3. Захмар я 12

Марина Анненкова
ЗАХМАР'Я 12

Починаючи з миті мого першого “прихмарення” на терени “Захмар'я” для мене ще зовсім нічого не прояснилось у тому, що відбулося зі мною за останні кілька годин. А може пройшли не години, а дні чи навіть роки, сторіччя, мільйони років, цього я ніяк тоді не міг достименно визначити, оскільки, опинившись у цьому новому світі, я цілковито втратив будь-які орієнтири та те, що прийнято у нас називати “точкою відліку”. Отже дослідження “Околиць Захмар'я”, як я для себе умовно визначив те, що мене наразі оточувало, я почав з глибокого аналізу. Звичайно ж, були певні сумніви щодо того, чи, власне, потрібно взагалі починати той аналіз, адже, наскільки я знав з основ психіатрії, якраз саме цей процес у екстремальних ситуаціях найчастіше приводить людину до психічних порушень, набагато простіше було б забити на все, піти до найближчої (!) кнайпи та випити свіжого “Старого Міста” з великого бокалу. Та ятки поблизу я чомусь не помітив, я взагалі чомусь мало що досі помічав у оточуючому мене світі, окрім нескінченного простору хмар, що простягались ген-ген до горизонту і далі. Весь цей пейзаж до болі нагадував мені рідні південно-українські степи, що аж дежав'ючило. Так, це був все той самий степ, тільки в якомусь іншому ракурсі, з іншої точки зору, так би мовити. І яке ж було моє здивування, коли, буквально зробивши перший крок я натрапив на справжній інформаційний вказівник, такий, знаєте, як на початку будь-якого населеного пункту в Україні, синій такий, флуоресцентний, де білою жирною фарбою писало: “ЗАХМАР'Я 12”. Отже я не помилився у своїх попередніх розрахунках і це й насправді були якісь далекі околиці Захмар'я, а до самої захмарної країни ще залишалось пройти 12 кілометрів (чи 12 століть???).


Тут саме я подумав, що непогано було б зловити попутку, звичайно ж жартома. Яким же було моє здивування, коли на горизонті раптом проявились нечіткі контури екіпажу, що, однак, зважаючи на помітне збільшення контрастності, наближався з дійсно шаленою швидкістю у моєму напрямку. Не повіривши власним очам (звідки на хмарах можуть бути екіпажі, це ж відверта нісенітниця, то мабуть плід моєї хворобливої уяви, не більше того...), я однак став чекати, артистично обпершись на якийсь трибуноподібний виступ на тілі хмари та вичікуючи розв'язки. Екіпаж все більше наближався, і от вже став помітний силует візника, він відчайдушно стьобав палицею по спині обох кобил майже синхронно, своєю довершеною майстерністю нагадуючи добре відлагоджений механізм годинника. Вже через кілька хвилин я мав вже змогу побачити всю бричку та її водія у всій їхній виразній автентичності. Обличчя візника здавалось мені дуже аж знайомим: мужнє подовжене обличчя його видавало в нім нащадка козаків, знаєте – того особливого козацького субетносу, яскравих представників якого ще цілком можна зустріти подекуди по південних регіонах нашої батьківщини, по таким автентичним острівцям, як наприклад, хутір Ганнівка. Тож для зручности називати нашого героя ми будемо саме Ганнівцем, тим більше, що сам Ганнівець цілком погодився на то, певно ніколи не вважаючи зайвою додаткову конспірацію (звісно ж у найкращих шпигунських традиціях). Напевно, я б не пожалкував цілого параграфу для повного, але далеко не докладного опису цієї дивовижної людини, яка незабаром стала моїм найкращим другом у новому для мене світі. Але сам Ганнівець, що є людиною виняткової скромності, настійно попрохав мене не робити цього, тому обмежусь лише коротеньким його описом. Зачіска у нього була згідно усіх канонів – це був довгий чуб, кілька разів замотаний навколо лівого вуха, з чисто поголеною рештою голови. Зі строю був червоний жупан та справжні “аутентичні” шаровари, які зараз практично неможливо побачити на теренах матінки-вкраїни, але певно цілком звичайно та сподівано, як я переконався на власному досвіді, побачити ось тут – у потойбіччі, загубленому та далекому від цивілізації світі, яким на ту мить уявлялось мені “Захмар'я”. Обличчя було немовби витесане з каменю, настільки незворушне, що іноді, особливо в хвилини роздумів мого друга, я сумнівався в тому, що Ганнівець є такою ж, як я, звичайною людиною. Як пояснив він мені пізніше, це було пов'язано з тим, що він мав особливий статус “Характерника П'ятого Ступеню”, а це, наскільки я зрозумів з його слів, був статус надзвичайно відповідальний та змушував виконувати певні обов'язки, пов'язані з нижчим світом, що називався у їхніх колах “Подолом”.


Ганнівець стрімко наближався до мене, не спиняючи ходи. Мені на мить здалося, що він хоче мене розчавити своєю бричкою, настільки по-арійському незворушним було обличчя цього персонажу підручників з історії. Аж ось, практично в кількох сантиметрах від моєї ноги, Ганнівець нарешті натиснув на якісь неймовірні гальма (“Які ще гальма в бричці?”, - тільки встиг подумати я) та колесо, видавши страшенний вереск (!), ніби від тертя скла об поверхню металу, таки загальмувало. Зупинившись та здійнявши у повітря страшенну купу пилу, Ганнівець вийшов та поквапно запросив мене до екіпажу.
Не встигнувши зрозуміти геть нічого з того, що відбувається (вже котре), я в практично ошелешеному стані сів до брички Ганнівця. Водій повільно відпустив зчеплення та трохи витиснув педаль акселератора, і ми рушили у невідомому напрямку, ... за кілька миттєвостей, а реально не пройшло й пари секунд, розігнавшись до швидкості в 350 км/год, якщо вірити показанням спідометра, який я помітив в кабіні екіпажу. Ще на бардачку лежало яблуко, але коли ми зірвались з місця, воно покотилось і впало додолу. Це було Перше Велике Зрушення...