Апатичн сть

Велике місто приманює шалену кількість людей високим рівнем життя, вільним вибором діяльності, конкуренцією положення у суспільстві.   Корінні жителі і новоспечені городяни переймаються заторами і високими цінами на бензин, кучугурами снігу і літньою спекою(яку в асфальтованому і бетонному світі пережити дуже важко), коротше кажучи, усім тим, по чому не залишити пам*ять   накравшись могильною плитою.   Ми люди покоління спокійно проходячих повз тих, хто лежить на узбіччі дороги, живий чи мертвий - байдуже. Ми люди покоління вічно спізнюючихся і поспішаючи і не маючих хвилини для допомоги перехожому.   Кожен кричить у все горло про моральні цінності, та проходить і не бачить нещасних, сяючих від сліз очей. Нас більше здивує і спровокує на емоції підвищення валютного курсу, аніж пустий погляд людини в метро.   Оце чудовій світ? Ми живемо у повній самотності, а, між іншим, нас оточує не багато й не мало-6 мільйонів. 6 мільйонів абсолютно байдужих людей.   Мої вікна виходять на дорогу. На щастя я живу на 3му поверсі(зважаючи на те, як у нас працюють ліфти). Спостерігаю за буденним життям звичайної «свічки». Все як завжди. Машини, наче бігають одна за одною,намагаючись наздогнати і зрідка пригальмовують на переході. Старенька стояла край дороги   десь з 10 хвилин і жоден, уявіть,жоден не запропонував їй допомоги. А ця жінка могла бути в минулому чудовою вчителькою, яка виховала не одну особистість, або гарним архітектором, завдяки якій,можливо, відбудовано оцей будинок. Та кому це цікаво-усім б а й д у ж е.   Тож спостерігаючи усі ці «принади» міських розумників,я впадаю в розпач. Невже Шевченко і Франко виховували нас такими? Колись головною хворобою людей був сплін,а зараз- байдужість. Гнітюча, зі смородом відчаю.