Видіння старого цвинтаря.
Ще в глибому дитинстві, та навіть пізніше, вже маю зізнатися, мені завжди чомусь подобалось відпочивати на цвинтарі. Кожного літа моя сім'я приїздила до селища Пальмирівка, що неподалік П'ятихаток, а там був цвинтар – старий, старий такий, ще від самого заснування села. Мені в нім надзвичайно подобалась його стара частина, поросла бузком. Знаєте, такий бузок розповсюджує просто дивовижні пахощі навколо себе навесні, тоді в тих пахощах можна втонути чи навіть (від лукавого) трохи позаздрити тим, хто має змогу відпочити. Але ні – відпочивати на цвинтарі тягне зовсім не в веселу весняну пору – то залишимо виключно екстремалам, олдовим гіппі та їхнім реінкарнаціям, шо у певних оказіях здатні правдиво на все жи'б вхопити чуття радикальної відречености від сущого. Робити це я полюбляв винятково у спекотну літню пору, коли, знаєте, така заколисуюча тиша, що може в перспективі поглинути тебе з головою, і не відпустити, засмоктати у світ пращурів. Саме тоді так приємно було зануритися у високу траву у старій частині сільського цвинтаря і почати слухати тишу, спостерігати за життям комах, ніби насправді вільний від усього вчений, що досліджує комах. В мене тоді навіть назріла думка про заснування такого собі кола вільних вчених-ботаніків, тільки на відміну від решти звичайних, так званих “світських” вчених, “Колегія Вільних Ботаніків” мала б займатись виключно пасивним, а не активним, спогляданням науки, що неодмінно мало б зробити ботаніку більш наближеною до філософії, а під впливом нашого “Колегії” незабаром, десь так років за сто чи може мільйон, мало б відбутися остаточне злиття ботаніки та філософії, що б поклало початок новій ері людства Поки що у КВБ мала намір увійти лише одна людина з мого безпосереднього оточення – це мій закадичний товариш Сашко Боровий з Жовтих Вод, з яким ми колись разом підпалили сінник його бабусі в Пальмирівці, ту подію досі пам'ятає все його населення, ох і диму ж було тоді ...
Так, весело нам було тоді, ще пам'ятаю, як на території товаришевих родичів ми збудували справжній вігвам з листя акацій та ще якихось чудернацьких кущів, що росли неподалік. Уявіть – у тому “вігвамі” навіть можна було жити, принаймні планувався він саме з цією метою. Деякий час те житло навіть вдавалося приховувати від прискіпливих “оглядових рейдів території” страшенно злісної бабусі друга. Так що, навіть не маючи відповідних сил протиповітряної оборони та власного флоту (що також в перспективі планувалось мати), наша міні-держава досить вдало проіснувала впродовж майже двох місяців. Хоча це дивлячись з якого боку подивитись (і що я таке змолов), адже уряд Директорії проіснував і того менше.
А будівництво тривало шаленими темпами, і продовжилось воно після невдалого початку на Сашковій території, вже у садку моєї бабусі, поза малиновою плантацією. Матеріалом для спорудження нового палацу послугували ящики з-під картоплі, які можна було у великих кількостях знайти у прикарабку. Там були насправді неосяжні запаси тих дерев'яних ящиків, якими ми й скористались. Новий палац вийшов справді на славу, і тільки сліпий не міг би цього помітити. Згодом приїздила моя зведена двоюрідна сестра Галинка, якій я з превеликими урочистостями й показав свої апартаменти. Гмикнувши щось собі під ніс, Галинка, звісно ж зробила вигляд, що буцімто “подібні архітектурні шедеври” її аж ніяк не обходять. Проте мені все ж таки вдалося затягнути гонорову Галинку досвого палацу, який їй після перших відвідин раптово приглянувся, і в якому вона одразу почала наводити лад згідно власним уявленням про наведення ладу в палацах. І навіть більше – запозичила цю дійсно ґеніальну ідею будування “хаток” та перенесла її на дуже сприятливий ґрунт до себе в провінційне містечко Апостолове. Менше ніж через рік потому по всій Дніпропетровській області почали ширитися чутки про те, що в Апостоловому нібито кожен справжній хлопака, що хоч трохи себе поважає, вже збудував власну “хатку”, а найбільш просунуті чуваки вже облаштували свої “апартменти” за останнім словом техніки, а дівчата з сусідніх дворів, знову ж таки по всюдипроникним чуткам, слугують їм за гувернанток.
Через рік “будування хаток” почало набирати все серйозніших масштабів та майже набуло параметрів епідемії, чи навіть пандемії, адже завдяки репрезентації КВБ у Королівстві Кенеда та ратному труду на розвідницькому полі всюдисущих аґентів КВБ за океаном нарешті в атмосфері справжньої масонівської утаємниченості була зведена перша “хатка”, що розташувалась не деінде, а у самій Чиказі – найзахіднішому українському місті. А КВБ, народжена моєю, не побоюсь цього слова, Ґеніяльною ідеєю, продовжувала існувати і набирати обертів дедалі потужніших, за рік перевершивши за впливовістю, залишивши далеко позаду за потужністю такі напівмертві організації минулого, як то НАТО (цебто Найбільша Асоціяція Торговців Оцтом) та ООН (себто Організація Об'єднаних Некромантів). Майже повсюдно, поблизу кожної репрезентації КВБ, яких вже налічувались мільйони по усьому світу, героями і сподвижниками “Руху за Вільну Ботаніку” будувались сотні нових “хаток”, будувались цілі мікрорайони, квартали, містечка, мегаполіси, зрештою поставали нові держави.
Старий цвинтар давав про себе знати тихим лоскотанням сухої, як саме те літо, трави. Дивне видіння з минулих спогадів відходило повільно, щоразу повертаючись та ніби не бажаючи лишати мене на самоті, разом зі степовим вітром, моїм найкращим другом тих часів. Я повільно підвівся, але одразу ж відчув, як ніби якась невидима рука вольовим зусиллям рішуче притиснула мене до поверхні землі. Тоді, скинувши то на втому від перебування на палючому сонці південних степів, я спробував ще раз підвестися, але вже вдруге мене кинуло назад, у обійми ... і тут я з величезним звивуванням раптом побачив те, на що я впродовж цих кількох секунд не зважав – виявляється я лежав не на спеченій сонцем ковилі, а на цілком дивних на вигляд, небачених мною досі, рослинах. І раптом я згадав свій пошарпаний підручник з ботаніки, який я затягав до невизначеного стану явного радіоактивного напіврозпаду – так, я не помилився – я вмостився на листях доісторичної папороті. “І з якого це дивацтва реліктова папороть з Тріасового періоду опинилась у середині старої, залісненої частини нашого кладовища, яке я вже давно сходив вздовж та впоперек? І чому мені так важко підвестися, мене щось ніби притискає до поверхні землі?”- подумав я тоді. Тоді я спробував підвестись втретє, з величезними зусиллями, за допомогою всіх своїх кінцівок та сусіднього деревця, мені це нарешті вдалося, але враження було таке, ніби в мене за плечами висить чималенький лантух з металобрухтом, дивне відчуття, тим більше, що я був цілком незавантажений, тієї спекотної днини свій похідний “єрмак” я залишив на подвір'ї, хоч раніше завжди брав його із собою, беручи за приклад вчення великого Карлоса Кастанеди та його вірного послідовника Джона Дереша, котрий настійно радив носити все виключно на плечах. Досі я ніколи не зраджував цій своїй старовинній звичці, а сьогодні зробив це. “Може це все покарання за таку брутальну зраду?” - осяяла мене несподівана і може тому така щемна думка. Але, яким не примарним здавалось все, що відбувалось зараз довкола мене, та треба було щось робити. Першим, що спало на думку, було – йти у напрямку до виходу зі цвинтаря, і я пішов, ціною титанічних зусиль пересуваючи ноги і поступово, доволі швидко, як на новоприбулого, пристосовуючись до “суттєво змінених” умов довколишнього середовища, світу, в якому я, принаймні як досі здавалося, вже знав абсолютно все, і який виявився не проти пожартувати зі мною. Тільки вже на шляху до виходу я раптом побачив вже зовсім незрозумілу та містичну річ – на кладовищі не було ЖОДНИХ ПОХОВАНЬ, а навкруги, скільки сягало око, простиралась ... дика саванна з поодинокими озерцями, з околиць яких долинали радісні шлюбні крики різноманітних екзотичних птахів. З поміж них око справжнього вченого-ботаніка вже встигло б помітити чимало доісторичних видів істот, багато з котрих можна було б зустріти виключно до льодовикового періоду, і які після нього навічно пірнули до лети, залишивши свої поодинокі кістяки на полицях музеїв сучасного світу.
Але, незважаючи на те, що я був почесним членом “Колегії Вільних Ботаніків”, мене ніяк не можна було назвати традиційним членом наукового співтовариства, тим “книжковим ґенієм”, котрі могли завжди без затинання перелічити усіх представників обох царств, рослинного і тваринного у найвишуканіших наукових термінах. Ні, скоріше навпаки – ідеологія т. зв. “Вільної Ботаніки” не дозволяла подібних зловживань наукою, вважаючи таке неподобство брутальним використанням довколишнього середовища у своїх, виключно меркантильних інтересах. Єдиною метою КВБ було максимально пасивне споглядання життя, тобто “ми не заважаємо вам, ви не чіпаєте нас”, щоправда інколи певні особливо зловісні та вперті bugs не сприймали таку ідеологію толерантності та “безблокового статусу”, певно вважаючи своїм обов'язком нагло вкусити то одного, то іншого офіційного представника КВБ.
Таким чином, блукаючи і нескінченно дивуючись, мов новонароджений, змінам, які відбулися навколо мене, я врешті натрапив на щось дуже знайоме, що, як справжнього ботаніка, порадувало мене до глибин свідомості. Це було величезних, просто титанічних розмірів дерево, верхівка якого, ніби хмарочос сучасності, прохромлювала небосхил та зникала у хмарах. Чи то хмари були розташовані так низько, чи то дерево було настільки височенне, але його верхівка направду зникала десь у хмарах. Раптом я помітив, що весь небосхил був щільно вкритий хмарами, які ось-ось мали звільнитись тропічною зливою. Тільки я встиг це зрозуміти, як просто одномиттєво та без жодних тривалих “попереджувальних пострілів” блискавками з боку небесної стихії, як то зазвичай буває у цьому степовому краю, сталася Злива. Ні, не подумайте неправильно, це не була якась там звичайна буденна злива, що зрідка скупо проливається плачем Єремії над цими територіями в Липні або спекотної серпневої пори. Що було дійсно дивно для мого погляду – це те, що перед Зливою на небі не відбувалося жодних пертурбацій, жодних перверзій, обличчя неба було незворушним. Все було так, ніби така Злива була цілком звичайним явищем для цього світу.
Згори додолу не просто падали, скоріше непроникним потоком лилися водяні стовпи. Злива застала мене зненацька, тому я не встиг як слід сховатися, отже відчув усі її “переваги” просто на своїй шкірі. Через кілька секунд перебування у “під водою”, а інакше те, що відбувалось, ніяк не можна було назвати, я відчув різку нестачу кисню. Розумієте, це був ніби відчуття мешканця низинних районів затопленого Січеславу під час прориву дамби “ДніпроГЕС”, або відчуття людини, яка перебуває під водоспадом “Ніагара”, настільки потужним був потік ВОДИ. Але, на диво, рухатися в такому середовищі стало набагато легше, тому що я практично не йшов, а вже плив під водою. Ось тут вперше в нагоді стала моя природна плавучість, адже в реальному житті я зовсім не вмів плавати під водою, щораз пірнаючи, я одразу спливав на поверхню через якісь там властивості свого тіла, яке мало вочевидь меншу щільність, ніж тіла інших людей. Тому тут мене буквально почало виштовхувати на поверхню, як корок від шампанського. Вже майже нічого не відчуваючи та практично втративши свідомість, я продовжував свій карколомний злет невідомо куди... але вочевидь нагору, хоча тоді я вже мало що міг розуміти.
Не пам'ятаю, скільки для мене продовжувався цей політ, але раптово мене щось спинило. Незабаром я прийшов до тями, вдихнувши на дивовижу свіжого повітря. І це зовсім не було дивно, адже згідно усім законам логіки моя вага зрештою мала б зрівноважити силу виштовхування мого тіла з води, і я повинен був зупинитись десь у більш розріджених та відносно зневоднених шарах атмосфери, де і мав би з'явитись життєдайний кисень, як це не парадоксально. Що, власне і сталось, і я був врятований цим законом природи, який виявився цілком здатним до співіснування з таким дуже незвичайним феноменом, з яким я і зіткнувся. Дихати стало насправді дуже легко, і що було іншою несподіванкою – так це те, що кудись зникла та величезна сила тяжіння, яка не щораз прибивала мене до поверхні землі, коли я намагався підвестись ще до того, як мене у буквальному розумінні цього слова було “вознесено на небо”, хоча святим я ніколи не був, якщо чесно. Вже через кілька секунд я вже цілком освоївся з “дещицю зміненими” умовами навколишнього середовища та зрозумів, що по небу також цілком можна ходити, ніби по тверді, хоч то певно цілком можна було назвати “твердю небесною”. Так, це був мій перший крок по небу, і зробив я його навіть доволі впевнено, певно тому що я одразу не зрозумів, де саме я знаходжусь, ступивши на хмару. Найдивнішим було те, що поверхня, по якій я робив свої перші кроки, зовсім не була слизькою, як то очікувалось, а виявилась швидше схожою по відчуттям на м'які подушки під ногами. Іншим превеликим моїм здивуванням було те, що зверху зовсім не йшов дощ, незважаючи на те, що зовсім поруч, по міркам мешканця сучасного українського мегаполісу я б висловився “кількома десятками поверхів нижче” (настільки величезною була товщина хмарового прошарку), вирувала справжня космічна злива, яка не мала жодних аналогів на Землі. Як я вже зрозумів, моїм єдиним порятунком виявилось те, що я опинився понад хмарами, а якщо бути точнішим, то просто на хмарах. Відчуття від моїх перших хвилин перебування у новому для мене світі мені сподобались надзвичайно і я вже зовсім не бажав повертатись вниз. Саме тепер, коли в мене нарешті з'явився час для роздумів та бодай якогось найменшого аналізу власне всього того, що зі мною відбулося, порозмисливши, вмостившись у зручній позі, я відкрив першу таємницю нового світу, яка спочатку здавалась мені незбагненною, але зрештою вирішення тої загадки потребувало досить мало зусиль та лежало на поверхні – таємницю надзвичайної важкості переміщення по поверхні планети. А для цього треба було трохи згадати хімію та поновити у збуджених мізках всі причинно-наслідкові зв'язки минулого дня. А першопричина такого середовища полягала у речі цілком не пов'язаній на перший погляд – а саме підвищеній вологості атмосфери, яка місцями, особливо у період великих злив досягала 100%. Адже вода мала значно більшу щільність, ніж значно розрідженіше повітря, тому, незважаючи на сумарно значно меншу, в порівнянні з киснем, масу, укупі мало значно більшу вагу. На додаток, могла бути ще одна причина, яку також не слід випускати з уваги – це те, що у повітрі тутешньої атмосфери явно був відчутно більший відсоток кисню
(але атмосфера Землі в доісторичні часи була дещо іншою. Ще не закінчився етап формування екологічного середовища планети. були притаманні процеси похитного дизбалансу сил тяжіння внутрішніх, планетарних та зовнішніх – між Землею та Луною, та між Землею та Сонцем. Саме тому коливання температур, равно як і коливання атмосферного тиску, вологості та ще багато яких характеристик, які зараз не є такими важливими в ті часи були причиною та наслідком всіх перетворень в кліматі планети. Декілька прикладів: щільність водню була значно вища за сучасну, до того ж це був скоріше сіровуглець, вода кипить при 90;. Взагалом, «чистих» елементів не існувало, повітря було вологе, було дуже мало кисню та дуже багато «важких» елементів, клімат змінювався та формувався завдяки парніковому ефекту, тобто дуже придушливій атмосфері, де панувала вологість та висока температура)
(причину цього я поки не міг зрозуміти, власне як і причину першої причини, а також причину ВСЬОГО), ніж в атмосфері сучасної Землі, де кисню менше, зате велика частка вуглекислого газу. Кисень важчий за вуглець на цілих 12 атомних одиниць маси, звідси й звільшена вага атмосфери при константній силі тяжіння, в порівнянні з сучасними земними умовами. Загадка була розв'язана і я тепер вже цілком виправдано почував себе “як на хмарах”, продовжуючи дослідження нових “захмарних” просторів.