Світлій пам'яті моєї бабусі.
Це сталося в далекий важкий час (хоча, хіба час буває важким? - важким його роблять люди), в далекому українському селі.
Зима попереду очікувалась довгою і морозною. У природі тоді існували два контрастні кольори: білий - холодний, покрив усе, і чорний - теж холодний, що пробивається будинками, тинами, одягом людей, їх змученими і покірними особами. Інших кольорів не було. Ні ... Був ще червоний колір, що тонкими смужками обтягував рукави і шапки людей, як і їхали обозом на похнюплених конях.
Один з возів зупинився біля тину крайньої хати. Кілька людей зicкочили з воза та попрямували до неї.
Хата була невелика, глиняна, з солом'яною стріхою, дрібнесенькими вікнами, низьким дверним отвором. Дверi були обмотанІ якимись ганчірками, що стримують натиск холоду. Чи то жіночою рукою, чи то дитячою на білій стіні перед входом були намальовані великі соняшники, якісь дрібні квіти та червоні півники.
Сніг поскрипував під ногами. Різко відкривши навстіж маленькі двері та пригнувшись, до будинку увійшло кілька здорових мужиків. Очі не відразу звикли до темряви. Потім позначились піч, стіл і жінка років сорока в білій хустці.
- Чоловік де? - голосно запитав один увійшовший. Це був молодий хлопець, здоровий, у шкіряній куртці з ременем та наганом, що висів на ньому. Він приїхав з далекого великого міста і ненавидів це обшарпаної село і цих людей. Які були схожі на отару дурних овець і нічого не хотіли робити для світової революції.
- Не знаю, давно вже не бачила його. Поїхав, а куди й не знаю.
Хіба могла вона розповісти, що сама і вирішила послати його подалі звідси, і в дорогу відправляла пізньої ночі, недолюбивши та сумуючи про нього? А куди поїхав, дійсно, не знала, і звістки не отримувала.
- Мабуть, знайшов іншу, не таку дурну, як ти, - хлопець розсміявся. - Давай, діставай свої багатства, нам нема коли тут з тобою возитися.
- Нема нічого ... - важка хвиля підкотилася до горла. Стало важко дихати. Вона подумала про той мішок кукурудзяних кочанів, захований під хмизом для печі.
- Знаємо ми вас, куркулів, - він почав заглядати всюди, розкидаючи непотріб. Все було старим і ветхим.
Ніде нічого не було. Злість і упертість з'явилися на його обличчі. та не йти ж з пустими руками ...
- А ну злізли всі, - раптом заверещав він. - Народила, куркульська курва, виродків.
Діти, що до цього лежали на печі і дивились униз та тихо перешепочуючись, покірно скотилися зверху, оголюючи худенькi білі ноги і рожево-жовті п'яти. Всі вони були в якихось старих заштопаних сорочках. Зараз стояли мовчки в темряві кімнати, поблискуючи п'ятьма парами очей, як цуценята. Ліда, Іра, Надя, Володя, Віра. Вони стояли купою, притулившись один до одного і тремтячи, чи то від холоду, чи від страху.
Мати подивилася на них, зітхнула. Її погляд потеплішав, коли вона глянула не єдиного чоловіка в будинку - на п'ятирічного Володю, який був уже помічником. Не без користІ завжди в гості брала тільки його - хлопчику охочіше давали їжу, більш охоче частували. Його ставили на стiлець, і він відпрацьовував харч, читаючи вірші, вивчені старшими сестрами і розказані йому: «Человек сказал Днепру я тебя стеной запру нет ответила вода ни за что и никогда». Багатьом це подобалося.
Увійшовший стояв посередині хати, думаючи, куди ще не заглянув. Жолваки ходили на його щоках.
Скоса, мимоволі, Явдоха глянула на те місце, де був захований мішок. Хлопець встиг перехопити її погляд і попрямував туди. Розкидавши хмиз, витягнув мішок. Він був задоволений. (Ех, бабо - бабо! Знайшла куди ховати!)
- Це що?! Нічого немає! - кричав він.
Мати заплакала. Вона намагалася розжалобити сльозами, казала, що у неї п'ятеро душ дітей, треба їх годувати, ростити, а попереду довга зима. Діти теж стали підвивати матері.
Але хлопцеві стало вже весело. Він відверто сміявся.
- Візьми мішок, - сказав він зайшовшому з ним літньому чоловікові, з місцевих. Той був у кожусі, підперезаному якоюсь старою мотузкою. З самого початку він стояв у дверях, насупившись і сумно дивлячись на все.
- Ні, нічого я не буду брати, - раптом, глухо сказав він, дивлячись у долівку, - не можу я залишити дітей голодними.
Він розвернувся і, нахилившись, вийшов через низенькі двері з хати. Дійшов до обозу, що стояв біля скривленого тину і зупинився, згорбившись і думаючи щось про своє сумне. Може бути - про свою сім'ю, про своїх дітей, а може ще про щось.
Хлопець узяв мішок, він був нетяжкий, вийшов і, поскрипуючи чобітьми, кинув його у віз.
- А з тобою, товаришу, ми ще розберемося, - загрозливо сказав він.
Через тьмяні й маленькі віконця було видно, як обоз пішов далі.
Явдоха зітхнула, плакати не хотіла і не могла. Сліз вже не було. Та й не потрібні вони були зараз. Треба було жити. І ростити дітей.