“Не введи у спокусу,”- шепотів він, відчуваючи що вже тій спокусі на поталу віддався.
І хтось на вулиці тицяв до рук сектантські папірчики зі стандартним написом: «Бог есть любовь, любовь спасёт мир…». А йому видалося, що любов то диявол, або, принаймні, одна з його спокус.
Z зателефонувала з Відня. Збентеженим і ніжним голосом вона опустилася старими росами на хащі його душі, зродивши непевну і непотрібну надію. Z потрібно поговорити… Вона хоче тебе побачити… Вона приїздить… за кілька днів…
І тоді ; її голос, і запах, і родинка, і мале ластовенятко на лівому персі, якраз коло акуратного соска. Лоно ; таке ж дівоче і дівоча чутливість, що здригається й тремтиь за кожним моїм поцілунком. І як вперше і ні… І болісно від минувщини… І посмішка після, від якої ; наче і не було спраги, страху і зради.
М. пробудився від її рвучкого руху. Звільнившися від таких блажених йому обіймів, Z хутко зникла у вбиральні. Потім чув її рішучий голос з незвичною для нього нотою ; вона коротко розмовляла по телефону:” Так, це я,”; пауза. “Так! Так! Та-ак!!! Завтра. Все… ; чекай!”. Вдруге розплющивши очі він побачив Z вбраною перед люстром, підмальовуючи губи. Ця нова вивчена горожанська діловитість здивувала його, але помада??? Невже Z у своєму прагненні відчувати себе звичайною жінкою навчилася і цього, невже й вона відчула межі, які час ставить життю, чи лише наслідує? А якщо справді відчула? І хоча це заперечувало тепер вже й так примарні здобутки колишнього експерименту, М. сповнився золотавою затаєною радістю, бо для нього ; це перемога.
- Куди ти? Чекай но, зараз я встану і приготую сніданок…
- Лиши. В мене за дві години літак.
- …
- Я одружуюсь. Завтра…
…у вухах застугоніло пульсом і він Ґлевким глиняним зусиллям проковтнув власне дихання.
- Ш-ч-о-о се-е?,- прохрипіло горло , прориваючись піском звуку через глиняний завал.
- Я завтра розписуюсь з Торенсом.
- Навіщо ж ти?…
- Вибач. Я до сьогодні ще не була певна. Тепер усе ясно. Я знаю, це жорстоко, але ти теж колись зрадив мене. Навіщо тоді переспав з Енн?
Рипучий стогін разом з вологою сліз, образи, зимного поту й стогооном покинули його тіло, як душа покидає покійника і, здається зависли у просторі кімнати. Тіло впало не враз зволожілу постіль і він холодними долонями закрив обличчя, повільно стираючи мертвецьку росу .
- Енн…
- Ти сам написав колись у листі, що хочеш зустрітися, доторкнутися, аби відчути “чи не сколихнеться піднебесна”, чи щось таке… романтичне.
- Угу,; збайдужіло пробубнявив М.
- Так от, у мене ; не сколихнулось… нічого. Взагалі нічого!!! Я тебе не хочу.
- Тобі не бридко… принаймні?
- Ні, мені байдуже. Вибач, мені треба їхати. Який номер таксі?
- На *** звідси!!!
В злобі і стримуючи сльози та аґресію заревів він.
- Ти, ти… ти не кричи. Все. Найкращі побажання.
Z хутко вискочила з помешкання.
Через три місяці М. отримав листа. На пожмаканому папері почерк стрибав у різні сторони і чорнила місцями були розмазані від вологи.
“ Прости мене, прости. Я знаю, це неможливо, але ти сам писав колись, що любов ; неможлива у цьому світі, і всеодно існує. Наш шлюб з Торенсом не відбувся. Розумієш, Торенс не може мати дітей. Ні, я не збиралася обов’язково мати з ним дітей, але..” ; далі почерк зривався на нерозбірливо рвучкий і літери збільшувалися щонайманше вдвічи ;
“ … але я ; вагітна. Вже три місяці. Я вагітна від тебе. В ту ніч…” I