Сиджу і просто плачу.
У мене горе? Та ні... Хіба що від розуму або його відсутності. З
одного боку, начебто і не дурна, але яка розумна людина буде
себе так мучити?
Сиджу і просто плачу.
Ніколи не думала, що сльози бувають такими жагучими. Вони
прокладають болючі стежки до закушених губ і нижче, щоб потім
трагічно зірватися додолу і розплющитись на затертих клавішах.
Строкатий екран віддзеркалюється в очах, які майже від'єднані
від мозку високим парканом незрозумілого ступору.
Сиджу і просто плачу...
Але ж треба хоч щось робити... Починаю видаляти контакти зі
свого списку. Один за одним. Деякі все ж залишаю. Вони мені
потрібні. Потрібні... Да я й гадки не маю про те, що саме мені
потрібне.
Сиджу і просто плачу...
Я люблю життя, але зовсім не знаю, що мені з ним робити. Умови
оптимальної експлуатації якісь незрозумілі, а інструкція десь
загубилась, та й все одно вона була написана чудернацькою
мовою... Я так любила розшифровувати всілякі коди... І цей
намагалася. Але він не піддається моєму розумові. І тому в
голові суцільне місиво, де неможливо нічого знайти. Жодної
чистої, неспаплюженої думки. Жодного чіткого бажання. Жодної
яскравої емоції. Жодного стійкого почуття.
Сиджу і просто плачу...
Але ж так не може тривати... Іду до ванної та змішую сльози на
обличчі з холодною водою з-під крану. Воду з іншого крану
підігріваю і змішую із заваркою. Байдуже який чай. Просто темна
суміш, на яку можна відволіктися.
Сиджу і просто п'ю чай.
Але всередені все одно плачу...
ПЕРЕВОД НА РУССКИЙ (в который раз вспоминая моих родных садистов)
http://www.proza.ru/2010/02/18/923