Матір не вибирають. А – батька?..
Я вибирав... Того чи іншого. Як мені заманеться, так і ставав
я Тарасовим, або Івановим... І хоча лоно моєї матері не знало
тепла цього зачаття, воно втілило цю плоть.
Пам’ятаю, як скрушно ридала мама, випускаючи мене у світ...
Пам’ятаю, смак її крові, яка точилася з перс замість молока.
Молока було замало, аби втримати на землі те, що їй не
належить...
Пам’ятаю першу зустріч з ріллею, коли моя богобоязна бабуся
викрала мене, аби похрестити. Поквапом несучи мою втілену
душу, вона так занурилася у молитви, що вронила мою тілесність.
Земля пахла кульбабами, бензином і моєю кров’ю.
Я пам’ятаю це місце на Подолі, навіть під бруківкою воно
пахтить кульбабами і стверджує, що світ є...
Загадковий бородань сварився на бабуню, що, мовляв, негоже
квапитись на зустріч із Господом, і омив подільську багнюку у купелі.
Пам’ятаю доторк його вуст до мого чола і радість світла, коли
він обійшов зі мною навколо престолу.
Пам’ятаю суниці, які росли у дерев’яній кадушці на вікні.
Їхні довгі вуса шукали грунту... Я потягся за вусами і гепнувся з
другого поверху. Вперше я пам’ятаю біль... На своє власне
здивування, я не заревів, а почав сміятися. Дико і відчайдушно.
Висміявся і не вмер. Мама про це так і не дізналася.
Пам’ятаю теплу морську воду у Скадовську. Нескінченність
мілководдя і миловидного дядька, який катав двох дітлахів на
надувному матраці. А тоді – морських коників. Вони нахабно
вчепилися хвостиками за мої пальці і заважали мені бавитися з
камінцями на дні. Пам’ятаю моє незадоволення, коли миловидний
дядько висмикнув мене з води. Пам’ятаю його перелякані очі –
він просто загубив мене по дорозі...
Мама про це так і не дізналася.
Пам’ятаю моє щире здивування, коли ми гралися з сусідською
дівчинкою голенькі на ліжку в однокімнатній гостинці. Нам було
хіба по чотири рочки.
Моя богобоязна бабуся стояла на колінах, одвернута до вікна, і
читала вечірню молитву, щораз лякаючи затятим гепанням чола об
казенний лінолеум комуналки.
В сей час ми «народжували» дітей. Невідомо звідки, але ми
відали, що діти беруться з геніталій. Дослідивши мене, моя
«партнерка» повідомила, що з мого переду нічого не виймеш, а
отже, народжувати буде вона... А для того я мушу дмухнути у її
лоно і покликати дитя. Пам’ятаю, з яким атавістичним страхом я
поцілував її дитячу невинність. Моя богобоязна бабуся якраз
почала нову молитву: Богородице-діво, радуйся...
І мене не ударив небесний грім, як пророчилося грішникам.
Пам’ятаю... як через десять років я не забрав її – сусідки,
дівочість, яку вона ладна була віддати просто в парку під
кипарисами. Ми блукали цілу ніч, спантеличені першими
поцілунками.
Пам’ятаю кожен доторк до кожної жінки...
Був сніг у квітні... І дерева зломилися од ваготи. А ми
зачали Богдану. Але зачаття було задовго перед снігопадом, коли
вогненні очі моєї майбутньої дружини поселили свій азійський
погляд у мою душу. Це не я, але вона – вічна донька Ізраїлю,
зачала наше дитя. І поки мій чумацький дух витав між Гамериками
і нескінченністю, вона нарекла дитину Олександрою, так, для
певності...
Пам’ятаю світло любови...
Хоча, пам’ятаю і благословення плоті. А ще перед
цим – пам’ятаю зраду любови... Це мов прокляття, яке чимчикує
вслід і саме втомлене бути тінню. Прости, кохана! Ти
подолала мою неіскориму словесність двома чарівними дітваками
не од мене. Пам’ятаєш, у сум’ятті духу я шукав притулку коло
твоєї незрадливої душі і твого прагнучого тіла...
– Вважай, Іване, я зачну тобі сина – промовилася ти про мою
необережність.
Не від тебе! Не з тобою!!! А тобі...
Дякую за цих двох парубків, не мені, але для мене і зі мною!
Вони, мов спокута за твій біль... хоч і не моєю кровію.
Пам’ятаю шалену зливу, яка омила мене від минулого смутку.
Я побачив її в підземці. Завжди сором’язливий, я змусив себе
підійти і спробувати вимовити її мовою – н’їнд хао! Вуо шии
Іван, "н’ їн де двей ксінд шен ме?"
Чудернацька фраза для спокусника: Як справи! Я – Іван, а ти як,
мила, звешся?
За годину ми цілувалися в готелі і мої долоні тримали її
тендітні перса...
Дай-но хоч трошки вирости почуттю. О’кей? Молебенно спитала
вона. Поцілуй мене на добраніч! І вона виставила мене у шалену
зливу, яка до ранку змила мій колишній смуток.
Дівчатко у моїй сорочці силуєтом голих ніжок у сіряві пердсвітанкової мряки зимового вікна. Cпрагла у нічих любощах, вона тупцюючи від холоду на кухонному лінолеумі, розігріває на плитці молоко. І така затишна й кумедна у картатій сорочці вона твоя жона нині і прісно, і вселенсько…
Гімн ранковим жінкам у чоловічих сорочках.
Підійду лагідно обійнявши, поставлю змерзлі її ступні на свої, поїтиму гарячим молоком з вуст у вуста зроняючи недбалі цівки на сорочку і перса. Злизуватиму крапельки молока зі ще дівочих сосків, голодним немовлям. О, як здригається панна у атавістичному почутті своєї статі-материнства. Давай зачнемо життя… Ранок. Спокій. Як вона спить… На моєму плечі, блаженно склавши долоні, часом лоскочучи носом у шерсті мої грудей. Довіра.
Гімн довірі сплячої коло тебе жінки.
Таке лице - лише у сплячих і цілуючих у коханні. Як намалювати портрет поцілунку, ікону довіри доторків її тіла, довіри бути її мужем, батьком , коханцем, спокоєм сну, спокоєм її дихання.
Ми вийшли на вулицю не миючись, нахабно пашіючи парфумами любощів. Ніс перехожого відчуває, але розум не йме.
Через день вона телефонувала з іншої країни: це безумство, але
я хочу бути коло тебе... Зустрінеш?
Десятиліття по тому, я тримав її долоню, їдучи лондонською
підземкою. Вона дещо соромилася мого доторку і відставила мене
на чемну королевську відстань.
А ми могли би мати десятилітнього сина, виронив я. І вона
припала до моїх вуст і цілувала так палко,
що навіть джентельмен із Сіті закашлявся, знітившись.
Знаєш, кохатися з тобою, це мов облишити плоть... А я хочу
втілитись на Землі... – і вона поділила світи.
Пам’ятаю першу ніч у Відні.
Пам’ятаю заспокоєння вуст моєго дитинчати.
Немовлям,коли ми з тобою, доню, залишалися наодинці, ти страшенно
верещала, відчуваючи відсутність мами. Тоді я брав попередньо
приховану пляшечку з молоком твоєї матері. Але ти не воліла
неживої соски. І я намащував волохаті свої груди молоком, а ти,
впершись носиком у тепле пріння мого тіла, одразу засинала.
Пам’ятаю лагідність моїх долонь до строптивої діви. І коли вона,
Благаючи, сповідалася: «Іване, Іване, я ж не камінна...», я
відповів – сподіваюсь, що так! – але не зачепив тебе,
Наталонько, у благій вірі твоїй – од погляду і до вічности. Але
хоч раз доторкнися мене сама і волею своєю – я впаду вражений
твоїм зачаттям мене.