1. Розділ найперший, або коли все стає не на своъ місця.
У Києві в ті січневі дні було дуже зимно. Зрідка над величезним задубілим мегаполісом пролітав сніг якоїсь величезної внутрішньої напруженості. Тобто насправді то був навіть не сніг, як то буває в реальному житті, а ніби якась примара, що поступово поглинала місто та накривала його з головою ковдрою повільної буттєвої течії. Що там сніг? - лише дражливий аргумент на користь марноти з марнот. І ніби підтверджуючи аксіоматичну правдивість поданого аргументу, загублена та забута усіма шпиляста сніжинка поважно осіла біля входу до Соломонового Універу...
Хіба то є марнота, хіба то є марнотратство, хіба то є мара, примара, Марічка, о боже!... - розмовляв із передвечірньою тишею безпритульний, котрий знайшов таки притулок у крихітному службовому приміщенні для прибиральника на території універу, та й винагорода була гідна уваги – все ж таки не кожного дня тобі пропонують хоч найнижчий, але статус, хоч вар'ятське, але ставлення.
А варяти наступали. Наприклад, цієї зими вже встигли обклеїти місто сміхотворними і червоними від непомірної і тому дурної люті плакатами, де писало: “У НАС ВІДІБРАЛИ, ... блаблабла...”. Звісно нікого з перехожих, за тим рахунком і нашого безпритульного зовсім не цікавило, чим же закінчувалося речення на плакаті, що ж саме і, що доречі найцікавіше, - у кого відібрали так брутально. Безпритульний цю деталь чомусь ніяк не міг пригадати, хоч і дивно, адже він сам розклеював ті папірці, зокрема на відомому “Будинку з Химерами”, а саме на розгорнутому крилі однієї з найстрашніших птахоподібних химер, навіщо ж каменю гуляти. Як казав ще засновник та ідеолог кам'яної індустрії Вася Крємєнь, каміння не повинно лежати, а воно має тєжко працювати. Безпритульний звісно ж завжди був найпалкішим прихильником камінного вчення Васі Крємєня, навіть спав, як велить інструкція 3а, пункт 54, виключно на бетоні, а бетон БП беззаперечно вважав за правдивий та надзвичайно благородний камінь.
Цієї ночі безпритульний чомусь довго не міг заснути, з крихітного віконця своєї буди все позирав на місяць, котрий набув якогось нереально великого розміру та продовжував під час своєї подорожі по небесній тверді, як це не дивно, але цілком планомірно та невпинно збільшуватись, з кожною хвилиною все більше дивуючи нашого героя. Безпритульний мов зачарований дивився на небо, яке вже міцно та назавжди прикувало до себе його зір якоюсь мітичною енергетикою. Раптом щось все ж таки змусило його відволіктись – це було стрімке переслідування... Не встигнувши збагнути усіх подробиць того, що відбулося, безпритульний раптово побачив, як на явір, котрий височів навпроти вікна, з дивовижною швидкістю скочила білка, маленька та сіра, з пухнастим хвостиком, та закріпилась на горизонтальній гілці. Безпритульний опустив очі додолу та побачив там Хижака – це був великий кіт сибірської породи, котрий, втім, більше скидався на рись, ніж на добре знаного і обожнюваного усіма домашнього улюбленця. Хижак сів під деревом та напружено очікував розв'язки, привідкривши пащу та дрижачі усім тілом. Дивно, хоча кіт міг би, як здавалося, миттю вистрибнути на дерево та схопити і вміло розправитися з маленькою беззахисною білочкою, проте він цього чомусь не робив. Була якась ще перепона – невидима погляду Безпритульного. А білочка, вкрай перелякана, вже рухалась до своєї страшної погибелі – до краю тоненької гілочки яку нещадно розхитував вітер, і здавалося не було вже шляху назад, а Хижак вже облизував ікла та нервово точив пазури об кору старого явора – це і була його жахна стратегія. Аж раптом невидима досі сила несподівано проявила себе – просто з порожнечі, з глухого до всього ефіру вихопилась темна, як сама ніч, рука і легко забрала білочку та віднесла її у напрямку Місяця. Приголомшений Хижак недовго стояв під деревом, не витримавши шоку від побаченого, дременув у кущі бузку.
Раптом небо, досі затягнуте важкими темно-синіми хмарами, повністю проясніло і на сцену виплив яскравий серпанок, ніби зброя яничара, погрожуючи мирним міщанам чимось неминучим, у передчутті чогось, що має статися дуже скоро, (не мине й кількох тижнів)... Така дуже несподівана але надзвичайної сили думка прийшла у свідомість Безпритульного з тої безмежної порожнечі опівнічного неба, що сьогодні віяла на людину крижаним подихом. Ці слова стали міцно закарбувались у його мозку: “чимось неминучим, у передчутті чогось, що має статися дуже скоро...”, “не мине й кількох тижнів...”...
• Тьху, якесь потойбіччя, чортівня та й годі! - Безпритульний замахав головою та, взявши у руки кавалок снігу, енергійно розтер ним обличчя, потім проробив ту ж саму операцію ще раз, поплівся до своєї залізної будки грітись біля буржуйки.
• І привидиться ж таке в ніч на Хрещення!?...
А тим часом на небі відбувались дивні речі, які вільно міг би спостерігати кожен киянин, якби хоч на хвильку звернув свої очі до нічного хрещенського небосхилу. Яскраво жовтий серпанок почав змінювати колір і вже за кілька хвилин став блідо-червоного кольору. На його фоні чітко вималювалось невідоме досі сузір'я, якого ніхто не бачив на небі вже багато віків – воно мало молоткасту форму і також було таке саме червоне. Символ комунізму протримався практично всю ніч, під ранок прийнявши насичено червоний колір, колір крові. Але під ранок, по свідоцтву очевидців, сталося щось неймовірне – на небі були помітні ознаки боротьби, пекельний комуністичний символ весь здригався як від ударів мечем, а на його фоні ясно проглядали контури якоїсь чорної, як сама ніч, руки. На небі весь ранок тривала жорстока битва, під кінець якої серпасто-молоткастий союз врешті не втримався на небосхилі та повільно почав опускатись у напрямку поверхні землі, поки остаточно не зник у кущах бузку поблизу старого цвинтаря. Частину цього цвинтаря колись ще за радянських часів було переорано та побудовано на його місці один з корпусів університету, тому зараз університетський паркан межував, а місцями навіть об'єднувався з парканом кладовища, тепер всього порослого бузком. Бузок той дуже пахнув у період цвітіння. Спокушені тим запахом, студенти не раз відправлялись зривати його квіти у непролазні. Подейкують, що за історію універу кілька студентів, переважно зі старших курсів безслідно зникли у тому маленькому лісі з запаморочливо пахнучого бузку. Кажуть, були навіть безпосередні свідки їх зникнення, котрі весь час, страшенно затинаючись, говорили про якусь “чорну руку”, яка нібито забирала їх товаришів та відносила у темряву опівнічного неба, осяяного червоним серпанком та дивним молоткастим сузір'ям на його фоні. Адміністрація категорично відмовлялась вірити в подібні історії, вважаючи їх не чим іншим, як студентською байкою – страшилкою, яка передається з покоління в покоління. Причому доволі закономірно, що після подібних зізнань такі студенти – свідки невдовзі, так місяці через два, коли вже всі забували про інцидент, також безслідно зникали з універу і їх вже ніхто ніколи не бачив, вони навіть більше ніколи не з'являлись в асьці. Ось такі мітичні події відбувались у універі вже протягом кількох десятиліть, вони, хоч і отримували доволі широкий розголос у студентському середовищі, проте, з огляду на свою загадковість та жах, яким супроводжувалось кожне зникнення студента, швидко забувались внаслідок певного психологічного бар'єру, властивого кожній здоровій молодій людині.