ЗОЛОТЫЕ РУКИ
Посчастливилось однажды встретиться друзьям,
- Четверть века обживали разные края -
И, конечно же, за встречу чарку пропустили,
На расспросы, отвечая, ходят по квартире.
- Балерина на портрете – просто восхищенье!
- Да! Жена моя! - хозяин тает от смущенья
- А пейзажи на полотнах, в них душа ликует!
- Да! Жена моя пейзажи здорово рисует!
Гость увидел пианино: Может быть, сыграешь?
Нет… жена моя играет, а я нот не знаю!.
— Вот так женщина! Поверь – золотые руки.
Все умеет, значит ты не умрешь от скуки!
- Ох! Ну, что тебе сказать? Первая играла…
Танцевала же вторая… Третья рисовала…
Только руки золотые, мне поверь, товарищ,
Лишь у той, что постирает и борща наварит…
Павло Глазовий
ЗОЛОТІ РУКИ
Поталанило зустрітись двом старим друзякам,
Що не бачились, напевне, двадцять років з гаком.
Пропустивши по чарчині, ходять по квартирі
І тихенько розмовляють, збуджені і щирі.
Гість любується портретом: — Гарна балерина! -
Посміхається хазяїн: — То моя дружина.—
Гість картину розглядає: — О, яка картина!
Хто так здорово малює?
— Теж моя дружина.—
Гість побачив піаніно у кутку кімнати.
— Грати любиш?
— То дружина... Я не вмію грати.
— От так жінка! — гість радіє.— Руки золотії.
І танцює, і малює, навіть грати вміє.—
А хазяїн сумно каже: — Перша гарно грала,
Друга добре танцювала, третя — малювала.
А проте найкраща жінка, дорогий мій брате,
Та, що вміє борщ варити і білизну прати.
Продолжение http://www.proza.ru/2010/02/02/649