Сніги тануть непомітно, навіть не чутно, як зсуваються сніжинки одна відносно одної. Проте є відчуття. Таке, знаєте, коли млосно так, ніби втрачаєш щось знову і знову. Сніги взагалі дуже полюбляють усілякі відчуття, вони на них узагалі посунуті, вони їх накопичують впродовж холодів, щоб відгукнутись врешті спогадами забутого світу, та що там применшувати – цілої купи світів, колись так вар'ятськи назавжди втрачених для людства. Тільки танення снігів може викликати подібні мікрозрушення у свідомости. Вони є передумовами до Великих Зрушень, що трапляються раз на мільярди віків внаслідок сукупности певних подій. Сніги бувають цілковито різні, вони мають свій характер, множини завжди мають характер. Щоб зрозуміти СНІГ, треба його побачити, сніг нелегко віддає свої секрети. Побачити сніг – це побачити сніжинку в цілому, побачити її усебічно, побачити під різними кутами. Небагато хто зміг побачити сніжинку, а тим більше таку надскладну сутність, як СНІГ. Сніжинка є кулястої форми фракталом, розповсюженим всевимірно у просторі. Відроги фракталів на кінцях утворюють нескінченну кількість таких самих фракталів, кожен з яких утворює цілком окрему ланку еволюції, причому протилежні ланки еволюції, розташовані на відстані однакових радіусів від умовного центру сніжинки, тобто точки Великого Початку, є абсолютно подібними і утворюють антисвіти, рівні за умовами та рівнем цивілізаційного розвитку, ідентичні, але ніколи не пересічні під будь-якими кутами, адже при перетині відрогів фракталів розвитку протилежних антисвітів утворюється взаємодоповнююча лінія розвитку, яка, зрештою, і формує час, ні в якому разі не спричиняючи до взаємного впливу, що цілковито можливо лише при умові гострокутного перетину. До того ж протилежні цивілізації завжди течуть у протилежних напрямках, отже, навіть при взаємодоповненні ніколи не пов'язані один з одним, хоча є в принципі однією і тою ж сутністю та речовиною. Отже я натрапив тут саме на такий “феномен сніжинки”, адже “Захмар'я” виявилось дзеркальним відображенням саме мого світу, в яке я несподівано, волею обставин чи може долі потрапив зі старого цвинтаря, внаслідок тривожної серії мікрозрушень, що перед цим мали місце у надпросторі, які врешті й привели до небаченої в історії катастрофічної “снігової лавини”, яку можна назвати Першим Великим Зрушенням, свідком якого я став.
Втім, з кожним моїм кроком по поверхні незнаного універсуму дежав'ючні вражіння тільки посилювались. Чого тільки вартувало раптове потрапляння до величезного, порослого полином простору, справжній ліс із полину, в якому реально можна було заблукати. Далі було гірше – маслиновий гай, тобто той самий маслиновий гай, що під Жовтими Водами по ТОЙ бік, і на диво схоже відчуття архаїчності та відречености від усієї живої матерії, адже, як і на ТОМУ боці так само жодна з маслин не виглядала живою, а колючки та зламане сухе віття тільки посилювали це відчуття. А далі вже цілковито мітичне зіткнення зі скелетом БЕЗПРИТУЛЬНОГО псиська, і як і на ТОМУ боці, псисько виринуло просто нізвідки – його білий скелет, ще де-не-де обтягнутий цим натяком на життя – шкірою, полоскався у струмку, який напевно був просто одним з відгалужень старої закинутої гілки каналізації, яка давала про себе знати, щораз наповнюючись по самі вінця в період тропічних дощів та даючи нове життя цьому струмкові, щоб здійснити священний ритуал омивання кісток старого, такого ж закинутого усіма, як і ця, ображена на ввесь світ, міська каналізація. Далі ландшафт став непередбачуваним, він почав порушувати вже всі відомі закони природи, щораз далі, глибше відходячи до темряви метафізики та таємних масонських ритуалів, які були так поширені у цьому містечку. Все почалося з того, що рівний свідомісно-нескінченний, тобто безпричинний степовий ландшафт почав змінюватись на якусь сукупність причин, сукупність, яка, перебуваючи у власному полі усвідомлення (самоусвідомлення ландшафту – зрештою типове явище для цієї частини світу), ніколи б не призвела до будь-якого наслідку. З погляду більшості мешканців цієї території це був би суцільний хаос, якби тільки бодай хтось із них хоч раз звернув увагу на це. Та ніхто уваги не звертав, і БЕЗЛАД зростав, насичуючись, поглинаючи в геометричній спіралі, немовби велетенська губка, нерозуміння, страх та небажання побачити темряву. Лише кілька разів за всю історію людства цьому найвеличнішому в світі заповіднику довелося побачити власні руїни...