Ну не та я бабця, що полюбляє бавити онуків! Адже різні бабці бувають! Онука в мене дуже порядна дитина! Я не маю до неї жодної претензії. Але я не витримую цілоденних балачок і безконечну гру у запитання-відповіді… Я розумію, що вона потребує уваги і спілкування. Але ж я так само особистість, яку треба поважати. А спілкування – це те, до чого я подужаю найменше… Ну такою зробив мене Господь Бог (та життя), що я витримую спілкування лише аптечними дозами!..
І мене мучить сумління, і я пишу для внучки казки та віршики. І я не знаю, де мені сховатися, щоби мати можливість зосередити свої думки, щоби позбутись отого докучливого спілкування не тільки з онукою, але й зцілим світом, щоби не чути телефонних дзвінків, не штовхатись у натовпах співвітчизників, щоби просто розслабитися.
-
Субота. Ненавиджу вихідні дні. Так само як святкові. Всі вдома, всі від мене чогось хочуть…
-Мамо, я можу лишити тобі Аню?
Вже зранку починають припинати мене, немов комаху до планшету, до свого розкладу дня. Пручаюсь:
-Я сьогодні цілий день зайнята!
Чим я зайнята – я ще не придумала. І, напевно, мені не поставлять таке запитання. Навчені не питати зайвого – не люблю розпитів. Але з дому доведеться таки тікати… Куди? Навіщо? Де я знайду оту самотність, яку потребую?..
-Тоді доведеться просити бабцю…
Маєш. Бабця, тобто моя мама, живе окремо, і я могла би спробувати втекти до неї. Але відпадає: знову виходить зашироке товариство…
Хочеться лишитися вдома, приділити увагу собі: пов’язати, пописати, подрукувати…
-Мамо, можеш намалюватися моєю косметикою…
То ж хіба відмовлюся? Косметику два дні тому привезли з Італії, цікаво спробувати. На дочці презентується гарно. Малююсь… Виглядає, ніби насправді збираюся десь іти.
-Мамо, коли ти підеш? – це вже молодша, до якої має прийти хлопець…
Телефон. Ділова розмова:
-Мені до газети потрібне ваше фото.
-Прошу дуже. Як домовимось?
-Я ще конкретно нічого не можу сказати. Передзвоню протягом дня…
Знову – наче комаху до планшету!
-Я не маю наміру протягом дня пильнувати телефон. Чи не далобися якось визначитись? Може, я би достосувалась…
Зрештою, я намальована італійською косметикою і могла би зустрітися з редактором десь на нейтральній території.
-Добре, я передзвоню протягом години…
Нейтральна територія… Як вона має виглядати, ця нейтральна територія?.. Але, напевно, краще, ніж моя власна – та, що успадкована від батьків…
Ніяк не вдається мені звити гніздечко на тій власній території. Згадую шановного історичного Кравчука: «Маємо те, що маємо!» Але й сказав! Ніби у гості до мене приходив. Тими брудними занедбаними чорними сходами, закрученими в спіраль у вічній темряві сходової клітини. Ніби сидів у позбавленій денного світла кімнаті і чекав на «Санта-Барбару» біля невиразного екрану старого телевізору. Але подивитися «Санта-Барбару» йому не вдалося – в будинку планово вимкнули світло. Після чаїв я зі свічкою провела гостя засніженим балконом до туалету. Але скористатися «вигодами» не було можливості – через морози промерзла каналізація… «Маємо те, що маємо»…
-
Гілочка з бруньками на моєму підвіконні, підживлена цілющою водою, вкрилася метеликами жовтих квіточок…
Де ж узяти ту живу воду, яка повернула би мене до розквіту і сонця, наповнила життєдайною енергією бажань і сподівань, надала право й можливість бути особистістю?!.
-