Жив-був на свiтi один маленький Зайко.
Вiн майже нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших зайок. Вiн також, як усi, гриз солодку моркву, жував хрустку капусту, весело стрибав у зеленому лiсi. I мав гарненький пухнастий хвiсток.
Ось тiльки цей Зайко завжди нявкав.
- Як справи? - питали його.
- Няв! - вiдповiдав вiн.
- Ти де був? - питав тато.
- Няв! - казав Зайко.
- Будеш iсти? - питала мама.
- Няв! - знову вiдповiдав Зайко.
- Пiдеш гуляти? - питали друзi.
- Няв! - iм говорив Зайко.
- Зайки не нявкають! - казали всi навколо.
Вони любили Зайка, але не розумiли його. Тому дуже засмучувалися. I вирiшили не звертати на нього уваги.
Зайко вiд цього зажурився i заплакав.
I вiн вирiшив пiти вiд усiх.
Йде вiн лiсом i гiрко плаче.
"Хiба я винен, що нявкаю?" - думає вiн.
А назустрiч весело бiжить теж маленький Котик. Теж гарненький, теж пухнастий.
- Чому ти плачеш Зайку? - запитує вiн.
- Няв! - вiдповiв Зайко i ще сильнiше заплакав.
Вiн подумав, що Котик його не зрозумiє i побiжить далi.
-Няв! - радiсно вiдповiв Котик.
У Зайка висохли сльози, вiн, усмiхаючись, вiдповiв:
- Няв!
Котик застрибав навколо нього i знову сказав:
- Няв!
Вони стали друзями. I тепер разом ходили i нявкали. А всi навколо радiли iх дружбi.
Тому що навiть якщо нявкати, все одно можна знайти друга.
Няв!