Портфель… Всього лиш тоненький шкіряний портфельчик чорного кольору. Всього лиш річ. Що вона може знати? Що відчувати? От тільки не треба про нервову систему – наслухавсь по горло. Точніше по ручку.
Люди… дикі істоти… Ви не пам’ятаєте як народились, як були малими, вірили в казки, розмовляли з тваринами і речами бо вірили в наші душі. А ще забороняєте відчувати мені. Адже я всього лиш портфельчик-дипломат чорного кольору.
А чи здатні ви зрозуміти весь біль, коли мене, давно, як я був шкірою, віддирали від тіла? МОГО тіла? Навряд ви здатні відчути відшарування клітин. Чи може, ви знаєте як відбирають душу? Зі мною було майже те саме. А далі був завод. То неможливо описати. Нема тих слів. Ви їх не придумали, а я не можу підібрати. Та навряд ви зрозумієте. Адже то ви причинили мені ці страждання, то ви подарували мені ці відчуття.
Але тепер я лише маленький чорний портфельчик типу дипломат. Шкіряний. І треба жити. А життя.. яке воно? Теплі сонячні промінчики, що зрідка бавляться зі мною, чи то пак на мені, або хрускіт хребців осінніх листочків під ЙОГО ногами?
Він… Він – то мій господар. Я ніяк не можу його роздивитись, й маю смутні уявлення про його вигляд, та неодмінно пізнаю його завжди теплі долоні. А ще… Ще я йому заздрю. Адже він може говорити… А я маю мовчати – я ж бо портфель.
І я мовчу. Мовчки вішу на довгому гачечку вішака в коридорі в оточенні сірого й блакитного пальт, а ще – малої червоної курточки. Вночі, коли всі сплять, а на небі горять яскраві зорі (так-так, я побачив їх одного разу взимку, як господар пізно вертавсь додому). Так от, вночі, вони стиха перешурохуються між собою, а я – іноді їх розумію. І я багато чого взяв з тих розмов. А ще – з шарудіння парасоль – вони мешкають трохи вище ніж я. І їм зручніше. Вони можуть перекотитись поличкою, як затерпне бік. А я вішу. Й не можу ворухнутись. Вішу й чекаю тої миті, коли у на півсутінках коридору до мене доторкнеться тепла долоня, Він зніме мене з крючка й віднесе до теплої світлої кімнати, покладе на стола, й віддасть на збереження найцінніше – кілька тоненьких тек з паперами, записника, а ще – гаманець з телефоном та ключі. Вони не важкі. І я знаю, що маю їх охороняти. Завжди це знав. Відтоді як став портфелем. Я знав, що маю щось зробити, що усе що було – не могло бути задарма.
Пам’ятаю раніше я дуже хотів познайомитись з гаманцем – він здавався таким схожим, а я мало що знав про нового себе. Та виявилось, що для нього я лише засіб пересування, а тому товаришувати зі мною, та й більше – говорити зі мною – справа марна. Я ж бо всього лиш портфельчик дипломат чорного кольору, а йому господар довірив кілька кольорових папірців та дзвінких монеток. Здавалось, він аж лусне, такий був пухких від гордощів. А мені стало якось неприємно-млосно у швах. Дике відчуття, здається, що ти є, а ще мить, і тебе не стане. Та ні – ниточки, єдине, що тримає мене, розплутаються, а я стану вільним. Та то ілюзія – не буде мене. Тоді для мене це було незвично, й воно, як говорили колись плащики, «накотило». Та насправді я пізнав це відчуття згодом – приблизно так було коли я падав – мене роняли, я вислизав з вогких рукавичок, та все було так само неприємним.
Мабуть, вже тоді, при знайомстві з гаманцем я мав зненавидіти своє буття. Та щось в мені супротивилось й кричало: «Я є. Я є для чогось». Та для чого? Я не знав…
Тепло… то господар везе нас на роботу. У перший день я мовчки цілий день лежав на столику й думав – для чого я є? Для чого було все те? Та не знав. А тепер знаю. А знаєш як дізнався?
Цілий день Він клацав моїм замочком. Мене це дратувало. Я не розумів, як можна так часто це робити. І навіщо. Пам’ятаю, хотілось покусати його руку, що не давала зібратися з думками, та не було зубів. І так пройшов весь день, а я нічого не зрозумів, нічого не вирішив...
А от і вечір. Ми вже підходимо додому – я відчуваю порив вітерця. А що ви хочете? Зима скоро – плащі непокояться, що їх замкнуть в далеку шафу. Дурненькі – вони зможуть шарудіти цілий день, й ніхто не понесе їх під зливу. Хоча, чого мені скаржитись? Ото ж парасолі… та кажуть, вона закохана у дощ, й мов навіжена чекає наступної зливи, єложачи полицею.
А от і дім… Я відчуваю – тут тепло, і світло знов відблискує від чорного замка. І рука, що мене стискає, стає теплішою. Дім… спокій.. Та тоді хотілось крикнути: «Гей, куди ти? Нащо ти мене поставив?» Та обуренні припинили маленькі долоні, що захазяйнували біля замка. То – хазяйка червоної курточки – донька господаря. Хочеться крикнути: - Куди ти, неможна… Та відчуваючи маленькі прудкі пальчики у себе в внутрішній кишенці, куди господар щось поклав, виходячи з роботи, я відчув тепло, що розливалось від цих рук до самих моїх куточків. І тоді я зрозумів для чого то все було. То все було для цієї миті. Для того, аби батьків дарунок не замерз, не смок під зливою, не запорошився інеєм. І це все я – всього лиш портфельчик дипломат. І це – життя.
Та скоро ніч. А вночі приходять думки, які не можна виразити – сум, печаль за минулим, легкий остах майбутнього… Їх не можна виразити, бо я не можу говорити. Ну, прошурохкочу підкладкою – та хто зрозуміє? Щасливі ви люди… говорите… а ще – бачите зірки. Курточка розшурохкотіла, що вони – то нерозказані казки… От би мені їх хтось розказав. Та ні – дав би подивитись – я б сам розказав. Та з мого довгого гачка зірок не видно… Та треба жити…