Казуси, або На сценi з пером

 
Завжди полюбляла пера як знаряддя для дивослів, витканих в гердани барвистими римами. Магазини канцтоварів ніжно плекали мою душу, а пера, олівці, кулькові ручки просилися до рук та пестилися, немов кошенята. Стоси паперу роками нагромаджувалися в шафах і на полицях, та життя дбайливо підштовхнуло мене на сцену – мовляв, там твоє місце!
Але й на сцену прихопила я свій улюблений канцелярський крам, та в пошуках його вжитку загострила своє світосприйняття немов оте давньовічне знаряддя графоманії – гусяче перо.
І чого тільки в цьому сценічному світі не траплялося!..
*
Усе в житті має свої витоки, чимось спричиняєтья, а вже далі будується на ланцюговій реакції…
Меланхолійний настрій штовхнув мене на базар та жбурнув у душу оберемок запашної рути. Вдома я милувалась делікатними суцвіттями, встромленими до шляхетного фарфору, а перо вишкрябувало на папері мої потаємні думки:

Дивлюсь на оберемок рути-м’яти
І – що робить? – не можу я збагнути:
Так хочеться Тебе причарувати
І лагідно до себе пригорнути.

О руто-м’ято, кажуть, ти – чар-зілля
І рани серця вмієш лікувати,
Отож не будь для них гіркою сіллю –
Цілющим медом будь, о руто-м’ято!..

Дух зі сцени прошепотів мені, що ці вірші заслуговують на музику, і до авторства майбутньої пісні долучився композитор Сергій Петросян.
Пісня вдалася. Солодка мелодія захопила уяву моєї сусідки Зої, яка прагнула стати другою Таїсею Повалій, і ланцюгова реакція привела нас із Зоєю до помешкання композитора. Спільне музикування виконавців співпало з трансляцією по телебаченню бенефісу Майї Плісецької, виключити який телеман Петросян не спромігся й забрав тільки звук.
Я, вилучена з творчого процесу, безтямно занурилася в зображення екрану, на якому дрібно перебирав ніжками вмираючий лебідь. Сен-Санса не було. Плісецька самовіддано тріпотіла руками-крилами, ідеально достосовуючи рухи до музики «Рути-м’яти». Синхронність вражала, і мені стало весело.
Зоя з Петросяном закінчили три куплети пісні – Плісецька кілька разів уклонилася та випурхнула за куліси.
Петросян висловив Зої свої застереження і знову почав грати пісню. Плісецька не змусила довго на себе чекати, випурхнула на сцену, й «Лебідь» повторився на «біс». Музична синхронність дописувала й цьому виходові балерини, а я…
Я сповнилася нечуваної пихи, адже неперевершена зірка світового балету – сама Майя Плісецька – танцювала під нашу з Петросяном «Руту-м’яту»!..

*

До речі, про композиторів. Свого часу я активно співпрацювала з композитором Валерієм Стегайловим, життя якого трагічно обірвалося у розквіті творчих сил.
У нашій сумісній концертній діяльності не трапилося жодного концерту, коли б жінки у залі не змахували сльозинки під час виконання пісні В.Стегайлова, написаної до віршів В.Коренева «Ради вас надо жить». В наших виступах це був своєрідний шлягер, бо авторам дуже тонко вдалося просякнути суто жіночою психологією, а я – виконавець – вінчала їх витвір відповідними модуляціями голосу, пакувала його у сріблясту фолію почуттів і щиро дарувала присутнім, немов дорогоцінний святковий презент.
Успіх був неодмінним.
Одного разу В.Стегайлова запросили на творчу зустріч до гуртожитку ЛТТУ. Ми увійшли до залу відпочинку й зустріли захоплені й зацікавлені погляди глядачів: не кожного дня зустрічаєшся зі справжнісеньким композитором! Зал чекав подію із затамованим подихом. Для виконавців – головних дійових осіб події – були завпобігливо приготовані журнальний столик і два крісла. Фортепіано не було: організаторам не спало на думку, що воно може придатися, а запрошені не збагнули запитати заздалегідь про наявність знаряддя праці. І ось тепер ми опинилися перед фактом – повний зал спраглих атракції людей, які вшанували нас своєю присутністю, і практична неможливість продемонструвати те, заради чого ми зустрілися – музику композитора.
Але сумління не дозволило нам знехтувати найкращі почуття найдорожчої частини людства – глядачів. До речі, у лексиконі шанувальників мистецтва часто переплітаються слова «глядачі-слухачі», і не завжди має значення різниця в їх змісті. Однак під час творчої зустрічі з композитором у залі мають бути саме слухачі, бо композитор – це музика, а музику, звісно, треба слухати. Немає фортепіано – немає й музики. Відповідно – немає композитора…
Але атракція відбулася! Композитор був! Протягом години присутні зосереджено уявляли його музику, яку я пояснювала словами. Певно, співала я також – без супроводу. Між куплетами пісень я казала:
-А в цьому місці спочатку тихенько, а потім усе голосніше й голосніше лунають цікаві за своєю гармоніією акорди, що змінюються віртуозним пасажем…
Інколи я навіть намагалася наспівати пасаж або вистукати на журнальному столику ритмічний малюнок акордів. Та героєм зустрічі, без сумніву, лишався сам композитор, який залюбки відповідав на мої питання інтерв’юера, та й сам не пас задніх серед аматорів риторики.

*

Погано, коли на сцені бракує музичного інструменту. Але надлишок музики так само ховає в собі певну застереженість.
Виступи по селах у супроводі баяну дратували безмежно – і публіку, і співаків. Нарешті філармонія спромоглась створити інструментальне тріо несподіваного складу: баян, скрипка та гітара. Ми відправилися до наступного сільського клубу сповнені величчю події!
Незадовго до цього щасливого моменту в нашому колективі солістів з’явилася нова співачка – Наталя. Ій припала до смаку пісня «Моя любов – моя земля» (І.Карабиця та Ю.Рибчинського), яку я мала в репертуарі. Наталя позичила в мене ноти.
Невдовзі Наталя мала відкривати цією піснею програму в супроводі згаданого інструментального тріо. Наталя зникла на сцені, а артисти переодягалися до виступу та балакали між собою, заповнивши тісний «передбанник» біля сцени.
Раптом на сходах зі сцени з’явилася бліда й збентежена Наталя, якій вдалося заспівати лише один куплет – подальші слова вона забула і з відчаєм втікла зі сцени. Розгублені музиканти, що готувалися грати ще й другий куплет, ніяк не можуть зупинитися, бо мізансцена зі зникненням солістки не була передбачена, а досвіду раптових колективних рішень вони ще не мали.
Я, на диво, швидко збагнула, що сталося й устигла на сцену перед початком другого куплету, який я й заспівала. Музиканти правильно зрозуміли мій жест – три розчеперені пальці за спиною. Наталя співала лише два куплети, а я заспівала ще й третій.
Після закінчення пісні я, як має бути, вклонилася глядачам, що сприйняли цей казус з виконавцями за звичну режисерську примху. Заспокоєна залагодженням конфлікту Наталя знову з’явилася на сцені та доспівала свою програму…

*

Зрештою, артистам час від часу трапляється забувати слова – живі люди! Концертмейстер-баяніст зробив би вигляд , що так має бути і через кілька тактів «закруглився». Якщо баяніст досвідчений.
Але колись наш досвідчений баяніст захворів, і на виїзд запросили на заміну «необстріляного» музиканта. Замісник заздалегідь отримав ноти програми й мав можливість підготуватися. Навіть мав репетицію.
Та підступне сценічне хвилювання далося взнаки: дебютант забув усі попередні спроби, позначки в нотному тексті скидалися на ієрогліфи, а клавіші власного інструменту чомусь вишукувались в незбагненому порядку; що він вигравав – годі уявити…
Наш гоноровий Толік Зорін – тенори майжде завжди гонорові – розвернувся й пішов геть зі сцени, тільки процідив крізь зуби: «Стій та вчись!»

*

До речі, слова можуть забути навіть такі аси художнього мовлення, як Олег Батов, який знає напам’ять не одну книгу віршів і прози.
На щастя, це сталося не перед численною аудиторією концертного залу. Свідками, а навіть і дещо потерпілими, цього казусу виявилися гості, запрошені на день народження нашої співачки Галі Дубенськової. Стіл, накритий за кращими традиціями епохи застою очолювала радісна господиня із виразними, завжди здивованими очима кольору весняного неба.
Пожвавлені застільні розмови припинив Олег Батов, який підняв кришталеву чару та оксамитовим голосом непересічного майстра художнього слова промовив початок тосту:
-Бажаю тобі…
Господиня стрепенулася й захоплено засяяла променистими очима.
-Бажаю тобі, щоб ти здохла…
Очі іменинниці зробилися круглими та ще більш здивованими, ніж завжди.
Батов зробив ефектну паузу – у спеціалістів такого класу паузи завжди ефектні – і знову повторив розпочату фразу:
-Бажаю тобі, щоб ти здохла…
Голубі очі наповнилися безмежним смутком. Батов й надалі силився пригадати віражі кучерявого кавказького тосту, та після наступної невдалої спроби з очей господині пирснули сльози, і вечір, який так добре розпочався, було безнадійно зіпсовано…

*

А от з нашою ведучою – майстром художнього слова Еммою Дікаревою – завжди траплялися курьойзи, і така слава легендарно забарвлювала її ім’я. Всім новеньким артистам, що працевлаштовувалися до філармонії, розповідали , як шановна чтиця поверталася з обласних гастролей взимку у добряче підсмажених на п’єцу чоботах – вони розлазилися просто під ходою…
Колись вона довго не могла відшукати в готельному номері власні колготи, поки хтось з присутніх не помітив імпровізованого шлейфу, що тягнувся по сходах за її спідницею…
Захоплений поцінювач художньої літератури – артистка використовувала для читання будь яку нагоду. Остання електричка з Моршину втікла ще до закінчення концерту, і Емма з Тамарою Кощеєвою-Бойко – концертмейстером – лишилися ночувати на кушетках в запропонованому господарями санаторію процедурному кабінеті.
-Я буду спати тут, - завирокувала Емма, - бо тут є лампа: я буду читати.
За півгодини засинаюча Тамара вловила характерний запах кварцю. Лампу вимкнули, але Емма ще певний час лікувалася від несподіваного опалення.
Але на електрички запізнювалися не завжди. Так само, як не завжди працювали групою. Той самий Моршин Емма покидала майже вчасно, бо встигла-таки вскочити до електрички в останню хвилину. Близько півночі, відірвавши очі від книги, вона лагідпоцікавилася у сусідки, чи скоро буде Львів, і була нечувано здивована, що за десять хвилин – Івано-Франківськ…
Легендарна Емма мала дуже чіпку професійну пам’ять і чудовий фонетичний слух. У своїй фірмовій програмі «Казки Андерсена» вона вимовляла величеньку фразу китайською мовою, отримавши попередньо висококваліфіковану консультацію. Нікому не могло спасти на думку, що Емма не володіє українською мовою, коли вона виконувала українською як вірші, так і прозу. Отже одного разу високе начальство від культури наполягло, щоб Емма вела відповідальний концерт, але пристойно надрукованою програмою її не забезпечили: програмка була написана російською.
Уявіть собі реакцію залу, коли Емма з фаховою патетикою та професійною дикцією оголосила:
-Виступає жіночий хір!
-Добре, що не чоловічий, - прокоментував один з начальників.

*

Ні, Володимир Винокур не перебільшував, а кваліфіковано відтворював дійсність у своїй знаменитій мініатюрі “Співак і концертмейстер”. Ноти співаків інколи мають такий архівально-макулатурний вигляд, що ніяка гіперболізація не здатна карикатуризовати працю співака більше, ніж сама дійсність. І навіть концертмейстери з багаторічним стажем не завжди спроможні грати по таких нотах.
Тамара, яка за багато років праці у філармонії набула неабиякого досвіду й мала нагоду призвичаїтись до форс-мажорних ситуацій, акомпанувала в гуртожитку, де фортепіано зазвичай разюче відрізняється від мрії піаніста, а відсутність в інструменті  окремих деталей є дрібничкою, не гідною уваги. Цього разу завзяті меломани відірвали у піаніно пюпітр. Ноти доводилося вмощувати на кришку фортепіано й, бажано, притримувати. Однак бажання притримувати не було реалізоване –піаністці бракувало третьої руки, бо дві були зайняті грою.
Виконувався дует Одарки й Карася з “Запорожця за Дунаєм” Гулака-Артемовського. Дует популярний, ноти – відповідно. Тож самі вони триматися за невеличкий виступ не хотіли. В’ялі, немов ганчірка прибиральниці, сторінки не витримали активного перегортання й почали сповзати на руки піаністки, яка під власний супровід намагалася їх стабілізувати. Короткі паузи, що трапляються в музиці, дозволили кілька разів поспіль подолати навалу нот, але зрештою нерви концертмейстера не витримали, вона жбурнула ноти на підлогу й з сльозами на очах втікла з місця подій. Артисти доспівували дует a cappella.

*

Але не тільки Тамара висловлювала публічний протест. Завжди стриманий, хоча й кавказець, Сергій Петросян, одного разу перелякав своїм емоційним вибухом не лише товарищів та виконавця, але й безневинну публіку.
Перший раз у складі нашої програми опинився ілюзіоніст, молодий та симпатичний. Звісно, йому хотілося під час свого прем’єрного виступу справити позитивне враження як на публіку, так і на нових колег. Він дуже старався. Петросян за фортепіано зображував тапера – награвав якісь імпровізації.
Виступ тривав 5 хвилин, 10, 15… Зазвичай виступ триває хвилин до десяти. Більше – задовго. Й Петросян не витримав. Він підскочив зі стільця, гримнув кришкою інструменту і з розлюченим вигуком “Скільки можна?!.” рвонув за куліси, продовжуючи обурюватись. Петросяна ледь вдалося заспокоїти, а фокусник залишився на сцені у повній тиші й допроцьовував номер, як то кажуть, під шерхіт власних вій…

*

Мене як співачку завжди хвилювала певна професійна дискримінація.
Читці виконують літературни твори напам’ять. Співаки, хоч інколи й забувають слова, співають здебільшого напам’ять. Навіть концертмейстери-баяністи грають супровід пісень напам’ять. І лише концертмейстери-піаністи грають по нотах. І той нещасний вокаліст тягає на гастролі у своїх валізах стоси паперової музики, й, відповідно, напрацьовує собі м’язи рук, що аж ніяк не прикрашає фігуру співачки на сцені. Взагалі, фізичні навантаження перед співом погано, а інколи – фатально впливають на наше bel canto.
Може не так вже й винні в цьому наші піаністи. Скоріше, завинила в тому сама система освіти, яка не передбачає для піаністів в консерваторіх ані курсу імпровізації, ані вміння грати по цифровках, ані… - Зрештою, я маю до цієї галузі надто великі претензії, не варто зараз про це…
Але трапляються піаністи, які вміють усе це робити. Сергій Петросян по виході на пенсію має значно цікавішу роботу, ніж у ті десятиріччя, що сумлінно виконував функції концертмейстера. На жаль такі прециденти не є рідкістю. Він грав твори напам’ять вже з другої чи з третьої репетиції. Це не є заслугою вузу – його не мали можливості зіпсувати в консерваторії. Середня музична освіта хормейстера становить ту базу, з якою Сергій почав своє служіння музиці. А вчило його саме життя…
Іде концерт для дучнів школи №27, фортепіано стоїть у фойє на другім поверсі. Виконавці скупчилися в класі поруч, лектор розповідає наступний фрагмент теми… Раптом до слуху артистів долітає музика вступу до пісні. От тільки до якої? – Хто має виходити співати? (Записаного порядку не маємо, а Сергій не обтяжує себе мелодією та грає за схемою T – S – D – T. Відреагувала Наталя, яка рвонула з класу до фойє і вже від дверей почала співати… зовсім іншу пісню й зовсім у іншій тональності – це звагалі був не її вихід. Якби концертмейстер грав по нотах, мали би ми великий конфуз. Однак Петросян швиденько змодулював до потрібної тональності, то ж публіка сприйняла вихід співачки за належне.
Але трапився з Петросяном казус й у музиці класичного спрямування, яку він не надто прагнув виконувати. Піаністка, що відповідала за тематичний концерт, захворіла, й Петросянові довелося з однієї репетиції акомпанувати віртуозну “Форель” Шуберта. Однак піаніст не довго панькався з вишуканими пасажиками, що імітували дзюрчання струмка. Пісенний мотив твору спровокував слуховий інстинкт концертмейстера, і вже через кілька тактів викручування піаністом пальців солістка із здивуванням виявила, що співає під грайливе “бум-цик!”…

*

Взагалі-то сценічна витримка артистів має непідважне значення. Від неї залежить не лише успіх концерту, але й інколи сама можливість його проведення.
Самбір-84. В межах наших гастролей до Самбірського району мав відбутися плановий концерт в клубі села Чуква., що співпадав із престольним празником. Святково вбрані глядачі поступово заповнили зал, і концерт розпочався. Я відкривала концерт вже згаданою піснею “Моя любов – моя земля”. Акомпанував на баяні Микола Габрук. За дверима залу стояла адміністратор Іванка, яка обілечувала публіку.
Гарна сцена, великий зал з колонами, добре освітдення… Під час мого співу якийсь молодик в третьому ряді почав щось голосно коментувати. Я продовжую співати.
Шанувальник мистецтва з другої частини залу підійшов до нього й зробив зауваження. Я продовжую співати.
Молодик, не довго думаючи, встав та заїхав меломанові по пиці. Я перестала співати.
Меломан штовхнув молодика, який плюхнувся на крісло, поєднане з крісельним рядом. Ряд перевернувся. Дехто з глядачів – також. Присутнє чоловіче населення почало швидко розшаровуватися на дві групи підтримки. Ми з концертмейстером лишаємося на сцені.
Діти почали плакати, жінки – кричати. Найбільш хоробрі представниці слабкої статі намагалися витягнути свої половини з войовничого натовпу. Перелякана Іванка зазирнула до залу, але нічого вдіяти не могла.
За кілька хвилин масова бійка, немов перекотиполе, викотилася з залу. Зависла напружена тиша. Треба було спасати положення. Я почала говорити. Я сказала, що музика є вищою від будь-яких тимчасових непорозумінь та чвар, що високе мистецтво здатне впливати не лише на настрій людини, але й на події. Пісню я почала від початку, навіть не загубивши під час змушеної паузи тональність. Напруга залу поступово спадала.
З п’яти творів програми я заспівала два з половиною, коли двері залу вибухово відчинилися, й кодло бійки знову вкотилося до широкого проходу поміж кріслами. Я знову перервала спів.
Вроджена заповільнена реакція заважала мені реєструвати подробиці подій: подерті закривавлені сорочки, підбиті очі, руки на рівні підлоги та ноги на рівні голови – усе це злилося в одну суцільну сцену. Хтось когось лупцював, кимось штурхали колону, хтось вправляв карате… Габрук потім переповідав ці події зі спритностю спортивного коментатора.
Концерт нам все ж таки вдалося відпрацювати, а гумор в кінці програми навіть потішив глядачів, що були присутні на цьому святковому заході. Отже, як кажуть, перемогла дружба!..

*

Які солодкі спогади про новорічні філармонічні вистави для дітей! Ставлення артистів до цього періоду їх діяльності було діаметрально протилежним. По три вистави в день – виснажливо, але для мене цей період року був життям в іншому вимері. Я переставала існувати як пересічна особистість і занурювалася у дивосвіт казкових персонажів та подій. Навіть мої реакції на домашній затишок преломлювалися з позицій образу мого казкового героя.
І саме в такий час моя старша дочка познайомилася з хлопцем і запросила його на виставу до філармонії, в якій вона виконувала молдавський танець. Залицяльник навчався у військовому училищі й радо погодився подивитися на свою пасію, яка підкорює глядацькі серця. Для більшої впевненості курсант прийшов з другом.
Я у цій виставі виконувала роль Плітки (Сплєтні – вистава йшла російською мовою) – скуйовджене волосся, синій балахон, на якому теліпаються різнокольорові стрічки, безпардонна зацікавленість чужими справами, моторна динаміка постаті; ба, навіть взута в чешки, щоб не спізнитися запхати носа в безліч цікавих подій…
Під час вистави мене закликали до службового коридору:
-Даренська! До тебе якісь військові прийшли! Певно, шефські справи!
Я у всій своїй «пльоткарській» красі вистрибнула з Голубого залу – нашої бази – і проїхалася по слизьких кахлях підлоги як по ковзанці просто до двох курсантів.
-Хто тут Даренську питав?!
Мій майбутній зять вклеївся в стіну й сполошено дивився на чудовисько, яке перед ним матеріалізувалося. Адже він сподівався побачити свою лагідну красуню – йому й у думці не було, що вона для філармонії – Даренська №2, а перед ним – майбутня теща.

*

У перервах між виставами – цього разу це була сценічна казка Софії Майданської «Чарівна шабля» – я пописувала детективи та казки, з якими одразу ж знайомила першого ліпшого, хто траплявся під руку.
Дехто з артистів під час перерви перебирався зі сценічного у повсякденне вбрання та десь зникав. Мені на таку метушню, як завжди, бракувало енергії, і я насолоджувала душу звичайнісенькою графоманією…
Обов’язком актора – перевірити перед початком вистави наявність реквізиту – дехто недбало нехтує. Для мене це – святе. Моїм реквізитом був вузлик зі свяченим хлібом та фляжкою з водою Йордану, що я – матуся козака Назара – вручала своєму улюбленому синочкові перед його походом проти ворогів. Вузлив лежав на кріслі позаду декорацій і був готовим до участі в сценічній дії. Але, при бажанні, будь хто міг перенести його в інше місце, що мало би непередбачені наслідки. Отож я мусила впевнитись, що матиму, чим почастувати Козака.
Вузлик лежав на місці. Але годі було зрушити його з цього місця. Довелось докласти значних фізичних зусиль, щоб його піднести. Невідомий бешкетник впакував в нього велику металеву брилу, призначенням якої є фіксація важкої оксамитової завіси. Хтось, як то кажуть, «приколовся» й чекав сценічної халепи. Було би без проблем витягнути брилу та привести реквізит в належний стан, однак я вирішила теж розважитися: могла ж я її не помітити! І я «не помітила».
Яскраве сценічне світло різнобарвно висвічувало мого улюбленого Назара – Микольцю Олексишина, та Володю Стецину – Журавлика. Синочок був на голову вищим за мене, та й Журавлик теж.
-Сину мій, Назаре! Журавлику! Ось вам на дорогу вода та хліб свячені!.. – я доклала не абияких зусиль, щоб нести цей важкий пакунок на витягнутих пальцях та легкою ходою – не хотілося викликати підозри як синочка, так й автора жарту, який, без сумніву, чекав наслідків своїх дій.
Мій Назар в’ялою ходою (власне так за уявою Микольці мав рухатися герой казки) попростував через сцену до люблячої матусі і, нахилившись за вузликом, підставив мені потилицю для поцілунку (такою була мізансцена). Руки Микольці були такими ж в’ялими, як хода, і «прикольний вузлик» однозначно призвів би до травми. Звісно я цього не бажала.
-Міцно тримай! – прошепотіла я йому у вухо й поцілувала раптово почервонілу потилицю. З балкону, де міститься ложа освітлювача, недоречно голосно хіхікнули.

*

До речі, стосовно описаної мізансцени з поцілунком. Я особисто виторгувала її в режисера Іри Прокопенко.
Микольця Олексишин надихав мою творчу фантазію, провокував своїм образом на шедеври графоманії. Я не робила з цього великого секрету і підсміювалася над своїми палкими емоціями разом з колегами. Правда, Микольці видавалося, що підсміюються над ним, і його це страшенно дратувало. Я ж не хотіла позбавити себе такої розради й забавлялася з великим задоволенням. Отож, коли виявилося, що за розподілом ролей я набула такого чудового синочка, я відправилася до Іри і закликала її напружити творчу фантазію та ощасливити мене мізансценою, де я могла би офіційно обійняти, поцілувати, або будь що, свого кумира.
-Ну на яких підставах я маю вводити таку мізансцену! – обурилася Іра.
-Але ж він – мій син! – не вгамовулася я.
-То що, маєш годувати його груддю?! - але все ж таки дала мені описану мізансцену з поцілунком у потилицю: це робило мені настрій на цілу виставу.

*

Таким чином, я відкрила таємницю походження своїх численних казок, в яких я могла втілювати всі свої бажання, не реалізовані у житті, і всі свої емоції, на яких лежало побутове табу. Бавитися ж в казкарку мені ніхто не забороняв. А приводом для казкових перипетій слугувало саме життя.
Наша концертна група, яка з моєї подачі називалася «Музичне намисто», мала виїзд в область, на сільські терени. Між концертами ми зупинилися біля їдальні – був час пообідати. Чоловіки – Володя Паславський, Толік Зорін, Микольця Олексишин – рвонули першими й вишикувалися в чергу для самообслуговування. Ми – керівник групи концертмейстер Тамара Кощеєва-Бойко, Оксаночка Кровицька, Ларисочка Дашич та я – пристроїлися за чоловіками.
Звісно, чоловіки вмостилися за столики швидше й приступили до трапези. Я взяла свій завантажений стравами підніс, кинула оком на то, як розташувалися чоловіки і вибрала місце, з якого би мала насолоду бачити Микольцю.
За мною рушила з тацею Тамара, так само кинула своїм швидким оком на розташування місць і сіла (я впевнена, що – навмисно: вона вважала моє захоплення – недоречним мезальянсом) поміж мною та Микольцею – позбавила мене цацки. Так Тамара стала прообразом злої ворожки Беккі (ось яка вона «бяка»!) у серіалі з семи казок «Нишискело прилетело, или большие приключения маленького Альгиса». Звісно, сама назва містить прізвище Микольці, який став маленьким Альгісом. Ларисочка Дашич перетворилася на добру фею Лоріель. Вона ж – Лариса Любомирівна. Вася – моя молодша дочка Соня, якій я теж знайшла місце у своєму серіалі.
Оксаночка Кровицька за сюжетом моєї детективної трилогії (казки для дорослих) “Венценосный журавль» в образі Цинтії Кроуз виїхала до Голівуду, а насправді невдовзі стала солісткою Нью-Йорк-сіті-опера. Володя Паславський дав мені матеріал для характеру Філіпа Паркінса, Толік Зорін став Стівом Уінтером, Ларисочка – Лоріель Сімпсон…
А Тамара так і лишилася Беккі. Така її тяжка доля.

*

Може хтось мріє бути царицею. Але, повірте, це так нудно! Я пробувала. Кілька років поспіль протягом майже місяця я була Царицею-Левицею. Гонорово сиділа у царському троні біля свого царственного супруга. Або ж прогулювалася по сцені, знову ж таки – гонорово, і знову ж таки – з царственним супругом… Повна нудота!
Зрештою випросила в режисера сцену з в’язанням: сижу собі на троні та плету светер на дротах! Чому й ні?! А мій Цар Лев – такий вже нудний! Та ще й старий. Та ще й дурний до того ж! Державні справи він вирішує – тьху! Лис Микита верзе йому різні нісенітниці, а він з трону підхоплюється, вуха настромив!.. 
О, Лис Микита знає, що робить! Особливо, коли Лис – Микольця Олексишин! Він – молодий, він – гарний, він кожного разу цілує мені ручку – сам додумався, без режисера! Я би із задоволенням віддала йому царську корону мого бовдура-Лева!..
Але події розгортаються інакше. І я до цього не причетна. Так Вирішили Іван Франко, Богдан Янівський та Іра Прокопенко – наш режисер.
Я взагалі майже ні до чого не причетна, тільки що царственно сиджу в центрі сцени. Але не в центрі подій. Біля мене – цариця ж таки! – дари вірнопідданих: таця з великими яблуками з пап’є-маше (Левиці – яблука! Фу, нудота!) Вибираю найбільше. Лев не бачить. Він слухає Микиту, який щойно цілував мені ручку аж тричі. Слухає, і за кожним словом піднімається все вище від трону – так він висловлює емоційне наростання. А зараз, вражений підступністю звірів, впаде на свій трон, немов мішок із борошном. О, я то знаю, я за цим спостерігаю вже, мабуть, п’ятдесятий раз… Нудно…
І я підкладаю велике штучне яблуко на його сидіння…
Впав! Просто на яблуко! Ось тепер не нудно, бо фраза, яку вигукнув царственним басом мій Лев, у делікатному записі виглядає так:
-.. …. ….!!!
Потім мій сценічний супруг казав, що маю його жінці платити аліменти. 

*

Багато дечого ще відбувається за кулісами самих звичайнісеньких або ду-у-же поважних концертів. Але вже здебільшого без мене. З часом у центр подій, можливо, потраплять мої учні, а я… Моє перо замінив комп’ютер, і я більше налаштована на впорядкування своїх паперів та файлів, аніж на щось нове. Хоча інколи хочеться сісти й писати, писати…

;
P.S. О-о-о! – скільки років минуло після того, як я усе це написала. Але маю дописати іще дещо суттєве. У своїх старих записах знайшла сторінку, яку загубила, коли описувала викладені вище події. Через те, що мені бракувало детального опису, довелося взагалі випустити з початкового тексту цей сюжет. А ось тепер детальний опис знайшла, а сюжет доведеться поновлювати у пам’яті.
Головна ознака того сюжетного моменту, що було дуже страшно. Що робити? – такі були часи…
Отож: черговий буденний виїзд концертної бригади до чергової «тирлівки» - так ми називали забуті цивілізацією куточки області, де доводилося виступати за самих надзвичайних обставин – чи то на сцені, в шпаринах якої застрягають підбори, чи то в залі, де з роту разом зі співом дме густа пара, чи то… - ой, давно то було.
До «тирлівки» ми приїхали після закінчення негоди, яка геть розмила сільську дорогу. До клубу годі було дістатися в будь який спосіб – наш філармонійний автобус зупинився перед розмитою грунтівною дорогою, від якої лишилося метр-півтора ширини – решта обвалилося до річки. Пам’ять ще й досі зберігла ту картинку: справа – паркан вздовж обійстя, вздовж паркану оті метр-півтора розмитої глини, а зліва внизу – брудний бурхливий потік.
-Зараз ми вас перевеземо до клубу – оптимістично пообіцяв представник місцевої влади, і невдовзі ми вже впакувалися до цього транспортного шедевру, опис якого я щойно знайшла: таке чудо –відбиток креативного розуму сільського механізатора – могло би слугувати пам’ятником безсмертної дотепності української нації! От тепер читайте, на чому довезли нас до клубу (і з клубу також) – цитую зі старого запису:
«…Але я – ще жива. І навіть створюю наступний літературний шедевр…
А тепер цитата з мого записника. Для тих, хто хоче уявити наш транспортний засіб. (Наводжу мовою оригіналу, щоб не схибити з технічною термінологією.)
Шасси от ГАЗ-61, мотор от трактора, сигнал из детской клизмы, крылья – из ржавого искорёженного железа, одна фара подвижная – с ручкой. Без кабины. Сиденья из табуреток. Вместо подножки – висячая цепь в руку толщиной. Кузов – тракторный прицеп. Оба мосты ведущие, проходимость – уникальная.
Що я можу на це сказати? Буде щастя в Україні, коли у відірваному від цивілізації гірському селі звичайні люди здатні сконструювати таке чудо техніки та фантазії!..»
;