Автівка рухалась із шаленою швидкістю, але мій водій - ганнівець досить вправно оминав небезпечні ділянки шляху, скеровуючи мене у саме серце Захмар'я. В салоні панувала досить затхла атмосфера, певно кондиціонер був несправний, з мого чола скочувались великі краплі поту. Не витримавши тривалого перебування в такому пеклі, я був змушений звичним порухом руки відчинити кватирку. Тільки но я це зробив, як відчув на собі усі “переваги” місцевих кліматичних умов. Раптом мене мало не викинуло з вікна авто як патрон у стволі пневматичної ґвинтівки – здається все повітря, що було в салоні, за мить було викачане і я опинився в практично повному вакуумі, докладаючи усіх зусиль для того, щоб втриматись на сидінні. Я й незчувся, як опинився у повному та необмеженому розпорядженні невблаганних сил природи. Але, на щастя, реакція водія була такою ж швидкою, і аварійна кнопка на керівній панелі машини спочатку зачинила і заблокувала кватирку, а потім швидко нагнітила повітря всередину салону. Я неодмінно очікував якогось нестримного потоку прокльонів від Ганнівця, але той тільки уважно подивився на мене і нічого не сказав.
Я списав це на місцевий темперамент мешканців Захмар'я, тому не сильно здивувався. Але для себе зробив досить цікавий висновок, що швидкість автомобіля тут у Захмар'ї була порівняною швидкості реактивного літака у земних умовах, про це свідчила швидкість утворення вакууму в салоні авто під час оказії. А тим часом ми мчали назустріч мегаполісу, розрізаючи нічну автостраду зі швидкістю F16. Зрідка назустріч нам рухались ще якісь автомобілі, але траса в цей час була мало завантажена і мій ганнівець почував себе досить вільно. Він увімкнув радіо “Захмар'я ФМ”, там саме йшла передача, що передбачала вільне спілкування ведучих із телеглядачами. Саме телефонувала якась підстаркувата кобіта, з манери розмовляти якої було зрозуміло, що життя вона мала досить насичене і прожила його ен марно. Наведу лише короткий уривок з її спілкування з ДіДжеєм, який також “палив не по-дитячому”:
• Фацети і кобіти, ви насправді попали на нічну хвилю “Захмарного Автопілота”, і то я вам усім ґарантую просто зараз. Тобто, ну якшо ви вже сюди попали, то зараз же маєте кинути все геть і подалі, посадити свою улюблену автівку на автопілота та вхопити кайф, тобто сторчити, сторчити і ше раз сторчити! А наразі ми маємо дуже файну кубіту на дроті, нумо – приготувались, ми вас слухаємо, панєнко, говоріть.
• Чуваак, ти супер! Гиги, як мене зара в'ючить, я зара люблю всіх людей і тваринок, гигиги...
• Панєнка просто всіх порвала!
• Тааа, я ше й не таке можу, чуувааак!
“Відірвану кубіту” від'єднали.
• Панєнка палиттть не по-дитячому, тримайтеся міцніше за власні сидіння, і обов'язково перевірте паски, тому шо ви на справжній вибуховій хвилі “Захмар'я ФМ” і це є нічний сеанс!
Тим часом мій ганнівець, ймовірно, вирішив заїхати на заправку, тому що автівка притишила хід і ми явно з'їхали на узбіччя, до чого я допетрав, відчувши на власній кормі зміну тривалого штилю на справжній шторм – це наш екіпаж покинув пересічену місцевість, почавши підкорення нових земель, подібно Колумбу. Ціла хмара пилюки здійнялася у повітря з потривоженого узбіччя і ми зупинились. Ганнівець хутко вишов з машини, на хвильку покинувши мене на самоті. Я одразу вирішив, що то він заправлятись вийшов, тому чекав на швидке повернення ганнівця, який у цьому світі, напевно, зараз був для мене найближчою людиною. Затемнене шкло повністю приховувало від мене те, шо відбувалось довкола. Електронний годинник на передній панелі екіпажу стиха відмірював час, сяючи неоновою підсвіткою. Таким робом пройшло близько 15 хвилин - жодного сліду ганнівця. Аж раптом мені почувся звук пострілу. Звук був досить слабким, певно те, що відбувалось десь там надворі, мало місце на значній відстані від мене. Що саме відбувалось, я не мав жодної гадки, але від цього в уяві малювались все страшніші картини. Потім настала тиша, яка тривала довгих кілька хвилин, які у моєму збудженому мізку здавались годинами. Тоді, не витримавши, я вирішив вилізти з машини і прокрастись поближче, щоб нарешті побачити, що там відбувається. Таке вже єство людини – практично завжди нашими вчинками, малими і великими керує цікавість, інколи вона може змінити все наше життя, якшо тільки той чи інший вчинок відбудеться у певний визначений лише для цього вчинку час. І здається тоді був саме той час і мить. Я намагався дуже тихо прочинити двері, щоб не накликати на себе зайвої уваги та цілком ймовірної небезпеки. Ручка повільно повернулась, в якусь мить виробивши жалібний скрип, від якого мало не зупинилось моє нещасне серце. Але вже наступної миті я опинився зовні. Надворі яскраво світив повний місяць, який тут мав практично нереальні розміри – це була величезна вогняна куляста сфера, яка розповсюджувала щось на кшталт яскравого неонового світла реклами. Дивно, а я чомусь думав собі, що місцеві умови не мають особливо відрізнятись від звичних мені земних, але в цей час мене вразило потужне почуття якоїсь іншопланетності того, шо я бачив довкола. Мушу сказати, це відчуття тоді вперше з'явилось, щоб вже не покидати мене впродовж всієї моєї подорожі “по той бік”. Тіні від дерев лягали на землю якимись фантастичними химерами, які лякали. Сховавшись у тіні автівки, я проповз навшпиньках до капоту і мало не закричав, коли поглянув на протилежний бік вулиці. Там, на узбіччі, лежав закривавлений труп людини – величезна калабаня яскраво-червоної рідини утворилась на проїжджій частині. Тоді, переборюючи страх, я змусив себе перейти дорогу, щоб переконатись у тій думці, яка вже давно почала закрадатись таким підлим щуром у мою свідомість. Нажаль, ближче знайомство з особистістю, що лежала несвідомо і неживо на дорозі, тільки підтвердило мою думку – то був сам Ганнівець власною персоною. Я нахилився і намацав пульс, так протримав кілька хвилин – пульс все ще не було чутно, тіло вже не подавало жодних ознак життя. Через всю шию простяглася широка різана рана, ніби від шаблі. З отвіру все ще цибеніла ще жива кров, подекуди утворюючи темні згустки по краях. Я інстинктивно хутко оглянувся довкола, скануючи місцевість на предмет можливої небезпеки. Довкола здавалося цілком безпечно. Треба було тікати, я це зараз розумів, як ніколи. Найкращим засобом для втечі, вочевидь, була автівка – старий та пошарпаний “Фольксваген Поло”, як я встиг побачити за ці кілька коротких миттєвостей. Тепер я вже знав, що мав робити – ключі були у Ганнівця, і я мав їх дістати у будь-якому випадку. Хоч як мені не було неприємно, але я примусив себе обшарити труп. Я ніяк не міг знайти тих ключів, але, вже практично втративши надію, таки знайшов їх у задній кишені джинсів. Наслідком тривалих і ретельних пошуків стала також якась затерта і засмальцьована мапа, на яку я натрапив у внутрішній кишені за підкладкою куртки. На мапі були якісь позначки простим олівцем, що вже майже стерлись через час. Втім, я вирішив, що така річ, як мапа, має мені знадобитись, адже я сідав до машини і зовсім не знав маршруту, а той папірець міг бути маршрутом таксі, яким, певно, й була ця автівка, адже Ганнівець цілком міг би виявитись місцевим таксистом. Отже я сів до “Фольца”, повільно відпустив зчеплення, потім різко витиснув гальма, далі 2, 3, 4, 5, і от вже я нарешті знову мчав вздовж неосвітленої траси під сяйвом зловісного повного місяця, котрий, певно, вказував шлях в нікуди. Але я не зважав, тому що зараз головне було рухатись якнайшвидше по цій місячній стрічці, просто переміщуватись у вертикальній площині, і це було головне зараз. Тільки б подалі від цього місця, якомога далі від подій, що раптом обступили мене бджолиним роєм і ніяк не відпускали зі своїх отруйних обіймів. Кілька годин минули у шаленому бігу. Я знову увімкнув “Захмар'я ФМ”, де ДіДжей продовжував далі нести всіляку бздуру і палити по-чорному. Як це не дивно, але радіо мене заспокоювало як частинка чогось втраченого назавжди. Дивне якесь було передчуття. Враховуючи неземну швидкість, через кілька годин я вже напевно мав би перебувати на відстані кілька тисяч кілометрів від місця трагічних подій. Тільки зараз я зрозумів, наскільки я був перевтомлений, зараз неодмінно треба було зупинитись, щоб перепочити, інакше я ризикував заснути просто за кермом, і тоді б ця історія закінчилась би напевно набагато швидше.