"Три зустрічі" ( на украинском языке )
1
На вулиці вже стемніло. Похмурі хмари закрили своїм пухнастим, повним дощу тілом перші зірки на небі. Місто жило своїм життям. По вулицях пропливали парасольки і з ними люди.
«Всі спішать, біжать у своїх справах» - думала, дивлячись на людей жінка, яка сиділа в автобусі. За цілий день вона стомилася, ще довелось залишитись після роботи. Автобус плавно віз її додому. На перехресті автобус зупинився, даючи дорогу юрбі пішоходів. Очі жінки стомлено дивилися у вікно. Раптом вона побачила на темному небі маленького зеленого чоловічка. Він наче спускався з неба. Дивлячись на нього здивованими очами, жінка спантеличено думала: «Що це? Що це може бути? Невже інопланетянин?» Вона вже повернулась до пасажирів салону автобуса, щоб їм показати представника інших світів, коли побачила, як вона помилилась. На другій стороні автобуса, за склом, стояв світлофор для перехожих: червоний и зелений чоловічок. Поки автобус стояв, горів зелений, ось він рушив – загорівся червоний. Жінка бачила на склі відображення чоловічків світлофора. «Переплутала! Набігалась на роботі, потім інопланетяни вважаються» - кепкувала над собою жінка. А дощ все йшов і йшов, наче хотів змити згадку про інопланетянина на склі.
2
Цілий вечір темні хмари збирались на літньому небі. Вони хотіли зробити гучний концерт з дощем і громом. Закінчивши поратись на городі Василько зібрався до хати. Подивився чи посідали кури у сараї, поховав до комори сапи й сокиру, якою вранці рубав дрова, зачинив двері хліва и погреба. Тільки після всього помив руки й добре повечеряв картоплею с м’ясом з борщу, запив холодним молоком. Посидів біля вікна, послухав радіо, швидко стемніло. «Буде таки дощ»- подумав Василько. Вже десь коло одинадцяти, він ліг спати, довго крутився у ліжку. Засинаючи, чув як почався рясний дощ, як гримів грім. Село завмерло, наче дивувалось такому диву.
Прокинувся Василько вночі, сам не знаючі чого, сів на ліжку. «Чого це я схопився?» Подивився до вікна, дощ вже закінчився, не було чути грому. Але за вікном миготіло якесь світло, наче то була блискавка. «Що за диво?» Василько вийшов на двір, дивне світло зникло. Посеред огорода стояла дуже дивна споруда. Вона була схожа на капелюх. Зверху у неї стирчали три невеличкі антени. Стояла вона на тонких ніжках. Коло споруди ходили кілька постатей. Вони були низького зросту, с довгими руками. Обличчя Василько не розгледів, на їх головах блищали якісь світляки. Невідомі ходили навкруги чудернацької споруди, потім вони зайшли всередину. Як, це відбулось, Василько не зрозумів, дверей не було. Постаті просто зникли. Споруда повільно піднялась над землею, ніжки почали зникати, загорілись декілька червоних плям на споруді. Вона почала зникати у темному небі. Все це явище відбувалось у цілковитій тиші. Василько оторопіло дивися на небо, де блищали зірки. Наче у тумані, він побрів до хати, ліг у своє ліжко. Хата Василька стояла на краю села, біля невеличкого гаю. До сусідів було далеченько, й Василько злякався, якщо щось з ним станетеся, ніхто не допоможе. Він ще довго не міг відійти от побаченого, і все ж таки зміг заснути. Вранці Василько вирішив, що це був якийсь дивовижний сон. А коли він пішов на город, то побачив, що там де вночі нібито стояла та споруда, були понівечені грядки. Тоді до нього дійшло, це був не сон. Насправді тут були гості. Стоячі на цьому місті, у Василько чомусь розболілась голова. Він колись чув по радіо розповіді про зелених чоловічків, але до цього випадку не вірив в таке явище. Його гості не були зеленими, сірими вони були. Він нікому не розповідав про цей випадок, не хотів щоб глузували над ним. На землі, де приземлились інопланетяни ( а це були вони) ще довго не росла картопля. А Василько сердився на «своїх» гостей. Сердився тому, що вони зіпсували йому частину города. І, вже коли там почала рясно родити огородина, Василько боявся її їсти. Він викопував картоплю і викидав у канаву, далеко від хати. А в цілому його життя йшло звичайним шляхом.
3.
День на цій планеті спливав непомітно і швидко, і молодій дівчині було сумно. Усі ремонтували корабель, якій потерпів аварію на цій планеті. Куди не глянь простяглась сіра пустеля пісків. Кілька раз за день сонце закривалося піщаною мглою, здіймався вітер й починалась хуртовина. Така, що могла знести що завгодно. Це уповільнювало працю ремонтників. Дівчина тут застряла надовго. Це її шеф-редактор винен. В епоху нової електронної журналістики давай йому живий матеріал про будні космічних рятувальників. Вона прилетіла в таку далечінь, відзняла безліч матеріалу, навіть змонтувала декілька версій цього репортажу. Погодні умови погіршувались, робота зупинялась, і дівчини ставало нудно. Недалеко від корабля були невисокі гори, вірніше це були такі собі височенні кам’яні горби. Острівки серед пустелі, які тягнулись десь аж за обрій. Вже кілька днів вони манили дівчину, і вона збиралась їх добре обдивитись.
Старший офіцер поспішав виконати рятувальну місію, йому зараз було не до журналістки. Він без вагань відпустив її, на планеті випогодилось. Тільки попередив, що погода може різко зіпсуватись, і хай вона далеко не відходить від бази. Взявши катер вона вирушила в дорогу.
Зблизька погорби були майже чорні, їхня поверхня була вкрита тріщинами, наче зморшками. Знайшовши між пагорбами маленьку стежинку, дівчина почала блукати серед кам’яних брил. Вона вибралась на саму верхівку горба. Звідти відкрився краєвид цього куточка планети. Вона побачила внизу невеличке пересохле озерце з сірими кущами по березі. Це було рідке видовище на цій планеті, води тут майже не було. Вона ще трохи познімала краєвиди, і почала спускатись до озера. Спуск був доволі крутий, вона ще умудрилась зробити фото якоїсь місцевої ящірки. Дівчина задивилась на неї, вона красиво сиділа на камінчику. Краще би вона дивилась собі під ноги. Дівчина спіткнулась, і гепнулась на землю. До низу покотилось каміння, і разом з ними дівчина. Вона намагалася зачепитись рукою за якійсь виступ, все було марно. Вона тільки зрушила з місця інші каміння, и вони котилися разом з нею до низу. Вже там, коли вони всі нарешті зупинились, один камінь сильно придавив їй ногу. Дівчина трохи почекала, і нарешті підняла голову. Весь цей час вона міцно притискала до себе камеру, боячись її розбити. Переконавшись, що камера ціла, вона обдивилась навкруги. Вона було біля озерця, в ущелині. Дівчина відкинула камінь, обдивилась ногу. Нога дуже боліла, і схоже вона її травмувала. Піднятись вона змогла, але йти далі…. Це була проблема, з вивихом вона дуже довго буде добиратись до катера. Як їй не хотілось відволікати рятувальників, все ж потрібно їх викликати по приймачу. І тут вона злякалась посправжньму. На руці мав бути маленький приймач, він же годинник, і навігатор. Він і був там, але коли дівчина з гуркотом котилася з гори, від ударів приймач пошкодився, і не працював. «Все зразу? Ну нічого, тихенько, поволі буду кульгати до катера. Тільки, щоб нічого більше не сталося» - вирішила дівчина. Наче її хтось почув, і вирішив покепкувати з неї. Раптово почало темніти небо. Так починалась тут піщана хутровина. До неї ще додався землетрус, поверхня планети заворушилась. Разом заворушилось каміння на пагорбах. Наче планета хотіла до кінця зруйнувати ці невеличкі гори. З цілими ногами, дівчина встигла би до катера, а зараз вона шукала очами, де можна пересидіти бурю. І вона примітила невеличку печеру на тій стороні озерця. Треба було швидко ворушити ногами. Перетерпівши біль, дівчина пішла, не так швидко, але пішла. Зробилося зовсім темно, земля дрижала. «Тільки всього треба дійти до печери» - вмовляла вона сама себе. Цього разу вітер піднявся сильніший, почалося сипатись каміння с пагорбів. Зціпивши зуби від болю, дівчина терпляче йшла до печери. Їй лишилося зовсім трохи, коли остаточно почався землетрус. Каміння наче стало живе, стояв такий гуркіт, що дівчина мало не оглухла. Вона побачила, котиться величезний валун й не один. Дівчина, як могла тікала від них. Колись спритна, зараз вона здавалася черепахою. Один із валунів наздогнав її, збив з ніг. Вже на землі, коли камінь придавив її, дівчина побачила кілька зелених вогників.
На базі згорнули роботи, передбачався землетрус. Клята планета заважала закінчити роботу. Старший офіцер злився, а ще він згадав про журналістку.
- Паша, наша дівчинка повернулась з прогулянки?- звернувся він до помічника
- Не знаю, Віктор Петрович, я її не бачив.
Приймач дівчини мовчав, а приймач катера не відповідав. Вона його покинула, і десь гуляє. Він ще більше злився на себе, що дозволив дівчині покинути базу. Тепер має клопіт. Вже було пізно шукати її, зараз почнеться негода, і підставляти людей він не міг. Помічник Микола відправив робота-зонда, але його перекинуло вітром. Він сподівався, що у неї хватить розуму десь пересидіти. Дивлячись, що робиться за вікном, у неї було мало шансів лишитися цілою.
Як тільки планета почала заспокоюватись, кілька катерів швидко полетіли на розшуки. Вони знайшли катер дівчини, його добре понівечило камінням. Люди розійшлися у різні сторони, намагаючись розшукати її сліди. Через годину, один із рятувальників знайшов дівчину. Вона лежала біля озерця, і було схоже що вона міцно спала. Все навкруги було засипано камінням, а від озерця зосталась одно назва.
- Як їй вдалося зостатись цілою, навіть комбінезон не зім’ятий? – дивувався лікар, оглядаючи дівчину.
Сама Поліна не пам’ятала, як пережила негоду. Вона сама була здивована тим, що у неї не було ніякого вивиху, а приймач на ручі виявився цілим. Старший офіцер був задоволений, що вона лишилася живою, і не став з’ясовувати подробиці. Його чекав корабель, якій потрібно було ремонтувати.
Поліна про зелені вогники нікому не розповідала. Вона розуміла, її хтось врятував. Так просто сама врятуватись вона не змогла. Вона добре пам’ятала хруст своїх кісток. Біль, яку завдав їй той величезний валун. Саме тобі вона вирішила, що їй прийшов кінець. Цей хтось виявися розумним, здатним на співчуття й допомогу, і цей хтось не був людиною. Вона навіть вголос не могла вимовити, хто це міг бути. Більшість людей не вірило у їх існування. Людство проникло у далекій космос, знайшло багато планет, і не зустріло там інших. А, зустрінемо взагалі?