Дике поле, обвіяне спекотними вітрами, та майже повна відсутність прісної води - такою б представилась погляду сучасного мешканця цього зараз найцивілізованішого кутка цивілізації вся Європа - від її західного узбережжя, обмитого водами Атлантики, і до Уральських Гір. Колись могутня зурбанізована цивілізація перетворилась на цілковиту пустелю внаслідок жахливої події, яка мало не стала Апокаліпсисом для всього людства. Зіткнення Землі з величезним метеоритом, що отримав назву "Захмарний 12", сколихнуло земну вісь, що призвело до зміщення планети в бік Сонця на кілька тисяч кілометрів. Вже за 5 днів після зіткнення клімат повністю змінився, вижили лише рослини, які поширені у наші часи лише в пустельній зоні Сахари, тобто найпосушливішій на сьогодні території. Тварини частково вимерли, частково пристосувались до нових екстремальних умов. Ті, що пристосувались, а це найагресивніші хижаки, вижили лише за рахунок людей у найгіршому розумінні цієї фрази, бо останні тепер постійно поставали під загрозою наглої смерті, загрозою запросто бути зжертими левами, тиграми, леопардами, ягуарами, та пумами, колись аборигенами Африки та Азії, а тепер їх цілком можна було назвати новітніми колонізаторами Нової Європи.
Далека далечінь здавалася нескінченною. Степ тягнувся ген-ген аж до неба, лінія горизонту прокреслювалась дуже розмитою фарбою і була аж надто схожа на пательню. Стояла неймовірна спека, лише інколи втомленим, зневодненим мандрівникам траплялися поодинокі розкішні степові груші, під прохолодною тінню яких можна було перепочити від виснажливої путі.
Запиленою стежкою повільно просувалась дерев'яна бричка, в яку було впряжено двоє волів. Часом дорогу їй перегороджували непролазні багаторічні зарості полину, метра зо два заввишки. Полин віяв гіркотою і самотністю на такого ж самотнього старого чумака, що кермував цим транспортом і вставав лише щоб прорубати степові хащі добре загостреним серпом і продовжити ходу. Людина ця була напрочуд виразної зовнішності: невисокого зросту, з довгим розпатланим волоссям та цілком класичними арійськими рисами обличчя, в око одразу впадав зосереджений розумний погляд, начебто непритаманний людині його роду занять, так, ніби він був з якого іншого, не такого, як цей, світу. В погляді був сум за чимось втраченим назавжди, проте очі світились вогнем досі незгаслого оптимізму та вічної надії.
Здавалося, окрім нього, в усьому безмежному степовому краю більше нічого не існувало, настільки переконливою та партикулярно виразною була картина. Звіддаля спостерігаючи за незнайомцем, перебуваючи у близькій, але недосяжній для нього самого схованці, будь-кому неодмінно прийшло б на думку розуміння високого призначення Людини на Землі, про яке ми, мешканці нинішнього цивілізованого світу, щоденно перебуваючи у бурхливому життєвому потоці, не замислюємось, певно, щоб не витрачати такі дорогоцінні для нас кванти процесорного часу власного, перевантаженого сервісними процесами, мозку. Чумак вимкнув зайві сервіси, він жив та витрачав себе на всі свої відсотки. Певно, вперше в історії людина усвідомлювала таку неабияку важливість себе самої для збереження свого виду. Ось вже дев'ять років чумак гадав, що він єдиний вцілілий після того жахливого дня 24 квітня 2133 року від Різдва Христового, коли кара Божа зійшла на Землю. Ефект від падіння метеориту був нічим не гірший від вибуху велетенської, планетних масштабів атомної бомби. Ударною хвилею був доостанку знесений та похований в дрібних уламках самого себе величезний мегаполіс, в якому він тоді проживав, працюючи в ІТ-сфері однієї великої аутсорсингової компанії. Чумак поки що володів доволі невеликим кавалком інформації щодо перебігу самої каатстрофи, оскільки сам тоді якимось дивом врятувався з міських руїн.
Та чумак не весь час подорожував – лише коли до цього його підганяли хижаки та перманентний брак їжі і води. Більше часу він налагоджував свій більш ніж скромний побут, намагаючись збудувати навколо себе бодай щось схоже на те, що колись оточувало його у тому, попередньому світі. Подумати тільки - колись він навіть особливо не замислювався, бездумно споживаючи плоди цивілізації, сидячи за власним лептопом з логотипом “HP” у вільній позі та відпиваючи довгими маленькими ковтками з філіжанки кави з позолоченим написом “Львів 1256”. Тоді він віддавав беззаперечну перевагу нічному способу життя, певно справедливо на той час вважаючи, що нічна тиша неабияк сприяє розумовій активності та народженню нових думок. Зараз це все вже було в далекому минулому, такому далекому, що іноді, згадуючи всі події того, іншого життя, спершись на грубезну ломаку коло палаючого вогнища, яке хоч якось відлякувало степових тигрів, чумак дивувався, - а чи те все дійсно мало місце в його житті, чи всі ті його спогади - лише нічні марення його чорно-білого кривого кота Рогу, що саме доїдав тлінні рештки чималої жирної миші по інший бік багаття, старанно відкидаючи несмачний сечовий міхур та смачно облизуючись такій вдалій здобичі. Кіт також був цивілізований. Ні, Ріг зовсім не належав до тієї зграї скажених диких звірюг, які за минулі дев'ять років так густо розплодились в степу, цей кіт був ще з того, старого покоління приручених міських котиків, що полюбляли проводити свій spare-time, лежачи на теплій вовняній ковдрі перед екранами телевізорів, блаженно спостерігаючи за перемиканням програм супутникового телебачення, та відволікаючись лише на звук сиплення котячого корму до своєї особистої миски. Проте Ріг, на відміну від свого хазяїна, анітрохи не сумував за старими часами, нинішнє його життя-буття подобалось йому куди більше всієї тої колишньої міської суєти та удаваного штучного достатку. Кривому коту Рогу вже налічувалось без малого 15 років, але лише останні дев'ять він мав розкіш жити справжнім котячим життям. Певно завдячуючи цим раптовим змінам у своєму житті, йому вдалося дожити до такого надповажного віку. Навіть кульгав він не від старості та немічі, що якось щасливо оминали кота, ні, - це була ознака, залишена на пам'ять буремним 2133-ім, коли важуча залізобетонна плита перекриття багатоповерхівки мало не перервала його нужденне міське життя. Ріг був єдиним котом, який врятувався з пекла тої величезної зруйнованої башти, яка колись гордо височіла на усі свої 75 поверхів, прохромлюючи небосхил, а тоді за одну коротку мить одним велінням долі була перетворена на неправильної форми новітню піраміду з чорних обгорілих уламків. Вже нині природа поступово брала своє, по крихті, але невпинно відвойовуючи свої колишні володіння, - на схилах териконів, що постали із зруйнованих міських будівель завдяки потужним пиловим бурям утворився чималий шар ґрунту, що проріс спочатку всюдисущим полином, а згодом густо заріс чагарниками терену, який був вельми поширений у даній місцевості задовго до заснування самого міста.
Ось таким от предивним чином в українському степу з'явились власні гори, нехай і невисокі, десь зо 20 метрів заввишки, та із надзвичайно міцною основою, про яку наступні покоління дізнаються лише з археологічних розкопок, що будуть вестися у пошуках корисних копалин. І вони таки будуть знайдені – чистий метал у величезних кількостях, що стане справжньою знахідкою і неабияк прислужиться людям, вкотре засвідчуючи одвічну істину - ніщо не буває марно, не зникає безслідно, і на кістках предків будується вже новий фундамент. Не буває вічної трагедії, і чим більший розмір трагедії, чим руйнівніші наслідки катастрофи, тим швидше вона забувається, тим більше невиправданого оптимізму замешкає у думках людей небагато років потому.