“Дорога в Нікуди”
Дорога як явище... дорога, що вабить та безупинно продовжує вабити та зачаровувати усіх добровільних та підневільних мандрівників сучасності. Насправді нічого не міняється у людському всесвіті із плином віків, зміни існують лише у нашій власній свідомості, а дорога продовжує залишатись дорогою: асфальтоване багатошарове покриття надсучасного автобану це чи вибита кінськими копитами предковічна лємберзька бруківка, а чи то ґрунтова дорога, по якій плететься, зморений полудневим сонцем, український чумак, завантажений сіллю з найкращих кримських копалень, все одно це буде та сама дорога. Дорога як константа, існуюча у нашій уяві як певний поділ простору, кордон, за яким має бути щось відмінне, те, чого прагнемо все життя, та не знаходимо, проходячи свій шлях і залишаючи пил на ньому. “А в цьому щось таки є”, - підсумовує наш мандрівник десь на середині шляху і продовжує йти, вже свідомо торуючи свій шлях, стаючи безсумнівним прикладом та навіки недосяжною мрією для переслідувачів.
Сьогодні Петро вирішив назавжди покинути таке миле йому – своє маленьке містечко, в якому можна було б прожити таке щасливе маленьке життя. Але місто вже давно і настійно не хотіло сприймати нашого героя, по вікендам він тинявся по його центрі і відчував це по ворожим поглядам незнайомців, які нібито знали його вже давно, ще до його народження, бо ще до того, як стати громадянином цього міста, він вже був чужинцем. Це казали каштани вздовж вулиць майже вголос, трава, що проростала крізь асфальт, була тієї ж думки. Спроби знайти порозуміння не приводили до жодного результату, це був стан холодної війни, з усіх можливих виходів залишалась тільки евакуація, а зовсім поруч з містечком проходив шлях в нікуди. Петро чудово знав про існування цього виходу з міста, хоча більшість мешканців цього міста навіть не підозрювали про його існування, вважаючи своє містечко останньою крапкою на мапі, місцем, звідки ніколи не було, та й не могло бути ніякого виходу, бо це було НАСПРАВДІ ОСТАННЄ МІСТО, принаймні для більшості городян.
Дорога була далекою, передбачивши це, подорожній взяв з собою пензлі для малювання та папір, а також блокнот для занесення туди нотаток під час подорожі. У важкому, понад 17 кг, “єрмаку” за плечами було ще купа усілякого приладдя, переважно різноманітної природи і стану хімічні речовини, розчини кислот, солей та набір реактивів на усі випадки життя. Взагалі Петро завжди притримувався доволі неординарної життєвої позиції, наприклад вважав зовсім не обов'язковим попереднє визначення мети чогось, важливішим для нього було щось розпочати, а мета, як він вважав, сама мала самоідентифікуватись власне у процесі. Ні, його позицію аж ніяк не можна було назвати спорідненою життєвим принципам гіппі, бо у філософії гіппі була мета – беззаперечне єднання з первісними принципами природи, що колись, у сивій давнині, призвели до виникнення такої хиткої субстанції як людство. Ні, філософія, яку сповідував наш герой – це була філософія Дороги, яка завжди його надзвичайно приваблювала, аж з самого дитинства, навіть в ті часи, коли він не міг навіть здогадуватись про її існування, замкнений у своєму тісному маленькому світі. Навіть тоді безкінечна Дорога приходила до нього у снах у різних своїх втіленнях, про це нашіптували голоси у сумний полудневий день, так званий тихий час, коли думки ніби павутина, в якій дуже легко можна було заплутатись кожній маленькій людині, а особливо йому, бо ця павутина в ті часи обплітала його аж надто щільно, відгороджуючи від суспільства та спрямовуючи його розвиток у цілком іншому напрямку – кудись досередини...
То вже пізніше якась прадавня генетична пам'ять примушувала маленького Пєтю здійснювати карколомні та начебто безглузді, з першого погляду, поїздки на велосипеді, долаючи кілька кілометрову відстань до сусідніх містечок (тоді вони ще існували) неозорого степового краю, де він народився і жив. Під вечір, втомлений, Пєтя повертався додому, але повертався з чуттям ще одного підкореного ним світу, ще одного простору, який він сьогодні достоту пізнав та напевно залишив в нім свій слід, а може то був лише пил доріг, який покривав одяг малого. Але все по черзі.
Так звана “Дорога в нікуди” проходила нібито десь за музичним училищем. Дорога та будувалась ще за радянських часів, коли місто зростало за рахунок приїжджого населення “са фсєх угалкофф нашей нєабйатнай родіни”, але чомусь переважно з Московії та ще інколи – далекої Карелії – холодного краю, з якого, судяки по широченному в ті часи паводковому потоку адептів “комуністичного будівництва”, всі чомусь з незрозумілих причин тікали, і не куди-небудь, а у цей благословенний південний степовий край з ідеальним помірно-континентальним кліматом, з теплими зимами та таким само теплим, інколи трохи посушливим літом. В той самий час населення для прикладу тієї самої Карелії (грець би її вхопив) активно поповнювалось колишніми мешканцями благословенного степового краю. Але то, зрештою, лише тонкощі формування “Вєлікава Савєцкава Народа”, до якого “Дорога в нікуди” має лише побіжний стосунок, адже вона завжди була цілком незалежною сутністю, сутністю, здатною до самоусвідомлення. Та про це знало лише вузьке коло “посвячених”, наглухо зачинене зсередини коло студентів-нонконформістів, до котрого належав і Петро, надто добре відомий у вузьких колах як “Пєтя – Звитяжний Бабак”. Його поважали всі – він був одним із тих небагатьох, кому пощастило стати свідками нещодавньої події, що була сповнена загадковості і містики. Тоді просто посеред “Дороги в нікуди” виник контрольно-пропускний пункт дорожньої поліції ще дореволюційного царського зразка з усією викопною інфраструктурою та навіть живими (а чи живими насправді???) поліціянтами зі справжніми (також викопними) смугастими палицями у загребущих руках. З'ява зникла через три години так само несподівано, як і постала – а по свідкам очевидців, а також Пєті – Звитяжного Бабака, КПП просто розчинилось у блідо-рожевій хмарі, перед тим встигнувши прихопити з собою у небуття кількох водіїв цього останнього містечка. Водії вирушали “Дорогою в нікуди” виключно заради цікавості, адже були цілком переконані, що ця дорога закінчується тупіком. Подейкують, останнім, що вони бачили, був флуоресцентний синій дорожній знак, на якому білою масляною фарбою писало “ЗАХМАР'Я 12”. Пєтя казав, що всі вони потрапили у своєрідну часово-просторову воронку, утворену в цьому місці “Жовтою Волгою”, і так не змогли самостійно з неї вибратись. Що ж “Посвячені”? О, вони знали значно більше, наприклад те, що “Дорога в нікуди” насправді зовсім не закінчується в таємничому Ніде, як то мало б бути, виходячи з міркувань здорового глузду, а веде насправді лише до однієї крапки, яка ніколи не позначається на мапах, т. зв. “Світлого Комунізму”, інакше - “Амальгами”, чи “Опадла”, або “Нірвани”, в різних явностях це називалось по-різному, але суть одна – це безкінечна Дорога, яка триває вічність. Через рік після зазначених подій Пєтя – Звитяжний Бабак вирушив тією дорогою, і вже не повернувся... або повернувся... але у інший бік, виринувши з протилежного краю Первісної Сніжинки.