(з циклу "Спостереження")
Мене поглинув натовп. Мовчазний і нерухомий. А сніг все пада та й пада. Через годину-дві оцей натовп перетвориться у суцільний замет. Похнюплені й промерзлі постаті – потенційні пасажири трамваю. Всі хочуть їхати, всім кудись треба…
І я хочу. Могла би й посидіти вдома, але кортить побачити тебе. Отак, зненацька зайти до тебе на роботу й зробити вигляд, ніби випадково. Так собі, мовляв, пробігала поруч… І куди ж це я пробігала? – а ну ж запитаєш… Чого взагалі у таку погоду десь бігти?!. А якщо здогадаєшся, що я зовсім не випадково пробігала, а, прямо скажемо, бігла спеціально… Або хтось з твоїх співпрацівників здогадається… Підуть розмови: вона за ним бігає… Почнуть посміхатися, кепкувати. З мене – то вже певно, але ще й з тебе. Чи захочеш ти мене після цього бачити? – Почнеш від мене сахатися…
Періодично від монументу під назвою “Натовп” відколюється якась частинка – потенційні пасажири перетворюються на реальних пішоходів. Чи то замерзли, чи то піддалися сумнівам…
Колись давно я сформулювала такий слоган: Куди біжиш? Зупинись – і подумай!
Дякую, Боже, що затримав трамвай, дав час на роздуми! Повертаюся додому й сідаю пильнувати телефон. Адже за пару годин – кінець твого робочого дня…
1996