Борисові Гривачевському
Він впав на коліна і огорнув у оберемку розлогий квітуючий трояндовий кущ. Він обіймав його палко, але не так як зплітаються спраглі за коханням люди. Повний світової туги й жаги, втискався він у колючки, дряпався неголеною і навзаєм деручкою щокою, шукаючи його, куща подиху-відгуку. Тоді, наче прагнучи зламати власні груди сам огортав рослину одразу стаючи більшим і могутнішим наче вбираючи шпичаки і буяння квітів всередину – ствав чи то землею з якої постає таке буйсто, а чи самим кущем. А тоді стихав і за мить із якоюсь таємничою посмішкою або й в затаєному жалю промовляв до лисття. Кущ ув обіймах зробившися струнким і високим, зібравши все своє квітуюче медовобджілля у верхів’ях, також промовляв до високого і лункого склепіння. А в ньому зорі, яко бджоли трояндових принад...