На крилах кохання я прилечу до тебе. Сяду на коліна, скуйовджу твоє волосся, й зашепчу усякі нісенітниці тобі на праве вушко. Я розкажу як жила без тебе. А ти... ти пригадаєш мені мою запальну промову про те, що любові не існує. Як давно це було… Наче в іншому житті, уві сні, в іншій реальності. Я повідаю тобі, наче та казкарка, про те, що сідає сонце, й забирає з собою усе лихе, усе неправильне, й лишає час нам. Лишає час радості, спокою, тепла, й не варто намагатися взяти з собою усе те, що не зможе пройти крізь браму часу. Я наспіваю тобі пісню твого серця, змусивши забути усе лихе й несправедливе. А ти допоможеш її зіграти.
Окрилені коханням ми доповнюємо одне одного. Я вдячна тобі за те, що ти даруєш мені радість, сміх, стираєш печалі з мого серця. Проте, ввечері, дозволь мені допомогти тобі. Я хочу подарувати те, що я маю завдяки тобі. Я це зроблю. Я подарую тобі спокій. Спокій, коли на обличчі не прихована втома. Спокій, коли здається, ніби пливеш Райською рікою. Спокій, який я відчуваю завдяки тобі. Чарівні миті, сповнені миру, злагоди, любові. Миті, коли здається, що чуєш стукіт серця. Коли подихи переплітаються, а розмови й сміх зайві.
Пізно ввечері я полечу від тебе на крилах любові. Я подякую Господові Богу за те, що він дав мені шанс пізнати тебе, пізнати чуття тепла в серці. Я полечу від тебе. Для того, щоб повернутися з першим сонячним промінням. Для того, щоб присівши на край твого ліжка поцілувати тебе у високе чоло. Для того, аби взяти у свої долоні твою теплу руку, й подивившись в твої очі, дещо примружені та сонні, посміхнутись, й сказати, як я тебе люблю. Скуйовдити твоє волосся, й усе почати спочатку…