Мандибулярная история. укр

Александр Британчук
                Мандибулярная  історія

               Гарнеє наше село. Навкруги пагорби з ланами, під пагорбами річка зміїться, за річкою хащі буяють. Ввечері вийдеш природу послухать: благодать! В очереті качки крякчуть, в хащах мисливці співають, з полів голова  колгоспу волає: в бур`янах заблудився. Гарнеє наше село, і назва красива. Хто почує, одразу настрій піднімається. Та ви самі послухайте, як звучить, суцільна  поезія: Велика Мандибулярівка називається. Я ж казав, що всім подобається, от і ви повеселішали. А знаєте, звідки це слово взялося? По очах бачу, що знаєте, народ грамотний зібрався. Суто научного походження воно. Хоча, я дивлюся, деякі, видно самі обізнані, хитрувато посміхаються. Підказую, щоб поганого не думали. Вслухайтесь ще раз: Велика Мандибулярівка! Вловили? Звісно, образованій людині відразу проситься на язика одне вишуканеє слівце. Особливо  любив його вживати наш голова, коли робочу нараду з доярками проводив. У сиву давнину від того слівця назва села і пішла. Але ще за царя, в зв`язку зі зміною пріоритетів у суспільстві, село переіменували і замість букви “а” – “и” поставили. Хоча, може, то я поспішив з приводу пріоритетів. Бо як у давнину теє місце, що через букву “а” увагу широких верств населення притягувало, так і зараз відірватися не можна.
Діло було так. Будував наш пан маєток, і якийсь древній череп у землі надибали. Пан був людиною молодою, прогресивною наукою цікавився. Викликав учених з самого Санкт-Петербурга. Ті з`ясували, що наш предок жив 100 тисяч років тому, звилин у мозку в нього було не менше, ніж у нас, а ще мав він дуже розвинений щелепно-зубний апарат, по-латині “мандибуля”. Обстежили вчені наших сельчан та зробили ще одне наукове відкриття: мандибулі що в нас, що в того первісного “зубастика” майже однакові. Ось мої зуби - вам наглядний приклад. І молотили завзято наші предки своїми мандибулями, хто їм на зуб попадався. Спочатку з`їли мамонтів, потім - неандертальців, потім - печенегів, татар, ляхів, навіть самого пана згодом з`їли. Як панів не стало, то вже апетит розгулявся. Почали одне одного поїдати, аж за вухами лящало. Потім німців гризли до кривавого поту. Німці скінчились, стали їсти космополітів, дисидентів, спекулянтів, абстракціоністів, кого тільки не перепробували! Навіть братів-москаликів у свій час трохи покусували, щоб наше сало не їли, але не дуже, бо рідня все ж таки. А от комуністом покуштувати не вдалося. Прийшов момент, і всі пропали, наче якийсь полтергейст прибрав. Тільки-но було їх, як собак нелічених, і жодного не стало. Чудеса! Виявляється, всі комуністи в глибині душі були патріотами і демократами. А цих голими зубами не візьмеш. Їм не те що пальця, цвяха у рота поклади –  вмиг перекусять. Вобщем, пішов суцільний мандибуляризм, тобто я хтів сказати – парламентаризм. Подивіться на будь-якого депутата або міністра: такі зубаті хлопці, ніби всі земляки з Мандибулярівки, тільки замість кирзових чобіт черевики з квадратними носами взули. Треба буде якось у Київ поїхати, біля Верховної ради зубами поклацати, щоб бачили, печеніги, що їх спіткати може.
Хоча, що це я про парламент та міністрів. Про них і так кожен день говорять, а з них, як з гуся вода. Давайте я вам про себе розповім. Звать мене Микола, а кличуть Птеродактилем. Теж слівце з наукових джерел. Через мої видатні зуби так нарекли. Я ще в школі вчився. Прислали нам з міста молодого вчителя. Довго він не затримався, але слід залишив. Ось мене охрестив, а ще дівок у клубі вчив модному тоді танцю, як він казав: на негритянський манер. Це – тим місцем, що нижче талії  одне в одного стукатись. Може, в негрів, що на бананах виросли, такі танці й проходять. Але після тих стукань об наших дівчат хлопці ледь інвалідами не стали: відскакували від них наче м`ячики від стінки. Так от, якось на уроці вчитель розповідав, що динозаври розмножувались яйцями. А ще казав, були літаючі ящури - птеродактилі. Крила - як в кажана, а паща - крокодиляча. Я візьми і спитай:
- Валерію Петровичу, а пам,ятаєте, у місті ви нас у зоопарк водили на слона
дивитися? Якщо ви кажете, у птеродактиля  яйця ще більші, то як з таким тягарем він літати міг?
Ми посміялися, вчитель теж, а потім на плакат показує, де той птеродактиль
намальований, і питає:
- А чиї зуби до зубів цього ящура подібні?
А діти замість крокодила на мене показали, я ж у класі  найзубатішим був.
 Після школи я на тракториста  вивчився, попрацював у колгоспі, став у Сургут на
вахту літати. Грошенят трохи підзаробив, але й зуби підпортив. Вітамінів там мало. У районній лікарні мені нові вставили, але, мабуть, трохи не розрахували. Посмішка в мене тепер дуже веселою виходить. Зате зуби міцні, гріх жалуватись, випробування пройшли успішно. Ще колись із сусідом з`ясовували, чия корова конюшину потравила. Так він на руці собі три пальці зламав, а моїм зубам хоч би що. І взагалі, мені подобається до стоматолога  ходити. Поки стоїш у черзі, багато чого цікавого взнати та побачити можна. Ото ж взяв кошик яєць і пішов "бломбу" ставити. Лікар, Степан Мусійович, з наших, мандибулярівських, спеціаліст хороший, але характер має суворий. Йому що зуба вставити, що назад вибити  - раз плюнути! Чекаю у черзі, з народом спілкуюся. Суцільна демагогія стоїть, і всі про політику гомонять. І чогось від самого верху починають, не нижче голови президентської адміністрації, чи на худий кінець, до президента футбольної спілки чіпляються. А про нашого голову майже ніхто не говорить. Коли ж скажуть, то здебільшого жаліють бідолагу. І є за що. То солярки в колгоспі нема, то добрива дощі змили, то щурі 100 тон насіння винесли. Якось зловили одного такого щура, а він племінник начальника міліції. Довелося повірити на слово, що більше не буде колгоспного зерна гризти. А то, щоб корми зекономити, продав колгосп худобу на м`ясо одній крутій фірмі. Головів зять поїхав товар супроводжувати. Вернувся, документи чин чином, а грошей колгосп по сю пору чекає, десь пропала фірма. Другий би підупав духом від таких збитків. Але наш голова - людина мужня. Зібрав останнє і купив дочці з зятем чотирьохкімнатну квартиру у місті, бо у селі їх спогади про нещасну худобу мучили. Так не встигли молодята на новому місці гніздечка звити, знов їх, убогих, біда трапила. Вліз хтось у квартиру і всі приховані на чорний день долари та золото виніс. А корів більше у колгоспі нема. Як людям жити? Так що народ правильно поступає. Начальство треба жаліти. І чим вище воно стоїть, тим більшої жалості вимагає. Найбільш яскравий приклад – наш президент. Ви тільки гляньте, яке в нього обличчя зморене! А очі такі печальні, хоч ікону малюй. Коли я його бачу, аж душа болить. І думаю, не в мене одного. Зразу видно, що переживає людина за країну. Ось бувший колега вирішив після трудів тяжких трохи розвіятись і світ подивитись, а його в тюрму закрили. Тюрма хоч і американська, але ж не сахар. Тепер ламай собі голову, що краще: щоб він там сидів і не патякав, чи, як видадуть, на місці з ним розібратися. Інші прем`єри почали економічний підйом організовувати, але чогось довго не затримувались і весь той підйом на попередників списують.
Та й народ у нас, самі знаєте, з таким ні капіталізму, ні комунізму не побудуєш. Як комунізм строїли, всі на Колиму тікали, тільки щоб не працювати. Зараз створення демократичних цінностей та ринкових відносин саботують. Хто в Росію, хто в Польщу туристами їздить, деякі ще далі – по Італії або Португалії подорожують. А ті, що залишились, замість того, щоб спокійно спостерігать, як зростає  добробут, вимагають мінімальну зарплату підняти. Ніякої громадської свідомості у людей! На то вона, тая зарплата і мінімальна, щоб вистачила на щось одне: чи поїсти, чи "секунд"-хенду купити, чи за квартиру заплатити. Всіх задовільнити, ніякого бюджету не хватить. А той бюджет повинен же хтось наповнювати і податки збирати, а ще й розподіляти і на місцях контролювати. Це ж силу відповідальних працівників задіяти треба!
Чи ось про олігархів мову ведуть. Слівце-то яке паскудне знайшли, вимовити встидно, не те що наша Мандибулярівка, кажеш – ніби на сопілці граєш. Хто бачив тих олігархів? Було два, так всі гроші витратили, щоб народ міг футбол та бокс дивитися. То в Росії тих олігархів тьма-тьмуща, газом-нафтою торгують, ще й з нас за якіїсь “утєчки” гроші вимагають. А коли той нафтопровід будувався, пам`ятаєте? Проржавіли труби, чого тут до нас доколупуватись? Суцільний бєспрєдєл та імперські амбіції! Хай краще порахують, скільки за 300 років нашого сала з`їли.
Але бувають у тій політиці, як то кажуть, і позитивні моменти. Ось голови обладміністрацій та члени кабінету міністрів зі службових “Мерседесів” та джипів вирішили  на “Таврії” та “Волинянки” пересісти. Молодці, хлопці, знай наших! А то кляті німці деруть за ті “Мерседеси”, ніби то не машина, а космічний корабель. Вже у бюджет прибавка. Але урядовцям співчуваю. Колись в мене була “Волинянка”: города орати на ній добре, а їздити - погано.
Щось я знов завівся, та все про політику.  Про зуби все ж спокійніше говорить. Так от, стою, чекаю прийому. Медсестра сусідку Антоніну викликає. Антоніна-  жінка видна та фігуриста, можна кубометрами міряти. Стрепенулася, перехрестилася нишком, взяла з підлоги кошика та почалапала в кабінет. Через кілька хвилин звідти залунали її пронизливі зойки і басовите гудіння доктора. І так вони ладно голосили, мені аж сподобалось, як у тій опері про фараона, що вчора по радіо чув. Тут тихо стало, але ненадовго. Гупнуло, ніби в бубен, задзвеніло, Антоніна ще жалібніше завела свою арію, а доктор рокотав грізно, що справжній Радамес, аж шиби дрижали. Зненацька у кабінеті закудахтала курка. Такого в опері не було. Я подумав, що Тонька курку принесла, щоб їй теж зуба вирвали. Двері відчинилися, на порозі кабінету предстала розхристана, ніби щойно вирвалася з полону єгипетського, Антоніна. В одній руці вона тримала пустого кошика, а другою ніжно притискала до грудей, ніби давала їм цицьки, двох курок. Затім, Антоніна зі своєю живністю вибігла на вулицю, доктор пішов туди ж перекурити і заспокоїти нерви, медсестра, прибираючи у кабінеті, розповіла, що трапилось. Антоніна, коли зрозуміла, що лікар замість вирваного зуба, нового вставляти не спішить, вирішила обмежитись однією куркою, а друга вибралася з кошика та спробувала вилетіти у зачинене вікно.
Повернувся лікар і запросив наступного пацієнта. Я далі чекаю. Чую, у дворі трактор зоторохкотів і замовк. Ввалюються троє механізаторів, серед них Сірожка Рачук, мій однокласник.
- Гей, - кричить, - здоров-був, Птеродахтиль! Теж зуб болить?
Я йому відповідаю:
- Здоров, Ракообразний!
В нього очі трохи витрішкуваті, так що фамілія йому якраз підходить. Він лясь
мене у плече, я його - по спині. Коротше, радіємо зустрічі. Тут Рачуків приятель своїх п`ять копійок вставляє:
- Сірожа, в Миколи зуби боліти не можуть, бо залізні, а гострити раз на рік треба!
Заіржали вони весело, доктор виглянув з кабінету, як гримне:
- Ану, тихіше, жеребці! Тут вам лікарня, а не забігайлівка!
Вигнав усіх, крім  хворого, на вулицю, якраз і місце звільнилося. Я Рачука
пропускаю. Він враз веселість втратив, почухав потилицю та загупав чобітьми по підлозі. Вийшов він із кабінету ще більш спохмурнілий, ніж заходив.
- Що, Сірожа, зуби болять? - питаю.
Він глянув на мене каламутно, ніби стакан самогоняри потягнув, сплюнув кров`ю в
урну і каже:
- Зуби - не знаю, вони в лікаря лишились. А от серце заболіло, коли взнав,
скільки нові коштувати будуть.
Цікаві все ж таки речі у зубного трапляються. Але що це я про зуби та про політику. Лікарі радять про приємні речі говорити. А що може бути приємнішим за кохання? Хіба що кухоль пива у жарку погоду. Любов – це вже високі матерії. З любові життя починається. У нас в Мандибулярівці любов починається найчастіше у верболозах на березі річки. Ніч, соловейко щебече, зірки з неба  моргають та підбадьорюють. Вона голівоньку на плече тобі схилила, мовчить та мріє. Ти їй на вушко нашіптуєш, а рукам, до роботи звиклим, без діла не сидиться. І щось вони шукають, нишпорять завзято, а як знайдуть, то ти сам ледь до тих зірок не возносишся! Вобщем, суцільна романтика і ширяння почуттів розгортається...
Ох, любов, любов! Пам`ятаю, перший раз я закохався у шість років. Очі в неї були такі лагідні-лагідні, а віями як кліпне,  не знаю, що б для неї зробив. Наберу тишком у коморі коржиків та до неї несу. Вона хрумтить, з вдячністю на мене поглядає та хвостом помахує. Батьки телицю породисту завели, ось я у неї і закохався. На ії молоці і виріс. А ще в мене любовна пригода в армії трапилась. Я водієм служив, от нас кожне літо на цілину і ганяли. Там степ кругом, працювати нікому, тільки казахи з отарами кочують. Якось одну казашку молодую кругом табора на машині і провіз. Так на другий день батько свататись приїхав. Вона сидить, з верблюда очима лупає, а він з коня зіскочив, батіг в землю і на неї показує:
- Ти посмотрі, какой нєвєста! Красавіца! На всю степ лучше нє найдьош. Ліцо,
как луна, круглий, нос совсєм нєт!
Ледь відкараскався, сказав, що вже жонатий, хоча я свою Марусю тільки через три роки після армії зустрів. Тим літом взяли мене мужики на шабашку у Смоленську область. Вони корівника будували, а я більше на машині їздив, бо місцеві шоферюги  завжди під газом, і голова далі села їх не випускав. В один день їду за цементом і бачу - гарна дівчина назустріч іде. Я їй піпікнув, вона посміхнулася, а посмішка така рідна мандибулярівська, аж серце защемило. Коли вертаюсь, та сама дівчина білизну в річці полоще. Я місток проїхав і по кладці тихенько до неї підкрався. На дорозі я її  спереду бачив, а ззаду вона ще привабливіша! Не стримався, та як ухоплю її за... талію. А вона мокрим простирадлом мене як не вперіщить, аж у воду шубовснув. Вилізаю на берег, сміюся. А вона ціпка тримає, і такий в неї вираз, підійти страшно. Але я не з боязливих і кажу їй:
- Бий, красуне, не соромся! З доброї кобили і впасти не боляче!
Вона розсміялася, ціпка кинула. Виявляється, дівчина з сусідньої області, в них
своя Мандибулярівка є, а в Росію на льон приїхала. Ось і оженився. Роки йдуть, а посмішка в моєї Марусі тільки мандибулярнішає, очей відірвать не можна. Самі пересвідчіться, он вона сидить. Агов, Марусю! Забрав її до себе, після Тюмені хату побудував, діти підростати стали. А що у колгоспі заробиш, як не вкрадеш, хіба що кольки в поперек. Поїхав у Чорнобиль. Казали, стережися, радіація! Що там тая радіація? Ми, мандибулярівці, такая нація, що нам не страшная  люба радіація! Самі бачите: вже не хлопець, а чуприна ще густа і стирчить, як стерня на покосі, та й не тільки чуприна.
Ось так і живемо по-мандибулярівськи. Діти виросли, вже онуки пішли. Взяв я свій пай у колгоспі, пару коней купив, бо трактори захопили, ті що ближче до контори живуть, сила ще є, орю та співаю і кращої долі не шукаю! Приїжджайте в гості, Мандибулярівку вам любий покаже.