Мистецькі часописи Києва: ознаки життя та симптоми розвитку
Богдана Козаченко, мистецтвознавець
Слово в слово повторюючи визначення Великої Радянської Енциклопедії, «Популярна художня енциклопедія» у статті, присвяченій мистецтвозанвству, пише:
„Мистецтвознавство, у широкому розумінні – комплекс суспільних наук, які вивчають мистецтво – художню культуру суспільства в цілому та окремі види мистецтва, їх специфіку та ставлення до дійсності, їх виникнення і закономірності розвитку, роль в історії суспільної свідомості, взаємозв’язки із соціальним життям та іншими явищами культури, весь комплекс питань змісту і форми художніх творів.
Мистецтвознавчі науки включають літературознавство (яке частіше розглядається в комплексі філологічних наук), музикознавство, театрознавство, кінознавство, а також мистецтвознавство у вузькому і найчастіше вживаному сенсі, тобто науку про пластичні, або просторові мистецтва, якими вважаються архітектура, живопис, скульптура, графіка, декоративно-ужиткове мистецтво. Власне М. Вивчає образотворчі мистецтва, численні аспекти архітектури, декоративно-ужиткового мистецтва і дизайну. ...
У межах пластичних мистецтв мистецтвознавство вирішує в принципі ті ж загальні задачі, що і всі мистецтвознавчі науки, і також складається з трьох основних частин: теорії мистецтв, їх історії і художньої критики, тісно взаємопов’язаних одна з одною, які мають, проте, кожна свою особливу мету. Теорія мистецтва розвиває відносно пластичних мистецтв і кожного окремого їх виду соціально-філософські погляди суспільства і загальні погляди на мистецтво, які формулюються естетикою, і вивчає широке коло питань ідейного змісту, художнього методу, художньої форми, засобів виразності, техніки і технології мистецтва, специфіки його видів та жанрів і т.д. і їх взаємодії; вона розглядає загальні закономірності, об’єктивну логіку розвитку мистецтва, його взаємовідносини із суспільством, його дію на колектив і особистість.
Історія мистецтв вивчає і описує розвиток мистецтва в цілому („загальна історія мистецтв”) в певній країні або в певну епоху, аналізує еволюцію певного виду або жанру мистецтва, творчості окремого художника або цілого напрямку.
Художня критика обмірковує, аналізує і оцінює явища сучасного художнього життя, напрямки, види та жанри сучасного мистецтва, творчість його майстрів і окремі художні твори, співвідносить мистецькі явища з життям і з суспільними ідеалами часу та класу. ...
Мистецтвознавство як наука, що прагне об’єктивності і точності своїх висновків, керується методами суспільних і ряду точних наук; разом з тим, маючи своїм предметом художню творчість, воно базується на системі естетичних оцінок і категорій смаку, які відображають естетичні уподобання і смаки епохи, того чи іншого класу і пов’язані з ними індивідуальні установки мистецтвознавця.
Теорія, історія і критика мистецтва ґрунтуються одна на одній, а також на естетиці. При цьому теорія і історія мистецтва засновуються на специфічних наукових методах, але критичні висновки та естетичні ціннісні орієнтації свого часу складають їх невід’ємну частину. У свою чергу, художня критика, метою якої є судження і оцінка, часто користується науковими методами, що приводить до загальних теоретичних та історичних висновків та змушує розглянуті сучасний художній процес в якості етапу історії мистецтва та виявів її загальних законів.
У всіх розділах мистецтвознавства використовується метод аналізу художніх творів з метою виділити особливості їх форми та змісту, визначити характер єдності цих останніх та виявити об’єктивні засади для тієї чи іншої естетичної оцінки. Наукова мистецтвознавча діяльність по накопиченню, детальній обробці та узагальненню конкретних фактів історії мистецтва значна і різноманітна.
Сюди входять: відкриття мистецьких пам’яток у процесі розкопок та експедицій (в цьому, як і в обробці знайдених матеріалів, мистецтвознавство тісно пов’язане з археологією й етнографією), а також різних видів реставрації; визначення (в тому числі атрибуція) пам’ятників, їх реєстрація та систематизація; збір інформації про художників та художні твори; упорядковування наукових музейних та виставкових каталогів; біографічних та ін. довідників; публікація літературної спадщини художників – їх мемуарів, листів, статтей і т.д. Мистецтвознавчі знання спираються на ряд допоміжних дисциплін, пов’язаних з музейною справою, охороною та реставрацією пам’яток, мистецьких технологій, художньою іконографією, географічним та топографічним розподіленням пам’ятників мистецтва і т.д., а також на ряд історичних дисциплін (хронологія, епіграфіка, палеографія, нумізматика, геральдика, сврагістика та ін.)
Суспільне значення мистецтвознавства визначається як науковою цінністю його висновків та результатів, тік і діяльністю з пропаганди та популяризації мистецтва (наукова та науково-популярна література, лекції, екскурсії), заохочення широкого кола читачів до розуміння мистецьких творів. Вибір предмету дослідження і викладу, характер аналізу, оцінок та висновків, відображаючи певні естетичні смаки та переконання, сприяють їх подальшому формуванню. Виступаючи з оцінкою, підтримкою чи засудження творів, художня критика звертається не тільки до публіки, але й до художників, безпосередньо активно впливаючи на процес розвитку сучасного мистецтва.
Але теорія та історія мистецтва, встановлюючи ту чи іншу систему оцінювання в сфері сучасних естетичних принципів та художньої спадщини, також глибоко впливає на творчий процес свого часу. Формування мистецтвознавства в якості окремої науки відбулося протягом 16-19 ст., тоді як раніше його елементи включались до філософських, релігійних та ін. Систем або трактувались в якості окремих свідоцтв, рекомендацій і т.д.»
Словникові визначення мистецтвознавства відсутні в словниках Даля, Ушакова, Брокгауза-Ефрона; складові цього терміну успішно пояснюються в статтях «мистецтво», «стиль», «художник», тощо. В приступній довідковій літературі України ХХ ст.. наукове визначення мистецтвознавства вперше пролунало на сторінках Великої Радянської енциклопедії. Вперше, і, як це не дивно, ледь не востаннє: в жодній актуальній україномовній енциклопедії, виданій протягом останніх 17 років, визначення мистецтвознавства, - як, власне, і мистецтва, - мені не траплялись (хоча, безперечно, я не оглянула їх усі). Тому наведена цитата досі залишається, на мою думку, актуальним, - і, що суттєво, детальним - визначенням мети і призначення цієї науки. Чому в сучасних словниках та енциклопедіях наразі не існує україномовного визначення мистецтвознавства? Не тому, що їх мало; просто популярні видання не дуже переймаються терміном «мистецтво», спеціалізовані ж довідники, які почали видавати за часів незалежності, ще не дійшли до літери «М».
Саме тому в статті, присвяченій мистецтвознавчим часописам Києва, доведеться обмежитись тим, що є: визначенням природи однієї з гуманітарних наук радянських часів. Науки, чиї функції полягають, як було важкою суконною мовою сказано вище, - в описі, систематизації, каталогізації, поширенні та розповсюдженні, а також аналізі з подальшими об’єктивними науковими висновками всіх без виключення актуальних художніх процесів. Що ж, наразі, у зв’язку з відсутністю будь-якої альтернативи, доведеться визнати, що «радянська наука» в даному випадку означає ґрунтовний детальний аналіз сенсу терміна, і погодитись з ним.
Задовгий вступ є необхідною умовою для сізіфової спроби перелічити та охарактеризувати більшість часописів, присвячених тій чи іншій формі мистецтвознавства, які видаються – чи видавались - у межах Києва протягом останніх 15-17 років. Йтиметься про весь діапазон ЗМІ, присвячених мистецтвознавству: від академічних ВАК-івських щорічників до інтернет-видань, присвячених contemporary-art, включно з рекламними, комерційними та «кулуарними» виданнями, призначеними для вузького кола фахівців тієї чи іншої галузі теорії та історії мистецтва. Попереджаю одразу, - мені навряд чи вдасться описати їх всі, позаяк переважна більшість київських арт-часописів, як і інформація про їх існування, рідко виходять за межі власних редакцій. Для того, щоб ознайомитись з паперовими арт-часописами Києва, у більшості випадків слід особисто знати а) головного редактора; і б) адресу редакції. В звичайні кіоски друку більшість описаних нижче паперових часописів не потрапляє. В певному сенсі саме це і спровокувало появу цієї статті, мета якої полягає в аналізі симтоматики буття сучасної мистецької періодики Києва.
Журнали та часописи, в порівнянні з радянським мистецтвознавством, позбулися однієї на всіх цілісної концепції, властивої заідеологізованим країнам; проте і більшості з них, на жаль, бракує (як в порівнянні з ЗМІ-попередниками радянських часів, так і в контексті контенту закордонних видань), навіть не ґрунтовності, але власне наявності теоретичних узагальнень. Вітчизняне мистецтвознавство балансує на кордоні між суто інформаційною арт-журналістикою та поодинокими науковими працями, невідомими як широкому загалу, так і більшості спеціалістів. Тому оглянутий нижче корпус текстів є безмежно цікавим матеріалом для аналітики, присвяченої як огляду проблем розповсюдження гуманітарних ЗМІ, так і складнішим, близькофілософським питанням, на зразок того, чи потрібне мистецтвознавство сучасній Україні в сенсі, ширшому за засіб популяризації національної спадщини, чи все-таки в системі пострадянського українського мистецтвознавства залишилось місце для мистецької проблематики, яку в певній довідковій літературі визначають в якості «позачасової».
Спроба оглянути масив сучасних мистецтвознавчих ЗМІ столиці є спробою розуміння особливостей та проблематики сучасного мистецтвознавства. Серед останнього можна вказати державних масштабів занедбаність цієї галузі гуманітарних наук; невмілу комерціалізацію пострадянської країни, яка важко звикає до особливостей капіталізму, які яскраво віддзеркалюються в сфері мистецтва; тощо. Можливо, вдасться помітити та вказати менші, суто побутові проблеми, на зразок складнощів фінансування і розповсюдження мистецтвознавчої преси, що, в свою чергу, обмежує як ККД середовища, так і можливості репрезентації сучасного українського арт-процесу перед так званим «широким загалом».
Зрештою, попереджу тих, хто не має часу читати завеликий мистецький текст: 99 % української арт-преси чудово почувають себе в галузі історії мистецтва; але публікацій, присвячених саме теорії мистецтва, серед них практично немає. Ця область наукової думки наразі звучить елітарно, тобто занадто добре для того, щоб бути правдою. Отже, почнемо з початку:
Академічні мистецтвознавчі видання
Наступником мистецтвознавчої практики, наведеної у вступі, є найстарший мистецтвознавчий часопис України, «Образотворче мистецтво». Заснований у 1933 році, він з 1991 року є офіційним виданням Національної Спілки Художників України і наразі виходить шість разів на рік. Концепцію видання зазначено тезами «Сучасний стан. Історія. Теорія. Образотворча освіта. Інформація». Від офіційних часописів дарма чекати інформаційних проривів, стилістичних пошуків, інтересу до авангардних мистецьких практик; їх функція полягає в послідовному нотуванні існуючого стану справ мистецького істеблішменту. В цьому сенсі ОМ є типовим спілчанським виданням, із властивим останнім класичним, дещо буржуазним стилем та тематикою друкованих матеріалів. Цей часопис, як і більшість інших, наведених нижче, неможливо придбати в кіосках преси; на нього модна підписатись або прочитати останні примірники в профільних бібліотеках.
Легендарну неприбутковість мистецтвознавчої періодики, за незрозумілих причин укорінену в уявлення загалу, найкраще ілюструють академічні мистецтвознавчі видання. Незалежно від кількості та якості контенту, прочитати їх можна виключно в бібліотеці. Придбати їх неможливо, - але не тому, що не дозволяє наклад; поширення цих щорічних збірок не входить у концепцію видань. З іншого боку, можливість - і сенс - поєднання академічної науки із процесом комерціалізації взагалі є одним із найхимерніших питань гуманітарної еліти: підозрюю, сенс і призначення більшості теоретичних гуманітарних наук є цілковитою загадкою для людей, звичних до практичної комерційної діяльності. І це взагалі природно, і, можливо, було б не так страшно, - особливо якби від останніх не залежали смаки та вподобання публіки, - смаки, зазначу, здебільшого відсутні, позаяк публіка завжди обирає не те, що любить сама, а те, що їй довго й послідовно пропонують.
Проте адаптація мистецтвознавства до мінливої економічної дійсності не входить у коло зацікавлень академічних часописів, - принаймні, без втрати гідності останніх. Тому той факт, що саме на державний кошт друкуються щорічники академічних інституцій, складає ціле щастя – укупі з надією на те, що хоч якась форма теорії та історії мистецтва зуміла уникнути долі перетворення на мистецьку журналістику.
Академічних видань, - щорічних часописів, що їх видають академічні мистецтвознавчі осередки, - досить багато; тільки у Києві існує чотири інституції, що спеціалізуються на різних аспектах мистецтвознавства. Кожна з них видає як мінімум одну збірку на рік. Отже, першим у цьому переліку буде щорічник «Українська Академія мистецтва: дослідницькі та науково-методичні праці», який видає Національна Академія образотворчого мистецтва і архітектури. Збірничок друкується за рішенням вченої ради НАОМА, на території якої розташовано редакцію. Власне видання існує близько п’ятнадцяти років і є ровесником незалежності країни: попередників у радянські часи часопис не мав, окрім єдиної збірки «Единство», виданої у 1928 році.
Склад часопису є типовим для більшості ваківських видань: він складається з 20 авторських аркушів; не передбачає гонорарів за публікації; є обов’язковою стадією наукової праці будь-якого аспіранта в процесі створення кандидатської дисертації. Власне, окрім перебігу внутрішніх подій НАОМА, функції видання полягають у публікації наукових статей, які відповідають вимогам Вищої Атестаційної Комісії, певна кількість яких є формально обов’язковою умовою для успішного захисту кандидатської дисертації.
Редколегія видання складається з А. В. Чебикіна, В. Ф. Макухіна, М. Я. Михайлюк, Л. С. Міляєвої, З. В. Мойсеєнко, Л. В. Прибєги, О. К. Федорука, В. А, Чепелик, В. К. Шостя, В. А. Щербака та М. І. Яковлєва. Рубрикація щорічника містить розділи: основна тема номеру (скажімо, річниця від дня народження І. Франка), і наступні: «З історії художньої освіти»; «Мистецьтко-освітня практика»; «Науковий пошук»; «Молоді дослідники»; «Особистості»; «Наші ювіляри»; «Незабутні імена»; «Рецензії, відгуки»; «Мистецька хроніка, події, факти». Зазначу: рубрикація академічних часописів, перелічених нижче, тому наводити цю інформацію надалі не має сенсу.
Щорічник друкує чорно-білі ілюстрації і видається накладом в 700 примірників. Власний інтернет-сайт у щорічника відсутній.
Інший щорічник носить назву «Мистецтвознавство України»; його видає Академія мистецтв України та Інститут проблем сучасного мистецтва АМУ. На відміну від попереднього видання, цей часопис, окрім образотворчого мистецтва, включає розділи, присвячені кіно, театру та культурології.
Щорічник містить близько 400 сторінок; його редколегію складають А. В. Чебикін, Л. С. Міляєва, В. А. Чепелик, М. І. Яковлєв, О. К. Федорук, а також В. Алпатський, І. Безгін, В. Гайдабура, М. Криволапов, М. Мащенко, Р. Пилипчук, В. Рубан, В. Сидоренко, О. Тимошенко. Видання існує з 1999 р.; його концепція полягає в освітленні «питань історії та теорії образотворчого мистецтва, дизайну, музики, театру, кіномистецтва, актуальним проблемам сучасної культури». Цільова аудиторія видання складається з науковців, студентів вищих навчальних мистецьких закладів та аспірантів.
Рубрикація «Мистецтвознавства України» влаштована простіше, згідно видам мистецтва; наклад не виходить за межі 700- 1000 примірників; власний інтернет-сайт у щорічника відсутній.
Збірник Інституту проблем сучасного мистецтва наразі витримав лише два видання. Проте це єдина ваківська збірка, присвячена проблемам актуального сучасного мистецтва. Культурна та мистецька ізоляція тривалістю в кілька десятків років спричинила досить своєрідну ситуацію в питаннях інноваційних технологій та ідейних нагромаджень в сучасному мистецтві. Певна кількість інформації, яка в західноєвропейському мистецтві мала статус «актуальної» близько сорока років тому, наразі є справжнім відкриттям для вітчизняного мистецтвознавства, позбавленого в більшості випадків можливості безпосередніх контактів з мистецькими процесами як ближнього, так і дальнього зарубіжжя. Тому з точки зору важливості освітньої та суто наукової діяльності ця збірка, на мою думку, є найцікавішою з усіх академічних видань: адже сучасне мистецтво перше реагує на найважливіші зміни в світоспоглядальних процесах суспільства, фіксуючи найтонші вияви таких змін засобами культурних кодів та знаків, властивих універсальній мові образотворчого мистецтва. Тому природа так званого «актуального мистецтва» непридатна для будь-яких форм зашореності світоспоглядання; тому цей часопис є одним з аргументів на користь життєздатності найцікавіших (на думку автора статті) аспектів мистецтвознавства.
Натомість «Мистецькі обрії» колись були започатковані в якості альманаху, який згодом перетворився на традиційний академічний ВАКівський щорічник. В «Обріях» також друкуються матеріали, присвячені мистецтву кіно та театру; його позиція полягає в освітленні «актуальних проблем мистецької практики і мистецтвознавчої науки». Як всі збірки такого типу, видання а) не передбачає гонорарів; б) виходить накладом у 700-1000 примірників; і в) з’явилося на світ наприкінці 1990-х рр.
Власну збірку мистецтвознавчих наукових текстів видає Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М. Рильского при Академії Наук України, але характеристики цього часопису, на жаль, закриті як для широкого загалу, так і для аспірантів першого року навчання. Його розповсюдження відбувається наступним чином: примірники видаються виключно дописувачам, авторам опублікованих текстів. Як вирішується доля загальних накладів цього часопису, невідомо.
У перелічених часописів багато спільного: імена членів редколегій; відсутність можливості ознайомитись з часописами за межами бібліотек та редакцій; відсутність якісної поліграфії; категорична, і, здається, принципова відсутність електронних копій: інформацію про них неможливо найти на жодному з інформаційних ресурсів юанету. Їх єднає тісний зв’язок з ВАКом, який дає можливість публікувати статті, необхідні для виконання ВАКівських обов’язкових формальностей. Щорічники об’єднує також своєрідний стиль, властивий пострадянському академічному мистецтвознавству: його важко назвати легким чи приступним широкому загалу. Це зрозуміло, - адже щорічники орієнтовані на освіченого читача. Проте ситуація з розповсюдженням цих часописів натякає на те, що єдиною освіченою читацькою авдиторією їх редколегії вважають авторів власних видань.
Свідомо уникаючи іронічних зауважень з цього приводу, дозволю собі наступне спостереження, засноване на особистому досвіді: про яку б вузьку спеціалізацію гуманітарної науки не йшлося, щорічники гуманітарних кафедр і інститутів, збірки матеріалів наукових конференцій і т.п. у сусідній Польщі можна вільно придбати у будь-якій академічній книгарні за відносно невеликі гроші. Таким чином, будь-який аспект польської культури є приступним не тільки фахівцям, але й довільним польськомовним громадянам, які раптом відчули несподіваний інтерес до тієї чи іншої сфери гуманітарних знань. Очевидно, справа в особливостях польського законодавства, яке сприяє поширенню гуманітарної літератури, не вважаючи заборону на мінімальний прибуток від наукових текстів важливішою від можливості поширення цих текстів серед так званого широкого загалу. Позаяк інтереси означеного загалу врешті-решт формує насамперед пропозиція, ми потрапляємо в замкнене коло, в межах якого стає зрозумілою нескладна думка про те, що, якщо видана література взагалі ніде не продається, це означає, що вона не надто комусь потрібна.
На мою думку, мистецтвознавство є досить однією з тих наук, які найяскравіше характеризують цивілізованість і культуру країни. Відповідно, воно завжди викликатиме інтерес найперше іноземних інституцій, інтерес до яких у сучасній культурі просто ні з чим порівняти. І, якщо академічні арт-часописи здебільшого не виходять за межі вузького кола фахівців, керуючись звичним київським аутизмом мистецького середовища, то інша категорія мистецтвознавчих часописів старанно намагається поєднати теорію та історію мистецтва з комерційною практикою художнього процесу.
Комерційні арт-видання
Часопис «АУРА» існує близько двох років і видав лише три примірники. Журнал втілює відважну спробу синтезу актуального, комерційного та академічного мистецтвознавства. Наведені визначення легко складаються в протиставлення, яке може видатись надуманим. Надуманим, але не випадковим, тому що стосується старої, як капіталістичне суспільство, проблеми реклами та піару. Проблема полягає в суб’єктивності рекламної інформації, підпорядкованої смакам замовника. Саме це є однією з перших проблем часописів, які намагаються поєднати традиційні уявлення про мистецтво з комерційними структурами, від яких як мистецтво, так і мистецтвознавство, врешті, залежать.
Попри відчутну рекламність концепції, часопис справляє враження глянцевого видання, яке тяжіє до спроби засобом простого переліку арт-подій дати читачу можливість скласти самостійне уявлення про те, що собою представляє художній процес сьогодення. Освітлюючи цікаві події арт-процесів Росії та України, «АУРА» не виходить за межі пострадянського простору, - і свідомо не робить ніяких узагальнюючих висновків щодо перебігу арт-подій, залишаючись, таким чином, в межах радше інформаційного, ніж аналітичного видання.
Задекларований у часописі сайт http://www.aura.net.ua/ наразі не працює.
«Антиквар»
Щомісячне видання «Антиквар» є одним з нечисленних російськомовних київських арт-часописів: більшість з них не має жодного сантименту до російських чи англійських варіантів. Кожен номер «Антиквару» структурується згідно певній темі, яка в ідеалі не тільки відповідає особливостям стану справ на сучасному антикварному ринку, але обумовлює ці теми із загальним українським арт-контекстом.
Назва видання свідчить про «приреченість» часопису на огляд не теорії, а історії мистецтва. Тому серед дописувачів часопису багато музейників, які, зрештою, в жодному іншому виданні не мають змоги ні надрукувати науково-популярні статті, присвячені результатам своїх досліджень, ні отримати за них адекватний гонорар, - позаяк історичні ВАКівські видання жодних гонорарів не передбачають.
Респектабельність читацької аудиторії часопису дозволяє виданню зберігати хорошу міну при поганій грі: науково-популярні тексти дозволяють провести щось подібне на спробу взаєморозуміння між представниками комерційних структур, які ставляться до мистецьких творів з ужиткової точки зору, та гуманітарною елітою, яка впродовж всього життя вивчає походження цих творів. Місія загалом непроста, красива і корисна; єдине, чого бракує «Антиквару», - це гідної конкуренції.
Проте придбати часопис в звичайних кіосках преси неможливо: він поширюється виключно серед «цільової аудиторії» видання, яка мусить шукати його в редакції або в антикварних салонах міста. Вартою подиву і поваги є постійна колонка, рисяче на новим арт-виданням авторства Ігоря Бондаря-Терещенко, - легендарного ІБТ, чиї огляди сучасної літератури друкувались в усіх без виключення виданнях, які вважали припустимою наявність оглядів новин арт-книговидавництва і книговидавництва загалом.
Дотримуючись традицій сучасних українських арт-часописів, власної веб-сторінки часопис не має.
«Символ»
Більшість видань, концептуально і фінансово пов’язаних з тим чи іншим музеєм чи галереєю, так чи інакше підпорядковує власну концепцію «батьківському підприємству». З цієї точки зору часопис «Символ» є в хорошому сенсі нетиповим виданням: він не слідує буквально виставковій діяльності «Я-Галереї», розвиваючи лише один з її профільних напрямків, - некомерційну фотографію.
«Символ» є одним з наймолодших київських арт-часописів і виходить з січня 2008 року. Наклад видання – 3000 примірників, але, як і більшість мистецьких часописів Києва, придбати його за межами редакції непросто. На нього можна підписатись; його, як більшість ВАКівських академічних видань, можна прочитати в більшості столичних та регіональних бібліотек (існує домовленість з Міністерством Культури про державну закупівлю часопису для бібліотек); зрештою, він потрапляє до списку видань, запропонованих відвідувачам ряду галерей, музеїв та культурних центрів, які мають право продажу спеціальної літератури. Як це не дивно, ідея поширення мистецьких видань через банальні кіоски преси здається редакторам неефективною: вважається, що кіоски здатні поширювати тільки глянцеві видання. Що ж, кредо «пропозиція формує попит» ніколи не була гаслом мистецтвознавчих часописів, що, на мою думку, є помилковою, але характерною впевненістю редакцій київських арт-часописів.
Оминаючи нескінченні історії попиту та поширення арт-часописів, повернімося до концепції «Символу». Його провідною тезою є намір писати про сучасне українське мистецтво «суб’єктивно, незалежно і не заангажовано», орієнтуючись на митців, мистецтвознавців, студентство та на зацікавлені верстви населення. Неформальний стиль письма свідчить про спробу позбавитись від сухої мови академічних видань, що, з одного боку, дозволяє віднести часопис до категорії популярних видань, які свідомо орієнтовані на те, щоб не тільки проінформувати, але й розважити читача, і, з іншого боку, свідчать про своєрідну рису, властиву більшості арт-видань. Це спроба поєднати уявлення редакції про (актуальне) мистецтво з уявленнями про потреби читачів, тобто спроба синтезу мистецької та споживацької авдиторій. Цю найскладніша проблема як з концептуальної, так і з технічної точки зору.
Наостанок зазначу: «Символ» цілковито запозичив у «Я-Галереї» точку зору на цікаве актуальне мистецтво, - його головним редактором є власник галереї П. Гудімов, - та політику активної співпраці з молодими художниками: наступний номер буде присвячено молодим українським авторам. Власний інтернет-сайт видання (http://www.artbook.kiev.ua/catalogue/5/) представляє собою один з підрозділів видавництва «Артбук: мистецька книга – новий погляд». Тут розміщено обкладинку видання і вступну статтю головного редактора; замість огляду матеріалів свіжого чи архівного номеру працює опція електронної купівлі часопису.
«Fine Art»
Як і «Символ», часопис «Fine Art» є часопис експозиційного арт-центру. Його видає Музей сучасного мистецтва на Братській. З листопада 2007 року донині видано три номери щоквартального журналу, який в перспективі видаватиметься раз на два місяці. Як і більшість приватних мистецьких видань, журнал співпрацює з авторами на гонорарній основі; як і більшість ат-видань України, він не має власного сайту. Наклад «Fine Art» наразі складає 1000 прим.
Концепцію видання підпорядковано виставковій діяльності Музею; як і «Антиквар», «Fine Art» видає тематичні номери, присвячені мистецтву певних регіонів України (наразі видано одеський та львівський номери). Сучасна, а отже, приємна особливість видання полягає в його двомовності: часопис друкується українською та англійською мовами.
Іншою приємною особливістю часопису є відсутність надміру реклами, характерна для часописів із сталим фінансуванням, що дозволяє читачу, не відволікаючись, зосередитись на змісті публікацій. Це, безсумнівно, важливо для видання, присвяченого образотворчому мистецтву, - як і взагалі наявність арт-видань, не перевантажених рекламними публікаціями.
Зміст «Fine Art» розраховано на митців, мистецтвознавців, прихильників мистецтва і загалом на міську інтелігенцію. Особистість, яка знаходиться в центрі уваги редакції – художники, чия творчість, незалежно від наявності або відсутності слави, гармонійно співпадає з концепцією музею. Одним з критерієм оцінки є відчуття «справжньості», характерними рисами котрого є наявність професіоналізму, почуття, думки, виражених засобами, позбавленими епатажу, трешу, взагалі ризикованих експериментів. Визначити творчість художників за гамбурзьким рахунком
Незалежність поглядів, властива приватним виданням, в поєднанні із сталим стилем, розрахованим на помірковану, добре освічену аудиторію, дозволяють віднести «Fine Art» до видань, без яких нормальний розвиток арт-простору будь-якої країни був би значно складнішим.
«Музейний провулок»
«Музейний провулок», видання Національного музею образотворчого мистецтва, є в певному сенсі традиційним музейним часописом. Він виходить раз на чотири місяці; всі його рубрики так чи інакше підкорені основній ідеї музею: освітленню персоналій українського мистецтва, дотичних до музею, і музейних надбань; цікавих маловідомих явищ в історії українського мистецтва; зрештою, роздумам авторів концепції А. Мельника і О. Климчука щодо долі і призначення власне мистецтва. Інноваційність в цьому виданні полягає в систематичних посиланнях на популярні фільми та книги; літературні контексти складаються з дбайливо підібраних мистецьких цитат. Особисто мені читати цей часопис було складно: попри високу поліграфічну якість ілюстрацій і цікаву історичну мистецтвознавчу канву, складнопідрядні речення публікацій дозволяються забути думку, якій присвячено їх початок. Радість зустрічі з традиційної для українського академічного мистецтвознавства літературною стилістикою гарантована читачу на стадії рубрикації видання: «Біля входу»; «В істині Христовій»; «Обличчя історії: пензлем та різцем»; «Вітальня «Музейного провулку»; «Збережено в Україні»; «Герої і прототипи»; «Уперше – в Музейному провулку»; «Вічні теми»; «Незабутні»; «У майстернях художників»; «Прем’єра прози»; «Маленька енциклопедія МП»; «Біля виходу». Зрештою, не слід чекати від академічного музею революційних зрушень; зазначу дві важливі речі, як серйозно вирізняють видання від більшості подібних: а) його не складно придбати, - щоправда, не в кіосках преси, а в передпокої музею (здатністю продавати арт-літературу, на жаль, не може похвалитись більшість галерей Києва); і б) його концепція дозволяє впевнитись в тому, що українське мистецтвознавство напрочуд зручно почуває себе в галузі історії мистецтва, де, міцно «тримаючись коренів», виконує важливу справу збереження і популяризації маловідомих аспектів українського мистецтва.
«Art Ukraine»
Часопис, редакція котрого міститься в «Українському домі», «Art Ukraine», самим місцерозташуванням редакції натякає на ймовірну перфектність виконання складної процедури публічного діалогу про мистецтво.
Що ж, надії у цьому випадку, як це не дивно, небезпідставні. Першою ознакою сучасності видання є наявність активного веб-сайту (http://www.artukraine.com.ua/). Інтернет-сторінка з’явилась не дуже давно, але наразі освітлює все, що стосується кола інтересів редакції: «Журнали», «Події», «Анонси», «Арт-акції», «Імена», «Ілюстрації», а також всі різновиди контактної інформації, з архівом попередніх номерів включно. Структура часопису включає розділи «Антиквар», «Світові і вітчизняні аукціони», «Новини культури і мистецтва», «Публічні люди», «Галереї, форуми, виставки», «Меценат», «Тенденції», «Машина часу», «З життя великих», «Світ мистецтва», «Аналітика, соціологія» та «Арт-глобус». Запропонована «Art Ukraine» манера освітлення сучасного українського арт-процесу, здається, претендує на всеохопність, що дозволяє припустити обсяг, - 200 ст. Та значний наклад часопису.
Позаяк колишній музей Леніна наразі виступає в якості експозиційної площі найпрестижніших арт-подій країни, втриматись від певного патосу контенту видання було, очевидно, непросто. В певному сенсі академічність виступає синонімом буржуазності, і часопис цілком відповідає вимогам своєї цільової авдиторії: творчій і діловій еліті, істеблішменту, діячам культури, колекціонерам, фалеристам, мистецтвознавцям, експертам та просто небайдужим до перебігу арт-процесу людям.
Видання виходить раз на два місяці; його наклад коливається від 8 до 10 тис. примірників; на відміну від більшості описаних вище часописів, він поступає не тільки в центральні бібліотеки країни, в чиї функції входить фіксація всіх без винятку періодичних видань, але до звичайних кіосків преси, тобто має найпростіший шлях до широкого кола читачів, який за невідомих причин закритий для більшості інших мистецтвознавчих часописів.
Стилістика і висока поліграфічна якість видання, а також цільова авдиторія, дозволяють порівнювати видання з «Fine Art»; проте, на відміну від останнього, «Art Ukraine» існує також за рахунок реклами. Звичайно, рекламні блоки відволікають увагу; певне, здебільшого вони орієнтовані на ту частину читачів, які отримують його завдяки розсилці; але це не цікаво, так чинить більшість «самодостатніх» в економічному сенсі видань, тобто позбавлених постійної фінансової державної чи приватної підтримки. Цікавіше подумати над тим, яким чином тут вирішується проблема замовних статей про митців. Персоналії відбираються згідно концепції видання; епатажних авторів (якщо їх твори не фігурують в контексті провідних арт-аукціонів світу) тут не зустрінеш. Стилістика статей припускає емоційність, навіть ліричність, властиву українській школі арт-журналістики, проте загальний напрям думки є радше енциклопедичним, ніж споглядальним.
В тому випадку, якщо сайт видання поновлюватиметься частіше, ніж раз на два місяці, цей часопис з часом зможе претендувати на роль провідного мистецтвознавчого ресурсу країни. «Art Ukraine» інформує і трактує арт-явища у власний спосіб, наближений до об’єктивності, що, зрештою, цілком органічно сполучається з духом часу, який віддає лаври лідерства звичайній нормі, яка наразі вважається неймовірним досягненням.
«Галерея»
Видання «Галерея», на мою думку, є одним з найцікавіших сучасних мистецьких часописів. Уникаючи можливого ефекту нав’язливості приватної думки, спробую пояснити, на чому вона заснована.
По-перше, квартальник «Галерея» є одним із найстарших київських часописів, присвячених образотворчому мистецтву, за часів незалежності: видання існує з 1998 року. Безперервна практика мистецтвознавчої діяльності протягом десяти років є неабияким аргументом на користь як загальної життєздатності, так і послідовності концепції видання. Наклад часопису - 1000 примірників, - згідно свідченню його головного редактора, «адекватний його цільовій аудиторії». Це, на мою думку, песимістичне зауваження – для п’ятимільйонної столиці вказана кількість людей, зацікавлених в мистецтвознавчих питаннях, є направду невеселою, - пояснюється особливістю поширення видання. Журнал можна придбати за підписним індексом; власне в галереї «Совіарт», одним з проектів якої вважається; а також в деяких регіональних галереях. Розповсюдження в кіосках преси є, на думку власника видання В. Хаматова, прерогативою глянцевих видань, а також культурологічних видань широкого профілю, розрахованих на неспеціалістів. Обмежуючи власну аудиторію, журнал, таким чином, окреслює практично втрачене поняття елітарності мистецтвознавчих практик, які, як будь-яка інша наука, вимагають від читача певної попередньої підготовки.
Протягом багатьох років функції головного редактора журналу виконував О. Титаренко. Наразі, коли один з найстарших київських мистецтвознавців завідує окремою колонкою в інформаційно-розважальному часописі „Time Out”, часописом „Галерея” завідує Г. Вишеславський, в минулому – головний редактор нині, на жаль, замороженого проекту „Terra Incognita”. Про цей часопис – докладніше трохи згодом, в розділі, присвяченому вартісним мистецьким ЗМІ-проектам; наразі повернуся до „Галереї”.
Отже, цільова аудиторія журналу складається з 1) власників, керівників та працівників галерей, професійних кураторів, мистецтвознавців, експертів, а також арт-дилерів; і 2) з працівників музеїв, мистецьких інституцій, студентства, прихильників сучасного мистецтва, колекціонерів, тощо. Як більшість приватних часописів з сталим фінансуванням, „Галерея” позбавлена обтяжливої реклами як в поліграфічному, так і в текстовому сенсі; а отже, може бути визначена в якості некомерційного видання.
Важко сказати, яка кількість київських арт-часописів свідомо орієнтується на іноземні видання, чия багаторічна практика дозволяє робити висновки щодо існування гідної читацької аудиторії. В більшості випадків такі порівняння не йдуть на користь вітчизняним виданням, що пояснюється геополітичними та історичними особливостями вітчизняної ментальності. У наявності взірців немає нічого поганого, - таким чином, концепція будь-якого журналу позбавляється від ризику випадкового „винайдення велосипеду”, і, з іншого боку, дає можливість скласти уявлення про особливості художнього процесу інших країн. Кращі українські арт-часописи витримують порівняння з мистецькою періодикою Польщі та Росії. Отже, одним з орієнтирів і наразі партнерів „Галереї” був і залишається московський „Художній журнал” Віктора Мізіано.
Повторюю, інтернаціональні порівняння мистецьких часописів в контексті українських ЗМІ звучатимуть щонайменше ризиковано на будь-якому рівні, окрім концептуального. „ХЖ” був і залишається часописом, на сторінках якого вдало втілена спроба освітлення інновацій, важливих подій і концепцій пострадянського простору. Тематична і стилістична різноманітність вкупі з підвищеним інтересом до інноваційних явищ в художніх процесах сучасності визначає особливості концептуального і акційного становлення контемпорарі арт. Територія так званого „актуального мистецтва” є однією з найризикованіших територій для київського мистецтвознавства у зв’язку з вкрай обмеженою кількістю як художників, схильних до експериментальних новітніх практик, які залишились працювати на території України, так і експозиційних центрів, відкритих для інновацій.
В цьому сенсі часопис „Галерея” фактично не має жодної конкуренції, що, безперечно, наділяє часопис, - попри невеликий наклад і наявність лише чотирьох номерів на рік, - рисами видання якщо не виключного, то, принаймні, знакового.
Власне, останнє є типовою рисою ряду проектів „Совіарту”, який, окрім Асоціації галерей, вперше впровадив щось на зразок приватних курсів для арт-менеджерів, виправляючи істотний брак інформації щодо практичної сторони справи більшості випускників мистецтвознавчих факультетів. Згадую про це тому, що непристосованість фаху мистецтвознавця до об’єктивної дійсності не витримує порівнянь з жодною іншою гуманітарною освітою, і, позаяк це часто пов’язано з браком робочих місць в щойно закінчених інституціях та вимушеною перекваліфікацією, просвітницька ініціатива „Совіарту”, яка певним чином впливає також на концепцію „Галереї”, імпонує своєю спробою пов’язати конкретний арт-процес з теоретичними уявленнями про те, яким він мусить бути.
Зазначена вище елітарність журналу визначається його ідеологом наступним чином: „Сучасне мистецтво – прерогатива еліти; тому концепцію часопису можна окреслити так: це інтелектуалізація, узагальнення, концептуальне, тенденційне осмислення художньої дійсності”.
Варто додати, що, після заморозки проекту „Terra Incognita” „Галерея” є одним з небагатьох російськомовних (зрідка – двомовних видань), на сторінках якого можна зустріти тексти істориків мистецтва та багаторічних викладачів Академії Мистецтв, - наприклад, А. В. Заварової, - присвячені перебігу сучасного арт-процесу. Більшість перелічених вище видань обмежується інформаційними повідомленнями, присвяченими тому чи іншому регіону, місту, художнику, рідко вдаючись до спроби проаналізувати ситуацію в цілому.
На відміну від більшості перелічених вище видань, „Галерея” має власну інтернет-сторінку, щоправда, приєднану до сайту галереї: http://www.soviart.com.ua./artjournal/index_u.html
Перелічені видання об’єднуються за рахунок особливостей, які балансують на грані недоліків. Це обмежене коло авторів; відсутність публікацій студентства; туманні концепції, які дозволяють скласти уявлення не про певний напрям в мистецтві, а швидше про коло особистих знайомств редакції; зрештою, у більшості випадків, - відсутність інтернет-сторінок, які робили б інформацію приступною читачам з іншим країн чи міст. Важливою особливістю всіх перелічених видань – важливою, зокрема, для країни, позбавленої кількох видань, присвячених виключно рецензіям на книги, - є відсутність окремого розділу, присвяченого оглядам щойно виданої мистецької літератури. Публікації рецензій на нові книги мають спорадичний характер і справляють випадкове – чи, ще гірше, рекламне – враження. Проте вимагати від указаних видань забагато, на жаль, не слід: кожне з них є результатом уявлень про потреби певної цільової аудиторії, серед якої, очевидно, досі не зазначено групи осіб, зацікавлених в інформації щодо нових мистецьких видань як державних, так і приватних видавництв.
Цікавою особливістю теми київських арт-часописів є відсутні арт-видання. Скажу кілька слів про ті з них, чия діяльність була знаковою для невеликого, загалом, мистецького середовища Києва. Одним з найцікавіших прикладів неіснуючого нині часопису був щорічний альманах «Terra Incognita», який довгий час видавав ледь не власним коштом художник та мистецтвознавець Г. Вишеславський. Особливість видання полягала в тому, що мистецтвознавча журналістика може дозволити собі наукову переконливість та серйозність тону, які останнім часом вважаються якщо не неприпустимою вадою, то ознакою радянського мистецтвознавства. Згадуючи вказану вище формулу «Пропозиція формує попит», дозволю собі припущення щодо того, що читач отримує не ту інформацію, якої прагне, але ту, яку йому пропонують, рекомендуючи в якості якісної; тому відсутність наявності чи повноцінного поширення часописів на зразок «Terra Incognita» свідчить про ризиковану зміну переконань вітчизняної культурної політики.
Цікавим прикладом актуального мистецтвознавства був «Art-Line», - один із перший мистецьких часописів часів незалежності. Це видання, як і «Terra Incognita», відрізняла, здається, недосяжна нині свобода не тільки тем, але й мов: журнал друкував як російські, так і українські тексти, зважаючи не на форму, а на актуальність і сенс написаного. Взагалі, абстрагуючись від хворобливих рис теми дво- чи трьомовності арт-видань, зазначу, що немає нічого, що більше свідчило б про цивілізованість видавців, як і їх здатність до повноцінного діалогу з читачем з будь-якого куточку світу.
В процесі створення статті мені довелось відвідати більшість редакцій перелічених вище часописів, - і, звичайно, поговорити з постійними дописувачами більшості перелічених видань. Позаяк мистецтвознаців, які багато років активно займаються мистецькою критикою, небагато, одним з моїх співрозмовників став Олег Сидор-Гибелінда. Свідчення людини, яка багато років практикує всі аспекти мистецтвознавчої діяльності, полягали, серед іншого, в наступному:
«Кількість неіснуючих нині мистецтвознавчих часописів Києва колись дозволила мені скласти статтю з повним їх переліком. В перші роки незалежності власний часопис, присвячений образотворчому мистецтву, хотів видавати ледь не кожен мистецтвознавець: серед цих видань свого часу значну роль в арт-середовищі зіграли, - або, принаймні, спробували зіграти, - «Art-Line»; «Академия»; «Лукс»; постійна арт-рубрика часопису «Стиль и Дом». Про мистецтво пробували писати маловідомі одноденки на зразок «Данкору» чи «Євромаркету», і так далі. Деякі дуже цікаві проекти залишились в початковій стадії – це «Inshi» Цаголова-Пригодич, «Парта» О. Соловйова; «Загал»; цікаві мистецькі ініціативи унаочнював дніпропетровський часопис «Наш» та івано-франківський «Кінець кінцем». Наразі більшість з них нині складена в архівах критиків і художників, поряд з старими примірниками радянського «Декоративного искусства» чи «Художественного журнала»; деякі, - такі, як «Наш» чи «Кінець кінцем» - випускаються вкрай рідко, завдяки переважно особистій ініціативі видавців. Їх недовговічність пояснюється не відсутністю мистецтвознавчої цінності чи актуальності видання, але примхами приватного фінансування. Наразі ситуація з існуючими арт-часописами Києва цілком адекватна напрузі культурного і мистецького життя країни та міста».
Систематизація проблематики перелічених видань стосуватиметься всіх без виключення сфер мистецької діяльності. Серед побутових складностей слід вказати складності з розповсюдженням більшоісті перелічених часописів: вони часто не тільки не розповсюджуються за межами власних редакцій, але й не потрапляють до профільних бібіліотек, на зразок бібліотеки мистецтв ім. Л. Українки, яка, здавалося б, повинна була б мати примірники всіх арт-видань, і тільки потім – видань, присвячених музиці та літературі. Чого саме найперше торкається ця проблема, - тавра «некомерційних громадських організацій», які, згідно парадоксальній дірці в законодавстві, не мають права розповсюджувати власну друковану продукцію, чи загальної системи, в якій працюють кіоски ЗМІ, - важко сказати; факт той, що більшість цих часописів не виходить за межі книжкових полиць їх власних дописувачів.
Інша проблема стосується швидше вітчизняної ментальності, яка спричиняє відсутність так званої цільової аудиторії часописів, присвячених певним аспектам сучасних художніх процесів, - від артистичної фотографії до, скажімо, мистецтва медіа, в яких модна було б прочитати матеріали закордонних дослідників теорії та історії мистецтва. Існування Інтернету багато в чому полегшує брак «паперової» інформації на цю тему, водночас характеризуючи дрімуче середньовіччя вітчизняних арт-ЗМІ, здебільшого позбавлених власних Інтернет-сторінок.
Особливістю близькокомерційних арт-ЗМІ є страх видавців здатись несучасними, завдяки якому серйозні науковий стиль вважається швидше виключенням з загальних правил. Можливо, це природньо для часів, коли комерційні арт-видання докладають несамовитих зусиль для того, щоб поєднати класичні уявлення про мистецтво як одну з форм духовної взаємодії з дійсністю з уявленням про мистецтво в якості однієї з комерційних професій, призначення якої - обслуговувати фінансові еліти.
Для кількох цікавих і важливих видань в статті, на жаль, не залишається вільного місця: це журнал «Артанія» або новий «Куратор», сигнальний номер нещодавно вийшов з друку, а також численні видання, присвячені тим чи іншим аспектам мистецтва, - від присвячених ювелірній справі «Jewelery bissness» чи «Вісника ювеліра України» до культурологічних та інформаційно-розважальних часописів, постійно освітлюючи мистецькі події. Змушена уточнити, - я не маю на меті скласти каталог всіх без виключення арт-видань України; мені цікаво порівняти якості їх груп. Для чого, безперечно, слід звернутись до найпрогресивнішої (принаймні технологічно) частини української арт-критики, а саме до Інтернет-видань.
Інтернет-арт-видання
Інтернет-видань, присвячених арт-критиці, немало. Описувати їх всі немає ні сенсу, ні місця; це видання розважальні; інформаційні; віртуальні дзеркала відділів культури часописів, які можуть собі дозволити таку розкіш, як відділ культури; особисті веб-сторінки музеїв та галерей, які друкують статті з теорії та історії мистецтва; сайти художників та спеціалізовані спільноти Живого Журналу, присвячені тим чи іншим напрямам теорії чи історії мистецтва; і, зрештою, певна кількість культурологічних ресурсів юанету, присвячених арт-процесам сучасності.
Власне мистецтвознавчої критики серед них небагато: питання про те, чи є опис художнього явища актом його осмислення, не притаманне вітчизняному мистецтвознавству. Спроба виявити історичні ретроспективи, онтологічні засади, провідну симптоматику художнього процесу є працею академічних інституцій; рекламні тексти позбавлені такої можливості розважальним рівнем більшості часописів, так званим форматом.
Тому пошук інтернет-часописів, незалежних від комерційного формату, зорієнтованих на суб’єктивний, але, - і це найсуттєвіше, - незаангажований погляд на сучасний арт-процес. В цьому сенсі будь-який експеримент є цікавим і вартим уваги. Одним з цікавих, - і, що характерно, досить популярних електронних ресурсів, є портал «ПРОЗА» (www.proza.com.ua), своєрідність якого полягає не тільки в послідносній епатажностій однієї з конструктивних частин концепції, як, скажімо, в його паперовому попереднику, журналі «НАШ».
Ресурс виник у 2003 році в якості літературного сайту, і, як в більшості ініціатив, мав на меті освітлення питань культури без традиційного для постряданської преси пафосу. Автора ресурсу А. Ульянова (який досі тримає ресурс за допомогою веб-дизайнера М. Климишина та фотографа Н. Машарової) зацікавила здатність говорити про мистецтво з критичною відвертістю та незаангажованістю, властивою незалежним виданням. З часом цей намір перетворився на досить ризикований стиль, гострота вислову якого дорівнює його епатажності, що свідчить про спробу формування нового мистецтвознавчого стилю, інакшої мови та способу висловлення, властивих культурним процесам в періоди становлення. Відсутність паперового еквіваленту є принциповою позицією «ПРОЗИ», що споріднює ресурс з актуальними західними арт-ініціативами, які давно більш комфортно почуваються у сфері всесвітньої мережі Інтернет, ніж в межах культури тієчи чи іншої країни.
Коло проблем «ПРОЗА» починається і закінчується терміном «авангард», що незмінно, у всі часи пов’язано з ризикованою тематикою видання. Дослідження і формування естетики суспільства споживання вимагає інноваціних форм арт-критики, на яку більшість перелічених видань не здатні просто за рахунок вікової категорії постійних дописувачів. Штучне протиставлення реалій арт-ринку звичним уявленням про теорію та історію мистецтва представляє собою поле для експериментів, яке потребує найперше точної і ясної мови, яку мало хто з нас опанував в якості звичного професійного сленгу. Більшість, скажімо, польських мистецьких видань є в цьому сенсі майже недосяжним прикладом для наслідування: рівна, але емоційна інтонація текстів, елегантність, простота й свіжість мистецтвознавчої польської мови дозволяє використовувати текст статті для об’єктивної оцінки як авангардного, так і цілком класичного мистецького явища. Стиль, який поєднав би відсутність запобігливих інтонацій, уважність і повагу до предмету арт-розмови, складають недосяжну вершину для більшості вітчизняних арт-текстів; кожне з перелічених видань здатне з переліченого тільки на щось одне. В цьому сенсі «ПРОЗА» взяла на себе прерогативу «свіжих» текстів, до речі, нормальних для будь-якого видання, що свідомо уникає як рекламодавців, так і грантів, з метою збереження бажаної об’єктивності, - чи, навпаки, гострої суб’єктивності оцінки.
Стратегія «ПРОЗА», як, власне, і стратегія більшості комерційних арт-видань, полягає в «капітализації репутації підприємців», - спробах створити адекватний світський і творчий арт-простір, знайти спільну мову між арт-прошарками, чия термінологія відрізняється не менш суттєво, ніж естетичні уподобання. Саме тому видання такого кшталту орієнтовані на галеристів, художників, письменників, співпрацівників рекламних агенцій, студентство, тощо. Автор ресурсу свідчить: «Ми пишемо про те, про що досі писати було не прийнято, і про що говорити поки що ніхто не вміє. Ми нікому не нав’язуємо власну концепцію, слідуючи власним переконанням щодо необхідності інновацій в академічній критиці мистецтва». Наразі, якщо видання не перетвориться на електронний додаток до культорологічного часопису «ШО», де наразі працює головний редактор ПРОЗА Анатолій Ульянов, від цього ресурсу, як і від будь-якої межово провокативної території пошуку нового мовлення в мистецтві, слід сподіватись авангардних і дійсно інноваційних арт-ідей.
Не буду перелічувати інші інтернет-видання, присвячені мистецькій критиці, з кількох причин. По-перше, більшість з них носить суто інформаційний характер, і, перебираючи ознаки звичайної журналістики, на відміну від «ПРОЗА», ніколи не публікує текстів, серйозніших від інформаційних повідомлень про ту чи іншу подію. По-друге, ця категорія видань згадується тут для того, щоб вказати на переваги Інтернет-простору для мистецтвознавчих видань, що для більшості вітчизняних арт-видань наразі є правдивою terra incognita. По-третє, мене цікавлять шляхи формування незалежних концептуальних мистецтвознавчих проектів, активно зацікавлених в будь-яких формах мистецьких інновацій.
Відсутність особистого позитивного досвіду звичайно поповнюється досвідом запозиченим; тому, сподіваюсь, цей огляд матиме сенс, більший від першої спроби каталогізації діючих київських мистецтвознавчих видань. Зрештою, залишаючи поза увагою загальні культурологічні видання, які систематично присвячують увагу арт-критиці, на зразок «ШО», а також вузькопрофільні видання, більше зацікавлені в питаннях архітектури чи дизайну, на зразок часописів «Діван» чи «АСС», нагадаю загальну мету статті – і, зрештою, предмет найбільшого зацікавлення автора:
«Мистецтвознавство, в широкому розумінні – комплекс суспільних наук, які вивчають мистецтво – художню культуру суспільства в цілому та окремі види мистецтва, їх специфіку та ставлення до дійсності, їх виникнення і закономірності розвитку, роль в історії суспільної свідомості, взаємозв’язки з соціальним життям та іншими явищами культури, весь комплекс питань змісту і форми художніх творів» - з метою пошуку об’єктивних узагальнень, які, зрештою, і є спробою зафіксувати дійсні симптоми часу.
примечание: статья написана по заказу издания "Критика" в июне-июле 2009 года и не напечатана по причинам, автору статьи неизвестным.