Малювала сьогодні без олівців та без пензлів.
Просто ножем вирізала доріжки по пам'яті. Кольорові.
Багато завитків зробила.
В майбутнє.
В теперішнє
А минуле...
Минуле просто вишкрібала як безмірне поле. Ривками та сміхом.
До самого коріння, з надією на здоровий стовбур та зелену крону.
Малювала двома руками одним рухом. З мішком у грудях, сіллю в ногах та кров'яними згустками в нігтях.
Заливала доріжки синім з червоним, окроплювала білим та мазала жовтим.
Шептала молитви та віяла ладаном, приймаючи душ для мізків та стерилізуючи думки.
Промивала сіро-білі речовини з центрами відчуттів, почуттів та болю.
Сиділа в осінньому лісі в червоній сорочці мавка. На збитій колоді. В ще зеленому листі.
Грала на флейті, вимальовуючи в такт музики кінчиком черевика чудернацькі узори.
А доріжки…
доріжки вона наповнювала кольоровими звуками, червоними та синіми, окроплюючи паузи зриву білим та жовтим. Одну мелодію змінювала на іншу, як і інструменти – флейту на бандуру. Бандуру на веселий баян з барабаном.
На бандурі не грала, ні…. Обривала струни і їх витягуванням, ніби волосся, створювала чудернацькі звуки, що нагадували далекий втихомирений відгук церковних дзвіниць. І так дивно було в тому лісі. Від спокою та чистоти.
А сміялася мавка тільки очима. Вустами молитву шепотіла. Під волоссям ховалась. Від дзвону та звуків, наповнених жовтим, зеленим та синім. Від чистоти.
І жовте листя навколо. І в зелені мавка в червонім вбранні.
В задумі. У радості. В любові. У Диві.
Малювала пізньою осінню для ранньої весни.
Щоб цвітіння було білим та листя зеленим.
На чистому полі поцілунком обдавала всі корінці, що тримали стовбур здоровим , а крону зеленою.
І сотні доріжок. І старі корінці під зеленим листям та силою крони.
Червоне в зеленому з білим.
В молитві та чистоті. З живою водою.
Вишкрібала доріжки до самого дна, всю поверхню… та хіба коріння вишкребти можна?
Сиділа в задумі мавка чарівна.
В червоній сорочці. думи плела.
Вигравала на флейті. Малювала узори.
Ніби продовження сорочки, майоріла на коліні велика червона пляма – знак свіжого падіння та символ життя, перев’язана білим шматком хустини, чи сорочки.. проте.. саме перев’язаною ніжкою плелися чудернацькі узори.
Для більшої щирості того візерунку.
Іноді мавка , ніби прокинувшись, підводила очі.. Від синього різало жовте. Від сміху стихала гра.
І такою тишею віяло від тієї картини…
Статика в русі. Життя уві сні.
Білі простирадла новенької лікарняної палати анітрохи не створювали атмосфери затишку та бажання розплющувати очі та розглядувати новенькі вікна.
Куди веселішим було слухати дзизкотіння мух, які від аномального вибрику природи пізньої осені вперто робили спроби потрапити на спекотне сонце вулиці, весело літаючи по ще не запиленому склі новеньких вікон та по зелені вазонів на такому ж новенькому підвіконні.
За вікнами постзолота осінь.
Голі дерева та аномально-весняне сонце.
Жовта земля в переливі з синіми фарбами неба
А на підвіконні зелені фіалки з яскравим цвітінням.
І кольорові доріжки.
А в зелені - посмішка мавки.
У червоній сорочці...