П’ЄСА НА ОДНУ ДІЮ ДЛЯ МАЛОЇ СЦЕНИ
Дійові особи:
Він
Вона
Вистава йде у невеликому приміщенні, наприклад, репетиційній залі. Глядачі знаходяться у безпосередній близькості від акторів. Спочатку темно. Глядачів відділяє від ігрового простору лише білий екран, на якому з’являється відеоряд, що супроводжуються класичною музикою. Потім він зникає, разом із нею повільно завершується музичний твір. Знову темно, а за декілька секунд на екран направляється світло. За білим полотном дві фігури, наче тіні: він і вона. Починають діалог, але екран досі відділяє їх від глядачів.
Вона. ...Ми з тобою такі великі у своєму світі. Своєму маленькому світі. Ми, наче цілий світ... а може, є інший світ? Ти коли-небудь замислювався, чи є цей „інший” світ? Чи, може, то є міф?
Він. Не знаю. Певно, є все, чого ми не знаємо, а цього іншого світу ми не знаємо, отже, певно, він є...
Вона. Є те, чого ми не знаємо? Ти гадаєш? Невже справді є блакитні очі, наче небесного кольору?
Він. Так.
Вона. А ти їх бачив коли-небудь?
Він. Ні.
Вона. А якого кольору в тебе очі?
Він. Не знаю... а які тобі подобаються?
Вона. Можливо, зелені... ні, краще все ж таки небесно-голубі.
Він. Значить, голубі.
Вона. Так, дійсно. А в мене?
Він. Наче глибинні води – темні, таємні і самотньо-сині.
Вона. А яке волосся?
Він. Рожеве.
Вона. Рожеве... (Посміхається) А губи?
Він. Мов пелюстки волошок.
Вона. Ти коли-небудь їх бачив?
Він. Я їх відчував.
Вона. Ти бачив море?
Він. Я його чув.
Вона. А бачив небо?
Він. Ти сама знаєш...
Вона. А яке воно, те небо?
Він. Не знаю.
Вона. ...таке ніжне, мов пелюстки троянди, таке м’яке, неначе мій плюшевий ведмедик, таке велике і нескінченне, як наш світ... і таке, як твої очі...
Він. Так.
Пауза.
Він. А ти бачила дощ?
Вона. Я його пам’ятаю. Кожною клітинкою. Я його пам’ятаю словами:
Ти ніжним дотиком торкаєшся рамена,
І легкою ходою утікаєш.
Мов тихий янгол, пестиш і злітаєш.
І знов слізьми з небес спадєш...
Він. Гарно.
Вона. Та ніби, дякую.
Він (посміхається). Ніби, будь ласка!
Вона. Ось такі ми з тобою вийшли рожево-блакитні (простягає руку та торкається його обличчя). У тебе гарне обличчя, красиве.
Він. Вважаєш?
Вона. Відчуваю.
Пауза.
Вона. Тобі ніколи не хотілося накласти на себе руки?
Він. Та борони Бог! Чому ти питаєш взагалі?
Вона. Ти гарний... а життя таке...
Він підходить до завіси, яка досі ховала героїв від глядацького залу та відкриває її. Те, що було невидимим – викривається: на сцені стоять два високих стільця, на одному сидить вона, вдягнена у лікарняний халат, з-під якого виглядає шматочок червоної сукні. Він - також у халаті. Очі у обох перебинтовані. Стає зрозумілим, що вони сліпі. Він тримається за завісу. Потім, хапаючи руками повітря, намагається знайти свій стілець. Шукає. Знаходить і намагається знову сісти. Вона весь цей час теж перебирає повітря руками, ніби хоче схопити його, але лише переливає з долоні в долоню порожнечу.
Вона. Життя, розумієш, таке, що іноді жити не хочеться. Навіщо ти – такий молодий, гарний – повинен так жити? Чому фатум зробив тебе сліпим?
Він (тихенько говорить, посміхаючись так, ніби йому незручно, якось виправдовуючись). Ну, так сталося. Так вже сталося. Але я живу – не існую.
Вона. А хтось має все те, чого ми не маємо!
Він. Але ж через це не можна на себе накладати руки!
Вона. Я лише запитала.
Він. А ти?
Вона. Що я?
Він. Ти не намагалася покінчити із собою?
Вона. Намагалася? Ні. Я, до речі, запитала „чи не хотів ти”, а не „чи не намагався ти”!
Він. То, може, хотіла?
Вона. Хотіла? Так, хотіла. І не раз. Кожен день хочеться. (з іронією) Та я розумію, що лише через те, що я нічого не бачу, я не можу себе вбити!
Він. Ні, не можеш. Таких, як ми багато і вони живуть.
Вона. А ти знаєш, як вони живуть і що вони відчувають? Так, ти знаєш. І я знаю. І ти вважаєш, що всім так добре?
Він. Ти сумуєш...
Вона Ні, ремствую.
Він. Та не треба. Живемо ж, той будемо далі жити!
Вона. Так.
Він. Давай заспіваємо.
Вона. Давай.
Співають.
Вона (перериваючи спів, він ще продовжує співати). Ти знаєш, до мене приходив нещодавно один пан. Приходив, як не дивно, щоби попитатися, який у мене телевізор!
Він. Навіщо?
Вона. Що саме? Навіщо він питався, чи навіщо мені телевізор?
Він. І те, і інше.
Вона. От і я думаю, навіщо мені телевізор! Розумієш, він такий безпорадний: ходить по знайомих і питається, яка марка телевізорів краща.
Він. І що ж?
Вона. Сусід з верхнього поверху порекомендував один, бо в нього такий, а з нижнього – інший, зовсім інший, розумієш... Бідолаха не знає, що робити. Ось прийшов мене спитати. Він боїться, що купить телевізор, а той зламається. І тому досі ще не купив.
Він. І що ж ти йому порадила?
Вона. Знаєш, я сказала, нехай купує радіоприймач.
Він (сміється).
Вона. Чого ти? Ну це ж кращий вихід – адже вічно не служить нічого, телевізор зламається колись, і радіоприймач, і міксер, до речі, і будь-що. Навіть люди вмирають – навіщо їм вічно незламні телевізори, якщо вони самі невічні?
Він. Не знаю.
Вона. От і я кажу, що непотрібні. Ось і цей пан потребує не телевізор, ні. Йому потрібне щось, у чому він буде впевнений! Завтра він буде шукати кращу праску, а післязавтра – фен. І ніколи не знайде.
Він. А він купить колись цей телевізор чи ні?
Вона. Ні.
Він. Тоді чому ти порадила радіоприймач?
Вона. Бо його він купить. Я не просто порадила, я сказала, щоб він купив якийсь старий приймач (бо вони вже перевірені часом), і слухав музику.
Він. Але в телевізорі теж можна слухати музику?!
Вона. Слухати? А ти слухаєш телевізор?
Він. Ні.
Вона. Телевізор треба дивитися – на те вже він телевізор.
Він. То ти хочеш, щоб усі були такими, як ми?
Вона. Ні, але я хочу, щоб ті, хто не можуть знайти себе в своєму світі, знайшлись в нашому: світі тіней та звуків.
Він. І він так зробить?
Вона. Я не знаю. В нього є вибір: знайти себе чи завжди шукати свій телевізор.
Продовжують співати, завершують пісню.
Він. Все ж мені здається, він не послухає тебе.
Вона. Чому?
Він. Бо коли тобі потрібне м’ясо, а пропонують капусту, ти навряд чи купуватимеш капусту.
Вона. А навіщо мені м’ясо?
Він. Припустимо, котлети приготувати.
Вона. Я не готую котлети... я взагалі не готую...
Він. Так. Цей варіант спрацьовує на нашім кухарі. Якщо йому запропонувати замість м’яса капусту, він не купить!
Вона. Та чого ти причепився до цього м’яса?
Він. Так це ж приклад.
Вона. Проїхали...
Тихо.
Він. І все ж...
Вона (перериваючи його). Досить котлет з капусти! Тихо... як тихо... давай слухати тишу...
Він. Та наслухався вже за ці роки...
Вона. Але зараз вона не така, як завжди... якась смертельна.
Він. О, дякую! Знову смерть?! Ти думаєш про самогубство? То з мене достатньо...
Вона. Чому про самогубство? Про життя. Таке тихе, що навіть чутно, як б’ється твоє серце серед дня... чи зараз ніч?
Він. Я не знаю. Ми так довго сидимо тут, що навіть трудно сказати, скільки часу плинуло?
Вона. Я не відчуваю денного тепла, але і нічної прохолоди теж...
Він. Якщо нас не шукатимуть, значить – ніч.
Вона. Це означає, що треба чекати.
Він. Так.
Вона. Сумно.
Він. Чому?
Вона. Тому що я ненавиджу чекати!
Він. Але ж можна слухати тишу...
Вона. Наслухалася вже за ці роки!
Він. А мені подобається. В ній є щось смертельне!
Вона. То ти, все ж, думаєш про самогубство?!
Він. Ні. Це смерть життя. Чуєш, нічого не має. Нічого взагалі! Тиша, одна єдина тиша... певно, зараз ніч...
Вона. Але навіть солов’ї не співають!
Він. То що?
Вона. То, може, хоч би вітерець чи дощик?
Він. Де? Звідки?
Вона (мовчить).
Він. Ні, тиша.
Вона. Може, почекаємо ще трішечки і підемо?
Він. Якщо зараз ніч, нас ніхто не шукатиме. То чого нам не помилуватися ніччю? Не послухати суцільне нічого? Не почувати себе вільними від будь-чого?
Вона. А якщо все ж день?
Він. Ні, не хочу!
Вона. То нас знайдуть і відведуть назад.
Він. Та ні ж!
Вона. Мені страшно!
Він. Чому?
Вона. Не знаю, я почуваю себе, ніби той пан з телевізором! Я не знаю, чого я хочу і що мені потрібно?!
Він. Ти хочеш побачити цю ніч?
Вона. Ні, я комфортно себе почуваю, не бачивши її. Адже я її відчуваю.
Він. Як?
Вона. Душею, тілом... я не впевнена.
Він. Хочеш потанцювати?
Вона. Я не вмію, та ще й нічого не бачу – віддавлю тобі ноги!
Він. Уявляєш, аналогічно нічого не бачу і є шанс віддавити ноги тобі!
Вона. Це вже цікаво (посміхається)!
Він. То спробуємо відчути один одного, щоб не повбиватися?!
Вона. Стій! А музика?
Він. А вона тобі потрібна?
Вона. Але ж так прийнято – танцювати під музику.
Він. А ти уяви, що ти глуха, думаю, це вже буде не так складно... почуй музику з себе!
Вона. Так, здається уявляю... і чую...
Він. От і добре.
Вони встають зі стільців і він нащупує її, а вона його. Вони обіймають один одного і, спочатку наступаючи партнеру на ноги, починають танцювати.
Вона. Ой, зупинись, будь ласка!
Він. Що таке?
Вона. Зараз, я зараз!
Вона знімає з себе лікарняний халат і з-під нього з’являється чудова червона сукня. Вона поправляє зачіску і знову обіймає його, вони продовжують танцювати.
Вона. Це вечірня сукня. Я відчувала, що сьогодні відбудеться щось чарівне, тому вдягла її. Щоправда, я не знаю, яка вона...
Він. Вона чудова!
Вона. Дякую!
Вони танцюють під тишу, але іноді з’являється, ніби нізвідки, музика. Вона грає декілька секунд і потім знову зникає. Тиша. Потім все повторюється декілька разів. Згодом танок переходить просто в обійми: він притуляє її до себе, вона дозволяє.
Вона. Знаєш... я тисячу разів думала про самогубство... але лише одне мене зупиняє...
Він. Ти серйозно?
Вона. Так.
Він. І що це?
Вона. Я не можу сама себе вбити... я навіть знайти лезо, ніж чи ножиці не зможу... а зробити так, щоб вони мене вбили... ні... хто завгодно, але не я... (тихо плаче)
Він. Ні, ти чого? Не плач! Перестань, кажу!
Вона (плаче).
Він. Я, звісно не розумію, чому в цій голові (торкається її голови) існують такі думки, взагалі навіщо тобі себе вбивати?
Вона. Я слабка... я заслбка, щоб жити в цьому складному світі... без очей...
Він. Ось це і все? Ні, я не вірю!
Вона. Ось і не вір – я ж не зможу себе вбити...
Він. Ні, не зможеш.
Вони сідають на підлогу.
Вона. Якщо б можна було б бачити... якби ж я бачила – я б змогла це заподіяти...
Він. А навіщо тобі було б накладати на себе руки, якщо б ти могла бачити?
Вона. Тоді б я побачила весь той світ: темний, брудний, неблакитний, непрекрасний, не такий, яким я його собі уявляю. Побачила б усе, чого я тепер не бачу... тоді б, серед усього цього безладу, хламу, бруду, я б не змогла жити....
Він. Ти занадто складна особа – мені важко зрозуміти тебе, але я дуже хочу...
Вона. Ні, ти не зрозумієш...
Він. А в нас є багато часу, щоб встигнути пояснити та зрозуміти!
Вона. Мені так погано, коли я маю вдягатися сама, коли маю знайомитися з людьми, їсти зоологічне печиво – бо звірі такі незрозумілі на дотик, я мені хочеться знати, кого я з’їла цієї миті... хочеться бачити колір очей, неба, сонця, хочу бачити як виглядають овочі і фрукти, хочу бачити витвори мистецтва – ось яка з себе ця Мона Ліза? Хочу знати, як виглядав Ленін, хочу бачити птиць, що сидять під моїм вікном, хочу нарешті дізнатися, яка з себе моя мати...
Він. А ти вигадай їх всіх.
Вона. А я і вигадала, але ж я хочу знати напевно!
Він. То навіщо вбивати себе?
Вона. Бо хочу, але не можу всього цього.
Він. Але іншого виходу не має.
Вона. Окрім якого?
Він. Окрім як жити.
Вона. Ні.
Він. Ти просто вигадала собі яусь дурницю і вважаєш, якщо вб’єш себе, то зробиш собі і комусь щось приємне. Ні, це не правда. Не знаю, як Ленін відреагує на те, що ти підеш з життя (бо йому вже байдуже, да і він тебе зовсім не знав), але твоя мати навряд буде радіти! І я сумуватиму!
Вона. Ти?
Він. Так.
Вона. Знаєш, може я вже того?
Він. Що «того»?
Вона. Ну, вже померла?
Він. В сенсі?
Вона. Може, мені і не потрібне самогубство вже? Може, я вже померла? Ще і не народившись?
Він. Чому ти так кажеш?
Вона. Ну я ж не живу повноцінним життям...
Він. Чому ти так кажеш? Ти не повинна так казати... ти тільки-но розповідала мені про пана, який не може купити телевізор, ти говоритла, як допомагала йому знайти себе... і що ж тепер? Тепер ти сама не можеш знайти себе?
Вона. Так, не можу... не можу знайти себе... Що мні робити?
Він. Я не розумію, чому ти – така сильна – сама робиш себе такою слабкою?
Вона. Я? Я не знаю...
Він. От і я не знаю. Ти живеш, кажеш, неповноцінним життям? А що ж тоді твої мрії, твої сподівання, твої уявлення? Що це усе? Що означають ці вигадані очі небесного кольору, рожеве волосся, небо, м’яке, мов твій плюшевий ведмедик? Що це? Чи це не життя? Чи віра в найкраще? Тільки не кажи, що ти, немов, маленьке дитя не віриш, наче білобородий Дід Мороз одного дня зробить так, щоб ти змогла бачити?
Вона. Ні...(ховає очі)
Він. Не бреши... я сам вірю і сподіваюся!
Вона (кричить). Так! Вірю, вірю, вірю! Але ж цього ніколи не буде!!!!
Він. Може, і не буде, але ж ти віриш! Ти віриш... а коли віриш, то це вже не неповноцінне життя! Розумієш...
Вона. Гадаєш?
Він. Вірю.
Тиша. Така тиша, що аж шумить у вухах.
Він (продовжує після мовчання). Хіба ота вечірня сукня – то не сподівання, не віра? Хіба то не прекрасно? Хіба наш танок – то не повноцінне життя?
Вона. Так.
Він. Я не чую впевненості в твоєму голосі, але мені все одно... мені байдуже – хочеш, вбивай себе. Хоч ножем, хоч отрутою якоюсь... хоч з’їж себе сама своїми безглуздими думками – мені все одно... мені байдуже...
Вона. Ні, не кажи так, благаю, не кажи!
Він (мовчить).
Вона. Будь ласка.... (плаче).
Він (мовчить).
Пауза.
Вона (крізь сльози). Ти тут?
Він (мовчить).
Вона. Де ти? Де? Будь ласка, не йди... будь ласка... я не знайду сама шляху, я не повернусь, якщо ти підеш – я помру...
Він. Хм, тоді це не буде самогубством...
Вона намагаєтьза за голосом знайти його, шукає, торкається його обличчя. Починає сміятися.
Вона. Ти не пішов, ти не пішов!
Він. Ні.
Вона. Чому ти залишився, якщо тобі все одно?
Він. Мені не все одно...
Вона. Ні? Тоді чому ти змусив мене плакати?
Він (мовчить і посміхається).
Вона. Ах, ти дурень, ідіот, придурок (починає лубцювати його, биє туди, куди попаде)!
Він (закривається руками і голосно сміється).
Вона (різко перестає його бити і без агресії, наче нічого не сталося продовжує діалог). А взагалі, зараз ніч...
Він (також спокійно). З чого ти взяла?
Вона. Бо у мене припадки невростенії бувають лише вночі.
Пауза.
Вона. Тихо. Як тихо.
Він. Так, тихо, що неволею починаєш думати про...
Вона. Тихо! Забудь. Дай краще послухти... чуєш, соловейко десь далеко-далеко співає...
Він. Так, десь співає...
Вона. І тиша починає оживати.
Він. Якоїсь миті все починає оживати: весною – дерева, квіти, зранку – сонце, птахи...
Вона. Іноді пам’ять...
Він. Так, іноді і пам’ять.
Знов пауза. Слухають тишу.
Він. Знаєш, а я боюся заснути одного разу і задихнутися уві сні своєю сліпотою... Хочеш побачити моє обличчя?
Вона (невпевнено). Так...
Вони встають з підлоги і він починає знімати з її обличчя пов’язку, розмотує її. Кінець пов’язки спадє на підлогу. Він все знімає. І ось вона без пов’язки. Вона стоїть декілька секунд із заплющеними очима. Потім відкриває їх – світло сліпить очі, вона прикриває їх долонями. Потім звикає.
Вона. Хочеш і ти побачити моє обличчя?
Він (впевнено). Так!
Вона починає таким самим чином знімати пов’зку з його обличчя. Знімає. Він одразу відкриває очі, не чекаючи, але світло також б’є в очі і він, посміхаючись, заплющує їх, а потім знов відкриває, прикриваючись долонями.
Він. А волосся у тебе рожеве?
Вона. Не знаю...
Чутно, як гремить грім, починається дощ. Він закриває ігровий майданчик білим екраном. Так, як було спочатку. На екрані з’являються краплі дощу. Потім дощ посилюється і з екрану, немов з віконного скла стікають потоки дощу. Вони стоять за екраном, наче за вікном.
Він. Ти ніжним дотиком торкаєшся рамена,
І легкою ходою утікаєш.
Мов тихий янгол, пестиш і злітаєш.
І знов слізьми з небес спадєш...
Дощ все іде, а вони все стоять за вікном. Починає грати вальс Є. Доги з к/ф «Мой ласковый и нежный зверь». Разом з останнім акордом гасне світло і все зникає, наче нічого і не було...
КІНЕЦЬ.