Любов... дивне слово… Відчуваєш? Лю-бов… Дивне слово… дивне поєднання звуків… Та ще дивніше те, що ми ним обзиваємо.
Любов’ю ми називаємо високе неземне почуття. Любов’ю пояснюємо самогубство. Любов’ю вимагаємо пояснень. Та чи є любов? А як є, то що воно? П’ять величних літер, які милуються собою немов ті Нарциси?
Любов… всього лиш риторична фігура та спосіб вимолити прощення, плюнувши в душу людині.
- Пробач, адже я люблю тебе!
- Вибач, я хотів якнайкраще, адже я люблю тебе!
- Просто я люблю тебе, й саме тому купив орхідеї на які в тебе алергія.
- Я люблю тебе, й саме тому відправив твою маму до Самари.
- Повір, я зрадив тебе, бо я тебе люблю.
Цинічно й низько! Мерзенно й підло! Піклуючись ніби про інших, про почуття іншої людини, самі думаємо про свій вигляд, про те, як звучить наша мова, й якого виразу набуває наше обличчя. І, користуючись пеленою на очах, або поглядом роздягаємо жінку, що проходить повз, уявляючи, як робитимемо це руками, або ж вбачаємо себе в обіймах он того чоловіка.
А які ж слова ми говоримо! Високі, красиві, поетичні! Та ні! Мерзенні, низькі й підлі! Цинічні.
Що таке любов? Про що пишуть поети? Про що мріють підлітки? Чого бажають підлітки! Чого жадають…
Всього лишень уява. Та жадоба з цинічним розрахунком! Ось, що таке любов!
Батьки за солодке слово спробують виконати будь-яку забаганку. Батьківщина подарує ордена, славу! А людина, муза за банальне слово подарує душу й тіло. Це навіть більше, а ніж міг собі дозволити Гобсек! І значно дешевше. Майже безцінь!
Любов… в цьому світі нема, не було, й не буде такого почуття, яке ми зазвичай вкладаємо в це слово. Любов… це гормони й нічого більше! Це інстинкти, які ми бажаємо красиво назвати, аби відрізнити себе від тварин.
Проте такі ми є. Тварини! Тварі Божі!.. Жінка створена задля вдоволення потреб чоловіка; чоловік створений на забаганку жінки. Скільки легенд ходить про це?!! Безліч.
Рабство.. напівдовільне рабство. От, що лежить в основі любові. От, що є любов. Не більше й не менше..
Ми не бажаємо бути тваринами, проте найщирішу любов називаємо лебединою… журавлиною… Та чому ці птахи, ці тварини, обирають супутника на усе життя? Мабуть, так легше, простіше, зручніше. Людям так само зручно, коли поруч є людина, яка довіряє. Змушуючи людину називати щось в собі любов’ю ми просто полегшуємо собі життя. Вже ти не один, не одна. А гуртом й батька бити легше. Та й хворобу менше шансів підхопити.
Чи не дарма, те, що ми називаємо любов’ю, припадає на період бурхливого виділення гормонів, період статевого дозрівання, коли людина починає входити в доросле життя? Просто біологічний годинник каже: час паруватись! І ти вирушаєш на пошуки жертви. Як і в кожного представника фауни у тебе свій спосіб.
Любов – простий спосіб полегшити життя, засіб досягнення мети, возвеличення себе, підкорення іншого.
Лише цинічна начинка в солодкій обгортці. Дивне це слово «любов».
Наче спів пересмішника…