То, певно, ніч..
Бо вдень сови не літають. Не літають. Та зорі не падають.
Кажани вірші не складають та цвіркуни не моляться.
В світлі.
Спускаюся темрявою ніченьки тобі на повіки. І що тихо... так тихо...
Не прокидайся.. Всім гроном нутра свічусь,-“не прокидайся”
Сови пісень не співають, нічого боятись. Я просто повітрям, якщо уві сні дозволиш, торкнуся твого життя, і, якби моя воля, воля моя... я б відкусила маленький шматочок твого подиху.. Дозволь...
Якщо тільки то не зіб”є твого ритму та радості супокою сну. Твого.
Багато сміху було, що в душі моїй поле квіткове.
А воно розцвіло.
Я принесла тобі свою найбільшу квітку.
Де залишити її: на вустах, чолі чи на грудях?
Бо три шляхи ніч плете – до пристрасті, розуму та до серця. Обирай на якому полі квітку саджати...
Вночі.
Не прокидайся, бо мандрую на місяці по твоєму обличчі, а воно сяє сонцем.
Я в закритих очах твоїх грона калинові бачу, чую танець дощу на поверхні осінніх калюж.
Я була б парасолею в зливі. Колись.
Зараз просто повітря вночі.
Розплела ніч у спокої коси свої. Спускаюся ними тобі на повіки. І що тихо... так тихо...
Не прокидайся, благаю всім сяйвом пульсуючих скриньок грудей. – “не прокдайся”.
Адже сови пісень не співають, - не бійся,
цвіркуни молять Бога, -спи в супокої,
а вірші кажанів вибухують сміхом – я наповню ним і твоій подих. Дозволь..
Моя квітка для тебе , моя квітка тобі. Від мене та з мене. Червона та тепла. Де квітку лишати? На чолі, на вустах, чи на серці?
Уночі.
Я танцюю місяцем на твоїх вустах.
Сонцем на серці.
Подихом на чолі.
Як стукіт дощу. Як тепло сяйва. Як пісня в червоно-зелених барвах кружляння.
Уночі.
А вранці, біля сну, я лишу тобі радості три оберемки. За подих та дотик. До тебе й тебе. Для світла.