Радянськийсоюз

               
               
                ЧАСТИНА ПЕРША   
               
               
                «ЧОРНИЛО НА ПАПЕРІ»

 «Клавиши я  — любила: за черноту и белизну ( чуть желтизну!), за черноту, такую явно, —  за белизну ( чуть желтизну!), такую тайно-грустную, за то, что одни широкие, а другие узкие(обиженные!), за то, что по ним, не сдвигаясь с места, можно, как по лестнице, что эта лестница  — из – под рук! — и что от этой лестницы сразу ледяные ручьи  — ледяные лестницы ручьев вдоль спины  — и жар в глазах…» 

Життя  – як піаніно. Це не я придумала.Я не вмію писати так. Це я вкрала від Марини Цветаєвої.В неї є й інші гарні рядки:« Хтось зліплений із каменю, а хтось - із глини...". Я маю продовження:« Хтось тримає брилу на душі, а в когось  – один розпечений пісок, як у пустелі. Але найважче жити тоді, коли в ній попіл тліє. Бо кроки і сама душа "обвуглюються".
А ще  –  у просторі «ЧОРНИЛ» вистачає. В ньому також багато "дужок" і "ком", "ремарок" і "зносок".На жаль, більше темних, ніж світлих.Але я бажаю вам, щоб "Чорний розчин" людей не торкався вашої душі і серця. А чорнило? Чорнило було б тільки на папері!".
               

                ЧАСТИНА ДРУГА

               
                ПІДСНІЖНІ КВІТИ



« На Землі "живуть" квіти, які ніколи не зів’януть.Вони не бояться жодного крижаного вітру.Їм не страшний іній та тріскучий мороз. Ніколи не загинуть від спраги у посушливе жарке літо. Вони дуже сильні. Ці квіти ростуть і цвітуть на берегах вашої душі. Ці квіти  – це ваші думки і спогади, мрії, надії, сподівання! Мені хочеться, щоб вони були завжди радісні, щасливі і "частіше посміхалися".


                ЧАСТИНА ТРЕТЯ
   
               
                НА ОКОЛИЦІ ВЕСНИ

 

.. «На носику» – весна! Вже скоро ходитимуть на пальчиках дощі! 

Молоді і теплі!

 Тонюсінькі, як скрипкові струни, вони купатимуть зелені листочки дерев та квіти.
               
І не буде більше цієї ніжної печалі, яка приходить завжди на околиці весни.

Я бажаю вам багато-багато щасливих весен і білосніжних підсніжних околиць весни!

 З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ………..

Твій  сердитий погляд зустрів мене в коридорі (в мене, мабуть, фантазія на рівні табуретки) бо, зрозуміла, що моє вітання тебе образило.  Але ж я написала його від щирого серця. І звідки  мені було знати, що ти його не оціниш?!  Хоча тоді, коли писала, ще не усвідомлювала, яку помилку зроблю. Тоді не думала, що ризикую наштовхнутися на скелю непорозуміння. Взагалі не думала про ризик.
Здається, належу до тих людей, котрі так талановито вміють самі собі шкодити.

А ХТО ТИ ТАКИЙ?

Це питання – риторичне. Скільки разів намагалася тебе збагнути, відгадати, але всі мої зусилля виявилися марними. Скільки разів одягала на себе ролі Штірліца, Ломоносова, але  помилилася, як і колись Христофор Колумб.
Я щаслива, що більше тебе не люблю. Не рвуся до твого серця. В мене є своє. Дурне. Зранене. Але моє. І його тобі більше не віддам.
 Ставтеся до мого вітання з почуттям гумору. Я взагалі обожнюю тих людей, у кого присутнє це останнє почуття. Воно – єдиний порятунок у безвихідних ситуаціях. Як ось у такій, наприклад. Але ти не сказав ані слова. Жодного слова не вимовили твої тоненькі губи. Тільки з грудей вирвалось важке зітхання і здалося, що це до мене «заговорило» твоє серце. У твоєму зітханні було багато слів, болю, муки… Я добре знаю, що ти вмієш говорити очима та зітханнями. Але цього замало – Жінка потребує ще й слів та вчинків. І бажано – гарних!

               
                У ПОШУКАХ ДИКОГО БЕЗЛЮДНОГО ОСТРОВУ…

                ***
Ти запорошив мою душу снігами, засипав хурделицями, вкрив морозами та інієм. Натомість я шукала в тобі прихисток від життєвих вітрів, тиху пристань, дикий безлюдний острів на березі розгніваного океану.
Ти засніжив мене й надалі продовжуєш обпікати моє серце кригою, наче вогнем. Але мені без тебе буде холодно. Моє серце було порожнім, як колодязь у засуху, без горнятка води. Тепер у ньому вночі і вдень зорі сяють, які тобі не пощастило хапати руками – ловити їх з дна мого серця.
Я була тонкошкірою, а тепер обростаю сьомою шкірою. Вкриваюся лускою, наче риба. Але ти крижаним словом, колючим поглядом здираєш з мене ту луску. Без ножа чи скальпеля…

                ***
У твоїй душі тепер сумно і похмуро. Ти не включаєш світло – на столі «кволо»  горить світильник, схожий на скелет маленького динозавра. Я боюся постукати до твого «світу» з портретом Шевченка на стіні, бо там – як на допиті. Тільки не зрозуміло: чи Шевченко у тебе, чи ти – у Шевченка?!
Тебе треба досліджувати, як планети у Космосі.  У твоїй душі потрібно проводити археологічні розкопки: а, може, що-небудь там цікаве вдасться знайти? Золото? Срібло? Чи, якщо пощастить, тоді всю таблицю Мендєлєєва.
Ти важко піддаєшся психоаналізу. Та я добре знаю, що твоя душа зболена. Ти теж ховаєш у шафі кістяки. Ти ніколи нікому не відкриєш свою шафу, бо там живуть ще й інші злі створіння, яких звати фобії, страх, табу. І мені до них – зась! Я не маю права судити чи засуджувати тебе. Бо людину треба судити з її позиції, а ще краще – з багатьох. Але ти посіяв у моєму серці один біль. Тисячі гектарів болю. Правда!
Якою мені стати, щоб ти любив мене?
Я буду ніякою.
Я буду злою.
Я буду потворною.
Я буду собою. Просто буду собою.

Я не хочу приміряти на себе посмішку клоуна, одягати щодня різні маски, щоб бути загадковою. Бо тоді це вже буду не Я. Не хочу бути іншою. Іншими. Не хочу бути ребусом, кросвордом. І тебе за це не люблю, що ти – ребус, кросворд. Мені хочеться щастя. Хоч трошечки! Хоч краплиночку! Хоч росиночку! Ну, хоч такого, як з неба осінньої мжички!

Я ненавиджу день, бо ти у нім – реальний. Я люблю ніч, бо у ній ти належиш тільки мені. У снах тебе ні з ким не поділяю. І ти в цю пору нікуди від мене не йдеш. Ти зі мною кохаєшся.
Ми живемо на іншій планеті, в іншому місті. Ми ніколи не сваримося.
Я благословляю сни, бо ти там завжди чекаєш на мене з волошками в очах. А я ніколи не запізнююсь на зустріч з тобою. У нас багато зупинок, адже попереду – ціле життя. У нас багато мандрівок. Ми подорожуємо по всіх земних континентах, відкриваємо нові світи і розуміємо, що найкращий простір той, що навколо нас. Ми бродимо в осінньому лісі. Для нас немає нічого неможливого. Ми спокійно беремо в руки переляканих колючих їжачків, котрих знаходимо під жовтим листячком кущів. Ми далеко від сірих брудних міських асфальтів та цікавих людських поглядів.  Та найголовніше - між нами  немає брехні, лицемірства, зради, безглуздого мовчання, коли почуваєшся незграбною і не знаєш, куди сховати руки. Бо,  здається, що вони тоді  в тебе ростуть, як на дріжджах,  великі – великі, а слова – маліють, розбиваються на мільйони горобців і зникають десь там глибоко в горлі. Навіть слину проковтнути важко.


                ***


Давно не бачила твоєї усмішки. А вона тобі дуже пасує. Ти завжди ховаєшся у своїй мушлі від людей. У мене теж є мушля. Та вона зроблена з дуже прозорого матеріалу. Його ще не винайшли науковці. Цей матеріал не виробляє жодне підприємство. Але вона мене не рятує від депресії. А твоя мушля, мабуть, з твердішого матеріалу. Дуже цупка. Її так просто не розколеш. Та помічаю, ЩО І ТОБІ БУВАЄ БОЛЯЧЕ.
      
                ***

У кожного з нас у руці весло. Я щосили гребу до тебе, а ти – відпочиваєш.  Мені здається, що я знайшла свій безлюдний тихий ніжний острів – ТЕБЕ. Але ОСТРІВ і, справді, БЕЗЛЮДНИЙ.
               


               
(ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ...)