з небом і метал, і асфальт, і каміння будівель, які тепер здаються зваженими частками в цій фантастичній суміші з променів, гарячого повітря та вологої вибіленої тіні, Петербург опиняється поза часом, виокреслюючись найбільш виразно у безсмертних пушкінських рядках:
«…И ясны спящие громады
Пустынных улиц, и светла
Адмиралтейская игла».
Пушкінський Петербург, з властивими йому шляхетністю та вишуканістю, повертається до нас саме в цю пору білих ночей, незважаючи на те, що місто не потопає в барвистій містерії вогнів і не ховається за портьєрами оксамитової тіні, а навпаки - жорстке денне світло, всупереч усьому, струмує звідусіль, як на полотнах Боттічеллі. Біла ніч - це рококо природи: хвороблива тендітність, непевні форми, що застигли в невагомості, абсолютна закритість для непосвячених. Таким, передовсім, є наше місто, сучасне Пушкіну, яке зросло, всупереч стихії, на коричневих туманних болотах і покликане до життя загостреним сприйняттям, до якого призводить нескінченність і неперервність світла. Пушкінські дні, білі ночі, місто, що змінює личини, марить минулим і породжує ілюзії. Особливо це відчуваєш, коли, дістаючись мосту, ковзаєш поглядом від будинку, в якому жив Пушкін, по нових будівлях уздовж набережної - і не вбачаєш відмінностей.
Оригинал на странице - http://www.proza.ru/2007/09/11/70