роман
1. Дивна книга
Вечорами, сидячи на відкритій веранді свого помешкання в одному з тих охайних будинків Амстердаму*, котрі дивляться своїми вікнами на потемнілий від денної втоми Дніпро, і, милуючись загадковим мерехкотінням міських вогнів на дніпровських кручах, Олесь Савчук дозволяв собі трошки сентиментальності. Це не було якоюсь його примхою, скоріше вікном з буденності, тою часткою душі, яка прагне інколи спокою й роздумів про життя. Сентиментальність ця хоча б на кілька хвилин робить тебе філософом, який спостерігає людське буття з безмірних висот пташиного лету і складає з побачених образів лише собі зрозумілу мозаїку життя, доступність до котрої будь-кого з грішних людей визначає сам філософ. Звичайно, у своїх думках і висновках він значно не дотягував до монументальних класиків, але Олесю було досить й бесід сам на сам з собою чи зі створеним уявою, таким собі невидимкою, який сидить у фотелі поруч і мовчки слухає його інколи нетутешні думки...
Сьогодні в книжковій крамниці на Петровських Алеях** Олесь придбав цікавий двотомник творів невідомого широкому колу читачів та ще не подряпаного прискіпливістю критиків молодого автора Тараса Федченка. Придбав саме через роман “Любов у помаранчах”. Власне, він й не думав щось купувати, але, взявши з полиці книжку і відкривши її навмання на однієї зі сторінок, Олесь ледве не залишився в книгарні до її закриття. І отямився лише тоді, коли побачив краєм ока нетерплячий погляд продавщиці, яка через нього покинула інших покупців, але мужньо чекала поруч мабуть вже не одну хвилину. Тому він не став випробовувати її терпець на міцність і швиденько розрахувався, вирішивши пошукати більш зручне для читання місце.
На пошуки ці не треба було витрачати багато часу, бо таке місце було майже поруч. Отже, більш детальне знайомство з книгою Олесь продовжив уже у своїй улюбленій турецькій кав’ярні на Султанії***. Взагалі, там мабуть було найкраще місце для такої справи. У просторому приміщенні кав’ярні під її високим і світлим склепінням люди майже непомітні, та ще й можна сховатись від зайвих поглядів у невеличкий келії, відкинутись там на різнобарвні ястуки**** на невисокому помості, запалити люльку з чудовим вишневим тютюном і, смакуючи ковток за ковтком духмяну каву з кардамоном з маленького філджану*****, віддалитися від буденності і поринути у чарівні світи, що вимальовуються між рядків цікавої книги.
Саме там, у кав’ярні, Олесь відчув усю нетутешність тих подій, які намалювала уява автора. Але ця нетутешність була в книзі настільки живою, що здавалась достовірною, треба було лише заплющити очі й опинитися у іншому вимірі життя. Такою достовірною, що йому раптом захотілося вирушити на пошуки тих вулиць і місць у Києві, де розгорталися невірогідні для будь-кого з наших часів події, так талановито змальовані в книзі. Автор описує наші дні, але його творча думка при створенні сюжету поринула далеко в історію і трошки змінила вчинки тодішніх людей, відомих нам і невідомих. А вчинки ці змінили й саму історію. І змінили її настільки, що події в книзі розгортаються у зовсім іншому Києві й у зовсім іншій країні. Сама сюжетна лінія не нова – звичайний переспів незрівнянної трагедії Шейкспіра “Ромео і Джулія”. Але все це відбувається у іншому вимірі, який за думкою автора склався ще три сотні літ тому завдяки й через помилки, старанність і необачність, винахідливість і недалекоглядність добре відомих і нам історичних персон тих часів...
Там, у кав’ярні, Олесь не читав книгу. Як і в книгарні, він відкривав її навмання й швидко пробігав очима уривки тексту, великі й маленькі, а вони вже народжували в його голові нові хвилі стрімких думок, які наздоганяли одна одну, змішувались, змушували його повертатись на кілька сторінок назад, а потім знов поспішати туди, звідкіля вони зігнали його погляд. Вони були різні, ці думки, несхожі, інколи суперечливі, але складали разом у свідомості чітке розуміння того, що будь-хто з нас кожного разу, обираючи шлях на життєвому роздоріжжі, змінює цим історію. І хто знає, подумав Олесь, може і він сьогодні, купуючи цей двотомник, якимось чином зробив свій дрібнесенький внесок у хід історії, непомітний сьогодні й завтра, не дуже важливий для нього самого зараз, але вкрай серйозний для його особистого завтра, а може і для майбутнього не однієї людини...
Зрозумівши, що швидко цю книгу не вдасться прочитати, Олесь змусив себе покинути кав’ярню і вийшов на вируючу дорожнім рухом Султанію, дивну вулицю, що простягнулась від центральної частини міста до Турецької гори* і поєднала завдяки цьому в собі зразки східної і європейської архітектури. І саме в цю мить Олесю здалося, що він вийшов уже в інше місто...
Все було, як і раніше, та ж сама химерна металева огорожа обабіч ділового струму вулиці, маленькі трав’яні смужки між пахучими липами, невеличка джамія** десь там, біля мосту через Либідь, мавританській будиночок за рогом найближчого перехрестя, перевантажена чеськім бароко споруда музею європейського живопису... Але сьогодні Олесь побачив значно більше.
Раніше йому здавалось, що він знав рідне місто, як свої п’ять пальців, та раптом збагнув, що дуже давно у своїх мандрах по Києву не підіймав очі вище другого поверху. Дивна річ, замислився він, покірливо віддаючись повсякденності, ми забуваємо дивитися вгору і помічати те, що крім людської течії на вулицях і щоденних наших нехитрих потреб, у нашому місті є ті самі речі, які, власне, і роблять його неповторним і таким рідним. Ми тримаємо це почуття любові до свого міста десь на околицях своєї свідомості і потрохи забуваємо про те, наскільки яскраве це життя, розмальоване фарбами рідного міста, збагачене його звуками та такими прекрасними очами самих киян... Ми робимо цю любов буденністю, ми визиваємо її з глибин душі лише тоді, коли нам вкрай необхідно пишатись своїм містом, та, на жаль не перед собою, а перед кимсь іншим. Ми забуваємо, що треба не тримати свою любов десь у схованках своєї душі, а просто жити в ній і жити нею. А ми у своїх буденних справах, опустивши очі до землі, поспішаємо, мов мурашки, кудись через це казкове розмаїття, створене сонцем, небом і руками відомих і невідомих нам будівників і потроху втрачаємо самих себе...
Захоплений нехитрою філософією своїх думок, Олесь дістався до своєї візниці*, взявся за кермо і раптом зрозумів, що не знав, куди зараз їхати. Звичайно, він щось собі планував сьогодні, але...
І справді, чи варті положення першочергової важливості всі поспіль наші плани? Що визначає їх важливість? Наші сподівання чи наші потреби? А чого ми взагалі потребуємо на цьому світі? Де та межа, котра відокремлює важливе від менш важливого, справжнє від того, що здається справжнім? Куди же ми поспішаємо?
Дійсно, поспішати Олесю не було аніякого сенсу: ще не добіг до половини перший день його відпустки. Часу було вдосталь, а все, що здавалося важливим водночас утратило свій ореол першочерговості. Тому він вирішив рушити у напрямку своїх думок, а вони позвали його повернутися на Султанію і через Либідь попрямувати на Турецьку гору у світ київського Сходу, змальований спорудами турецьких часів, джаміями, чесмами і хамамами**, вузькими провулками, де і по сей час можна зустріти майстрів-одинаків, виробляючих срібляні прикраси чи довгоносі мідні глечики прямо на очах перехожих, голосистих торговців перлинами і поважних старців у фесках*** з чудернацькими люльками. Ці милі серцю дідусі ведуть неспішні розмови у вуличних кав’ярнях під різнобарвними навісами, які ховають їх довговусі обличчя у тінясту прохолоду. Йому захотілося проїхати галасливою Яничарською Прогулянкою**** аж до пам’ятника султану Мехмеду на Тюрк-Майдані, наповнюючись духом цієї частини міста. Дух цей тут особливий, він мов би зібрав в собі всі аромати старовинного Сходу і виплеснув їх на вулиці, будівлі, садочки, навіть люди тут рухаються повільніше й спокійніше, ніж, скажімо, у Новій Московії. Тут і муедзини на джаміях вважають за краще звати на намаз уголос, хоча в усьому світі вже не перший рік їх колеги користуються здобутками сучасної техніки...
Ще за часів Богдана після підписання їм історичної угоди з султаном турки почали зводити тут містечко для своєї залоги від Батиєвої гори й аж до Желані. Разом з вояками потягнулись до Києва турецькі купці та інший люд. І за кілька років виросли тут стрункі щогли турецьких джамій, через Либідь турки перекинули незвичні для очей киян-старожилів дуги кам’яних мостів, а там, де сходились шляхи, що вели на гору, загомонів великий Балган-базар. Спочатку незвично було й уявити собі на горах над Либіддю зовсім незвичне для наших країв життя, та з роками до присутності турків у місті кияни звикли і навіть прозвали місцевість, де ті оселились, Турецькою горою.
Та за книгою, яка так захопила Олеся, турки взагалі не жили в Києві. У тому вимірі тут були і Солом’янка, і якась Чоколовка, і якісь громіздкі назви вулиць... І вже проїжджаючи повз велику й довгу споруду старовинного Караван-сараю, Олесь зрозумів, що повільно в його думках складається дивовижний план цікавої подорожі в глибину століть і водночас дослідження Києва у тому вимірі, який задав невідомий йому письменник у книзі, що так міцно захопила у полон його думки. За це літо він мав прожити кілька століть свого світу і того світу, котрий міг існувати за певних обставин, разом з героями дійсних і згаданих часів. Мабуть, для когось це могло би здатись якоюсь нісенітницею, але для Олеся це стало вкрай важливим, інакше він не зрозумів би краще серце свого рідного міста...
І саме тут, біля султанського палацу, де він зупинив свою візницю, щоб розім’яти м’язи та пройтись тінистими алеями казкового саду колишнього султанського гарему, несподівано для самого себе Олесь знайшов товариша у своїй майбутній подорожі крізь століття й виміри. Вірніше, не товариша, а товаришку, бо це була приваблива статна білявка з небесними очима і кришталево-дзвінким голосом, котра стояла біля штучного водограю із золотими рибками, розгорнувши велику мапу Києва і зосереджено водячи по неї пальцем. Можливо миттю раніше чи пізніше він з нею розминувся б, і у цієї розповіді було б інше продовження, але саме в ту мить, коли Олесь проходив повз неї, на нього раптом поринула вся блакить її очей, а голос, поцілений саме на нього, зробив красу життя ще яскравішою.
- Скажіть, будь ласка, добродію... - звернулася до нього вона з найчарівнішою на світі посмішкою. – Як звідсіля краще дістатися до Амстердаму?
- А Вам до якого, пані? – не вагаючись, відповів Олесь звичним київським жартом. – До голландського чи до нашого?
- До київського, - подарувала йому ще одну сонячну посмішку вона. – Тільки не підземкою. Бо як тоді місто побачиш?..
У срібних дзвіночках її промови відчувався ледь помітний чужозвук*, але ж говорила вона чистенько, а разом з чужозвуком ще й дуже мило, і це Олеся зацікавило до нестями.
- Якщо це не дуже велика таємниця, звідкіля Ви? – широко посміхнувся й він у відповідь.
- А я теж киянка, - розстріляла його вона своїми небесними очима. – Тільки я з Кийова, що у Моравії.
- Отже, до нас у гості, - не дуже дотепно уточнив Олесь.
- Хто не бачив Києва, той не бачив Всесвіту, - відповіла вона відомим прислів’ям. – А приїхала сюди я покращувати свої знання в Могилянській Академії. Буду викладати руську мову у Брненському університеті, а тут маю прожити рік, бо треба і чужозвуку позбавитись, і великих учених майже не доторкнутися. Та ось приїхала трошки раніше, щоб краще місто роздивитися, бо восени вже часу не вистачатиме...
- Отже, тут усе побачили, тепер черга Амстердаму? – його зацікавленість зростала з кожною миттю.
- Та ні! Хіба ж тут усе побачиш за три години? Мені взагалі здається, що я нічого так, як я хочу, не побачу... Ось зараз треба до гуртожитку не поселення їхати, щось у них там зранку не склалося... Гадаю, що це вже до кінця дня...
- Може Вас підвезти? – запропонував Олесь. – Я, до речі, в Амстердамі живу.
- Незручно якось... – засумнівалася вона, обливаючи його блакиттю своїх очей.
- Де там незручно? Тим більш, що я можу Вам допомогти. Не виключено, що Вам доведеться покращувати свої знання особисто у мене, - посміхнувся він. – Я, до речі, викладаю руську мову саме у Могилянці... І цього року настала моя черга працювати з іноземними її викладачами. Олесь Савчук, до Ваших послуг...
- Олесь Савчук?! – і у повітрі затріпотіли срібні дзвіночки її сміху. – Це ж треба так?! Саме у Вас і матиму свої уроки! Божена Полашкова. Та можна просто, Боженка...
У цьому місці нашої розмови Олесь від несподіванки, мабуть, добряче проковтнув язика, а, може йому просто хотілося ще трошки покупатися у веселих озерах її очей...
- Тоді поїхали, пане професоре! – продзвеніла вона.
І казкові декорації султанського саду попливли назад, звільняючи місце для нових виднокраїв найкрасивішого міста у світі...
Спочатку вони потрапили у вир щорічного свята Козацьких розваг, де провели там не одну годину, бо там було на що подивитись. Ще з часів Виговського у мирні часи кожного літа на лівому берегу Либіді козаки й турки влаштовували змагання на спритність та бойову майстерність. На велике Козацьке поле з усіх кінців міста сходилися кияни, щоб подивитися на перегони на човнах та двобої силачів, на стрілецькі здібності і майстерність вершників, та й узагалі гарно провести час. Після змагань тут лунали руські й турецькі пісні, парубки знайомилися з дівчатами, а посивілі дідусі розповідали молодим про минулі часи, про пригоди та битви, розмахуючи люльками замість шабель і, блискаючи молодими ще поглядами в мареві сутінок, що тихо сповзали на поле біля Либіді з навколишніх гір.
Згодом це стало звичним для киян, а з роками до козацьких ігор залучились й музики, танцюристи. Тут можна було почути й бандури, й тамбури, навіть з європейських далей діставались сюди кремезні шотландці з волинками у смішних спідницях чи цесарські співаки, котрі дивували киян переливами своїх йодлів*. Приїжджали сюди і болгарські вогнеходці, і персидські чаклуни, і навіть індійські заклинателі змій. Завітали на Козацькі ігри й італійські театри від маленьких лялькових до великих оперних гуртів. Так, рік за роком, забави вояків часів Хмельниччини перетворились у велике свято, котре триває два тижні від козацьких змагань на початку до кінцевої нічної Ходи костюмованих лицедіїв та великих прикрашених квітами, сяючих вогнями, оздоблених чудернацькими пристроями, створеними шаленою уявою технарів, візків, які представляють країни, міста, мистецтва, ремесла... На свята Козацьких ігор з’їжджаються люди майже з усіх кінців світу, і дивлячись на це стовпотворіння у Києві сьогодні навіть і уявити собі не можеш, що - усе це почалося триста з лишком років тому, коли побилися о заклад ватажки козаків і турків, хто з них першим перепливе Либідь...
Боженка угледіла у вирі свята театр на канатах з її рідного Брна і щиро раділа за успіх лицедіїв, які зібрали навколо себе чисельний натовп глядачів. Олесь стояв поруч і милувався тим казковим захопленням, яке струменіло зі стрункої дівочої постаті туди, до підвищення, де розгорталась історія відомого всьому світу данського принца. Здавалось, Боженка випромінювала якесь дивне світло своєї душі, і це так чарівно підкреслювалось волошковим блиском її очей, плавними рухами рук і неперевершеною посмішкою. Олесь навіть забув про виставу, міркуючи про те, що якісь окремі миттєвості нашого життя здатні перетворити будь-яку людину на зразок бездоганної краси. Шкода лише, що ми не бережемо кожну таку мить, поцілені на майбутнє у своїх сподіваннях на його можливу до нас щедрість...
Вислизнувши з юрми на Козацькому полі, Олесь з Боженкою вирушили на Поділ, туди, де на горі, що над Андріївським узвозом, стоїть єдиний у світі музичний пам’ятник з цікавою історією. Сорок років тому відомий київський музикотворець** Симон Хмара заявив одного дня, що мріє подарувати людям симфонію вітру, і сховався від громади у своєму будиночку тут, під горою. А ще через десять років він помер, залишивши дивний заповіт, у якому просив звести на цій горі чудернацьку споруду, над кресленням якої він працював усі ці роки. Саме до цієї споруди, що складалась з хитромудрого сплетіння трубок, струн та дзвіночків, і підвів Олесь Боженку. Він вже почав розповідати про неповторний задум музикотворця дарувати людям музику природи, як у підтвердження його розповіді з Дніпра налетів вітер, наповнив собою отвори й порожнини споруди, і над горою попливли звуки. Вони начебто обволікали, в них просто хотілось нерухомо стояти й прислуховуватись до кожного злету та падіння чарівної мелодії, котра водоспадом лилася на все навкруги з цього дивовижного пам’ятника.
- Тут все залежить від сили і напряму вітру, - намагаючись не встромляти свій голос у музику природи, майже прошепотів Олесь. – І музика жодного разу не повторюється...
- Дивна річ, - повернула до нього повні неба очі Боженка. – Цю музику пише сама природа. Але ж без Хмари цього б і не було... То ж виходить, що він створює музику і після своєї смерті...
- Це любов, – за хвилину відгукнувся Олесь. – Велика любов до природи і до людей. Саме вона дарує безсмертя.
- Саме любов... – мрійно повторила Боженка, прислухаючись до останніх звуків пам’ятника, бо вітер вже улетів кудись чи просто заспокоївся, зачарований створеною їм же самим музикою...
Приємно, зазвичай, пригадувати сонячні події дня, який вже уплив за дніпровські кручі, звільнивши простір для вечірньої темряви, посміхатися тим незабутнім миттєвостям, які доторкнулись до тебе натхненням і подарували приємні й щасливі відчуття легкої крилатості життя. Хотілося б тільки, щоб таких днів було набагато більше, ніж будень, що потихеньку витягують з людей останні соки і вбивають назавжди вміння радіти навіть дрібнесенькому променю сонця, котрому вдалося знайти вузеньку щілинку в нагромадженні важких дощових хмар...
Вони не одну годину покаталися по київських вулицях, задовольняючи невгамовну жадобу Боженки до кожного визначного місця у місті, але ж таки треба було вирішити і її житлові проблеми, що, до речі, вдалося досить швидко. Вони домовилися зустрітись назавтра з ранку і продовжити наші дослідження Києва. Тут дуже доречно свою роль зіграла і та книжка, яка допомогла їм знайти один одного в цьому великому світі: неймовірно, але і Боженка придбала її, правда, ще в Братиславі, де сідала на потяг, і вже прочитала більше половини. І коли Олесь поділився з Боженкою своїми думками, які визвала в нього ця книга, вона палко підтримала заманливу ідею захоплюючої подорожі крізь століття, крізь легенди й бувальщини нашого світу та через його інший вимір, народжений уявою невідомого їм автора “Любові у помаранчах”...
Дивно, наскільки інколи лише одна зустріч може змінити все життя людини. Здається, ти вже все знаєш у цьому світі, і завтрашній день не є для тебе загадкою, бо все вже розписано твоїм мозком на кілька років наперед, але ось з’являються перед тобою чарівні очі, і світ водночас змінює свої кольори і свої риси. І серце вже бажає переписати розпис твого життя наново. Бо дуже хочеться, щоб у ньому тепер поруч з тобою завжди були ці казкові очі, в яких ти бачиш зовсім інше відображення цього світу, але таке миле й приємне, що здається рідним. Перед тобою мов би відчиняються двері в новий світ, де набагато більше сонячного світла, і серце просто вимагає, щоб ти зробив цей бажаний крок назустріч цьому сонцю й щастю.
Вони пробули з Боженкою лише кілька годин поруч, але Олесь з приємним теплом у душі згадував кожну мить, яких так багато подарувала йому сьогодні доля. І те, як вона старанно облизувала свої вишневі губи, коли вони їли морозиво в кав’ярні на Подолі, і те, як вона здувала з щоки непокірну прядку волосся, коли заповнювала якийсь папірець у гуртожитку, і те, як вона, виходячи з візниці, обережно ставила ніжку на придоріжжя*, все це було таким незрівнянно милим для Олеся, що йому палко хотілося це бачити й смакувати не один раз. Щось нове, тепле і невагоме різнобарвним птахом спурхнуло в його житті, і він був радий цьому всім серцем. А ще він був страшенно вдячний цьому світові за такі його несподівані й приємні подарунки.
Над Дніпром з’явився місяць і простяг до Олеся по сонних дніпровських хвилях сріблясту доріжку. Час від часу її перетинали, сяючи різнокольоровими вогнями, розважальні судна, що так милі гостям Києва у вечірню пору, з них доносилась музика, перебиваючи старанну пісню його товариша-цвіркуна, котрий щовечора створював для Олеся марновидіння** чарівної самоти під зоряним покривалом. Ще година-друга, і в місті почнуть вмирати вікна, темрява надавить на будинки Амстердаму своєю м’якою долонею, заспокояться нарешті трударі-візниці внизу на набережній, і Київ повільно схилить важку голову у сон, щоб зранку подарувати своїм вулицям неповторну картину сходу сонця, яке, чіпляючись за піднебесники* Лівобережжя, владно випливає на небесні круги і розмальовує смарагдовою зеленню старі схили Дніпра.
***
* Амстердам – історична частина Києва, розташована на дніпровських островах, забудованих за наказом Петра Романова на поч. 18 ст. Визначні місця: Петропавлівський собор на Долобецькому острові, Венеційський місток через Чорторий, Італійський театр на Трухановому острові, будинок Байрона біля Петровського мосту, Зимовий сад на Вигурівщині, Палац Мистецтв, будинок Каміля Пісаро.
** Петровські Алеї – головна вулиця міста, що тягнеться від Руського майдану під Козачою горою до Краківської площі (за книгою “Любов у помаранчах” – від Олімпійського стадіону до площі Перемоги). Петровські Алеї – торгівельна середина Києва. Визначні місця: пам’ятник Хмельницькому на Руському майдані, Триумфальна брама на Краківській площі, Торговий ряд, Французький палац, алея ваянь гетьманів Великої Злуки.
*** Султанія – вулиця, що тягнеться від Княжої гори до султанського палацу на Тюрк-Майдані(за книгою “Любов у помаранчах” – десь поруч з вул. Урицького до Севастопольської пл.). Визначні місця: мавританський будинок, музей європейського живопису, Турецький міст, Балган-базар, Візир-Конак, Нова джамія.
**** Ястук – турецька подушка
***** Філджан – маленька турецька чашечка для кави
* Турецька гора – історична місцевість над р. Либідь (за книгою “Любов у помаранчах” – Солом’янка, Чоколовка, Батиєва гора, Байкова гора). Здобула сучасну назву у 2 пол. 17 ст., коли тут була розміщена турецька залога. З часом поруч із залогою виросло досить велике містечко, у якому оселились турки та руські мусульмани. До сьогодні зберігає давні звичаї. Визначні місця: султанський палац, джамія Айя-Султанія, університет Османія-Медресе, Караван-сарай, султанські сади, Балган-базар, Візир-Конак, Кісмет-чесма.
** Джамія – мечеть з мінаретом. Сьогодні в Києві знаходиться біля сотні джамій, найбільш відомими з яких є Айя-Султанія на Тюрк-Майдані, Нова джамія на Султанії, Мехмедія в Османії-Медресе і Айя-Айвазія в Кримському Стані.
* Візниця – автомобіль. Першу візницю у 1882 році збудували в Києві Андрій Дюбуа і Вітас Прунскіс в майстерні останнього, яка з часом перетворилась у найбільший в світі завод, який випускає візниці.
** Чесма - турецьке джерело, оздоблене камінням, хамам – турецька баня.
*** Феска – турецький капелюшок, схожий на всечений конус.
**** Яничарська Прогулянка – вул. на Турецькій горі, яка тягнеться від Тюрк-Майдану до Краківської пл. Здобула свою назву наприкінці 17 ст. після наказу київськго візира, який забороняв яничарам турецької залоги виходити за межі Турецької гори без наказу керівництва, завдяки чому широка вулиця біля залоги стала улюбленим місцем розваг яничарів.
* Чужозвук - акцент
* Йодль – тірольська пісня, що потребує особливого горлового співу
** Музикотворець – композитор
* Піднебесник – хмарочос. Перший піднебесник в Києві заввишки в 100 м. був зведений у 20-х рр. 20 ст. у Новому місті для підприємства новин ”Славута”. Під час забудівлі Нового міста до кінця 20 ст. було зведено 35 піднебесників, найвищим з яких на сьогодні є так званий Великозлуцький Тризуб (будинок органів управління Великою Злукою) заввишки у 300 м.
* * * * * * * * *
2. Близнюки
Уже третій день над Батурином* і його околицями тривала боротьба сонця з рясним дощем. Той приходив під вечір і не вщухав аж до обіду наступного дня. Він не був схожий на ті короткочасні могутні зливи, коли раптом налітає на місто потужна стіна водяних струменів, які зі злою силою нещадно б’ють у все, що трапляється на їх шляху до землі. Не було у нього нічого спільного і зі звичними нам дощами, які на певний час змивають з усього навкруги фарби літа, розкидавши по небу лахміття хмар усіх відтінків сірості.
Цей більше нагадував водяну мряку, яка непомітно осідала на листя дерев, на дахи будівель, на обличчя рідких перехожих чи вершників. Вода начебто проникала у все, що було перед нею, і вже потім, накопичившись допіру, розтікалась по землі калюжами та невеличкими струмками. І плакали від цього дощу верби, що схилили над Сеймом свої віти, так схожі на дівочі коси. І набухали вологою міцні стовбури велетенських сосен у батуринському лісі. І пригиналась додолу під мокрою ношею трава на лугах. І якогось хмарного кольору набувало жито на ланах, що тягнулись на південь від сивого лісу.
Але десь опівдні це рясний дощ кудись непомітно зникав, начебто сонце своїм жаром розтоплювало сірість неба і тягнуло своє ласкаве проміння до всього, що наситила вологою дощова мряка. Одразу ж у світі все змінювалось. Останні сльози падали із зелених стріл вербових листочків, і ті мов би чепурилися над дзеркально-блакитною гладдю Сейму. Починала підійматись трава на лугах, сяючи міріадами діамантових краплинок у сонячному промінні. Підсихали лани у сподіванні знов досхочу награтись у морські хвилі з розбишаками-вітрами. Поверталось у світ і життя з гомоном птахів у небі жаб’ячими похвальками в луках ріки. Вибирались з своїх схованок собаки і старанно струшували із себе таку ненависну для них вологу. І тільки вже потім розчинялись двері хатин, випускаючи під сонячне проміння людей.
Вибігла на вулицю й Наталка, донька батуринського священика Серафима. Поспішала вона до своєї подруги Марічки, котра жила на іншому кінці вулиці, бо ще вчора вони домовились збігати разом на беріг Сейму подивитись, як турецькі яничари будують стіни своєї залоги. Вона поспішала, старанно обминаючи калюжі, котрих після дощу створилось чимало на вулиці, і уважно дивилась собі під ноги, щоб не забруднити нові чобітки, які привіз їй два дні тому в подарунок дядько Семен із Києва. А ще кидала вона погляд на калюжі, в яких віддзеркалювались небо й сонце, і чомусь кортіло Наталці угледіти у цих перегорнутих клаптиках неба політ якоїсь пташини. Вона навіть загадала собі, що коли побачить таким чином птаха, то й щастя до неї у віконце заглядатиме щодня.
І диво таки сталося. Вона побачила ластівку у великій калюжі біля гетьманського подвір’я і вже збиралась підвести очі до неба, щоб ухопити її політ у блакитній вишині, як наштовхнулась на щось велике й кремезне, від чого дмухнуло на неї солодким і гірким запахом турецького тютюну і порохового диму. Вмить вона опинилась в обіймах міцних рук і почула задоволений регіт з неба.
Наталка кинула вгору справжні блискавки смарагдових очей і раптом зупинила весь свій гнів, побачивши знайому білозубу посмішку над лихими чорними вусами, а за ними і веселі чорні очі гарненького хлопця. Ця посмішка мов би сама передалася їй, та треба було достойно вийти з цього положення, щоб почуватись впевнено й гідно. Вона видерлась з його рук, відступила на крок і уважно окинула хлопця поглядом з голови до ніг.
- Ти чого переодягнувся? – суворо запитала його вона.
- А що, мокрим мені по місту ходити? – продовжував сміятись той.
- Ой, дива! – плеснула в долоні дівчина. – Так ти й мову нашу знаєш?
- А чому ж мені її не знати, коли рідна? – посміхнувся хлопець.
- А чому тоді московітам служиш? – не вгамовувалась Наталка.
- Яким таким московітам? – злетіли догори його брови. – Ти що, здуріла? Скільки себе пам’ятаю, у сотні Калюжного з ляхами бився... Та я взагалі тебе вперше бачу!
- Не кажи дурниць! – розлютилась дівчина і вперла руки в боки. – А хто вчора ввечері на нашому ганку мені підморгував, як не ти, коли дяк московський до батька заходив? Ти ж в охороні стояв... У московському каптані та ще й з рушницею... А тепер козацьку одіж натягнув, шаблею підперезався і з мене дурепу робиш...
- Це ти з мене дурня не роби! – поринув на Наталку ображеним поглядом хлопець. – Наша сотня години зо три тому в Батурин увійшла... Мабуть, наплутала собі чогось...
- Нічого я не наплутала! – відрізала Наталка. – Посунься, дай пройти! І не підходь більше до мене. Дай мені спокій. Шукай собі пригод в іншому місці. Теж мені блазень, переодягається...
І, різонувши хлопця холодними зеленими блискавками очей, вона гордовито пішла далі, а Грицько Поліщук очманіло дивився їй в услід і чухав потилицю, бо так нічого з цієї дивної розмови не зрозумів.
Сотня Калюжного, в який він пройшов усі бої від Жовтих Вод до Берестечка, тільки сьогодні прибула до Батурина за гетьманським наказом, щоб врівноважити тут сили після приходу до містечка турецької залоги та запобігти можливим сутичкам тих зі стрільцями з московського посольства. Сам сотник на шляху сюди застудився, тому направив до канцелярії Грицька з наказними паперами, наказавши ще й добре роздивитись турецьку залогу та розповісти докладно про неї ввечері.
Отже, отямившись від цієї дивної зустрічі, Грицько пригадав наказ і поспішив до канцелярії. Але, як з’ясувалось, сьогодні дива для нього не скінчилися, бо коли Грицько наблизився до писаря, той зойкнув і поповз, хрестячись, під свій стіл.
- Він що, здурів? – здивовано промовив Грицько, повертаючись до іншого відвідувача канцелярії, якого ще не встиг розгледіти, і вмить викотив очі майже на чоло. – Та ні... Мабуть, це я сам з глузду з’їхав...
На Грицька дивилось його обличчя. Але хазяїном обличчя був хлопець у стрілецькому каптані. Обидва хлопці, козак і московіт, були схожі, мов дві краплини води. Здавалось, якась неземна уява народила в різних кінцях світу двох близнюків, а тепер, наче шуткуючи, звела їх перед писарським столом у батуринській канцелярії. Обидва були кремезні, засмаглі, одного росту, із густими бровами над чорними очами і лихими вусами. Навіть на підборіддях в обох були однакові ямки. Відрізняла їх лише одіж та, мабуть, ще й мова.
Та і московіт був здивований не менш за Грицька, бо водночас заклепав віями і навіть не стримував правого вуса, який почав потішно дригатись кудись вбік.
Хлопці ще мить стояли так, поки не прийшов час отямитись й зрозуміти, що сталося, після чого майже водночас ткнули пальцями один одному в груди і смачно зареготали. І зареготали так голосно й невгамовно, що з-за дверей світлиці вийшов сам батуринський воєвода Зенон Краплицький і дуже незадоволеним голосом наказав дотримуватись тиші. Хлопці проковтнули сміх і навшпиньки рушили геть на ганок.
Саме там, на лавці біля канцелярського ганку і відбулося знайомство козака Грицька Поліщука та московського стрільця Михайла Кальова. Нареготавшись досхочу зі своєї схожості, хлопці почали розповідати один одному нехитрі історії свого життя та про свої рідні краї та звичаї. І цікаво було Грицьку чути про далеку північну річку Унжу, що петляє між віковими лісами з непролазними малиновими хащами і брусничними галявинами та високими кручами, з яких дивляться на інший беріг невеличкі осельця, про суворі сніжні зими, про велетенських ведмедів, на котрих ходили майже не всім селом, про дивні гриби грузді, що смакують із сметаною, та про щук завдовжки в руку. А Михайло з захопленням слухав про всі ті битви, в яких добряче попрацював шаблею його новий товариш, про неприступні фортеці і замки, які покоряла козацька відвага, про вільне козацьке життя, де кожний сам собі був паном і про неосяжність Чорного моря, яке так вразило Грицька, коли Калюжний брав його із собою в посольство до татар. А потім Грицько пригадав дивну сьогоднішню зустріч із зеленоокою красунею і зрозумів, що вона переплутала його з Михайлом.
На відміну від веселої бесіди хлопців розмова батуринського воєводи з московським дяком Феофаном Довгополовим була дуже серйозною й тривожною. Зенон Краплицький вже другу годину терпляче слухав промову дяка, а той весь час повертався до однієї думки: Москва не вибачить козакам миру з Оттоманською імперією...
Існує багато думок істориків про те, що саме спонукало юного султана Мехмеда поспішити піти на перемовини з Богданом Хмельницьким майже одразу ж після того, як той прийняв пропозиції московського царя. Та і яких державних рішень можна було чекати від дванадцятирічного хлопчика, якого за шість років до того яничари привели до влади, скинувши попереднього володаря Оттоманської імперії? Відомо, що важливу роль у його становленні як султана грала валіде, султанська мати. Бо саме її першою зустрів у палаці Топкапи* і поцілував материнські руки оперезаний мечем майже у весь свій зріст новоспечений султан Мехмед IV. Бо саме вона привела кількома роками пізніше до поста великого візира Мехмеда-пашу Кепрюлю. Мабуть, і вона, що без сумніву, мала великий вплив на сина, мала певне відношення до того підпису під угодою з козацькою державою, який поставив на папері своєю нетвердою рукою юний Мехмед…
Не менше думок висловлюють вчені про те, навіщо султан надав молодій козацькій державі певні права, подекуди більші навіть за ті, котрі мало Кримське ханство. Незрозуміло багатьом, чому султан заборонив широко поширювати іслам на українах володінь козацького війська, сховавши джамії за мурами турецьких залог, котрі з’явились у кожному більш-менш великому місті. І чому він не схотів надавати більше прав у керуванні руськими землями своїм візирам чи козацькій верхівці, теж є основою для сперечань вчених мужів... При бажанні можна знайти не одну легенду і про хитрість козацьких посланників, і про нічні видіння великого візира, навіть про помилку писарчука, яку не помітили своєчасно й так підсунули під маленьку султанську руку... Про це можна було б написати окрему книгу, і була би вона не тоненькою... Але так чи інакше, заключивши угоду з Богданом Хмельницьким, юний султан Мехмед поставив козацьке військо на стримання Речі Посполитої та Московії, а сам розв’язав собі руки для боротьби за землі Цесарії та морські шляхи Венеції та Дженови**.
Та й не треба забувати, що і сам Богдан Хмельницький не одну годину провів у роздумах, із ким товаришувати народу, який виборов кров’ю собі свободу, щоб цю свободу не втратити. А утримати її було дуже важко в лещатах вір, котрі тиснули на подніпровські землі с усіх боків: з заходу – похмуре католицтво, зі сходу – пихате православ’я, із півдня – жорстокий і незрозумілий іслам. Піддатися будь-якій означало знов на століття залишити народ на рубежах кровопролитних війн і приректи його на долю виживання, а не життя. У будь-якому разі треба було чи назавжди відкрити для сусідів одну з сторін цього зачарованого трикутника, чи відкривати її на деякий час із тим, щоб зміцніти інші. І Хмельницький обрав останній шлях. Він підписав угоду з московітами у Переяславі, а за два місяці в Умані підписав схожу угоду і із султаном. І став чекати на наслідки.
Наслідки не змусили довго чекати на себе. Коли навесні 1655 року в Полтаву та Суми увійшли турецькі залоги, розгніваний цим московський воєвода Бутурлін прибув до Батурина, де перебував тоді Хмельницький, і почав лаятись на Богдана, як на холопа. На що Іван Виговський, який був присутній при цій розмові, тихо сказав, що холопами козаки вже були і нема різниці чиї холопи, ляські чи московські. Якщо саме це було підґрунтям угоди Москви з козаками, то така угода для них нічого не варта, навіть при тому, що ми однієї віри. І якщо цареві важливі засади Третього Риму*, козакам куди важливіші засади рівноваги. Бутурлін тоді ще довго тупав ногами і бризкав слиною, а потім розлючений відправився геть. А наприкінці червня багатотисячне московське військо під керівництвом Бутурліна вчинило справжній розгром у Чернігові і рушило на Батурин. Хмельницький того часу був у Києві, і московський воєвода знав це. Він розраховував на те, що заляканий загрозою війни з північним сусідом козацький гетьман приповзе на колінах молити миру, і це таки станеться, але вже на інших умовах, більш вигідних для Москви.
Звістка про руйнацію Чернігова долетіла до батуринського воєводи лише вчора ввечері. Краплицький одразу ж зрозумів, що чекає на його місто, і не гаючи часу послав вершника до гетьмана. Та все ніяк не міг зрозуміти, чому дяк Феофан Довгополов, який ще зранку прибув до козацької столиці, так і не завітав до міської канцелярії, віддавши перевагу довгій розмові з батуринським священиком, отцем Серафимом. Щось було дивним у цій поведінці царського посланника, начебто у того було якесь інше, своє завдання…
Яким було це завдання, батуринський воєвода зрозумів уже під час бесіди з Довгополовим, яка тривала вже не першу годину. Натякаючи на те, що і на Батурин чекає доля Чернігова, дяк вимагав повернення Хмельницького до козацької столиці, в двох верстах, від якої мав за день-два зупинити стрілецьке військо сам Бутурлін. Краплицький терпляче в котрий раз повторював, що вже послав гінця до гетьмана, а сам не вирішує державних питань, та Довгополов знов починав все спочатку, мов, би спонукуючи батуринського воєводу на гнівний вибух. Та, скоріш за все, як здавалось Краплицькому, московіти намагаються залякати його самого з іншою метою. Недарма дяк учора весь вечір просидів у отця Серафима, який не приховував своєї прихильності до Москви і при нагоді щоразу висловлював незадоволення угодою із султаном. Отже, московіти сподіваються на те, що Краплицький, зберігаючи місто від руйнації та його мешканців від розгрому, добровільно перейде на бік царя. І тоді у Бутурліна з’явиться ще один важіль тиску на Хмельницького, коли на його боці буде сам батуринський воєвода.
- І все ж дочекаймося гінця від гетьмана, - нарешті обірвав уже четверте коло неприємної розмови Краплицький.
- Бутурлін чекатиме ще добу, - раптом сказав щось новеньке дяк.
- І що тоді? – встромив гострий погляд у невловимі очі Довгополова воєвода.
- Не я це вирішую... – поспішно піднявся з лави дяк, намагаючись уникнути невідступного погляду Краплицького. – Отже, завтра опівдні я знов буду тут. Прощавай поки що, воєводо...
За кілька кроків від воєводської світлиці до канцелярського ганку московський дяк змінився, як у казці: замість хитрого лиса під сонячне проміння вийшов посміхаючись задоволений кнур. Як би не тягнув час воєвода, та все одно викличе до себе порадитись отця Серафима, а того він ще вчора добряче залякав загрозою поширення бусурманства по Русі та тим, що турки зведуть ту свій мінарет раніше ніж Богдан знайде кошти на будівництво в Батурині православного собору. А священик, якому Москва до вподоби, вовком гризтиме все, що загрожує об’єднанню православних під шапкою Мономаха. Треба, мабуть, підготувати ще його чимось, що вірніше було. Розмірковуючи над цим, Довгополов відпустив до кінця дня стрільця Михайла, що вистромився перед ним, та попрямував до будинку, який гостинні батуринці надали московському посольству прямо навпроти міської канцелярії.
Не менш за Михайла зрадів його звільненню Грицько, який уже встиг віддати писарю наказні папери і хутко збіг до товариша сходинками ганку. У хлопців з’явився вільний час, і їм хотілося провести його разом. Якісь братські почуття невідомо як виникли в їх серцях, і новоспеченим друзям мало було того, що вони дізнались один від одного. Їм просто хотілося ділитись своїми враженнями від цього світу, своїми знайомствами з невідомим і своїми відчуттями, якими так багато їх нагороджувало життя. В них ще не застаріла кров, ще не сховалось за зашкарублі мури дорослості дитинство, тому їх тягнуло розлетітись душею по просторах навкруги, сміятись, співати, бешкетувати разом. Своїми військовими обов’язками на сьогодні вони вже майже не були обтяжені, а на турецьку залогу Михайлу теж кортіло подивитись, бо справжніх турків за два дні перебування в Батурині він і не побачив.
Сонце добренько припікало, змушуючи землю парувати. Повітря від цього стало в’язким і гарячим, навіть й в тіні дерев жара наздоганяла й обліплювала гарячою соленою плівкою тіла людей. Волога одіж неприємно прилипала до гарячої шкіри, і невідомо що, одіж чи шкіру, хотілося скинути і поринути в обійми води, яка начебто хитро підморгувала сонячними відблисками із Сейму.
Розжарились на сонці і друзі-близнюки, які з невеличкого пагорбу спостерігали за тим, як напівголі яничари зводили дерев’яний мур навколо кількох уже готових будівель. Цікавим це видовище було тільки спочатку, бо дуже скоро очі звикли до одноманітних рухів будівельників, які в супроводі тягучих турецьких пісень розвантажували вози з колодами та тягли їх до хитромудрих пристроїв, за допомогою яких ці колоди підіймали догори. Навіть і потішний начальник будівництва, дебелий турок у розшитій фесці, який носився з дивними криками туди-сюди, досить швидко став таким само нецікавим, як і все яничарське будівництво. А за спинами друзів так спокусливо манила до себе прохолода Сейму, що вони довго не затримались на місці спостереження і, вгадавши в очах один одного свої думки, розреготалися весело та й пішли до річки купатись.
Дивились на турецьку залогу з іншого берегу й Наталка зі своєю подругою Марічкою. Щось зачарувало їх в цих незвичних напівсумних піснях, що долітали до них з будівництва, в цих засмаглих, налитих м’язами спітнілих тілах, які блищали на сонці, в цих неспішних і впевнених рухах їх власників, під руками, котрих на очах дівчат поволі виростали стіни майбутньої залоги. І вони, мабуть, ще довго так сиділи б тут, під вербовими вітами, спостерігаючи і мріючи кожна про щось своє, коли неподалік від них з гучним плеском впало у воду щось велике, а ще за мить перед дівочими очами забурлила оскаженіло вода, і з неї виринуло знайоме Наталці обличчя з чорними вусами...
Дівчина, яка ладна була вже злякатись, угледівши знайомі вуса, вмить прийшла до тями і люто блиснула очами на розбишаку.
- Знов ти? – піднялась вона з товстого кореня, на якому досі сиділа з подружкою, і гордовито хитнула головою. – Хіба ж я тобі не казала, щоб не з’являвся на моєму шляху?
В цю ж мить за її спиною заверещала Марічка, і, обернувшись, Наталка побачила точнісінько таке ж обличчя, як і у воді, яке з нахабною хитрою посмішкою дивилось на них із-за верби.
- Кому ти що казала? – запитало обличчя, сміючись у всі зуби. – І де? Сьогодні біля калюжі чи вчора на своєму ганку?
- Отож... – підтвердило обличчя з річки.
Наталка, яка збиралась вже ще більше дати волі своєму гніву, спочатку завмерла мов стовп. Вона подивилась за вербу, потім на річку і знов за вербу та раптом перетворилась на суцільну посмішку, бо нарешті второпала все. Вона з радістю додала свій тонесенький сміх до голосного реготу хлопців, і лише Марічка, яка від несподіванки та переляку аж сіла на землю, блимала очманілими очима не в силах вимовити бодай слово. І лише тоді, коли хлопці пішли по свою верхню одіж, Наталка розповіла подрузі, як сьогодні дала прочухана зовсім незнайомій людині. І коли одягнуті по всіх правилах своїх земель Грицько з Михайлом повернулись до дівчат, ті вже тоненько хихотіли під вербою, щедро розливаючи навкруги дивне сяйво веселих і щасливих дівочих очей.
Залишок дня вони всі вже провели разом, мандруючи Батурином і його околицями, і розійшлися, коли почало вже смеркатися, до того ж разом із сутінками на місто знов насунулась дощова мряка. Та хлопці ще не набешкетувались. Якесь веселе і трохи шкідливе чортеня, що ховалось в молодих душах хлопців, вимагало нових розваг та веселощів, і їм кортіло зробити ще щось дуже смішне та незвичайне. Тому вони й помінялися одягом та пішли кожний до загону іншого, бо дуже хотілось хлопцям дізнатись, чи розгадають їх витівку товариші по зброї у їх таборах. А щоб не розпізнали одразу ж бешкетників по мові, Грицько з Михайлом домовились підв’язати щоки ганчірками, начебто їх зубам стало вже зовсім негаразд, та й розпрощалися, блиснувши один одному в присмерку хитрими білозубими посмішками.
А ось Зенону Краплицькому того дня було зовсім не до витівок. Після того, як московський посланник пішов собі, батуринський воєвода години з дві міркував щось, нервово крокуючи світлицею і, смикаючи себе за довгі сиві вуса, а потім велів покликати до себе міського голову Нестора Білика та отця Серафима.
- Отже, панове, хочемо ми того чи ні, а московіти все одно ввійдуть у Батурин. – сказав він, розповівши гостям про свою непросту бесіду з дяком. – Те ж саме було і в Чернігові. Бутурлін йде карати Богдана, і поки не зустрінеться з ним сам на сам, будь-яке місто, чи то Ніжин, чи то Конотоп, чи, то Батурин, всі мають бути підкорені або силою московітів, або зрадою гетьману місцевої громади. Мене ви, панове, знаєте. Я з Хмельницьким із самої Січі по наших землях із шаблею пройшов, то й зради від мене ніхто не дочекається. Я налаштований битися, хоча б, то мені й життя коштувало. Богдана я не зраджу.
- Але ж ми в Переяславі й царю присягали... – заперечив отець Серафим.
- Ти, отче, в Батурині живеш, де московіти ще досить чемно поводяться... Якби ти, скажімо, в Сумах чи Миргороді жив, то побачив би, як дяки міських голів від влади відсторонюють і ведуться, як завойовники, а не брати по вірі... – живо відкликнувся Краплицький. – А хіба ж у тій угоді з царем було щось, що забороняло би нам інші угоди складати? Не було! Чи не сам Бутурлін тоді казав, щоб ми з Молдовою угоди домагалися? З Молдовою можна, а із султаном – ні?
- Я не про це... – почав священик.
- Чому ж тоді Москва назначає собі право карати нас за наші угоди? – не заспокоювався воєвода. – І ми маємо це проковтнути? Як те, що сталось в Чернігові? Чи не здригнулось твоє серце, отче, коли московіти там Борисоглебський собор із гармат розстріляли?
- Так туди ж турки набилися... – спробував захиститись священик.
- Усе одно, по храму православному, де ікона Божої матері – і з гармат... – відгукнувся похмуро міський голова з кутку світлиці.
- Між тим, султан після угоди з нами яничарам найсуворіший наказ дав не підіймати зброю проти московітів у будь-якому випадку, крім війни, - підхопив Краплицький. – І вони стояли за стінами залоги, не втручались, коли московіти козаків на вулицях рубали та хати чернігівців палили... Навіть коли стрільці і на них пішли, турки без бою почали відступати. Та ти й сам з сім’єю своєю в турецькій джамії сховався би, якби на тебе і на рідню твою із шаблею наголо йшли, чи не так?
- Усе одно, московіти – брати наші по вірі, - не здавався отець Серафим.
- Брати, отче, це прості люди, - знов відгукнувся з кутку Нестор Білик. – Ті, що землю орють. І байдуже їм, хто тієї віри чи іншої, лише б на жито, на хату, на землю твої не посягав. А ріжуть вони один одного тоді, коли можновладці між собою не розуміються. Ось тоді і віра в нагоді буде, бо чим ще людей залякати, як не нашестю невірних...
- Де ж ті брати наші по вірі були, коли ми своєю кров’ю наші лани поливали? – приєднався до міського голови й воєвода. – Чому ж на ляхів разом із нами татари ходили, а не московіти? Тут усе простіше, отче. Ми Московії лише для того і потрібні, щоб царю за наш рахунок було легше на турків та на ляхів давити. І щоб було звідкіля давити. Бач, яка сила у Речі Посполитою під пузом... Без нас царю Азов тільки й клювати, а з нами, дивись, і на Крим повалити всім загалом можна... А щоб ми слухняні були, тут тобі і віра єдина православна в нагоді... Тобі, отче, мабуть дяк учора й кошти на собор обіцяв? Та не ховай очі, бо він сам мені про це вранці казав... А не приходило тобі на думку, що цим братством та вірою єдиною нас просто купують? Щоб стали на царський бік та й мружили б собі очі на те, як тих, хто гетьману не зрадив, як свиней ріжуть... Таке, отче, може бути братство...
Кілька хвилин у світлиці тривала тиша. Кожний з присутніх дивився кудись у простір перед собою і мовчав, занурившись у свої думки. Разом із тишею у світлицю зазирнули сутінки, і воєвода піднявся, щоб запалити свічі. За віконцем світлиці чути було тоненький дівочий сміх та вибухи реготу молодиків, десь загарчав на когось собака, та чийсь чистий голос заспівав неподалік зухвалу козацьку пісню.
- Мабуть, не скоро ще ми сміх тут почуємо... – тихо сказав міський голова, коли воєвода повернувся на своє місце. – Треба виводити людей з міста.
- Мабуть, так, - погодився Краплицький. – Хоч я й поставлю свій полк та сотню Калюжного перед містом, та надовго нас не вистачить. Різанини, як було в Чернігові, не має більше бути. Тому треба починати це вже зараз...
- Ви що, збираєтесь битися? – викотив очі отець Серафим.
- Битися чи не битися, немає значення, отче, - зітхнув воєвода. – Бутурлін все одно місто спалить. Бо він прийшов карати.
- Та ні! – відсахнувся й перехрестився священик. – Не може такого бути!
- То ж покличемо розвідку нашу, хай тобі хлопці скажуть, де сьогодні військо царське зупинилось, куди московські гармати націлені... А ще подивись, як з самого ранку полк стрілецький з міста піде... І як опівдні спішно звідсіля в тому ж напрямі дяк з посольством свої сунеться... І де саме Бутурлін буде на пана Нестора з ключами від міста чекати...
- Ні! – не вгамовувався отець Серафим. – Я з хресною ходою назустріч московітам вийду...
- Не варто, отче, спробував м’яко заперечити Краплицький. – Дай краще людям від лиха сховатися, бот нічого доброго з цієї ходи не буде...
Та священик вже підхопився й поспішив до виходу зі світлиці. Краплицький і Білик сумно подивились йому в услід і, коли за ним зачинились двері, обидва зітхнули глибоко й тривожно.
- Зараз він, мабуть, до дяка сунеться... – підняв очі міський голова.
- Нехай. Кожний до своєї правди докопується сам, - відповів воєвода. – Та не можна гаяти часу, друже Несторе. Починай людей з міста виводити. Щоб завтра до полудня місто спустіло. А я зараз до Калюжного піду, та ще Алі-пашу, яничарського начальника попередити треба. І ось-ось має конотопська сотня підійти, я до них ще зранку гінця послав... Ідемо, друже, бо часу у нас замало.
Коли Краплицький з міським головою вийшли на канцелярський ганок, Батурин уже накрила своєю мокрою долонею дощова мряка, крізь яку нечітко виднілись деінде вогні у віконцях хатин. І як не приглушувала звуки ця водяна завіса, все ж прорвав її глухий кінський тупіт. Це підходила на допомогу батуринцям конотопська сотня на чолі з лихим рубакою Іваном Непийпиво...
На світанку наступного дня стрілецький полк, що охороняв московське посольство, як і передбачав напередодні батуринський воєвода, рушив із міста на схід. Заспаний Грицько, який пізно ввечері замість Михайла прийшов до стрілецького табору, так і не зрозумів нічого, коли всі навкруги підхопились й розбудили його, але схопив рушницю і побіг за всіма шикуватися, а потім рушив у строї кудись через вологий кисіль повітря. Дивно було, що назустріч стрільцям один за одним їхали вози з домашнім добром та дітьми, а за ними йшли батуринці, які намагались не дивитись на московських вояків, а у тих, хто все ж таки дивився, в очах палали образа й ненависть. І всі мовчали. І лише одного разу в бік крокуючих стрільців полетіли слова, які змусили Грицька здригнутися...
- Теж мені, брати... – процідив крізь зуби сивий сухенький дідусь, котрий стояв біля возу, що застряв у грязюці. – А ми, дурні, шапки в Переяславі за царя в небо кидали... Нічого, братці наші єдиновірні, віділлється вам колись і Батурин, і Чернігів...
Саме тут Грицько з жахом збагнув, що сьогодні чекає на нього. Його вели на бій, і цей бій мав відбутись сьогодні, і що найстрашніше, він крокував зараз серед тих, із ким мав би у цій битві битися. Він приголомшливо рухався в стрілецькій юрмі і намагався опанувати себе. Втекти зараз було неможливо, бо йшов він в самісінький середині тісного стрілецького строю. Треба швидко було знайти якесь рішення, та на зло нічого на розум не приходило, і Грицько місив чоботами утворену рясним дощем грязюку далі, стискуючи ненависну рушницю і незряче дивлячись собі під ноги.
Та йшли стрільці недовго. На підходах до міста вже розташовували свої гармати московські пушкарі, за ними підходили зі сходу один за одним піхотні полки, а по боках сірого натовпу, що наїжачився тисячами рушниць, скупчувались кінні загони. Тут же на невеличкому пагорбі налагоджували великий намет, мабуть, для самого Бутурліна. Усе тут змішалось, і здавалось, що тут, серед безладного руху і нестримного галасу взагалі не буде порядку. Та поступово вся ця військова мішанина приходила до якогось строю. Щось болюче тривожне було в цих галасливих приготуваннях, і Грицько навіть розгубився під тиском думок, що швидко змінювали одна одну в його збудженій свідомості. Він то благав небо, щоб нічого страшного не сталося і все розійшлося миром, та в наступну мить бажав всім серцем батуринцям щонайшвидше встигнути залишити місто до початку бою, потім щиро співчував Михайлу , котрий, як і він, готувався до бою проти своїх земляків, і лаяв себе за цю дурну витівку. А ще пригадав він зелені очі ба туринської красуні, яка мабуть вже залишила свою оселю і їде зараз кудись в невідомість на тряському візку далі, далі, далі від вогню, крові й ненависті...
Він дивився на вологі від дощу обличчя московських вояків, на котрих і сліду не було будь-якої злоби, вони були діловиті, зосереджені, але ніяк не переповнені ворожнечею. Вони просто готувались до виконання своїх нехитрих обов’язків, які вони мали пронести крізь кривавий вихор битви. Мабуть, і Грицько поводився таким само чином, якби його сотня готувалась десь на березі Михайлової Унжі до нападу на той же далекий і відомий йому лише за назвою Юр’євець...
Та чому він має ненавидіти тих же костромичів чи юр’євців, подумав Грицько, коли в них таке ж життя, таке ж кохання, такі ж красуні і така ж любов до рідної землі? Може, краще ділитися цією любов’ю, ніж приймати за істину закони ненависті, які назначають людям деякі можновладці? Навіщо ми інколи вибираємо злобу, коли серце у всі часи благає любові? А ще...
Але тут стрільці навкруги нього знову рушили, тепер вже в напрямку Батурина. Грицько лише краєм ока побачив на пагорбі біля намету важку постать московського воєводи, котрий махав руками в напрямку козацької столиці, начебто підганяючи цим своє обважніле від дощової вологи багатотисячне військо. Іти прийшлося недовго. Бутурлін зупинив московітів на краю широкого лану, який примикав до міста зі сходу. Звідсіля було вже добре видно і рядок старих верб вздовж Сейму, і міські укріплення з посірілими від дощу дахами за ними, і недобудовані дерев’яні стіни турецької залоги. Можна було добре роздивитись і захисників Батурина. Під міськими мурами стояв полк Краплицького, біля мосту через Сейм Грицько побачив знамена своєї сотні, праворуч вздовж лісу з колами та сокирами стояли ті мешканці міста, що залишились на його захист, а з південного боку навіть через дощову мряку блищали яничарські ятагани.
І коли здавалось, що все навкруги завмерло перед жорстокою битвою, ряди стрільців трохи посунулись, і поруч із Грицьком, важко дихаючи, пройшов сам Бутурлін, за яким служки тягнули великого різьбленого стільця. Стілець цей поставили перед московським військом, і товстий, похмурий воєвода неспішно опустив на нього своє важке тіло у довгополому каптані.
Отже московіти чогось чекали, Грицько зрозумів це одразу. Та з виду Бутурліна можна було здогадатись, що кров проллється в будь-якому разі. То ж треба було і йому дочекатися початку бою, скориставшись плутаниною якого, можна було б непомітно втекти до своїх...
Нарешті, на батуринському мості щось почало відбуватись. На дерев’яному його настилі з’явились кілька вершників, які стрімголов полетіли в бік московського війська. Це вивозив з Батурину своє посольство дяк Феофан Довгополов, який так і не отримав потрібної Москві відповіді від батуринського воєводи. Та не встигли вони проїхати й половину свого шляху до стільця Бутурліна, як із міста почувся церковний передзвін, і до московітів рушила досить чисельна хода, на чолі якої йшов простоволосий отець Серафим з іконою Божої матері на руках.
Міському голові Нестору Білику так і не вдалося відговорити священика від цієї хресної ходи. Навіть незважаючи на досить неприємну останню свою розмову з московським дяком учора пізно ввечері, отець Серафим свято вірив, що православне боже слово є запорукою, є вищим за все, що православним значно легше порозумітися, ніж будь-кому у цьому світі. На заклик священика відгукнулось і чимало батуринців, а міський голова не мав у серці права покинути їх напризволяще, тому він крокував трохи позаду священика поруч з його жінкою та дітьми, Наталкою та малим хлопчиськом Любомиром. На всяк випадок за хресною ходою рушила й сотня Калюжного на чолі із самим сотником, хвороба якого щезла в ту ж мить, коли Краплицький лише натякнув тому на можливу битву.
Піднявся, широко посміхаючись, зі свого стільця і Бутурлін, дарма що дяк, який тільки-но зіскочив з коня, намагався довести воєводі, що батуринці скоріше налаштовані на смерть в бою, ніж на те, щоб підкоритись царевій волі. Воєвода так сильно сподівався на відсутність єдності в козацькому таборі, що й не прислуховувався до схвильованих слів Довгополова, а просто чекав, коли мешканці міста покірно піднесуть йому такий бажаний ключ від козацької столиці.
Отець Серафим нарешті підвів ходу майже до московського війська, після чого вклонився московському воєводі до землі та перехрестив його. Передзвін стих, і священик почав говорити. Він прохав не задавати місту і батуринцям шкоди, як це сталося в Чернігові та не чіпати ні в чому не винних вояків турецької залоги, він довго говорив про православне братство і про христові заповіді, і це почало дратувати Бутурліна, який чекав зовсім інших слів. До того ж він припустив, що священик звертається не стільки до нього, скільки до його вояків, що стіною стояли за воєводською спиною. Посмішка Бутурліна спочатку стала кривою, а потім кінці губ і взагалі впали до м’ясистого його підборіддя.
- Ти хто такий, щоб вчити мене, царського воєводу? – посунувся він важким своїм тілом на сухенького, невисокого священика.
- Хіба я вчу тебе? – навіть не похитнувся отець Серафим. – Я прийшов до тебе зі словом божим. Не більше.
- Чи ти ближче до Бога, ніж цар? – кинув злі блискавки в обличчя священика Бутурлін. – Не бери на себе забагато, старче. Царя нам і вам призначив сам Бог, а ви зрадили царя, отже й самого всевишнього...
- І це Бог надав тобі право, вбивати братів по вірі, стріляти з гармат по православному собору? – раптом підняв чисті очі на воєводу отець Серафим.
І тут Бутурлін покрився червоними плямами, а в очах зимовим холодом застигла люта ненависть. Розлючений воєвода плюнув священикові в обличчя зі словами, що всі черкаси однакові й продажні, а коли той зауважив, що не личить братіям по вірі прикривати християнськими словами бусурманські вчинки, боярин ще й наказав відшмагати його різками.
Старий отець Серафим, якого на очах у батуринців стрільці повалили на землю і зірвавши одяг почали сікти як якогось злочинця, тримався до останнього. Відхаркуючи кров’яні згустки на сиве волосся, він молився за справжнього Бога, котрий живе на небесах, а не в Москві, і який вкладає в людські руки хліб, а не зброю.
Грицько побачив нарешті Михайла, який стримував Наталку, яка пораненим птахом билась в його руках. Вона кричала, Грицько, бачив це, та мабуть небо навмисне зупинило в часі всі звуки, крім одного – протяжливого й бездушного свисту різок, якими катували маленького старця два величезних московіта. І здавалось вже, що священик вже втратив останні сили, бо тіло його якось обм'якнуло і навіть не здригалось після кожного нового удару.
- Пам’ятай, воєводо, цю мить... – раптом прохрипів крізь неслухняні губи отець Серафим.
– Цим ти вбиваєш в собі Бога, якщо він тебе вже не покинув...
Бутурлін заревів і з червоними від власного безсилля та нестримного гніву очами вихопив різку з рук одного з катів, щоб вкласти всю свою ненависть в удар по цих сухих, непокірних губах.
Але тут сталося щось дивне, бо вдарити старця воєвода не зміг. Усім навкруги навіть здалося, що час на якусь мить просто зупинив свій біг. Рука Бутурліна раптом мов би обломилась, якось неприродно закотились його очі, він зойкнув зовсім не по-дорослому, захитався й почав мішком осідати на землю.
І лише тоді всі почули гулкий відгук пострілу, а миттю пізніше завороженими поглядами поцілились в одного зі стрільців, який відкинув рушницю з нахабним сивим димком біля дула і кинувся щосили до нерухомого тіла священика, підхопив того на руки і побіг з ним важкими кроками у бік завмерлих від несподіванки батуринців.
Першим з московітів отямився дяк Довгополов. Він вихопив пістоля з рук найближчого стрільця і пальнув з нього у спину перебіжчика. І знов перебіг часу різко загальмував, наче невидимий вершник щосили рвонув на себе поводи...
Грицько, якому залишалось кілька кроків до своїх, відчув раптом, як щось боляче вдарило його в лівий бік і як одразу ж почали покидати його сили. Він вже не біг, а йшов, хитаючись, він бачив простягнуті до нього чиїсь руки і прямував до них, щоб передати їм посічене у кров тіло отця Серафима, він навіть посміхнувся побратиму Михайлу і встиг зазирнути в розгублені зелені очі Наталки. І лише тоді, коли священика зняли з його рук, Грицько зрозумів, що вже не відчуває під собою ніг і побачив, як земля стрімко полетіла на нього, прямо в обличчя, окропивши його спітнілі щоки трав’яною росою. Слідом за цим почало швидко зникати денне світло, безсиле проти безпристрасної чорноти вселенської ночі...
Грицько вже не бачив, як застрекотіли перші постріли, як Бутурлін, якому він відстрелив пів долоні, прийшов у себе і погнав своє військо на козацьку столицю, як сотня Калюжного кинулась на захист учасників хресної ходи і майже вся полягла під вогнем стрілецьких рушниць. Не бачив він і того, як московські гармати трощили батуринські мури, як полягли в запеклому бою під шаблями і пиками царської кінноти погано озброєні міщани на крайці лісу, як загинув воєвода Краплицький, який з маленькою купкою козаків уперто намагався прорватись до намету Бутурліна, як завзято, до останнього захищали батуринський міст турецькі яничари, прикриваючи відступ козаків, як порубали сотника Івана Непийпиво, котрий кинув свою сотню прямо на московські гармати, як московіти ввірвались в Батурин, підпалюючи все на своєму шляху. І ще не побачив він безсилого погляду вмираючого від чисельних ран свого сотника Калюжного на маленького хлопчика Любомирчика, який з великими, як світ, сльозами на очах стояв серед кривавого пекла та благав піднятися свою вбиту матінку...
Грицько прийшов до тями лише через добу, коли візок, на якому Михайло, Наталка та Нестор Білик везли крім нього й отця Серафима, покрив більшу половину відстані від козацької столиці до Переяслава. Михайло вправно порався з конями, а донька священика з міським головою доглядали поранених. Куля влучила Грицьку в бік трохи нижче серця, і від сильної кровотечі він почував себе дуже слабким.
На перепочинку в невеличкому селі біля живописного ставку Наталка, очі якої посіріли від душевного болю і втоми, розповіла хлопцю про битву і про те, як Михайло з міським головою витягли її з батьком з пекельної мішанини, як поховали під вербою над Сеймом її мати та маленького братика, як знайшли кинутий кимсь візок і, засвідчившись, що Батурина вже більше нема, спішно поїхали до Переяслава, де гетьман мав збирати велику козацьку раду. Дещо про битву розповів і Нестор Білик, тільки Михайло мовчав весь час, зосереджений на своїх думках. Там, в його голові багато чого змішалося за ці два дні, і щоб знайти себе у цьому безглузді світу, хлопцю потрібний був час. Та зараз часу на це просто не вистачало. Та через своє мовчання Михайло кидав на побратима теплі погляди і не давав тому говорити, зберігаючи сили пораненого.
Візок знов рушив на захід. Та їзда ця була для Грицька нелегкою: він намагався стримувати свій стогін, коли віддавались біллю в його тілі скачки коліс на вибоїнах. Поруч лежав отець Серафим, який почував себе ненабагато краще хлопця. Старий весь час намагався підняти голову, щоб бачити небо. В його очах, вицвілих від часу і страждань, була якась дивовижна світла глибина, мов би він пізнав усю неосяжність людської душі. Священик весь час мовчав, лише коротко відповідаючи на питання доньки. Він і не хотів говорити, бо намагався якомога довше утримати в собі почуття повноти Бога в серці. Він знав, що диявол, який змушував його помилятись і робити прикрі помилки в житті, нарешті покинув його душу. Тому по губах отця Серафима час від часу блукала посмішка, а в небі він шукав підтвердження своєї правоти і знаходив її десь далеко в прозорій блакиті.
Кровотеча у Грицька була занадто сильною, і вночі він почав частенько втрачати свідомість, незважаючи на всі зусилля Наталки, яка вже не відходила від хлопця. Життя поволі покидало його, і він розумів це. Він з останніх сил намагався триматись якомога більше, щоб не засмучувати всіх тих, кого вже відчував своєю родиною. Та на останньому перепочинку Грицько покликав до себе Михайла.
- Жаль, побратиме, що на витівки наші мене вже не вистачить… - посміхнувся він другу запеклими губами. – Може це й добре, бо обидва на Наталку око поклали… Бережи її, друже, та цілуй тепер за нас обох. А ще… Знайди можливість, завітай колись у Корець, що на Поліссі, знайди там батьків моїх Семена та Ганну… Хай вони знають, що їх єдиний син живий і веселий, що у нього все гаразд… Розумієш, про що я, побратиме?
- Ти завжди будеш в мені, друже, - охрипло промовив уперш за ці дні Михайло, навіть не соромлячись сльози, що раптом упала на його вуса. – Я все зроблю, бо ми вже - більше, ніж близнюки, більше ніж побратими…
Грицько слабко посміхнувся і простягнув свою руку Михайлу, мов би намагаючись перелити в нього своє останнє тепло. Так він і помер із щасливою посмішкою на губах, а Михайло ще довго стискував охололу руку свого побратима. Він навіть і не чув, що йому казали Наталка й Нестор Білик, не бачив, що вони робили поруч, він цілком занурився у спогади таких коротеньких миттєвостей останніх днів, котрі з’єднали душі з двох кінців світу.
- Він не помер, Мишко, він віддав свого Бога тобі, - раптом почув він слабкий голос отця Серафима. – Отже тепер й живи гідно за двох…
Наступного дня Богдан Хмельницький зібрав велику козацьку раду в Переяславі. Козаків до болю в серці вразила звістка жорстоку про руйнацію Чернігова московітами, які не посоромились розбити гарматами Борисоглебський собор у місті і нахабно познущались з місцевих мешканців. А коли прямо у вир козацького натовпу на площі Михайло Кальов із Наталкою привезли вмираючого отця Серафима та бездиханне тіло Грицька Савчука, і розповіли, що козацька столиця на берегу Сейму знищена вщент, а її мешканці чи вбиті, чи ганебно розігнані в різні боки, не витримали вже й ті старшини, котрі більше за всіх стояли у січні минулого року за унію з Москвою. Так друга Переяславська рада скасувала рішення першої, і козаки налаштувались на відсіч своїм булим союзниками, які вірою маскували свої істинні замисли.
Тут же, під Переяславом тиждень по тому і було розбите військо Бутурліна. А вже восени козаки просто розтрощили московітів під Брянськом і вже збирались йти на Москву, та переляканий цар Олексій Романов поспішив підписати мир, бо з півдня на нього вже насувалось велике військо кримських татар та турків, яких султан послав помститися за загибель своїх залог в Батурині й Чернігові. І вже після цього на подніпровських землях нарешті встановився спокій.
А на початку нового року містечко Корець, що на Поліссі, гуляло на весіллі сотника Грицька Савчука та зеленоокої красуні Наталки. Був тут і Нестор Білик, який і словом не обмовився про запеклу битву під Батурином і її наслідки для цих щасливих молодят. Усе це вже було, а зараз починалось нове життя, життя веселих посмішок та світлих надій. А пам’ять… Вона залишиться тут же, на високій кручі над річкою, де виросте собор на честь отця Серафима і невідомого всім козака, який віддав своє життя заради цього повного пісень майбутнього.
***
* Батурин – місто на р. Сейм неподалік від Чернігова. До 1655 р. в Батурині була розташована гетьманська канцелярія, завдяки чому Батурин негласно вважався столицею молодої козацької держави. 2 серпня 1655 р. московське військо на чолі з Бутурліним, незважаючи на ярий супротив захисників, повністю знищило місто. У 1665 р. за наказам І.Виговського Батурин був відбудований у тому ж вигляді, який мав і до руйнації. Згідно з тим же наказом Батурин був проголошений містом козацької пам’яті.
* Топкапи – султанський палац у Стамбулі
** Дженова – Генуя
* Третій Рим – ідея зростання церкви з державою, що існувала в Московському царстві в 16-18 ст. З'явилася у 16 ст. після перетворення Московського князівства в царство. Ідею виніс чернець Єлізаровського монастиря (під Псковом) Філофей, підкреслюючи всесвітнє значення Московської держави як спадкоємиці Візантійської і Римської імперій. Минуле людства Філофей розглядав як історію трьох обраних Богом народів і держав. Першою (“Перший Рим”) була Римська імперія, що впала під навалою варварів. Другою (“Другий Рим”) - Візантія, яка після укладення Флорентійської унії 1439, а отже відступу від істинної християнської віри, якою являється лише православ'я, була покарана Богом, покараний і “другий Рим” - Константинополь (в 1453 взятий турками). “Третім Римом” стала Москва, а четвертому Риму, за висловом Філофея, не бути (“Два убо Рими падоша, а третий стоит, а четвертому не быти”). Певне підґрунтя для цієї теорії давав шлюб великого Московського князя Івана III з племінницею останнього візантійського імператора Софією Палеолог, після якого Іван III титулувався царем, а на гербі Московії з'явився візантійський двоголовий орел. Православна московська церква підтримала ідеї Філофея, представляючи Москву серединою і останньою опорою світового християнства. З утворенням Великої Злуки почала втрачати вплив на політику керманичів Московії, а в роки правління Івана Романова була зовсім забута.
* * * * * * * * *
3. Над Малою Прагою
Олесь із Боженкою стояли на Гетьманських сходах*, дивилися на мапу в книзі, яка повела їх містом, і намагались вгадати, де були розташовані під ними у тому, іншому вимірі Палац спорту і Жовтнева лікарня. Саме тут уперше зустрілись Сергій та Наталка, герої “Любові у помаранчах”.
- А як ти вважаєш, - повернулась до Олеся Боженка, надаючи вітру чудову можливість заблукати у золотистих пасмах її волосся і розплескати його по милому обличчю, - а що вони називали маршруткою?
- Мабуть, якийсь вид міського перевозу**, - повів він плечима. – Хоча, краще б було запитати у автора. Здається, ти вже повірила в справжність цієї історії.
- А чому б і ні? – посміхнулась вона. – Так цікавіше. До того ж зовсім інакше бачиш наш Київ...
- Може, так воно і є... – погодився Олесь і подивився вниз на невеличкий садочок під горою, який уже давненько з’явився на місці одного з перших майданів Києва. – Підемо вниз?
Боженка блиснула своїми казковими очима і зацокотіла патинками*** по сходинках такою собі сучасною Попелюшкою з балу, тягнучи його за собою у нові пошуки нетутешнього світу. Театральний садочок, до якого вони спустились, був, на погляд Олеся, занадто академічним. Може, на це впливала будівля старої Опери**** з величними колонами, що була з правого боку, а може, невідомому нам київському містобудівнику у 19 столітті не вистачило уяви, але крім простенького водограю, кількох лавок під червонолистими кленами та скромненьких доріжок із червоного гравію тут нічого видатного і не було. Та Боженка з ним не згодилась. Вона присіла на одну з лавок і подивилась через кленове листя нагору, звідкіля вони спустились сюди.
- Тут затишно, - тихо сказала вона, прислуховуючись до звуків міста, які дивним чином поглиналися кронами дерев, мов би даючи змогу чути цвірінькання горобців, що хазяйнували на доріжках садочку. – Тут відчувається свій клаптик історії. А це для будь-якого міста важливо – щоб були такі клаптики. Тоді напрочуд відчуваєш його душу...
- Усе одно, тут якось не так, - не погоджувався Олесь. - На цьому місці після смерті Хмельницького козацька рада обрала гетьманом Івана Виговського. Він тоді низько поклонився присутнім, поклявся, що скільки живе, буде вірним Русі і її козацтву і, прийнявши гетьманські клейноди, попрямував сходами до гетьманського палацу, як це робив після нього кожний новий гетьман Великої Злуки. Тому й звуться ці сходи Гетьманськими. Тут, на місці садочку, мало бути щось інше, пов’язане саме з цією подією... А що є? Лавочки та водограйчик нехитрий...
- Не будь таким прискіпливим до історії, Олесю, - посміхнулась Боженка. – Варто любити те, що є, а не те, чого хочеться...
- Тут ти маєш рацію, - погодився він і посміхнувся. – Так можна й буркухою стати... Підемо далі?
Боженка піднялась з лавки, ще раз кинула погляд на Гетьманські сходи і дала Олесю свою витончену долоньку.
- Ведіть же мене, шановний пане, - осипала його блакитними лелітками погляду вона і рішуче відправилась у захопливу подорож по київських вулицях.
Минувши химерні ворітця садочку, вони вийшли на шумну Хрещатицьку вулицю, де треба було визначитись з продовженням сьогоденної мандрівки.
Можна було повернути праворуч, пройти біля громіздких гранітних колон старого оперного театру та чепурного будинку міського Магістрату з різьбленими вікнами, щоб потрапити на Хрещатик, а можна було рушити і в лівий бік, на Руський майдан, де під калиновою горою височить пам’ятник Богдану, що замріяно дивиться в небо, а з чорних пасток тунелів обабіч виринають і прямують Петровськими Алеями чисельні заклопотані візниці, замружено дивлячись на своїх сородичів, котрі тільки готуються зникнути в тунельній темряві. Але Олесь вибрав третій напрямок: неподалік підіймалася на Княжу гору Володимирська вулиця.
- Дивно, - тихо промовила Боженка, дивлячись на куполи Володимирського собору*, які сліпуче блищали в сонячному промінні там, на горі. – Хтось із великих приймає вірне чи невірне рішення - а хто знає, чи воно дійсно вірне - і історія змінюється. А з нею й будівлі з’являються у зовсім інших місцях, та й інші на вигляд, а деякі взагалі ніколи не народжуються, надаючи право на це зовсім іншим. Як люди... Так, якби Ян Гус після відлучення від церкви відмовився би від подальшої своєї діяльності, то не було б і того багаття, яке дало йому безсмертя, не було б й гуситського руху... І у Празі щось було б не так, як сьогодні...
- І справді, - підхопив Олесь, - Що б було, якби у Англії свого часу перемогла б таки Марія Стюарт? Де була б сьогодні британська столиця, у Лондоні чи в Единбурзі? Чи з’явились би тоді Кромвель, Байрон, Нельсон?
- А чи зустрілися би ми, якби мій батько захворів і не пішов у Оперу у Брні, де поруч із ним у крісло сіла та, що стала моєю матінкою? Він зустрів би колись іншу дівчину, а мати – іншого хлопця... І мене б не було... Що б ти робив зараз, у цю мить?
- Взагалі, я збирався сьогодні поїхати кудись на природу подалі від маячні, позагоряти десь із книгою наодинці... Та, мабуть, не ту книгу придбав, - посміхнувся він. – Але я цьому дуже радий. Бо ніколи не зустрів би таку чарівну супутницю...
- А що головне? - стрільнула в нього лукавим поглядом Боженка. – Супутниця чи мандрівка за книгою?
- А це вже час покаже... – в тон їй з посмішкою відповів Олесь. – Тепер маємо повернути праворуч, а там уже й до Золотих Воріт трошки залишиться...
- Може, подивимось звідсіля вниз, Олесю? - показала вона рукою на терасу біля собору. – Тут таке місце... Мов дихає величчю...
Вони перетнули Золотоворітську вулицю і вийшли на оглядовий майданчик, який з лівого боку опоясував велетенську споруду Володимирського собору. Звідсіля можна було побачити і Руський майдан (до речі, погляд статури Богдана на майдані спрямований саме на собор), і всі Петровські Алеї аж до Тріумфальної брами на Краківській площі, навпроти на Турецькій горі кололи небо старі османські джамії, а десь в туманній далині вимальовувалась півкуля червоно-золотистого купола Айя-Султанії, праворуч під нами здіймались гостроверхі дахи Малої Праги**, а ще праворуч підіймалися вгору старі вали Княжого Граду. І над усім усім гордо височіла величезна споруда Володимирського собору, суперника за розмірами римському собору святого Петра.
Олесь, опираючись на чавунне поруччя оглядового майданчику, почав розповідати, як почалась забудова місцевостей, що вирували міським життям під їх ногами, і які події відбувались тут до того самого часу, коли Виговський зробив свій перший крок Гетьманськими сходами.
Усе почалось після підписання угоди з Оттоманською імперією. Досить чисельні турецькі залоги розмістилися у містах вздовж Дніпра, Бугу і Дністра та на Слобожанщині, кримські хани, вимушені не чіпати козацькі володіння, отримали взамін свободу дій між Чорним та Каспійським морями і почали серйозно турбувати московітів із боку Дону, а козаки Хмельницького мали боронити свої північні кордони і при бажанні розширювати свою молоду державу. А щоб назавжди відвадити свавільне козацтво від розбою на Чорному морі, султан дозволив козакам збудувати невеличке торгове містечко Пристань* там, де Дніпро ділиться своїми водами з морем.
Вздовж Дніпра, від Пристані і до самого Києва невдовзі простягнувся через степ галасливий широкий шлях, по якому в обидва кінці пливли, чи то каравани торговців, чи то військові загони, чи, то чисельні вози з камінням для будівництва укріплень й мостів. З’являлись і росли на цьому шляху містечка й міста, гомоніли в них великі базари, розтікалися по руських землях нові шляхи. Але найбільше користі від усього цього дісталося Києву.
Богдан, котрий переніс у Київ свою столицю після руйнації Батурина, серйозно турбувався про її зростання. Ще на перемовинах з Портою він домовився про зменшення тиску на православних патріархів в Афоні, а від останніх рік по тому здобув дозвіл на Київський патріархат, і це дало надію на відродження міста як духовного центру руських земель. Багато уваги він приділяв укріпленню Києва, наказавши звести оборонні вали на Княжій горі, в нижньому місті та на Печерську. Місцем для себе і гетьманської канцелярії Хмельницький обрав дніпровську кручу між Печерськом і Хрещатим яром, де велів збудувати невеличку церкву в пам’ять про отця Серафима, що загинув під час руйнації Батурина. А в противагу турецькій залозі на протилежному боці Либіді він розселив козаків, і тепер уся місцевість від річки і до Печерська зветься Козацькою горою.
У 1662 році, коли Богдан Хмельницький уже тяжко хворів, до Києва прибув сам султан. Мехмеду тільки-но виконалось двадцять років, але він уже почував себе достатньо дорослим, щоб інколи сперечатись і з мудрим Мехмедом-пашою Кепрюлю, великим візиром Оттоманської імперії. Йому подобалось правити великою імперією і відчувати повагу до її величі з боку як ворогів, так і дружелюбних сусідів. Всі сім останніх років він уважно слідкував за подіями на Русі, і був дуже задоволеним, що здобув під боком ворожої Цесарії доброго союзника, який старанно виконував узяті на себе зобов’язання угоди і з турецькою підтримкою вправно та, найголовніше, успішно стримував своїх північних сусідів, та ще й добре допомагав у походах на цесаря. Київський візир Селім Анвар-паша не мав до Богдана ніяких зауважень, та й шпигуни великого візира докладали, що Київ, вдячний султанові за мирне життя, яке рік за роком налагоджувалося в молодій державі, міцно тримається за союз із Портою.
У Каневі генеральний писар Іван Виговський, який виконував зараз гетьманські обов’язки, влаштував султанові пишну зустріч, залучивши до цього все можливе й неможливе, і це вразило Мехмеда і його свиту, які і досі вважали козаків за неосвічених і ніколи неспроможних на щось хоча б трохи світське, але розмах зустрічі перевищив очікуване. Особливо вразило султана видовище козацького війська, коли його привезли на гору над Дніпром, із якої він побачив заполонений козацьким братством майже до виднокраю задніпровський степ і тисячі прикрашених кольоровими прапорцями чайок на воді та почув козацьке вітання, котре було голоснішим за постріли гармат, до того ж ще й Виговський, обережно схиляючись над султанським кріслом, тихенько мурмотів про не меншу силу на північних кордонах.
Звичайно, у такому представленні козацької сили був певний ризик, але перед походом Мехмеда на угорські землі, про що вже знали в Києві, це було доречно. І ставка на майбутню війну зіграла свою роль. Султан був дуже задоволений. І велика процесія гостей та зустрічаючих у доброму дусі рушила до Києва.
Київ теж приготувався до приїзду султана. Хмельницький ще сім років тому поставив собі за мету запросити сюди володаря Оттоманської імперії, щоб така зустріч із ним на київській землі додала ще більш ваги у світі Київській Русі, щоб керманичі інших країн дивились на молоду державу зі значно більшою повагою, бо саме надавало можливість говорити з ними на рівних. Знаючи про глибоко сховану в душі сентиментальність Мехмеда, яку ніколи не можна було побачити на його обличчі, та враховуючи неприховану мрію київського візира Селіма Анвар-паши стати колись великим візиром, Богдан порадив останньому спорудити у Києві ще задовго до приїзду властителя Порти розкішний великий палац, залучивши до цього кращих іноземних майстрів, та наповнити султанський гарем найпривабливішими одалісками з усіх кінців світу. Той аж розцвів від такої пропозиції і не гаючи часу взявся за справу. І за кілька років над Совським Яром з’явився справжній рай з чесмами, водограями, озерцями, заморськими деревами, тваринами і довгохвостими птахами... Від палацу й Айї-Султанії, немаленької за розмірами джамії, простягнулась широка вулиця, на якій виросли химерні будівлі Караван-Сараю, Візир-Конаку* та кам’яні стіни Яничарського замку. Там де, вулиця, яка вже тоді здобула назву Султанія, починала спуск до великого кам’яного мосту через Либідь, збагатився кам’яними спорудами і великий Балган-базар, на якому можна було купити мабуть все, що є на світі...
Усе в турецькому містечку було величне, але підкреслено нижче за столицю Порти, щоб показати її володарю, що тут є його другий дім, але не головний, дім величний, але другорядний... Все готувалось тут і таким чином, щоб крім самого султана найкраще задовольнити і його мати та першу, улюблену жінку Гюльнаш, бо вони мали неабиякий вплив на Мехмеда, особливо, коли той повертався з тривалих військових походів утомленим і жадаючим спокою.
Саме спокій і був козирною картою в руках хворого Богдана, бо ці сім років пройшли недаремно, і за цей строк було багато чого зроблено, щоб крок за кроком Київська Русь віддалялась сьогодні і, головне, у майбутньому від умов автономії у межах Оттоманської імперії. Саме про султанський спокій не одну годину розмовляли останнім часом прикутий до ліжка Богдан та тихий і зосереджений Виговський. Обидва розуміли хитке положення своєї молодої держави, яке могло миттєво змінитися не на її користь хоча б від однієї жорстокої посмішки Мехмеда. Обидва молили Бога, щоб той дарував басурманському султану зайвих років життя, бо новий водночас міг змінити все і знов залишити Русь, яка не набралася ще сил, супроти всіх, знов кинути її у кров і негаразди... І обидва добре розуміли, що саме сьогодні значно впевненіше, ніж колись, могли вони спілкуватися і з польською шляхтою, і з московським боярством. І це треба було якомога швидше і якомога вигідніше використати, щоб перед новим султаном була у Русі не менш сильна козирна карта...
Сім років – термін і коротенький, і досить великий, щоб встигнути перевчитися із шабельних боїв до боїв таємних, боїв, де перемога не майоріть штандартами суперника, які через певний час мають покірно схилитися перед переможцем. Це бої, де військом твоїм і зброєю є чутки, плітки, обіцянки, довгі розмови і великі гроші. Це бої, де союзником твоїм виступає час, інколи стрімкий мов карпатські ручаї, інколи до нестями тягучий і в’язкий. Це бої, де перемагає терпіння та сила розуму й слова.
Саме таких воїнів, які мали вдало володіти зброєю перетягування на свій бік, таємно для всіх пестував усі ці роки Іван Виговський. Лише Хмельницький знав про цю таємну війну, хід якої вони разом ретельно обговорювали довгими зимовими вечорами, заслонившись від чужого ока морозними візерунками на вікнах гетьманських покоїв, чи десь на самотньому острівці на Дніпрі влітку... Вони розуміли, що наслідки цієї діяльності будуть очевидні не за рік, і не за п’ять, а значно пізніше, але ж треба було встигнути, бути готовим до будь-яких змін у Порті, щоб зберегти і далі то диво – молоду державу, яка кров’ю своєю завоювала собі волю і надію на своє велике майбутнє...
На другий день після приїзду Мехмеда, Богдану трохи полегшало, і він попросив відвезти його в султанський палац. Вони, султан і гетьман, бачили один одного вперше в житті, і цікаво було спостерігати за їх очима, поки товмачі перекладали вітальні слова керманичів. Гетьман, який за останні роки весь посивів та помітно погладшав, спокійно дивився на молодого султана, і не було в тому погляді звичної підлесливості перед володарем світу, навпаки, в очах Хмельницького світились тверда впевненість і самоповага. Мехмед же весь час намагався підтримувати величність і неприступність зору, та була така мить, коли в його очах промайнула і зацікавленість, і повага до цього літнього чоловіка, який спромігся підняти й повести за собою до перемог і державності цілий народ. І саме цей миттєвий погляд углядів і з задоволенням зберіг у свідомості Іван Виговський, який стояв поруч із гетьманом.
Після пишної церемонії з обміном дарами хазяїн запросив Хмельницького поспілкуватися наодинці, вони усамітнилися в султанських покоях, залишивши великого візира Мехмед-пашу і Виговського один проти одного, надавши їм можливість поговорити про все і ні про що та напружено чекати кінця бесіди своїх керманичів. Мабуть пізніше вони й довідалися, про що султан розмовляв з Богданом, але залишили це при собі. Отже, ніхто й досі не знає змісту розмови султана з гетьманом. Відомо лише, що обидва керманичі повернулись посміхаючись, а Богдан на шляху до гетьманського палацу сказав своєму соратнику: “Дай Боже йому і мені здоров’я...”
Здоров’я йому, на жаль, Всевишній відмірив лише на два місяці після від’їзду Мехмеда до Порти. Перший гетьман Київської Русі помер на початку бабиного літа з проханням до козацької громади обрати на його місце Івана Виговського...
Відомо ще, що після своєї розмови з султаном Богдан позвав до себе свого сина Юрія і наказав тому знов їхати у Стамбул і ні на одну мить не переривати своєї дружби з султаном, яка зародилась й окріпла за роки перебування Юрка у Стамбулі у звичній йому ролі договірного заручника.
- Мабуть, така в тебе доля, синку, серед бусурманів жити, але хто знає, може без тебе і не було б Русі... – сказав тоді сину Богдан. – Знай тільки головне – нас багато, а Русь одна...
Поховали Богдана на Аскольдовій могилі. Кажуть, що плакала в ті дні вся Русь. А на великому хресті, що на його могилі, викарбували ті останні слова, які сказав він на прощання синові.
- А тут, на горі спочатку стрільці стояли, та після розриву з Москвою пішли звідсіля геть... – продовжував Олесь. – Деякий час тут будували свої будинки багаті купці з Хрещатику, а потім усі на Петровські Алеї перебралися. А тут з тих часів вчені, та університетські викладачі живуть...
- Цікаво, за мапою тут має бути університет. А замість Малої Праги – ботанічній сад... – тихо промовила Боженка. – Знаєш, мені вже мало того, що там написано. Я хочу бачити весь той світ...
- Якби це було можливо... – зітхнув Олесь. – Я б і сам не відмовився. Але ж, кожному з нас своє життя долею прописано... Ходімо далі?
Боженка теж зітхнула, ще раз омріяним поглядом обвела весь величний коловид*, що тріпотів у серпанку під ними і неохоче рушила за ним у бік Княжого граду.
Коли вони вийшли на широку площу перед Золотими воротами, сонце вже піднялося до найвищої точки на небі, і липнева спека владно нагадала про себе. В такий час здається, що весь Київ бажає сховатися під тінисті крони дерев, а зустрічні перехожі плавляться на сонці мов сир, полуденний жар опускається на придоріжжя і зухвало знущається над усім, що потрапляє в його володіння. Тому Олесь із Боженкою вирішили трохи перепочити під помаранчевим навісом однієї з вуличних кав’ярень, котрі як і старі будинки у стилі українського бароко створили правильне півколо навкруги площі. Тут завжди було тихо, мов би давнина історії вимагала від міста тиші саме тут, і Київ із цим був цілком згодний. Навіть візниці, які повертали тут із Золотоворітської вулиці на Ярославську на шляху до Хрещатика, вели себе пристойно і не порушували будь-яким звуком той сивий багатолітній спокій, що панував тут не одне століття. У цей час тут було малолюдно, деінде на площі з’являлися дві-три людських постаті і швидко зникали з поля зору, мов би соромилися довго бути на виду, та ще окремі люди у центрі площі, біля пам’ятника, що представляв собою заритий у землю меч, позували перед приладдям зликара**, єдиного, хто, здається, не помічав цієї нестерпної спеки.
- Ось тут мабуть стоїть Опера у книзі, – показав Олесь рукою в приблизному напрямку – Пам’ятаєш, Сергій і Наталка завжди зустрічались на сходинках біля неї. А потім уже йшли до Михайлівського собору і на Володимирську гірку...
- Стривай! – раптом обірвала його Боженка, і очі її наповнились якимось дивним промінням. – Куди прямувала та маршрутка, в якій вони познайомились?
- Якась площа з грецькою назвою. Мабуть, місто таке у них було...
- Дивись, - вона швидко гортала сторінки книги і, нарешті, знайшла ту саму. – Севастопольська площа. А тепер дивись на мапу. У нас на цьому місці султанський палац...
- Ну так що з того?
- А тобі не дивно, що вони познайомилися на одному кінці маршрутки, а ми – на іншому? Ті ж місця, тільки у різних вимірах...
Олесь підняв очі і зустрів її трошки розгублений і здивований погляд. Якесь незрозуміле почуття їх тісного зв’язку з тим, що було в книзі, на кілька миттєвостей завмерло на цьому невидимому місточку між очами. Не було слів, не було рухів, було саме це відчуття.
- Знаєш, щось мені вже не хочеться йти у Княжий Град. - скинувши запону мовчання, трохи сумно й тихо сказала Боженка. Її очі мов би заполонило хмарами, сховавши ту прозору блакить, яка нещодавно так радісно сяяла всьому навкруги. – Може, підемо краще у Малу Прагу? Може є сенс побути удвох. Лише удвох і лише у цьому світі. А туди завітаємо завтра зранку... Як на це дивишся?
- Із захопленням, - спробував розігнати хмаринки з її очей Олесь. – І на це дивлюсь із захопленням, і на тебе... Хіба можна на тебе дивитися інакше?
- Гаразд! – посміхнулась Боженка, і блакить повернулась у її очі. – Тільки недовго – на мене. Бо тоді показувати не зможеш...
- А я буду суміщати приємне з корисним. Час від часу.
- Коли так, дозволяю, - царствено посміхнулась вона і піднялась зі стільця.
Кожний з гетьманів Русі і Великої Злуки залишав за собою слід на київських просторах. Іван Виговський почав забудову Хрещатого яру і подарував місту Хрещатик, кримчак Айваз-Гірей повністю перебудував Кримський Стан*, поляк Потоцький привів до ладу Ляське Подвір’я**, литвин Гедмінас звів на Оболонських озерах патріархальну Литванію***. А Петру Романову Київ взагалі має бути глибоко вдячний, і не тільки за Нову Московію****, з якої почалась розбудова лівобережжя, а в першу чергу і Амстердам, котрий поглинув всі острови на Дніпрі, за Петровські Алеї та палац Ермітаж із парком водограїв у Вишгороді, за чудові, вражаючі різноманітністю парки й сади і мости через Дніпро і, звичайно, за той Хрещатик, який злітає в небо. Уральцю Петру Демидову***** кияни зобов’язані за залізничні колії, що простягнулися від міста в усі кінці світу.
Лише Мала Прага виросла сама по собі, і набагато раніше ніж на чолі Великої Злуки став представник чеської землі. Десь у глибинах історії загубились відомості про першого чеха, котрий звів свій будиночок під Княжою горою. Може то був пекар Когут, ім’я якого носить найстаріша тут вуличка, може то були бровар Глінка чи каменяр Брубек, чиї імена теж збереглися у назвах вулиць... Але відомо, що ще за часів гетьмана Мазепи прибули до Києва чеські майстри і попросили дозволу оселитися поруч з братами-слов’янами, котрі хоча і були іншої віри, але поважали віру кожного. Саме вони почали одягати київські вулиці в брущатку, саме вони почали випікати найсмачніший і по сей день у світі хліб, саме вони збудували у Києві маленький куточок тієї Європи, яка довгі сторіччя не бачила у Великій Злуці друга. У центрі Малої Праги у 18 столітті відомий моравський архітектор Вендзлик збудував великий католицький собор святого Миколая у якомусь химерному, незвичному для всього світу стилі, але кияни прийняли його і зараз пишаються ще одним з київських див, подивитися на які з’їжджаються сьогодні люди з усіх кінців світу. Місцеві мешканці свято зберігають старовинні традиції, хоча справжніх чехів тут уже живе дуже мало. Але збереження традицій стало для малопражців своєрідним законом, і вони послідовно кожної весни вивішують на стінах старовинних будинків вазони з різнобарвними квітами, вперто не замінюють на найстаріших вуличках газові ліхтарі на сучасні і до сьогодні користуються послугами сажотрусів... Гості Києва з Чехії кажуть, що навіть у Празі всі ці признаки давніх часів уже давно зникли з вулиць, і з ностальгічним захопленням дивляться на милу буденність цього невеличкого містечка, котре ретельно зберігає своє я серед великого п’ятнадцятимільйонного міста.
Треба було бачити, як захопила Боженку Мала Прага. Її обличчя щомиті освітлювалося захопленням від побаченого, вона з посмішкою дарувала мені свої незрівнянні погляди і знов спрямовувала їх на будинки, крамнички, маленькі площі з маленькими водограями, невеличкі пам’ятники святим та на прикраси кожного будинку: де колесо, де металевий дракон, де великі ножиці... Вона, мабуть, і забула про ту мить, що нещодавно захмарила її очі, і Олесь був дуже цьому радий. Йому взагалі було поруч з нею якось дивно легко й щасливо. Здавалось, що в нього і не було іншого життя, хоча знайомі вони були лише півтори доби.
Увечері Олесь з Боженкою сиділи на його веранді, пили чай, і крізь вишневий дим його улюбленої люльки дивились на дніпровські схили у вечірній темряві під зірками та дуже раділи, що там, за Лаврою у цьому світі не стоїть величезна темна постать пам’ятника незрозумілій їм війни...
- Чудне в мене враження, - сказав згодом Олесь Боженці. – Читаючи книгу, я інколи відчуваю себе в тій Україні, як удома. Хоча й інший той Київ, а все одно – мій. Я його якимось чином розумію й упізнаю, хоча і місця, і назви інші. А ось країна... Весь час здається, що я в тій країні чужоземець. Ось як зрозуміти ту війну з німцями, де за одну і ту ж землю змагаються якісь комуністи й бандерівці? Чому вони вбивали один одного, якщо всі були українцями? Чому і шістдесят років по тому не зрозуміли, що і ті, і інші мабуть були просто розмінними статурками* у грі великих майстрів, а шахівницею була їх рідна земля? Пройшов час, інші майстри грають на інших шахівницях, а бліді тіні цих статурок усе ще б’ються за свої ж клітинки... Таке враження, що для них перш за все важлива не сама їх земля, а сам стан протистояння, який у будь-якому разі не можна призупинити. Може, це відчуття в мене від того, що наша Злука вже дві сотні років не знає, що це таке – війна? Інший вимір – інше мислення?
- Звичайно, так, - промовила тихенько Боженка. – Згадай, як вони там, у книзі, відносяться до Сполучених Штатів. Люблять чи не люблять, а всі заздрять. А хто в Злуці заздріть Америці? Скоріше співчувають. За той соціалізм, якого за книгою скуштувала й Україна в повній мірі...
- А все ж таки і ми, і вони бачимо одні й ті ж зорі... – посміхнувся Олесь. – І кохаємо однаково. І однаково бажаємо щастя. І віримо у майбутнє...
- Розкажи мені ще щось про Київ, - подивилась на нього вона з проханням у затінених сутінню очах. – Мені так подобається тебе слухати. Ти ніби світишся, коли говориш про місто, його вулички, тихі садочки і цікаві місця... Розкажи щось вечірнє, будь ласка...
За всі свої роки Київ накопичив багато легенд та переказів. Здається, нема тут і куточка, з яким не було б пов’язано щось цікаве, що трапилось колись з мешканцями міста, відомими чи невідомими, а може і просто вигаданими. Інколи можна було почати переказ з якогось будиночка, а потім разом з його героями уплисти в океанські далі і повернутись сюди знову, або просто відлетіти кудись на повітряній кулі, щоб потім довго-довго діставатись пішки до Києва. Олесь знав багато таких легенд, але вибрав зараз одну, де йшлося про таке чисте й глибоке кохання, якому можна тільки заздрити.
Боженка замружила очі й уважно слухала, намагаючись уявити себе поруч з її героями. Розповідаючи, закрив очі й Олесь, бо йому самому дуже хотілось опинитись у тому ж світі, куди мрії понесли її уяви. Вони летіли в просторі через століття, а десь неподалік плескотів тихо своїми хвилями стомлений за день Дніпро та співав невтомно зовсім поруч з ними свої нічні пісні невидимий цвіркун.
***
* Гетьманські Сходи – сходи, що тягнуться від Кловського майдану на Гетьманську гору (у вимірі книги “Любов у помаранчах” - десь поблизу Жовтневої лікарні). Були споруджені за часів Богдана Хмельницького. Здобули свою назву від звичая,який затвердився після обрання Івана Виговського гетьманом Київської Русі. За цим звичаєм кожний новообраний гетьман має піднятися цими сходами до гетьманського палацу нагорі. В першій пол. 19 сторіччя були одягнені у каміння.
** Міський перевіз – міський транспорт
*** Патинки – жіночі туфельки на підборах
**** Стара Опера – будівля Першого Оперного театру, споруджена в 1823 році за кресленням архітектора В.Хоменка (у вимірі книги “Любов у помаранчах” - десь поблизу Жовтневої лікарні).
* Володимирський собор – найбільший у світі за розмірами храм (у вимірі книги “Любов у помаранчах” - на місці Червоного корпусу Університету імені Шевченка). Споруджений у 1819 р. за кресленням архітектора П.Малахова. Належить до православної віри.
** Мала Прага – історична місцевість у Києві (у вимірі книги “Любов у помаранчах” - старий ботанічний саду і нижня частина вул. Гончара). Здобула сучасну назву у 20-30 рр. 18 ст., коли міська влада дозволила оселитись тут вихідця з Чехії. Визначні місця: Когутова вулиця, собор св. Микулаша (Миколая), пам’ятники Яну Гусу, Яну Жижці, Мартіну Лютеру, зал органної музики, Малопразька брама.
* Пристань – місто в гирлі Дніпра, морська брама Київської Русі (у вимірі книги “Любов у помаранчах” – десь поблизу Херсону) . Сьогодні в Пристані проживає більше 1,5 млн. мешканців. Визначні місця: Храм всіх вір, Морський причал, Турецькі сади, Корабельний музей, Акваріум, піднебесник Небесна Башта.
* Візир-Конак – будинок київського візира і приміщення його канцелярії. Збудований у 1658 році.
* Коловид – панорама
** Зликар – фотограф, злика – фотографія, зликарниця – фотокамера. Слово злика було введено винахідникамим зликарництва Артуром та Олександром Дюбуа у сер. 19 ст. Першу злику було зроблено”з лика” московського купця Михайла Осмолова.
* Кримський Стан – історична місцевість у Києві (у вимірі книги “Любов у помаранчах” – від Московської пл. До Голосіївського лісу). Здобула сучасну назву у 2 пол. 17 ст., коли тут було розміщенно посольство Кримського ханства та невеличка залога татарського війська. Згодом поруч з ханським палацем – близнюком Бахчисарайського ханського палацу почали селитися вихідці з татарских земель. Визначні місця: ханський палац, Кримський базар, Лебедині озера, Голосіївський ліс, музей східного мистецтва, Чотири мінарети.
** Ляське Подвір’я – історична місцевість у Києві (у вимірі книги “Любов у помаранчах” – від Львівської пл. до Бабиного яру, а також Татарка). Ще за часів Б.Хмельницького тут проживали віхідці з Речі Посполитої. Здобула сучасну назву в 1 пол. 18 ст., коли за наказом польського короля Августа тут почалось будівництво польського містечка навколо палацу королівского посольства. Визначні місця: Королівські покої, Старий Замок, собор св. Луки, єзуїтський клоштер.
*** Литванія – історична місцевість у Києві (у вимірі книги “Любов у помаранчах” – Оболонь і Пуща-Водиця). Здобула сучасну назву у 2 пол. 17 ст., коли тут оселились вихідці з Литви. Визначні місця: пам’ятник Півласкені, Шведський кут, ліс Пуща, музей “Жіноча фортеця”, Квітковий сад, францисканський монастир
**** Нова Московія – історична місцевість у Києві (у вимірі книги “Любов у помаранчах” - Троєщина і масив Райдужний). ). Здобула сучасну назву в 1 пол. 18 ст., коли тут за наказом Петра Романова почалось будівництво лівобережної частини міста. Визначні місця:Патріарші палати, будинок Міклухи, Гостиний двір, пам’ятник Івану Романову, Покровська церква, Заморський сад.
***** Демидов Іван – гетьман Великої Злуки в 1835-45 рр. Представник Уралу.
* * * * * * * * * *
4. Кiсмет
Річка Либідь розділила Київ на два світи. Кожний з них жив за своїм часом, за своїм календарем, що вже тут й казати про самі традиції... Мешканці Турецької гори робили вигляд, що не чують церковного дзвону з іншого берегу, як і на горі Козацькій* начебто не чули тужливо протяжних голосів муедзинів, котрі з мінаретів за річкою звали паству на намаз.
З обох боків віяло якоюсь зневагою, яка відкрито не проявлялась, але помітна була у вчинках, у поглядах, навіть у рухах. При цьому обидва світи ревниво придивлялися один до одного, обговорюючи успіхи і невдачі негласних суперників, розміри успіхів применшували до нікчемності, а невдачі з радістю в душі підносили мало не до небес. Два світи під презирливими назвами райя** і бусурмани певний час були головною ознакою київського життя і, відгороджуючись погордою, впливали один на інший, а з тим і на всіх тих, хто прибував до Києва з наміром навік пов’язати з ним свою долю.
Вдень ці світи могли змішуватись на базарах, на вулицях і майданах, на всіляких міських роботах, але ближче до вечора над Либіддю мов би виростав прозорий мур, за яким кожний зі світів зачинявся сам у собі. Коли у нічній темряві хоча б який звук стривожив би води Либіді, це вважалось за подію, гідну довгих обговорень в оселях на обох берегах ріки.
З’єднувались ці світи двома мостами, що збудували турки ще при Селімі Анвар-паші.
Перший, що знаходився там, де Совський ручай упадав у Либідь, починав той великий шлях до моря, яким прямували до Києва каравани з Пристані і до якого притулився з одного боку Кримський Стан, а з другого зеленіла Голосіївська Пуща. Другий, під гордою назвою Султанія, приймав до себе широку вулицю, котра через Турецьку гору вела до султанського палацу, і не менш широкий шлях ще не забудованим полем до Кловського майдану, туди, де починались сходи до гетьманського палацу. Між цими мостами, під Байковою горою, невідомо коли побудував свій млин Тарек-ага. І навряд чи історія зберегла б до наших часів його ім’я, якби не було у нього доньки Лейли, справжньої чорноокої красуні з чарівним кришталевим голосом.
Тарек-ага був товстим і поважним чолов’ягою, що дуже мріяв зайняти у місцевій знаті значно більше положення, ніж мав, будучи звичайним, хоч й багатим, мельником. На нього працювали шість кметів, та ще двох яничар, котрі томилися від неробства, йому вдалося залучити до охорони млина і греблі в нічний час. Але будинок його стояв біля млина на Лібіді, а не десь поблизу Візир-Конаку, де жили найбагатші і найвпливовіші мешканці Турецької гори. Тому за справжнє своє багатство він вважав свою доньку-красуню Лейлу, яку просто таки мріяв віддати в гарем помічника київського візира, чехайї*** Енвер-бея. Їй було чотирнадцять років, вона була стрункою, жвавою і допитливою. Її чорні очі вражали якимось дивним, неземним поглядом, мов би в них закралась зоряна ніч із усіма своїми таємницями, шерехами і натяками. А ще вона полюбляла співати. І співала Лейла так кришталево чисто і ніжно, що жіноча половина дому ставала у цей час майже не райським садом, де просто хотілося забутися від турбот цього світу і залишатися серед цих чарівних солодких звуків назавжди.
Кожного вечора після намазу Лейла бігала по воду до Кісмет-чесми, що була доволі далеко від млину, біля сходів, що вели з Либіді на Балган-базар. Треба було тільки піднятися сходами десь до середини, а там вже вела вбік невеличка стежинка туди, де у калиновому колі невідомий майстер з любов’ю одягнув химерною красою червоного граніту маленьке диво народження з земних глибин чистої, як діамант, води, що текла далі кам’яним жолобом і, діставшись до його кінця, летіла тоненьким водоспадом вниз, у невеличке озерце, на дні якого, лише перервавши це падіння, можна було прочитати викарбуване турецькою в’яззю слово кісмет*. Якийсь безнадійний натяк був у цьому нагадуванні про крихкість цього життя, яке так легко обірвати лише заради того, щоб дізнатися наприкінці, що нема нічого іншого у цьому світі крім долі. Трохи лівіше той невідомий майстер-філософ невідомо для чого викопав і оздобив камінням маленьку печеру, вхід до якої заріс кущами, що надавало таємності його чорному зіву. Серед либідських турчанок, що ходили сюди по воду, навіть існувало повір’я, що колись для однієї з них там, у таємничій тьмі цієї печери, засяють вогні щастя, та у будь якому разі не можна була кидати на печеру погляд більше, ніж на одну єдину мить, інакше бажане щастя водночас перетвориться на недолю...
Одного вечора, затримавшись на Балган-базарі, де торгував овочами зі свого городу однорукий відставний козацький старшина Панас Люлька, його син Петро вирішив дістатися додому коротшим шляхом, не роблячи велике коло через міст, а перебратися через Либідь біля млину Тарека-аги. Спускаючись сходами до річки, він захотів напитися води, що й привело його до Кісмет-чесми. Угамувавши спрагу, він вже збирався продовжити свій шлях додому, але затримався на мить, кинувши погляд на Либідь внизу в надії поглядом відшукати звідсіля свій дім. Та саме у цю мить він почув небесні дзвіночки... Принаймні, йому так здалося, бо ви б й самі повірили у їх наявність, почувши кришталевий спів Лейли, котра з великим різьбленим турецьким глечиком в руках щойно звернула зі сходів на стежинку до чесми. Зачарований цим співом, Петро завмер, мов стовп, і лише коли зрозумів, що володарка казкового голоска зараз його побачить, обхвачений незрозумілим розпачем, він не знайшов нічого за краще, ніж сховатись у печері поруч.
Нахилившись над чесмою, Лейла прислуховувалась до музики, яку створює вода, коли вона вдаряє у дно глечика і буркотить там, змінюючи тональність, а ще щось цікаве було й у тому, як радісно вода відновлює своє дзюрчання, коли звільнюєш її від полону глечика. А потім вона знов заспівала, опустивши пальці у воду озерця і торкаючись ними загадкового слова, мов би їх ласкою просила у долі щастя. Петро, що завмер у печері, спостерігаючи це казкове видіння і зачарований на все життя срібними переливами її голосу, ледве поворухнувся, і звук від цього здався йому справжнім громом. А Лейла почула лише шерех, але звук цей йшов із печери, і серце її затріпотіло... Невже це і була та сама мить, коли її очам покажуться ті самі вогні щасливої долі, про які стільки слів говорилося тут, біля чесми... Вона завмерла, вагаючись і побоюючись повернути голову туди, де, можливо, чекало на неї її щастя...
І вже тоді, коли, здавалось, хвилювання розірве її серце, Лейла швидко й соромливо метнула погляд у напрямку печери. Там щось блиснуло! Це були очі Петра, котрі вибухнули душевним промінням, коли він упіймав погляд великих чорних очей цієї стрункої дівчинки, яка так глибоко пронизала його серце своїм кришталевим співом. Його вже владно потягнуло до цих зіркових очей, але дівчина швидко підхопила свій глечик і побігла геть, вся охоплена несамовитою бурею, в якій змішались невідомі чуття і дивні передчуття, весняні радощі і солодкі тривоги.
Петро ще довго не виходив із печери, намагаючись впевнити себе, що це було якесь дивне видіння, якого в природі не може бути. Лише через кілька хвилин він обережно вийшов із своєї схованки і попрямував до Либіді, все ще у захваті від чар великих чорних очей, із яких саме одних, здавалось, складалась ця казкова дівчинка з дзвіночками у голосі...
Яничари, котрі охороняли млин Тарека-аги, добре знали цього хлопця, бо він вже не вперше проходив тут у час після намазу. Кожного разу вони казали щось веселе цьому статному чорнявому парубку, щоб хоча цим розвіяти ту нудьгу, якою маялись вони біля млину, на який ніхто не посягався...
- Що, кяфіре, закохався, мабуть? – розсміявся старший з них, кремезний виходець із Боснії, Алі, роздивившись замріяне обличчя хлопчини.
- Кого ж ти там зустрів на базарі, хлопче? – підхопив молодший і менший кримчак Фатіх. - Ой, дивись, іслам приймати прийдеться…
Петро, який не знав добре турецької мови, лише замріяно посміхнувся і попрямував повз них греблею туди, де вже виднілась його хата з невеличким вишневим садочком поруч.
Наступного дня він весь час перебував собі у своїх думах так, що батько на базарі кілька разів робив йому зауваження. Але Петра невідступно переслідувало казкове видіння тих чорних очей біля чесми, які навіть наснились йому вночі. Він був не те що млявий, скоріше, необачний, що дуже дратувало батька, який ще з часів своєї козацької служби полюбляв відомий тільки йому самому порядок, але всіх у сім’ї привчав до нього. Він вже збирався відправити сина додому, але той рішуче був проти. Батько повів плечима й тоді, коли Петро забажав залишитися і самотужки прибрати їх ятку на базарі. Хоча це було дивно, але Панас Люлька списав все на літню спеку і поїхав додому один. А Петро знов, мов зачарований, попрямував із першими криками муедзина на базарній джамії до своєї схованки біля чесми у надії знов почути чарівний голос володарки зоряних очей.
Цього разу Лейла йшла по воду без пісень. Їй здавалось, що з першим звуком зникне те диво, що прийшло до неї учора і так міцно тримало її у своїх обіймах, яке не давало спати, штовхаючи дівочі мрії у незнані світи, де й птахи співають якось особливо, де на її шляху до щастя розступаються віти дерев і навіть леви поступаються місцем для того, щоб вона дійшла до бажаної мети. А ще вона дуже боялася, що сьогодні у чорному зіву печери вже не буде тих таємничих вогників, і її таке коротке одноденне щастя безсило помре там, біля чесми, упавши у воду біля безпристрасного слова "кісмет".
Але вогні були на місці. Вона одразу побачила їх, їй навіть здалося, що з печери випромінюється не слабке дрижання вогників, а ціле проміння, із яким сонячне не має зовсім ніякого порівняння. Вона від радощів заспівала найулюбленішу свою пісню, і весь час відчувала, як це проміння проникає у глибини її души і невгамовно пестить там щось тепле велике і нескінченне, чого вона досі ніколи не відчувала, бо так сильно хотілось розгорнутися назустріч цьому шаленому вогню, який ринув на неї з печери, і згоріти у ньому без будь-якого залишку. Купаючись у своєму маленькому щасті, Лейла одним відомим їй жіночим почуттям збагнула, що криється за цим промінням, хоча це ще остаточно не прояснилося в її свідомості, але їй було так солодко відчувати все навкруги, від особливого кольору листя на деревах до дивовижних малюнків, яким розписували небо ластівки, і не хотілося йти будь-куди звідсіля, лише б жити у цьому світі, де на тебе дивляться із захопленням чиїсь очі…
Так і почалось найдивовижніше у світі кохання. І Лейла, і Петро мов би розпочали вже двосторонню гру в підглядування, бо одного разу Лейла, котра майже вмирала від бажання розкрити свою таємницю Кісмет-чесми, поспішила до неї раніше і, сховавшись в шипшинових кущах біля стежинки до джерела, побачила нарешті хазяїна палаючого погляду з печери, який, розчервонівшись від бігу, летів сходами до своєї схованки. Тепер вона знала, хто саме стоїть там, у темряві за її спиною і чекає на мить, коли її очі блиснуть зірками у бік печери. Але, як з’ясувала вона для себе трошки пізніше, цього було нестерпно мало. Тоді Лейла почала щодня приходити раніше, щоб зі свого шипшинового сховку знов і знов милуватися красенем-парубком, відкриваючи для себе кожного разу нові докази його привабливості, чи то були замріяні карі очі, чи то рухи його засмаглих рук, чи то милі краплини поту на вусах, що почали пробиватися над вишневими губами, чи, то білозуба посмішка передчуття чергової зустрічі з вродливою півуньєю-турчанкою... А сама кожного разу співала для нього нову пісню, і із завмиранням души і солодким страхом чекала на ту солодку мить, коли він вийде нарешті до неї зі свого темного сховища.
Петро теж безумно хотів цього, але його довгий час щось стримувало. Мабуть, саме ця насолода дочекатися, коли піднявши глечик на плече, ця тендітна і струнка дівчина лише на мить кине швидкий зоряний погляд прямо в його серце, і заважала йому зробити хоча б один крок. А можливо, якась частинка того прозорого муру між двома світами міцно тримала його, натякуючи без слів на неможливість чогось більшого, ніж ці зустрічі очей та таємне підглядування один за одним.
Але одного разу Петро, тремтячи від палкого бажання побачити прямо перед собою ці запаморочливі очі і від страху, що від одного його необачного руху вони можуть назавжди зникнути з його життя, зробив таки перший крок із темряви... Лейла, мов би відчуваючи цей сором’язний рух, завмерла над своїм глечиком, навіть не помічаючи, що вода вже переповнила його і знов почала ховати від людських очей викарбуване на дні слово. Ще бриніла у повітрі луна останніх слів її пісні, і вона нічого не чула навкруги від раптового переляку, бо серцем, всією своє істотою вона відчувала кожний крок, кожний подих того, хто здавався їй в цю мить всім світом, рівного якому нема нічого...
Петро зупинився за нею і чи то з солодким жахом, чи то з невпинним тремтінням бажання побачив, як підіймається його рука, щоб обережно торкнутися дівочого плеча. Він навіть не знав зараз, чи дихає. Здавалось, все на світі зосередилось на цьому рухові і з нетерпінням чекає цього неперевершеного свята першого дотику. І, коли це трапилось, весь світ навкруги зник кудись, час припинив свій біг, а всі звуки щезли, розтанули у всесвіті саме на цю єдину мить. Плече під незвичайно легкою барвистою хустиною затремтіло, і повільно, нетерпляче повільно в його душу линула вся глибина її чорно-зоряних очей. Лейла стояла перед ним, струнка і гнучка, однією рукою підтримувала хустину, щоб та відкривала зовнішньому світові лише її очі, але і цього було достатньо, щоб ніколи не хотілося бачити щось інше. Друга її рука відпустила глечик, і той впав із жалібним металевим зойком на землю, а рука вже підіймалась назустріч його долоні, мов би шукаючи там свого найкращого притулку. І коли Петро відчув прохолодну ніжність її маленьких, витончених пальчиків у своїй руці, трапилось диво. Усе те, що раніше тільки дрімало у глибіні його душі, що інколи обережним натяком зігрівало його серце, раптом спалахнуло невгамовним безмежним полум’ям і ринуло через ці тендітні пальчики до неї, туди, вглиб до серця... А назустріч його загостреним чуттям пливло щось велике, тепле, ніжне і нероздільно чисте, як небесна пісня, як кришталевість води, як нескінченна воля...
Вони ще довго стояли так, з’єднавши руки і погляди, відгородившись від усього світу навкруги своїми почуттями. І тільки, трохи поворушившись, Петро зачепив ногою спорожнілий глечик. Лейла зойкнула, відірвала руку і завмерла перелякана. Нахилившись, Петро підняв глечик, знов наповнив його водою і мовчки простягнув захололій, мов статуя, Лейлі. Та стрепенулась, наче пробудившись від паморочного сну, схопила глечик і побігла геть, намагаючись подолати кров, що хлинула їй в обличчя, та вгамувати ту бурю зовсім незнайомих почуттів, які віднині чіпко володіли її єством...
Тепер вони вже не ховалися один від одного. Тепер кожний з них намагався прийти раніше, щоб із щасливою посмішкою зустріти першим довгождані очі та потім простягнути назустріч руки, щоб водночас відлетіти у світ їх кохання, єдиний у всесвіті, і стояти так нескінченно довго, доки якийсь шум неподалік не роз’єднає їх зустрічних рік тепла і ласки. Їх кохання не мало слів, а навіщо слова, коли розмовляють серця... Навіть іменами своїми вони обмінялись вони десь на другий тиждень цих мовчазних, але шалено щасливих зустрічей. Це вже значно пізніше Петро, проводжаючи Лейлу додому, шепотів їй найкращі руські слова, а у відповідь одержував найкращі турецькі, і не було на цьому світі кращої мови, ніж ці дві...
Панас Люлька дивувався, наскільки змінився його первісток, котрий раніше як міг, уникав роботи на базарі, а зараз просто не міг дочекатися, коли батько зранку рушить свій візок з овочами. Петро зараз значно повеселішав, став справним і спритним, з охотою брався за будь-яке діло і вдома, і на базарі. Повернувшись увечері додому, він брав коня і стрімко зникав у темряві, палаючи небаченим досі натхненним поглядом. Проводжаючи його поглядом, старий Панас, що щовечора виходив у свій вишневий садочок запалити люльку, дивився йому вслід і посміхався у сиві вуса, мовляв, добрячий козачина росте, мабуть, треба вже до осавула йти, щоб той записав Петра у козацький полк.
А ось у Тарека-аги було менше підстав для радощів. Усі в домі побачили, що краса Лейли розцвіла ще розкішніше, що пісні її стали частішими й веселішими, навіть по двору вона ходила якось інакше, в її ході з’явилось більше кошачої жіночості, а очі сяяли яскравіше зірок. Мабуть, треба було вже скоріше домовлятися з чехайєю Енвер-беєм, замислювався вечорами Тарек-ага, дозріла вже дівчина до сімейного життя. Але було й ще одно, що не давало йому спокою: кожного дня донька все раніше збиралася по воду і все пізніше поверталася від чесми.
Одного разу, занепокоєний тим, що Лейли вже давно нема, він вийшов її шукати. Десь на півдорозі до чесми він почув голоси, один із яких належав його доньці, а другий... Невже Аллах допустив, щоб поруч із його незайманою донькою не тільки йшов, а й розмовляв ще нечистий кяфір? Чи то мариться старому мельнику, чи то насправді страшне? Тарек-ага сховався в кущі при дорозі і хвилиною пізніше зрозумів, що його найстрашніші підозри недаремні, він побачив те, від чого його серце майже не розірвалося... Що діялось з ним в кущах, коли Петро з Лейлою проходили повз його сховище, можна тільки уявляти... Але Тарек-ага зрештою вгамував свій гнів і вирішив прослідити хлопця. Обережно, щоб ніхто не помітив, дебелий Тарек-ага крався за обома, а потім й за самим Петром, і коли той під жарти яничар-охоронців перетнув греблею річку, запитав у боснійця Алі, що той знає про хлопця з Козацької гори. Тому було вкрай дивно, з чого це хазяїна млину так цікавить цей парубок, але виду він не подав, лише мовчки показав йому ту хату з вишневим садочком, за дверима якої щовечора зникав парубок. Тарек-ага довго ще стояв понуро, щось в собі ретельно обмірковуючи, і дивився у той бік під здивованими поглядами мовчазних яничар, а потім якось знесилено пішов греблею додому, щось розмірковуючи пошепки...
Наступного ранку він наказав нікуди не випускати Лейлу з подвір’я, а ввечері, після намазу, наважився на те, чого ніколи не робив досі жодний київський турок - він перейшов на козацький беріг.
Старий Панас, котрий тільки-но побачив, як засмучений Петро, навіть не повечерявши, кинувся обличчям вниз на лежанку, зрозумів, що не побачить увечері сина на коні, важко зітхнув і вийшов у садочок на свої вечірні роздуми. Тут він і побачив те, від чого майже не вронив люльку з рота. Саме до нього прямував дебелий турок, поява якого на вулицях Козачої гори була явищем настільки незвичайним, що скоріше Либідь перетворилася б на крихітний ручай. Але, як і всякий поважаючий себе козак, він не дав зрозуміти, що здивований аж до кінчика оселедця, а привітав гостя і запропонував тому місце на лавці поруч із собою. Обидва привітались за всіма звичаями та поважно розпалили люльки, і лише тоді Тарек-ага почав викладати, з чим прийшов. Він говорив спокійно, і хоч на душі в нього все кипіло, він не загрожував, розповів лише про те, що бачив, і повідомив, що через кілька днів віддасть доньку в гарем чехайї, а до того просить Панаса, щоб той стримав на цей строк свого сина від будь-яких спроб перетнути Либідь та заборонив йому навіть наближуватися до млина, бо яничари-охоронці вже мають наказ стріляти по Петру, коли б той зробив бодай крок по греблі. Панас, слухаючи це, весь час хитав головою, добре розуміючи, що трапилось і які наслідки з цього всього можуть бути, поводивши сивими вусами, стукотів люлькою по лавці, а потім поклав Тареку-азі руку на плече та пообіцяв йому зробити все, що той просить. Батьки допалили свої люльки і розпрощались, і Панас, опершись на тин, ще довго дивився на широку і стомлену спину турка, який повільно прямував до греблі, і щось лише йому відоме буркотів собі у вуса...
Наступного дня на два птаха у клітках на світі стало більше. Наскільки стало більше болі і розпачу, знали лише Лейла і Петро. Їм залишалося тільки шепотіти улюблені імена у вікна, що виходили на Либідь, і мабуть, вікна ці й були тими єдиними у світі отворами, крізь які вони могли надсилати один одному свої почуття. Та даремно... На рікою знов панував той міцний прозорий мур, який розділяв від сьогодні не тільки світи, а й закохані серця...
Та їх кохання було сильніше за всі мури на світі. Петро, який два дні гнівно борсався в зачинений кімнатці, вибив увечері шибку і рішуче попрямував до Либіді. Де він знайшов човна, не знає ніхто, але він таки перебрався на турецький бік і як тільки стемніло досить, підкрався до будинку Тарека-аги. Колись Лейла показала йому вікна, за якими вона бачить дивовижні сни, і саме в одно з них влучив камінець, який шпурнула його рука. Лейла наче чекала цього звуку, бо шибки вікна на другому поверсі вмить розчинилися, і у чорному отворі на рожевій стіні з’явилось бліде її обличчя. Здавалось, що вся туга її заплаканих очей виплеснулась у світ назустріч пораненому серцю парубка. Але ці очі водночас засяяли зірками, коли внизу вона побачила Петра у простій сорочці, із скуйовдженим волоссям та стривоженим обличчям, на якому горіли несамовитим полум’ям його закохані очі.
Парубок щось показував руками, на річку, на себе, на неї, потім на своє серце, і Лейла зрозуміла, що він кличе її до себе. Усі сумні думки в одну мить покинули її, і вона, забувши про все на світі, раптом вилізла з вікна. Невідомо яким чином вона опинилась на землі, мабуть, то доля на своїх крилах спустила її вниз і знов з’єднала їх руки. Петро, якому щастя цієї зустрічі затьмарило весь світ, потягнув її за собою, і вони побігли до Либіді, у темряву, де на них чекав човен.
Та куди вони могли втекти? Як і цей ставок на Либіді, світ мав свої межі. Але вони не думали про це, їм треба було залишитися разом, неважливо де, але разом, начебто взявшись за руки, вони опиняться в іншому світі, хай і химерному для всіх, але такому казковому для них самих, вхід до якого відомий лише їх серцям...
В цей час, закінчивши успішно для себе переговори з Енвер-беєм, у доброму дусі повернувся додому Тарек-ага. Але коли він зайшов на жіночу половину і почув плач і лемент своїх жінок, щось у серці його обірвалося. Він увірвався у кімнату Лейли і з жахом утупився у чорний отвір вікна, дошкульно підкреслений фіранкою, яка якось насмішливо тріпотіла на протягу. Тарек-ага десь із хвилину приголомшено стояв, мов стовп, хапаючи ротом повітря, і зрозумів, що тут трапилося, лише тоді, коли протяг загасив таки свічу на стіні. Скільки дозволяло йому дебеле тіло, він висунувся з вікна і, щось почувши, гаркнув щосили на домашніх так, що вмить в будинку та на подвір’ї встановилась мертва тиша.
І тут Тарек-ага почув голоси, які ховались у темряві. Йому на мить здалось навіть, що весь світ навмисне замовк, щоб у ньому звучали саме ці голоси.
- Лейло!
- Петрику!
- Кохана!
- Ти мій! Ти – мій..
Не пам’ятаючи себе від гніву і розпачу разом, Тарек-ага кинувся до млину. Яничари стояли на греблі і зачаровано дивились у темряву, де зовсім неподалік нечітко біліли дві постаті на човні.
- Стріляйте у нього! – охрипло і несамовито загримів Тарек-ага, підбігаючи до охоронців.
- Та куди, ефенді? – спокійно сказав боснієць Алі. –Вони ж там удвох...
- У нього! Та у нього!
- А Ви бачите, ефенді, де саме він? – усе ще намагався заспокоїти його яничар.
- Дай мені рушницю! – і Тарек-ага вихопив із рук у того зброю.
Течія поволі наближувала човен до дамби, і постаті на ньому все більше прояснялися. Тарек-ага підняв рушницю і почав шукати оком найголовнішого у цю мить свого ворога.
- Татку, що Ви робите? – раптом почув він переляканий голос доньки, і перед його очима затріпотіла якась біляста запона, може, то були сльози, він не знав. Але...
- Відійди, доню! Благаю! – через міцно стиснуті зуби прохрипів Тарек-ага, не опускаючи рушницю.
- Ну що ж, стріляйте! – раптом почувся з темряви спокійний, як смерть, голос Петра, котрий піднявся у човні, заслоняючи собою Лейлу, що зщулилась від жаху і сліз. – Стріляйте, бо мені все одно без неї не жити...
Руки тремтіли у старого Тарека-аги, він вже зрозумів, що не вистрілить, але рушниця мов прикипіла до його рук.
- Тоді і в мене стріляйте, татку! – продзвеніло раптом холодно і рішуче у темряві.
Лейла повільно піднялась у човні і, скільки могла, заслонила собою Петра. Через темряву вистрілили морозні блискавки її погляду, чого Тарек-ага ніколи не бачив досі в очах доньки. Він осів на коліна, бо вже не могли тримати його ноги, рушниця випала з рук, і з пересохлого горла ніяк не міг вирватись на волю бодай один звук. Він тільки ворушив губами і тягнув до доньки тремтячі руки.
І раптом човен перекинувся.
Лише один сплеск, і ані єдиного звуку більше. За одну єдину мить Петро і Лейла зникли назавжди. І важка мертва тиша впала на все навкруги.
Не чути було протяглого стогону Тарека-аги, не чути було тупоту Панаса Люльки, котрий вже біг до млину від своєї хати, не чути було ані чого. Тільки пустий перевернутий човен тихо вдарився по греблі, і з-під нього випливла на чорну поверхню води легка барвиста дівоча хустина...
Кілька днів по тому до греблі прибило тіла Петра і Лейли. Яничари-охоронці, які витягли їх із під колеса млину, хотіли спочатку віднести тіла рідним, але розірвати обійми закоханих так й не змогли. І моторошно було туркам дивитися на те, як уста обох були міцно притиснути одне до одного, наче смерть подарувала їм перший і останній поцілунок. Щось проснулося у зашкарублих серцях яничар, і, порадившись між собою, вирішили вони не віддавати тіла рідним та й взагалі нікому про свою знахідку не говорити.
- Всевишні у них різні, а рай – один, - сказав боснієць Алі, коли вони принесли тіла до печери біля Кісмет-чесми і засипали навіки вхід до неї. – Хай живуть вони у своєму раю удвох... Вважаю, аллах нас зрозуміє...
Невтішні Панас Люлька і Тарек-ага щовечора приходили на греблю й дивилися мовчки на темні води Либіді, туди, де зникли їх діти, та не одну годину палили свої люльки, час від часу важко позіхаючи. І лише на початку зими, коли перший лід торкнув водну гладь, Тарек-ага промовив перші за весь час слова.
- Хочу піти в хадж. Але до цього, мабуть, треба збудувати тут місточок. Хай їх душі принаймні на ньому зустрічаються...
Панас підняв на нього повні сліз очі і вперше за всі часи простягнув йому руку.
Сьогодні ми не знаємо, що сталося далі з батьками Петра і Лейли. Уже давно нема й сліду від млина і греблі, на місцях їх домів височать сучасні будівлі, але вони виконали своє слово і залишили після себе невеличкий кам’яний місточок, по якому можна пройти тільки удвох. А на середині моста, саме над тим місцем де перекинувся човен закоханих, на невеличкому круглому майданчику викарбуване двома мовами одне слово – кісмет і доля.
***
* Козацька гора – історична місцевість в Києві між р. Либідь і Печерськом. Здобула сучасну назву в 2 пол. 17 ст., коли тут були розміщені козацькі полки у противагу турецькій залозі на іншому березі Либіді. Сучасного виду набула на поч. 18 ст. у роки петровської забудови міста. Визначні місця: Козацьке поле, вул. Кримський Шлях, Мариїнська церква, Вишнева вулиця, будинок Дюбуа-Підкуймухи, Петровський дуб, Політехнікум, місток кохання на Либіді (Кісмет-місток).
** Райя – мусульманське презирливе прізвисько християн (тур.)
*** Чехайя – помічник візира (тур.)
* Кісмет – доля (тур.)
* * * * * * * * * *
5. Полiт Хрещатика
Олесь з Боженкою стояли на маленькому кам’яному місточку, повертаючись в думках із давньої легенди у наш час, і дивились на набережні, які гомоніли з обох боків Либіді буденним міським життям. За рядами лип, що тягнулись вздовж берегів річки, неслись у зустрічному напряму і буркотячи на подібних собі та пішоходців візниці, а за цією течією галасливого міського перевозу мліли в полуденній спеці охайні будинки з верандами і вилазами*, причепуреними квітковим розмаїттям. По розжарених придоріжжях поспішали кудись у своїх справах заклопотані й діловиті, як мурашки, перехожі. Навіть і вздовж поруччя набережних люди прогулювались так, начебто шалений вир ділового київського життя захопив і їх у свій полон та примусив мовчки йому підкоритись. І важко було уявити собі, що три сотні років тому тут панували тиша й спокій.
- Тепер цей місток і Кісмет-чесма стали місцем для закоханих, - сказав Олесь, спостерігаючи, як Боженка замріяно дивилась у міську даль. – Спочатку треба удвох напитися води з чесми, а потім прийти сюди, на місток, і поцілуватися саме над цим словом...
- Мабуть, у кожному місті є таке місце, - повернулась до нього вона і подарувала один із тих своїх поглядів, від яких світ розквітав радістю. – У нас, у Брні, таким місцем є парк під Шпільберком...
- Цікаво, чи місця створюють легенди, чи, навпаки, легенди створюють місця... – замислився він, дивлячись на блакить неба, що віддзеркалювалась у либідьській воді.
- Ну, це твоя особиста думка, - посміхнулась Боженка. – Хоча, в неї є свій сенс. Та знаєш, мені якось дивно, чому автор проклав залізницю саме тут, а річку зменшив аж до брудного ручаю?
- Інший вимір, інші місця, інші легенди. У нього теж був, до речі, місток закоханих, але той знаходився десь на дніпровських кручах. А щодо залізниці... – замислився Олесь. – Просто тут усе залежить, від якого міста починається її будівництво. У всіх країнах воно ведеться від столиць. За книгою Київ колись був провінційним містом у Російській імперії, а тому залізниця через нього тільки проходила, а починалась зі столиці, із Москви. Там, мабуть, і було кілька брам**, як у нашому Києві. А той Київ був лише проміжним містом на південно-західному шляху... Тому залізниця мала його пересікати. Можливо, шлях вздовж Либіді і був найбільш зручний, бо брама має розміщатися не так уже й далеко від центру міста.
- А автор чомусь вибрав для брами таку чудернацьку назву – вокзал...
- А він узагалі, якщо ти помітила, використовує багато слів іноземного походження, - ухопився за благодатну тему Олесь, бо вона була близька основній темі його наукових досліджень. – Уяви собі, наприклад, площину, на якій зосереджені, скажімо, чотири країни з чотирма мовами. Ну, наприклад, Англію, Францію, Русь і Туреччину. А ще візьмемо чотири сторіччя, та пронесемо крізь них цю саму площину. Бачиш уже цю об’ємну споруду? А тепер подивимось на це з точки зору науково-технічного розвитку цих країн. Якщо, скажімо, перші сто років більшість науковців, що роблять видатні відкриття, зосереджена в Туреччині, наступні дві сотні років - у Франції, і останні – в Русі, то у англійської мові не буде жодного свого визначення цих винаходів, вона буде позичати їх із тих мов, що належать більш технічно розвиненим країнам. Визнач цю насиченість вченої думки у якомусь кольорі, зазнач ступінь цієї насиченості яскравістю кольору, а потім подивись на це через наш об’єм... І побачиш ясно самодостатність всіх цих мов. Там, де менш за все яскравість кольору, мова активніше позичає нові слова...
- Отже, автор хоче сказати, що та Україна, а раніше Росія, були весь час осторонь наукового розвитку? – припустила Боженка.
- У цілому, мабуть, так... - замислившись на мить, відповів Олесь. – Для попередніх даних достатньо взяти одну главу книги і підрахувати кількість слів іноземного походження, а потім поділити на загальну кількість слів глави. А для порівняння взяти одну з книжок про наше життя і зробити те ж саме. Побачиш, яка буде різниця.
- А знаєш, що мене вчора зацікавило? - божественно змахнула віями вона. – Перекладати на руську мову вигадані автором слова...
- Та тут цілий словник скласти можна, - посміхнувся він. – Хоча, припускаю, автор перш за все створив такий словник для себе...
- Отже, цей вокзал був десь там? – Боженка показала рукою у сторону Краківської площі.
- А тут стукотіли колесами потяги і, мабуть, добряче заважали спати мешканцям будинків на Козацькій горі...
- Вона за книгою не називалась Козацькою, - спіймала його на змішуванні вимірів вона.
- Твоя правда, Боженко. Я, мабуть, вже живу десь між цими двома світами...
- Я теж...
- Тоді повернемось у наш світ, - рішуче сказав Олесь і потягнув свою чарівну супутницю за собою. – Бо пообідати ми можемо тільки у нашому...
За обідом у затишному шинку на Петровських Алеях вони повернулися до теми позичання слів. Філологів небезпечно залишати удвох, бо вони неодмінно зануряться у нетрі своєї науки, тим більш, що книга надавала Олесю та Боженці багато тем для роздумів. Але вони говорили про свій вимір. Про вторгнення в руську мову цілої армії турецьких слів у перші десятиріччя існування козацької держави, про захват Петра Романова від Європи і наслідки цього для руської мови, коли він привіз звідтіля для розбудови Києва й Злуки тисячі іноземних майстрів. Про пізніші часи, коли Велика Злука почала славитися науковими відкриттями, і вже нові руські слова почали поповняти європейські мови та витісняти з руської мови позичені раніше іноземні. Це нагадувало цікаву гру: Олесь називав слово і дивився на Боженку, яка зводила очі догори і безгучно ворушила губами, а потім, радісно посміхнувшись, випалювала вдалу заміну. А потім непомітно для себе вони відійшли вбік від узятої теми, згодившись наприкінці з припущенням, що руська мова могла називатись сьогодні українською, як це є в книзі, якби Богдан Хмельницький з Виговським не почали відтворювати в Києві центр православ’я, назвавши свою землю у противагу Московії, котра на це зазіхалась, Київською Руссю.
Трохи пізніше, коли Боженка мило розправлялась з величезною кулькою морозива, вони вирішили відкласти всі розмови щодо мов на початок навчального року, бо так можна було і заплутатись в тенетах мовознавства і за цим проґавити щось дуже важливе, яке мало відбутись, а це Олесь з Боженкою добре відчували в глибині душі. Вони знов повернулись до книги, котра спонукала їх на нові дослідження Києва, з посмішкою пригадавши так яскраво виписаний в книзі та незрозумілий їм виступ на площі перед київською брамою керівника одного з таборів про якогось кота з дивним іменем.
Розмова про це перейшла разом з ними в Олесеву візницю, котрою вони дісталися до місця того самого вокзалу з книги, а звідтіля відправились шляхом героїв з іншого виміру до Хрещатика. Олесь з Боженкою їхали, намагаючись уявити собі ботанічний сад на місці Малої Праги, Володимирський собор там, де дивляться зверху на чеське містечко русалії з будинку Бісмарка, і саму вулицю, яка носила за книгою ім’я великого поета. В тому вимірі Тарас Шевченко був великим народним поетом, мабуть нелегка доля відірвала його від живопису, та у Великій Злуці він був живописцем, широко знаним у всьому світі, бо його полотна цінились на рівні Тиціана, Рубенса й Рембрандта. А там, де уява автора книги побачила пам’ятник якомусь Леніну, Олесь звернув на підземну стоянку, де вони знов вийшли з візниці, оскільки у цьому вимірі Хрещатиком можна було прямувати тільки пішки.
Хрещатий яр почав забудовуватися ще при Хмельницькому. Тут сходились шляхи з Княжої гори та Печерської Лаври, з іншого боку сюди можна було дістатися з Козацької та Турецької гір, а з Подолу, де у ті часи здебільшого жили корінні кияни, теж підіймався сюди узвіз. Пізніше Іван Виговський надумав розмістити тут світську середину міста. За його задумом, на Хрещатику мали стояти урядові будинки навкруги великого майдану для козацьких рад. Але згодом урядові служби перемістилися на гору, до гетьманського палацу, та й козацькі ради прийняли новий вигляд, перетворившись у вибори, а Хрещатик зайняли торговці, котрі відкрили тут безліч дрібних крамниць. Деякий час на початку вулиці гомонів доволі великий ринок, намагаючись протистояти Балган-базару на Турецькій горі й ринку на Подолі, та не витримав суперництва і зник у часі, поступившись місцем майданчику для кінних ігор.
Але після створення Великої Злуки все тут змінилося. Петро Романов з характерною для нього завзятістю почав велике будівництво в Києві, від якого дісталось й Хрещатику. По-перше він власноруч накреслив план майбутньої середини міста, вказавши на ньому, де саме на Хрещатику мають бути будівлі Колегії, Міської управи, Академії наук, Кунсткамери, Університету, двох театрів - європейського та руського - один проти одного, Палацу мистецтв та великий плац для військових парадів, а потім дуже ретельно почав вивчати креслення споруд французьких архітекторів, яких він запросив до Києва для будівництва серединної частини міста. І, якщо до будівель Петровських Алей у нього не було будь-яких серйозних зауважень, то у відношенні Хрещатика Петро був настільки прискіпливим, що, бувало, креслярські інструменти та самі аркуші креслень літали по гетьманській світлиці за переляканими французами, коли його щось не влаштовувало...
Будівництво затягнулося, і Петро так і не побачив свого Хрещатика. Свій сучасний вигляд ця вулиця-майдан отримала вже набагато пізніше його смерті. Усіх торговців з Хрещатика вигнати не вдалося, вони і по сьогодні ведуть свої справи у сучасних крамницях на одному з боків вулиці, але значення культурно-світської середини столиці так за ним і залишилось. Лише плац для парадів на початку 19 століття був перетворений у вулицю-сад з чисельними водограями, в котрих улітку галасливо плещуться діти...
- Мабуть, Хрещатик у книзі був не таким широким, - припустила Боженка, коли ми вийшли на його середину. – Бо тієї кількості наметів, про які там ідеться річ, тут було б і непомітно. Та і людей тут може розміститись принаймні втричі більше...
- Так що? Пошукаємо те місце, де був Майдан Незалежності? – озираючись, сказав Олесь. – Це має бути десь поруч руїни старих воріт...
Вони дістались до місця, де Хрещатик трохи розступається вшир, туди, де на маленькій площі можна було спуститися сходами до руїн старовинного входу у княже місто на горі, і не те що розгубились, а просто уявити собі не могли тут якісь підземні скляні споруди, колону з жінкою нагорі, місток через вулицю, тисячі людей з прапорами та ті будівлі з дивними назвами, котрі згадувались у книзі. Тут було затишно. Затишно, мабуть, завдяки спорудам Кунсткамери й Академії наук, проміж яких уходила вгору малолюдна Софіївська вулиця. Люди тут були непомітні, перш за все у очі кидались величні колони будівель, начебто лише вони та два мовчазних леви біля входу до Кунсткамери наголошували на свою головну роль у цьому місці. З протилежного боку вгору підіймався сад із водоспадами, і там, на горі, блищала чудернацькими вікнами будівля Музею сучасних мистецтв.
- Дивно... – дивлячись у райдужні переливи водоспадів, промовила Боженка. – Петро, мабуть, хотів, щоб тут панувала сама велич, а замість неї головна володарка тут – тиша.
- А мені інколи здається, що велич була тут певний час, - відгукнувся Олесь. – Тільки з часом місто її переросло. Київ росте й змінює наголоси. Петро бачив середину тут, а нею стали Петровські Алеї. В Малій Празі своє життя, а в Амстердамі – своє. А може він хотів іншого?
- Дивись! – раптом штовхнула його в бік зчудована Боженка.
Олесь знав, що саме вона побачила. Рівно о четвертій годині пополудні на другому поверсі Кунсткамери відкриваються двері, і довгою верандою, що тягнеться вздовж усієї будівлі, повільно рухаються постаті всіх гетьманів Великої Злуки у повний зріст. Кияни вже звикли до цього дива, але інших злучан від такого видовища відірвати важко, поки вони не побачать всіх тих, кого висунули в гетьмани їх рідні країни. Боженка дивилась на це, широко розкривши очі, і намагалась назвати всіх керманичів Злуки. І хоча це зробити не так легко, бо запам’ятати всі сімдесят два прізвища представників всіх злуцьких країн може далеко не кожний, Боженка майже впоралась з цією задачею, не пригадавши лише Саарінена* і Махмуда Аббаса**. Вона дочекалась чехів Горака і Масарика***, радіючи як, дитина постаті кожного, і вже після того, як гетьманська хода закінчилась, кинула на мене веселий і вдячний погляд.
- Скільки ще несподіванок ти приготував для мене? – поцікавилась вона з жартівливою підозрілістю. – Ти ж навмисне це робиш, чи не так?
- Хіба ж так не цікавіше? – посміхнувся Олесь. – У кожного міста є свої загадки, свої легенди, свої жарти. Якщо звикнути до них і сприймати як якусь буденність, місто на тебе образиться. Воно одразу ж відвернеться від тебе, перетвориться у звичайні кам’яні джунглі, в яких людина перетворюється в мурашку, і навіть найдивовижніші витвори його майстрів не подарують твоїм очам, твоєму серцю свою душу. І ти вже не відчуваєш тоді його суті, його дихання, його співу. А воно варто твоєї любові... Зараз ми пройдемо далі, і твоє почуття Хрещатику повністю зміниться. А тоді вже скажеш мені, що саме і є його головною рисою...
Вони рушили вулицею далі, розглядаючи будівлі обабіч. Тут, де зустрічаються шляхи з Подолу та Печерську, за книгою була Європейська площа. Мабуть, саме тут був єдиний, хай і не зовсім чіткий, збіг обох вимірів: Великозлуцький Народний дім стоїть на місці книжкового Українського дому. Тільки цей, скоріш за все, був збудований набагато раніше. До того ж творіння великого Корбюз’є**** сильно відрізнялось від опису тієї будівлі в книзі. Візниці з гори вниз і назустріч прямували тунелем під Хрещатиком, а він тут і не закінчувався, а вів далі, відрізавши добрячий шмат від гори на своєму шляху. Ще петровські майстри зробили так, щоб надати Хрещатику відчуття легкості, щоб він виривався в повітря, вивівши його за межі кручі метрів на тридцять вперед, завдяки чому здавалось, що ця вулиця веде саме в небо. Навіть і корінному киянину кожний раз здається, що варто зробити лише кілька кроків, а земля вже втекла кудись далеко вниз, до Дніпра, і ти вже прямуєш крізь повітря, відчуваючи не тільки власну легкість, а й неймовірне прискорення у просторі цієї тихої на перший погляд вулиці. І, щоб краще зрозуміти це прискорення, сказав Олесь Боженці, варто лише пригадати шляхи, що створюють Хрещатик, саме цим своїм злиттям епох і цивілізацій розганяють його і запускають у цей казковий політ над землею...
- Дійсно, відчуваєш себе птахом, - прошепотіла приголомшено Боженка. – А ще, коли дивишся на цю бронзову постать Петра на самому кінці, котрий у своїх думках там, попереду, в небі, починаєш їх чути... Чи він летить думками до себе в Московію, чи взагалі його зве до себе нескінченний простір...
Олесь мовчав і дивився на захоплене обличчя Боженки. Вона й сама була зараз птахом над Дніпром, стоячи на самому краю, з золотистим волоссям, яке жваво розвівав їй дніпровський вітер, зі стрункою спрямованістю в прозорість безхмарного неба. Здавалось, що варто їй зараз було розвести руки, як вони перетворились би в крила, і вона б злетіла. Злетіла б як пісня, як захоплення душі, як стрімкий щасливий погляд кохання. Він знав, відчував всією душею, що саме зараз, в цю мить, вона нарешті, зрозуміла Київ...
Це був геніальний задум Петра, у порівнянні з яким усе, що було збудовано в його часи, здається другорядним і буденним. Бо саме тут, злетівши разом з Хрещатиком у небесний простір над метушливим Подолом, над богемним Амстердамом, над чудернацькими теремами й церквами Нової Московії і над піднебесниками Нового міста, починаєш розуміти велику силу свободи, свободи особистої і народної, державної і всього всесвіту, тієї свободи душі, яка дарує нам велике й щасливе натхнення життя.
Боженка ще довго стояла так, злітаючи душею в небесні простори, а потім раптом повернулась до Олеся, і з її очей, повних небесним щастям, покотились по щокам дві маленькі сльозинки, котрі сяяли у сонячному промінні краще за всі діаманти світу. Це були сльозинки щастя, неповторного захоплення й радості від неперевершеності життя. Її переповнена почуттями душа просто бажала віддати йому своє дивне струміння, вона нестримно ринула теплом і щастям до його серця, і він умить зрозумів це особливо чітко. Боженка кинулась Олесю в обійми і притулилась мокрою щокою до його плеча.
- Любий мій, - прошепотіла вона тихо, але Олесь почув це всією душею. – Дякую за те, що ти є, що є Київ, що є... Поцілуй мене...
І він її поцілував... І не було у світі нічого найкращого, ніж зрозуміти, що ти кохаєш найпривабливішу у світі дівчину, яка разом з тобою летить над всесвітом, і що цей політ - назавжди.
***
* Вилаз – балкон
** Брама – вокзал. Сьогодні в Києві вісім залізничних брам: Львівська (1816) біля Краківської пл., Московська (1818) в Новій Московії, Кримська (1820) біля Кримського моста, Шведська (1821) на Подолі, Ляська (1830) на Сирці, Валаська (1839) на Турецькій горі, Балтійська (1853) поруч зі Шведською брамою, Волзька (1875) у Новому місті.
* Саарінен Пааво – гетьман Великої Злуки в 1845-50 рр. Представник Лапландії.
** Махмуд Аббас - гетьман Великої Злуки в 1915-20 рр. Представник Міжріччя.
*** Горак Іржі - гетьман Великої Злуки в 1855-60 рр., Масарик Томаш - гетьман Великої Злуки в 1925-35 рр. Представники Чехії.
**** Корбюз’є Шарль – визначний французький архітектор, який працював у Києві в 20-30 рр. 20 ст. За його кресленнями зведені будівлі Музею сучасних мистецтв, Наукового книговища, Народного дому, піднебесника “Небесний Птах” і Посольського містечка в Києві, Магістрату в Полтаві і Храму всіх вір у Пристані.
* * * * * * * * * *
6. Юдей i гетьман
Мапа Київської Русі часів Івана Виговського нагадувала собою великого птаха з розпростертими крилами, що летить на північ. Одне його крило вдавлювалось під ребра Московського царства, друге встромлялося в тісну щілину між польськими та цесарськими землями. Положення молодої держави було все ще хитким. З усіх боків її оточували країни, відносини з якими важко було назвати приятельськими, скоріше вони нагадували стан такого собі напруженого миру.
Короткочасне перемир’я з поляками трималось лише завдяки союзу зі Швецією, який удалося вчасно заключити. Руський посланник там, чернець Данило Ольвеберг, робив усе можливе, щоб загроза для Речі Посполитої від її північного сусіда була сталою і відчутною. Невдовзі після смерті Хмельницького Виговському вдалось заключити і угоду з Московією, але вона не була міцною, і в будь, який час московіти могли спростувати її та об’єднатися з поляками, щоб почати військові дії чи проти Швеції, чи проти Київської Русі. Польська шляхта все ще дивилась на подніпровські землі як на законний шмат своєї землі, котру відібрали в них непокірні кмети, і весь час чекали на вдалу нагоду помститися за всі свої образи. Легше було на півдні та на заході. Цесарія цілком погрузла в боротьбу з Портою за балканські простори, і їй зараз майже не було діла до Київської Русі, тим більш, що козацька держава старанно виконувала всі умови угоди із султаном і надавала тому військову допомогу в боях із цесарськими вояками. Кримське ханство, пов’язане обіцянкою Стамбулу більше не чіпати козацькі землі, завдавало шкоди південним московським околицям, залучаючи до своїх наскоків запорізьких козаків-розбишак. Отже, було відносно тихо на берегах Дніпра, та в будь-яку мить цей нестійкий спокій міг вибухнути кривавим сполохом.
Таке положення вимагало від молодої держави не тільки постійної підтримки війська у бойовій готовності, а і серйозної роботи посланників у всіх країнах, від котрих можна було чекати раптової відмови від діючих угод. Генеральний осавул Петро Дорошенко, мабуть, вже й звик до своїх подорожей у Москву, де, бувало, сидів місяцями, щоб направити погляди царського двору виключно на польські кордони. В Стамбулі ж постійно сидів Юрась Хмельницький, одноліток султана, котрий якось непомітно став для того добрим товаришем чи то в перегонах вершки, чи то на полюванні, чи, то в довгих бесідах вечорами в султанському палаці Топкапи. Іван Виговський ретельно підбирав потрібних для цієї нелегкої роботи за кордонами Русі людей, і це поступово приносило свої плоди: рок за роком Київська Русь уникала військових дій на своїй землі. А там, де панує мир, завжди проростають паростки майбутнього. Отже вже не перший рік подніпровські землі родили жито, збільшувались міста, а в під солом’яними дахами руських хатинок дзвеніло все більше веселих пісень.
Та чогось такого, щоб раз і назавжди зміцніло Русь, як булатну сталь, все ще не вистачало. До того ж були ще й негаразди серед самого козацтва. Не всі сприйняли союз із султаном, як необхідну міру для збереження молодої держави. Серед частини козацької старшини, котра мала значний вплив на незаможне козацтво, панувала вперта думка, що ця угода назавжди обусурманить православну землю, що присутність турецьких залог на руській землі є зрадою, що краще йти під московського царя, бо який би він не був, але був своїм, православним. Розумні люди знали, що тут не обходиться без впливу московських наушників, котрі в останні роки частенько з’являлись на Лівобережжі, підбурюючи окремі козацькі залоги на непокору гетьману. Та силою все одно не вб’єш думки, тому потрібно було знайти такий шлях, який змусив би ці думки просто розтанути.
Іван Виговський ще за Хмельницького встиг зробити необхідні кроки, щоб не допустити втрати того, що було здобуто великою кров’ю у роки визвольної війни. По-перше, гетьманські посланники зуміли вмовити Константинопольського владику на створення Київського патріархату, чим удалося підкупити самолюбність напрочуд обережного митрополита Сильвестра Косіва. Той, насправді, нічого визначного за два роки у новому сані й не зробив, але це був уже початок. Наступний патріарх, Йосип Тукальський зумів подолати той розрив між церковною верхівкою та рядовим духовенством і налаштувати їх на обережну й взаємовигідну терпимість до неправославних вір. До того ж удалося використати суперечки серед церковників у Москві, забезпечивши цим можливість переманити на бік нового патріархату тих, кого неодмінно торкнулися би вже назріваючі в Московському патріархаті зміни.
А щоб якось пригасити бажання промосковської старшини віддати Русь у царат Олексія Романова, Виговський умовив Богдана відкрити південні кордони для збіглих кріпаків з Московії, надати їм землю та скласти з них вдячні полки, щоб ті стали стіною на кордонах зі східною державою та наганяли жаху на тих, кого так уперто тягло до Москви. А ще вдалося встановити добрі зв’язки з козацтвом Дону та Слобожанщини, яке уважно слідкувало за становленням руської держави, трохи заздрячи успіхам сусідів.
По-третє, Виговський випестив невеличке, але справне військо таємних бійців, які роз’їхались по сусідських країнах і підговорювали до співпраці необхідних людей, котрі мали, хай і не сьогодні, хай згодом, але в будь-якому випадку принести значну користь молодій руській державі. З часом такі необхідні люди з’явились і в Порті, навіть в оточенні великого візира Мехмед-паші, і в Московії серед впливового боярства, і серед високої шляхти у Польщі і Литовському князівстві.
Коли Богдан пішов із життя, Виговському стало набагато складніше. З Богданом він міг зачинитись у світлиці й годинами сперечатись з ним, доводити своє, згоджуватись чи ні. Думки й поради Богдана були важливі для Виговського, але зараз цього дуже не вистачало, зараз новий гетьман повинний був приймати найважливіші рішення сам. Були у нього добрі помічники, як, скажімо, Петро Дорошенко, але тепер уже той сам мав прислухатися до порад гетьмана, який тільки зараз зрозумів важку долю керівника держави. Високий, чорнобородий Іван Виговський довгими вечорами з похмурим обличчям сидів за столом і весь час щось обмірковував, відмовляючись часом і від їжі.
Іноді, коли думки вже занадто переповнювали його голову, гетьман залишав задушливі кімнати своїх покоїв і виходив на свіже повітря. Приємно було підставити обличчя під дніпровський вітер, стоячи на кручі, або просто посидіти на якомусь пагорбку неподалік від хатинки, яку колись Хмельницький обрав для своїх покоїв. Виговський такі свої прогулянки називав для себе ковтками життя, бо було в них щось таке, від чого його серце не тільки заспокоювалось, а й раділо й звало до нових звершень. Він полюбляв пройтись увечері і вуличками Гетьманської слобідки. П’ятнадцять років тому, коли Богдан вирішив розмістити на цій дніпровській кручі гетьманську канцелярію, тут майже не було будівель. Та з часом поруч із хатинкою гетьмана з’явились не тільки урядові будинки, а почали селитись і всі ті, хто в них працював, та й козацькі старшини вважали за необхідне мати свої оселі поближче до гетьманської. Зазвичай ці вулички були заповнені людьми і хоча не гомоніли так сильно, як, скажімо, подільські чи турецькі, та все одно вирували своєю, лише їм притаманною діловою заклопотаністю. Натомість у передвечірні години, коли в канцелярії зачинялись двері, тут ставало тихо, і лише самітні постаті виникали з сутінок назустріч гетьману, який таким само одинаком неспішно йшов вулицею вздовж невисоких тиночків під вишневими деревами.
Інколи Виговський спускався з гори до Кловського майдану і прямував на Хрещатик, де вже почали з’являтись перші будівлі. Він завжди ходив сюди один, намагаючись бути непомітним серед різношерстого київського люду, який із самого початку будівництва кучкувався на Хрещатику й вечорами.
Саме тут одного разу зустрів він відомого лихваря з Подолу, юдея Ефраїма, котрий мріяв перебратися зі своїм ділом до майбутнього центру міста. Для цього треба було мати дозвіл від самого гетьмана, але до Виговського лихваря чомусь не підпускали, незважаючи на його терпляче сидіння у гетьманських передпокоях. Знавши про нечасті прогулянки Виговського до Хрещатику, Ефраїм вечорами чекав на того і там, щовечора сидячи на поваленому дубі біля майбутнього будинку магістрату і склавши маленькі білі руки на колінах. І коли ця нагода нарешті трапилась, він включив усю свою кмітливість, швидко покинув свою засідку, забіг трошки наперед і зумів начебто ненароком зіштовхнутися з гетьманом таким чином, щоб той почув свою провину за власну неуважність.
- Чимось можу допомогти вельмишановному пану? – поцікавився юдей, коли Виговський, викинутий зіткненням із невідступних своїх думок, мимоволі вибачився. – Бачу думок у Вас, хоч греблю гати...
- Про греблю, це вірно, - посміхнувся гетьман, дивлячись на вже немолодого маленького чорнявого чоловічка з жвавим поглядом, який мов би ставив мітку на всьому навкруги. – Цікаво, чим же можеш ти допомогти?
- А Ви, пане гетьмане, запитайте, у якій справі, - побачивши гетьманську посмішку, осмілів Ефраїм.
- А хоча б у державній, наприклад, - Виговському явно почало подобатись це незвичне для гетьманської буденності положення. – Ти хто?
- Я? – від того, що гетьман не погребував спілкуванням із юдеєм, аж підскочив той. – Я – Ефраїм, кращий лихвар на Подолі. Так люди говорять…
- То ж, мабуть, і гроші рахуєш добре?
- А як же? Тому, звісно, й кращий...
- Тоді, лихварю, скажи мені хоча б таке... – на мить замислився Виговський. – Як, скажімо, мені калитку* державну краще наповнювати?
- Ой, пане гетьмане, та тут і думати годі! – сплеснув долонями юдей. – Якби Ви мене про те, як московського царя обдурити, запитали, я б ще подумав. А тут... Сказати?
- Кажи, лихварю...
- Тоді сядьмо тут, - юдей показав на повалений дуб і почекав трошки, поки Виговський не сів на кремезний стовбур. – Ви можете на мене ображатися та й шаблею в капусту порубати, але у лихварстві Вам би щастя не було. Бо що робить лихвар? Бере обручку за гріш, а продає за два, а якщо камінець якийсь в обручку ту вправить, то й за всі десять віддасть. А Ви за гріш берете, та й за гріш віддаєте, якщо не менше. Та ще при цьому чекаєте, коли Вам ту обручку принесуть. А треба зробити так, щоб не Ви чекали, а до Вас з обручками всі бігли. Чи важко зробити так, щоб й найбідніший козачина до Вас із радістю свою копійчину ніс?
- А як же це зробити, лихварю? – посміхнувся гетьман.
- А Ви їм більше волі дайте. І не на день, а назавжди. Від чого ось московські кріпаки на Слобожанщину тікають? Чи від волі? Московський цар, мабуть, у них волю вкінець відібрав. А коли воля є, інколи і землі своєї не треба, лише б воля була... Вільному можна і в найманцях у панів робити, але так, щоб платня за це добра була. Тоді кожний ту копійчину за те, що волю даєте, Вам принесе, а коли треба буде, то й із шаблею ту волю боронити піде. На Вашому боці. І ніхто тоді його на свій бік не перетягне ані словом, ані вірою. Зробіть так, і багаті будете, і ніхто державу таку не здолає.
- Дуже ти впевнений, дивлюся... – зітхнув Виговський.
- А хіба ж усі питання шаблею вирішуються, пане гетьмане? – аж підскочив із дерева Ефраїм. – Гроші всьому голова. Шабля – це вже останній засіб. Бажаєте Москву здолати – зробіть, щоб кожний кріпак сюди за волею біг, бажаєте Краків до ніг покласти – переманіть сюди їх збіднілу шляхту. Коли воля є, вона самого тебе у межі ставить. Але – воля. А з копійчин тих й багатство складається. Та й коли обручку цю продаєш за десять грошів, то і турків примусити піти з торбами – справа, що не варта й дірки від бублика...
Виговський, посміхаючись у бороду, дивився на раптом помолоділого від запалу юдея і щось собі міркував.
- А що тобі треба, щоб ти свою копійчину мені приніс?
- А мені й будиночка тут ось досить буде, - умить налилися хитрістю лихвареві очі. – Та знати, що спокійно жити можу, що ніхто не розорить злою волею...
- А ти приходь завтра пополудні до мене у канцелярію, - піднявся з поваленого дуба Виговський. – Зможеш те ж саме перед моєю старшиною сказати?
- А чого б і ні, якщо живим залишите... – посміхнувся хитро Ефраїм.
- Залишишся, - розсміявся Виговський. – Ще й на будиночок тут життя вистачить...
- Біля магістрату, пане гетьмане, біля магістрату...
- Та хоч і біля мене, на горі...
- Ні, вельмишановний, - посерйознішав лихвар. – Гора – гетьману, а грошам – Хрещатик...
На цьому гетьман і лихвар розпрощалися та пішли кожний своїм шляхом. Вони і не знали, що ця бесіда матиме дуже важливі наслідки для Русі. Та хіба ж ми самі знаємо, чого варті наші випадкові зустрічі...
Виговський цієї ночі знов засидівся майже до ранку, але цього разу на його чолі не було зморшок утоми. Навпаки, очі його сяяли молодим запалом, а по губах весь час блукала легка посмішка. Щось було в тих словах смішного юдея, який зустрівся йому ввечері на Хрещатику. Він не визначав для себе, чи то була правда, чи новий ковток життя, але відчував, що слова ці глибоко запали в гетьманську душу.
Наступного дня гетьманська канцелярія нагадувала пробуджений вулик. Ще з ранку завітали до гетьмана гості з Дону на чолі з Фролом Разіним, яких супроводжували Петро Дорошенко з молодим сотником Іваном Мазепою, потім почала збиратися старшина, рівно пополудні до гетьманської світлиці важно прослідував патріарх київський Йосип Тукальський, і лише слідом за ним у передпокої обережно зайшов і лихвар Ефраїм, пострілюючи у всі боки неспокійним, але уважним поглядом. Уперше його тут зустріли як бажаного гостя, провели у світлицю й посадили, на диво юдея, на однієї з передніх лав.
На початку промову мав гетьман. Дивно було Ефраїму чути свої вчорашні думки у виважених і впевнених словах Виговського. А той казав, що має намір скасувати панщину на Русі та ввести замість неї оподаткування кожного від розміру його багатства. Сказав він і іншу свою думку – визначити всю руську землю державним майном і брати податки з землевласників за розміром їх володіння, а з найманців – за розміром їх платні за свою роботу.
Коли гетьман сів на місце, всі присутні загомоніли. Лише один Йосип Тукальський похмуро дивився в підлогу. Він слухав те, про що обмінювались думками люди у світлиці, і розумів, що багато чого залежатиме від його думки.
- Незгодний я, гетьмане, - нарешті підняв очі на панство патріарх. – Не бачу у цьому зиску. Якщо у монастирів кріпаків відняти, як вони тоді житимуть? Землі у монастирів великі, хто на них буде працювати? Чи одні ченці? Та у них і перед богом зобов’язання в першу чергу є...
- Найманців візьмуть, - сказав Дорошенко, посміхаючись. – Хіба ж вони гірше за кріпаків роблять? Чи їм більше платити треба?
- Православ’я – наша сила, а монастирі – її фортеці. То ж ми про це і маємо думати.
- А хіба ж монастирі тільки за панщини фортеці? – раптом піднявся з лави лихвар. – Чи вся країна з одних монастирів складається?
- Про що можна говорити з людиною іншої віри? - презирливо вимовив патріарх. – Тим паче з юдеєм. Вони перші у твій гаманець полізуть...
- А ти прислухайся, отче, - сказав гетьман. – Я ось учора розмовляв із ним, та нічого, навіть на гріш не збіднів...
Присутні розсміялися, а лихвар аж трясся від нетерпіння продовжити думку.
- Ви, вельмишановний отче, весь час лише про свої монастирі гадку маєте, - гарячився Ефраїм. – Але країна - це не монастир. І народ у ній - не одна лише Ваша паства. Я ось юдей, і теж тут живу. А ще скільки литвинів, москалів та валахів сюди їде... Вам, мабуть, важливо, чий монастир багатшій, київського чи московського патріархату? Але, скажу Вам, що ходжу я в синагогу на Подолі, і мені байдуже, у який бік ребе мій дивиться. На відміну від тих, хто московського чи київського попа обирає.
- І справді, - почувся голос із задньої лавки. – У нас в одному селі московський піп, у другому – київський. А то й по два попи на село... А панщина - усюди. Відмінимо панщину, всі до нас підуть. Це ж яке військо буде... Якщо бажаємо країну міцнішою зробити, маємо збутися панщини...
- Хто це там такий сміливий? – підняв очі Виговський.
- Це, батьку, мій радник, сотник Мазепа з Білої Церкви, - доторкнувся до гетьманського плеча Дорошенко. – Це я його привів. Він людина вчена, мабуть, за нас двох розумніший буде. А поради його золоті, сам у цьому впевнився...
- То що ж скажеш, отче? – обернувся до патріарха гетьман.
Той повів плечами, глибоко замислившись.
- А я ось що ще скажу, - встромив у тишу, що на мить запанувала всіма, свій скрипучій голос Ефраїм. – Коли, до мене, лихваря, шляхтич збіднілий приходить, хто сильніший у цю мить, він за мене чи я? Чия віра сильніша в цю саме мить, християнська чи юдейська? Та годі про віру, про гроші ж говоримо! Я, коли гроші даю чи беру, бога й не чіпаю. Бог на це з неба дивиться, та й не заважає. Ви краще зробіть так, щоб Річ Посполита, скажімо, до вас сама по гроші прийшла. І прийде ж! А щодо віри... Не змінять свою віру ляхи, за що їм й пошана, але зараз уже тільки до наших біскупів ходитимуть... Я так скажу, коли у Києві сидітимуть і головний патріарх православний, і головний католицький, і ребе найвищій та мусульманський муфтій, головний для всіх країн північних, та всі вони в мирі між собою житимуть, тоді й Русі ніхто не здолає. Мир має серед людей бути, а до свого бога кожний з нас свій кращій шлях знайде. Чи потрібна Вам, вельмишановний отче, панщина монастирська, коли паства Ваша в кілька разів збільшиться? Беріть тоді свою десятину, і багатші будете в кільканадцять разів!
- Нагадаю ще одно Вам, вельмишановний отче, що в Москві в церкві своя боротьба йде, - ще раз відгукнувся із задньої лави сотник Мазепа. – Чи не скористатися нагодою наш вплив поширити? А ще скажу, чекайте народних зворушень у Московії. На Дону козаки вже проти царя багато чого мають... Що краще, коли вони бунт проти царя піднімуть чи до нас усі прийдуть?
- То що шановна старшина козацька нам скаже? – сказав гетьман, зрозумівши що час уже визначатися з рішенням.
На диво лихваря, подальше обговорення було недовгим. Усі, навіть й патріарх, висловлювались у підтримку гетьманської пропозиції, були лише окремі зауваження, які аж ніяк не були схожі на заперечення і які легко можна було розрішити у майбутньому. А ще більш дивним стало для нього те, що після наради, коли її учасники почали розходитись, до нього підійшов сам патріарх.
- Заздрю я тобі, лихварю, - сказав той, дивлячись в очі Ефраїма трохи втомленим поглядом. – Мабуть, у тебе немає підстав для сумнівів... А якщо є, то набагато менше, ніж у мене... Але вмієш ти переконувати. Дякую, лихварю...
Через тиждень у Київ зібралась вся козацька старшина з Русі. На Кловському майдані промову перед ними мали гетьман і патріарх. Мовчазно слухали козаки ті промови, і тільки дим від їх люльок здіймався над майданом. Лихвар Ефраїм, який діловито метушився на своїй ділянці біля магістрату саме там, де колись мав розмову з гетьманом на поваленому дубі, не чув із майдану ані слова. Але посміхнувся радісно, коли почув схвальний багатоголосий рев козацької юрби, і підхопив у долоню щасливу сльозу, котра викотилась зненацька з його примруженого від літнього сонця ока.
***
* Калитка – казна
* * * * * * * * * *
7. Останнe кохання Байрона
Чи є у світі щось краще, ніж принести своїй коханій сніданок у ліжко і дивитися, як це казкове творіння, котре кілька годин тому завзято обіймало тебе, гаряче шепотіло у темряви найбажаніші твоєю душею слова і плакало від щастя, повертаючись з небесних світів кохання на твоє плече, зараз спить, розповсюджуючи на відстань подиху аромат тепла сплячої красоти, з тією посмішкою, яку хочеться цілувати і цілувати. І як від єдиного твого дотику відкриваються ці очі, котрі примружені зараз, блукаючи казковими шляхами сновидінь, невідомих світу і захищених від нього покривалом вій, як вони збуваються снів саме заради того, щоб осяяти тебе безмежним щастям. І як ця ніжна кішечка потягується перед твоїми очима, ненавмисне показуючи тобі красу кожного свого руху. І як заповнює простір навкруги її безмежно щаслива і призначена лише тобі посмішка...
Я зробив для Боженки каву по-віденськи з цукровими пампушками, налив у склянку прохолодного помаранчевого соку, прикрасивши все це квітками з мого маленького садочка на веранді, і присів біля моєї сплячої красуні.
- Доброго ранку, щастя моє, - торкнувся я її м’якої і гарячої від сновидінь щоки. – Час уставати... Дав би тобі ще політати в казкових снах, але на нас сьогодні чекають дивні пригоди...
Боженка відкрила очі, і на мене з них поринув блакитний світанок, ласкаво прикрашений сонцем її посмішки. Вона солодко потягнулась і відкрила мені свої обійми, які пахли водночас парним молоком і ніжними парфумами. І, мабуть, сніданок залишився би чекати на певний час, коли б простір кімнати не наповнив дзвінок спільника*. Здається обличчя моє у цю мить стало таким кислим, що Боженка пирснула милим дзвіночковим сміхом і, все ще сміючись, почала розправлятися зі сніданком. Я ж слухав повідомлення мого московського колеги і друга, який мав завтра приїхати в Київ, і вперше у житті жалкував, що той користується такою великою кількістю слів лише для того, щоб попросити зустріти його на літовищу**. Я намагався уважно слухати друга, та це мені коштувало великих зусиль, бо погляд мій був прикутий до ліжка, де купалась у сонячному промінні Боженка, і це видовище не давало мені зібратись будь із якими думками, крім однієї. Мене так тягнуло туди, до неї, але ж не хотілось переривати миле видовище того, як вона діловито та з жіночою грацією поглинає цукрові пампушки та п’є духмяну каву, навіть після того, коли я поклав слухавку..
- То ж які дивні пригоди чекають на нас сьогодні? – поцікавилась Боженка після того, як сніданок був знищений весело і безповоротно.
- А чекає на нас казкова прогулянка Дніпром під вітрилами... – розкрив я таємницю, яку мені ще учора ввечері страшенно хотілося їй повідомити, але ціною неабияких зусиль вдалося втримати це підступне бажання. – Спочатку піднімемося до Вишгорода, а потім – вниз, уздовж всього Києва.
- Боже, яке диво! – зраділа вона, підскочивши з ліжка. – Під вітрилами... Це так захоплююче...
- Крім захоплення ця подорож матиме й велике пізнавальне значення, - противним менторським тоном прогугнявив я. – Тому прошу якомога скоріше зібратися, бо час не чекає, а від ледачих тікає...
- Годі, пане професоре! – підхопила у тон Боженка. – Я майже готова. Дайте тільки хвилинку на те, щоб красу підкреслити.
Це дивовижне і чарівне видовище, коли жінка, дивлячись у своє дзеркальце, підводить очі чи кладе кармін* на губи. Можна замилуватися тією ретельною старанністю, із якою вона це робить, навіть великі живописці, здається, відносяться значно менш поважно до своєї творчості. Кожна жінка створює свій неповторний витвір мистецтва, щоразу новий, щоб щиро його представити світу, підкресливши чисельними олівцями, щіточками, пензликами і іншим хитрим приладдям чи особливу урочистість, чи ділову зосередженість, а, то і просто гарний настрій. За цим заняттям вони чомусь не люблять, коли за ними спостерігають чоловіки. Ніяковіючи, вони припиняють це дивне дійство народження чергового неповторного свого образу і з терпінням чекають, доки не відведеш свій погляд вбік. Мабуть, для них значно важливіше, показати нам вже завершену картину, а не її створення, і у цьому є свій сенс. Та якщо дуже хочеш насолодитися цим видовищем, краще знайти зручне місце для підглядання, що я і робив потайки, використавши для цієї мети дзеркало у шафі.
Через півгодини ми вже їхали амстердамськими вуличками на Вигурівщину, де у вітрильній затоці стояла моя маленька вітрильниця**, котрій, як мені думалося по дорозі, вже прийшла пора змінити назву. Попередня – Юнона – мені вже не подобалась й здавалась смішним відголосом моїх юнацьких бажань прилучитися до світу великих. А володарка імені, яке невдовзі засяє золотом на кормі моєї вітрильниці, сиділа поруч, посміхаючись теплому літньому вітру, що грався її волоссям, і дивилась з візниці на ще заспані з ночі амстердамські будинки, які пливли назад, мов великі мовчазні судна.
Перед тим як почати наше плавання, я зав’язав Боженці очі хустиною, щоб звільнити їх від темного полону нетерпіння вже за Вишгородом, звідкіля ми мали почати нашу дніпровську мандрівку. А поки двигун тягнув Юнону вверх рікою, я розповідав стихлій дівчині легенди мого міста, котре накопичило багатенько їх за останні століття: про голосіївських русалок, які звели з розуму ханського сина Девлета, по ченця Михайла з Сирецького монастиря, котрий таємно бігав на Молдаванку дивитися на те, як танцює красуня Ауріка, про сажотруса Гуску з Малої Праги, який знайшов у димнику*** скарб із золотими талерами та з ними й помер, про Вирлицьке чудовисько, котре опинилося крокодилом, що втік із заїжджого індійського звіринцю, про навіженого літуна**** Лавочкіна, який хотів пролетіти під Тріумфальною брамою*****, а пролетів під усіма київськими мостами і втопив наприкінці свій літак у Дніпрі, коли кинув важелі від радощів, про таємничого подорожнього з київської підземки в чорних окулярах і з часописом Всесвіт в руках, зустріч з котрим приносить щастя... І лише тоді, коли ми досягли місця призначення, і вітрильниця зупинилась навпроти головної алеї Ермітажу, я стягнув із її очей хустину і побачив, як зустрілися в них два неба...
Кожного ранку о десятій годині в Ермітажі, який триста років тому за бажанням Петра Романова був зведений на Вишгородській кручі, вмикають водограї. Ще за кілька хвилин до цього цей сад здається позбавленим будь-якого життя, незважаючи на те, що подивитися на це диво збираються тисячі киян та гостей міста. Сам Петровський палац зі своїми темними вікнами виглядає в цей час холодним і мертвим, а мовчазна широка і довга алея, яка веде до краю гори, нагадує шлях у нікуди, і, скільки б людей не заполонило її, вона подавлює своїм неземним мовчанням, що дісталось їй у спадок від ночі.
З лівого боку від палацу на невеличкому майданчику у вигляді бастіону фортеці одиноко стоїть старенька гармата. Кажуть, що вона побувала в боях ще за часів Віденської облоги у війську Дорошенка. За нею стоїть невисока дзвіниця з десятком зачинених віконець над великим числокругом*, по якому стрілки неспішно, крок за кроком посуваються до очікуваного всіма положення. Чим ближче до нього, тим тихше стає людський гомін навкруги. І коли напруга чекання стає майже нестерпною, з палацу виходить четвірка воїнів з кам’яними обличчями й шаблями наголо, яка повільно прямує крізь притихлу юрбу до гармати. І, коли вони завмирають коло цього свідка багатьох славних битв минулого, нарешті прокидається дзвіниця. Її дзвони починають відбивати улюблену мелодію Петра Романова, під час якої відкриваються віконця над числокругом, і з них виїжджають на світ статурки воїнів петровської епохи. Тут і козак з шаблею, і турецький яничар із ятаганом, і московський стрілець, і польській кірасир, не забуті й шведські, литовські, кримські бійці... І коли вони всі вишиковуються в одну лінію, великий дзвін першим ударом сповіщає світ про початок дива. Другий удар заглушається пострілом гармати, про яку присутні встигають одразу ж і забути, бо з усяким новим ударом розчиняються вікна на кожному поверсі палацу. І саме із шостим ударом починається пробудження води. Спочатку в небо б’ють струмені водограїв у кінці головної алеї, далі з кожним новим ударом прозорі вибухи води наближуються вздовж неї до палацу, і останній удар пробуджує весь ряд водограїв біля нього. Саме в цю мить всі помічають, що вже давно у просторі Ермітажу звучить музика, що вона вже проникла у кожного з присутніх, наче готуючи всіх до головного урочистого акорду, коли в середині ряду водограїв біля палацу з пащі лева, яку роздирає легендарний Самсон, потужно вдарить у небо двадцятиметровий водяний стовп, розсипаючись там, нагорі, на міріади сонячних діамантів.
Тепер уже, акорд за акордом, оживають водограї на бічних алеях, а останню крапку у цій водяній симфонії ставить раптове з’явлення вируючої води на пустому досі кам’яному полі перед головним входом у палац. За одну мить вода, заповнивши собою це поле, стрімко поспішає на уступи водоспаду, щоб заграти там вирами й бризками, та й понестись головною алеєю далі, до кінця гори, і там створити ще одно видовище, яке можна роздивитися добре лише з іншого боку Дніпра.
Там униз до ріки вода котиться великою площиною завширшки майже у дві сотні метрів. Своїм тяжінням вода здвигає одна за одною заслінки, відкриваючи світу найбільшу у ньому картину, що зображує кінного Петра Романова, а завдяки своєму бігу та грі у сонячному промінні вона створює відчуття, що вершник оживає й починає рухатись туди, куди спрямований його живий погляд.
Для того щоб роздивитися в Ермітажі все, сюди мало прийти лише один раз. Тут і доби не вистачить, щоб оглянути хоча б половину одного з двох крил саду. Різноманітні водограї, водоспади, бесідки, лабіринти, химерні будиночки зустрічають тебе всюди, і у кожному з них є щось таке, що викликає злітне захоплення душі й подив, наскільки далеко може залетіти у фантазіях людська думка. Для одинаків тут існують невеличкі садочки, де на певний час ти можеш залишитись серед буйної зелені сам на сам із своїми думками, радісними чи тужними, наповненими філософією життя чи піднесеними від творчого натхнення душі. Є і садочки для закоханих, де ніхто не може потривожити їх чарівного світу єднання сердець. А якщо душа забажає, можна весь день провести на алеї слави Великої Злуки, блукаючи серед статуй усім відомих історичних постатей у роздумах про велич історії та невпинність часу.
А якщо тобі стане досить правильної геометрії Ермітажу і його блискучої величності, можна перейти у гай Потоцького, який цей знатний польський шляхтич збудував для своєї улюбленої. Варто лише пройти на північ десь два кілометри, і ти потрапляєш у зовсім інший вимір життя. Цей маленький світ з дикими водоспадами, нагромадженнями каміння, темними печерами і підземною рікою, із незвичними квітами, кущами й деревами, між котрими сумними від своєї самоти стоять античні ваяння, нагадує декому таємниче царство всесвітнього спокою, через який пробиваються промені надії, як це роблять крізь густі крони дерев сонячні промінці.
А ще дальше за цим гаєм знаходяться відомі на весь світ Водограї Лелеки. Сорок років тому відомий київський багатій Андрій Лелека оголосив всесвітнє змагання на краще креслення* сучасного водограю. Він, мабуть, і не чекав тієї гори креслень, які звалились на нього від технарів з усіх боків світу. Але саме це і підштовхнуло його на створення неподалік від Ермітажу цілого містечка розваг і водограїв, у якому теж можна заблукати на кілька днів, щоб повернутися додому виснаженим, але безмежно задоволеним від потужного почуття повноти життя…
Усе це я хотів показати Боженці пізніше. Зараз же я спостерігав за її очами, які невідривно дивились на схил високої кручі, де величезний сірий прямокутник силою води шар за шаром перетворювався у велетенську картину, начебто з нього поступово спадало покривало ночі.
- Це... просто... – і Боженці більше не вистачило слів. Вона, мов зачарована, дивилась на сяючого у сонячному промінні Петра і тільки хитала головою.
Вона була не єдина у своєму захопленні. Чисельні зойки і ахи доносились до нас зі стоявши поруч суден. У цей час тут їх збирається не менше сотні, бо ранкове відкриття цієї картини, яка декому вважається восьмим чудом світу, притягує сюди ледве не всіх гостей Києва.
- Я якось ще розповім тобі дивну історію сімей Підкуймух та Дюбуа, котрі створили це диво, - пообіцяв я, повертаючись до керма вітрильниці.
- А хіба ти не всі легенди мені розповів? – посміхнулась мені Боженка й опустила руку в дніпровську воду, дивлячись, як вона ласкаво лоскоче її неперевершені пальченята.
- На всі й двох днів не вистачить, якщо всі одразу...
- Та невже?
- Чи схожий я на брехуна? – весело поцікавився я. – Та хоча б і схожий був, все одно два дні, як не викручуйся. Але годі балачок! Час підіймати вітрила!
Це чарівне й дивне відчуття – ходити Дніпром під вітрилами. Коли їх яскраве полотно радісно наповнюється вітром, вмить відчуваєш руками, які тримають кермо, нестримну силу повітря, що вільно гуляє над дніпровськими водами. Здається, що і ти, і твоє судно зливаються у єдине ціле з могутністю вітру, навіть самі стають його часткою і летять невпинно разом з ним повз зелені кручі і поля, повз будинки міста, що виростають на шляху й упливають назад, і немає для всіх нас більшого щастя, ніж залишати за собою веселкове розмаїття бризок та пінним слідом підписуватися на широкій блакитній стрічці Дніпра.
- Подивись праворуч, - сказав я Боженці, яка стояла, обіймаючи мене, і вбирала в очі всю блакить цього світу. – Туди, де круча збігає вниз. Бачиш? Це Вишгород. Колись це була звичайна далека окраїна міста, майже село. Але той Лелека, що гай водограїв збудував, десь півсторіччя тому скупив тут землю, а потім підняв міську громадськість на боротьбу з магістратом, мовляв, всі гральні заклади, які розміщались тоді в Києві, були за його словами розсадниками непристойності, і запропонував виселити їх за місто. Це зараз Київ дотягнувся сюди, а тоді Вишгород ще був околицею… А сам Лелека, до речі, таких два заклади тут вже встиг тоді відкрити... А далі магістрат за допомогою необхідних людей наказав перенести всі гральні заклади Києва до тих двох у Вишгород. І...
- І Лелека розбагатів утричі, - підхопила Боженка.
- Та де там утричі? Разом з Водограями усе це підняло його щонайменше вдесятеро... А тепер дивись, кохана моя, це міст його імені. Теж дивина... Захотілось Лелеці, щоб його опори мали вигляд жіночих рук, котрі граються в дівочу гру – мотузочки. Зробили. Тепер Дніпро між цих рук пливе... І знаєш, що дивно? З якого боку на міст цей не подивишся, кожного разу він іншим здається. А коли дивишся на нього з Княжої гори, то він, там удалині, здається, підтримує руками небо...
Вітер підганяв нас униз по Дніпру, і ми вже пливли повз Литванію, дахи якої виднілись за густими вербами на правому березі. З лівого боку на нас дивились перші будівлі Амстердаму, залишилось минути величний Вигурівський міст, і вже тоді я міг приступити до розповіді про Байрона і його кохання…
Джордж Гордон Байрон приїхав до Києва навесні 1817 року й оселився в одному з амстердамських будинків, котрий виходив вікнами на Рибальський півострів. З цих вікон також добре було видно і Княжу гору із золотими куполами Михайлівського собору, і стрімкий виліт Хрещатика над кручею, і горду у своїй величності Лаврську дзвіницю вдалині. Весна взагалі для Києва є найкращою порою року, коли місто наливається зеленою силою листя дерев і коли зусилля квітарів* розмальовують київські вулиці й кручі у справжній квітковий рай. Разом з тим почуттям свободи душі, так притаманним Києву, це вселяє в душу будь-кого незвичайний дух захвату й любові. І це стає запорукою тому, що серце кожного, хто крокує київськими вулицями і мостами, назавжди стає відданим цьому великому й прекрасному місту. Не стало виключенням і серце англійського лорда й поета. Воно бажало свободи, і воно відчуло її у Києві. Саме тут він написав свої найвидатніші твори, саме тут охопило Байрона те кохання, яке вирвало його душу із сумного полону самотності.
Перший рік Байрон був званим гостем на будь-який вечір у київському світі, його радо запрошували, щоб підкреслити цим свою вагомість в очах шляхетних гостей. І якщо спочатку його дійсно приймали як великого поета, то через певний час він сам відчув, що став мов би обов’язковою виставковою диковинкою: усе менш уважно його слухали і все гарячіше йому плескали та славословили. Знов розчарувавшись у світському житті і трохи повернувшись до своєї хандри, Байрон потихеньку обмежив свою участь у таких заходах, а потім і зовсім став ними гребувати, віддавши перевагу краснописьменним** вечорам у мистецьких вітальнях Амстердаму та у дружини тодішнього генерального писаря Великої Злуки графа Орлова.
Орлови жили у великому будинку з колонами на Рибальському півострові поруч із Почайницькім мостом, котрий вів на Поділ. Навпроти цієї будівлі на березі Дніпра був розбитий ще Петром Романовим невеличкий садочок з пам’ятником Мазепі. А у цьому садочку на прохання своєї дружини Ольги вельможний граф збудував маленький будиночок з видом на ріку та Амстердам. Саме тут у досить просторій залі Ольга Орлова збирала своїх гостей щосуботи, кожного разу дбаючи про представлення нового автора чи твору вже відомих майстрів слова. Байрон приходив сюди відпочивати. Спочатку він сподівався, що краще навчиться тут руської краснописьменної мови, бо світську і просторічну він уже здолав, але згодом відчув, що йому дуже цікаві стали ці вечори, де розгорталися тривалі обговорення, які спалахували у вітальні інколи так гаряче, що порушували мирне мерехкотіння свіч на стінах. За звичаєм Байрон сидів осторонь, у м’якій фотелі біля каміну, і уважно спостерігав за бесідою. Він наче віддалявся від усіх у свій власний сутінок, з якого майже не висловлювався навіть тоді, коли на нього були спрямовані погляди всіх присутніх. Але, коли поет втручався в бесіду, його очі палали таким блиском, що присутні одразу ж упізнавали в ньому славнозвісного Корсара.
Одного разу, коли у Орлової представляв свого “Руського Жилблаза” Василь Наріжний***, Байрон почув на собі чийсь погляд. Спочатку він не придав цьому будь-якого значення, але, коли це трапилось вдруге, поетові закортіло дізнатися, хто ж це так пильно стежить за ним з іншого боку зали. Він майже спіймав третій погляд, це була дівчина, та її не вдавалось добре розгледіти, бо вона ховала своє обличчя від спалахнулого допитливістю погляду поета за однією з колон вітальні. Учетверте він відчув дівочий погляд, коли вийшов у садок над Дніпром, тихо розмовляючи з Наріжним, але, навіть швидко обернувшись, помітив лише бліду у сутінках постать загадкової дівчини, яка в ту ж мить швидко зникла за поворотом алеї...
Ця гра поглядів продовжилась і в наступні дві суботи. І, мабуть, так ця гра і тривала б далі, якби Байрон не отримав одного дня запрошення завітати до родини Іпсіланті*. Відомий грецький політичний діяч Костянтин Іпсіланті, який був свого часу господарем Молдови і Валахії, приїхав до Києва у 1806 році після розриву із султаном і розпочав тут свою боротьбу з Портою, збираючи кошти на підтримку грецьких повстанців. За рік до приїзду Байрона до Києва Костянтин Іпсіланті помер і був похований у Георгіївській церкві поблизу Софійського собору. Його справу продовжили сини, Олександр та Дмитро, котрі служили зараз у злуцькому війську. Їх садиба, яка була розташована на Рибальському півострові прямо навпроти того будинку в Амстердамі, де оселився Байрон, була своєрідним осередком, куди приходили всі, хто бажав грецькому народу здобути таку ж свободу, яка так виразно ярко відчувалась на берегах Дніпра. Байрон, який був в числі тих прихильників і мріяв хоча б чимось допомогти відважним грецьким повстанцям, із радістю прийняв запрошення братів і одного травневого вечора з’явився в передпокоях сім’ї Іпсіланті. І коли старший з них, Олександр, знайомив його з братом Дмитром, поет знов відчув на собі той самий погляд, який, здавалось, він міг впізнати будь, де не обертаючись.
- А це, наша сестра, Анастасія, - представив її Олександр, і Байрон, кинувши стрімкий погляд в напрямку руху його руки, вже не чув наступних слів...
Перед ним стояла, опустивши очі долу, молода худорлява дівчина. І, коли Байрон підняв для поцілунку її білу руку, мов би пронизану тоненькими ниточками блакитних вен, нарешті вдалося йому побачити ті самі очі, які переслідували його останнім часом і увіч, і в сні... Ні, вона не була красунею, надто багато дрібненьких недоліків вкладали щось не таке в її обличчя, але очі… Очі повертали все на місце. Ці очі мов би стирали з її обличчя всі недоліки і робили його одухотвореним і натхненно красивим. Вони були великі і вологі, як маслини, а в їх глибині ховались тисячі й тисячі питань, на які ці чорні очі намагались знайти відповідь. У них була якась незахищеність перед світом, і Байрон водночас зрозумів, що чекав на ці очі все своє життя.
З цього дня поет став частим гостем родини греків. Байрон проводив у них чудові вечори, котрі проходили в довгих бесідах про боротьбу Греції за незалежність, яка так хвилювала серце бунтівного англійського лорда. Байрон із натхненням читав братам і сестрі свої нові поезії, які світились свободою і безмежними просторами душі. Брати у свою чергу розповідали про своє дитинство у Валахії, про перші свої враження від Злуки й Києва, про їх батька і його палке бажання вибороти незалежність для рідної Греції, про свої плани створення потужного спротиву Порті, про листування з повстанцями і, звичайно, про сонячну красу їх рідної землі. Поступово розтанула і сором’язливість Анастасії. Вона брала жваву участь у бесідах, і іноді її запал перебільшував запал обох братів. У ці хвилини її очі розпалювались якимось неземним світлом, котре могло вражати, як блискавка, і це теж подобалось Байрону, який із захопленням спостерігав ці миттєві перевтілення тендітної дівчини з великими, як всесвіт, очима в одну з давньогрецьких богинь, здатну одним своїм словом змінити світ. Незабаром ці зустрічі випестили міцну дружбу поета з родиною Іпсіланті, і він уже не уявляв собі й дня, коли б не знайшов можливості для спілкування з ними.
Одного дня, отримавши листа від свого друга Персі Біші Шеллі, де той писав, що збирається найближчим часом відвідати Київ, Байрон кинувся до Іпсіланті, щоб поділитися з ними радісною новиною. Братів удома не було, вони десь поїхали по справах, але його зустріла Анастасія. Три години Байрон розповідав їй про свого друга, про його дивний хист, про його незрівнянні поезії, і всі три години вона слухала його, невідступно дивлячись йому в очі. Поет вже розумів, що вкотре повторюється, але Анастасія все слухала і слухала, і в її величезних очах усе так же притягуюче блукали чисельні питання. Зніяковівши, Байрон хотів відкланятись, але вона вийшла разом із ним і після занадто незграбного, на його думку, прощання ще довго стояла на набережній, спостерігаючи, як поет кульгаючи переходить через Дніпро по мосту і прямує до свого будинку.
І лише там, біля входу у свою оселю, Байрон дозволив собі подивитися через ріку на дім Іпсіланті. Дівчина все так же стояла у поруччя набережної і дивилась на нього. Було дивно, подумалось Байрону, що між ними не відчувалось будь-якої відстані, незважаючи на доволі широкий тут простір Дніпра. Він бачив її очі немов би перед собою і саме зараз він прочитав у них відповідь на одне, головне з тих тисяч питань, що приховувались у них. І ця відповідь, яка подолала простір над дніпровськими хвилями і досягла нарешті його душі, розпалила в його серці те саме кохання, якого поет ще не знав досі і що, як зрозумів він чітко і назавжди, будь-якого іншого у нього вже не буде.
Це мовчазне освідчення змінило поета. Байрон просто помолодів. Його знов тягнуло на витівки, як і в юнацтві, він навіть влаштував щовечірнє переморгування з Анастасією через Дніпро вогнями вікон і навіть вигадав свою абетку для цих вогнів. Персі Біші Шеллі, нарешті приїхавши до Києва, був дуже здивований, коли побачив зовсім іншого друга, стрімкого, бадьорого, з юнацьким запалом в очах, із посмішками і жартами на устах і у вчинках. Заручника туги більше не було, кохання повернуло світу палаюче серце, яке щиро насолоджувалось життям. І ця нестримна життєва спрага казково личила поету, вона дарувала йому творче натхнення і повернула в очі сяйво молодості. За рік, що пройшов до весілля, Байрон написав блискучу поему “Грецька красуня” та цілу низку витончених віршів, присвячених боротьбі за щастя. У його голові юрмилися та вирували чисельні задуми нових творів, і Байрон якось зізнався другові, що ще ніколи в житті йому так легко не писалося.
Байрон провів у Києві ще шість щасливих років, повних натхнення і творчості. Сім’я його поповнилась хлопчиком і дівчинкою, яких він любив без тями. І, здавалось, таке життя цілком його задовольняло. Але трапилось інакше. Брати Іпсіланті, які майже одразу після весілля відбули в Грецію боротись за її незалежність, почали надсилати тривожні листи. Потужний наступ султанського війська по всій грецькій землі знесилював визвольний рух, і під його натиском падали одне за одним усі ті міста, котрим на короткий час повстанці вибороли свободу. І серце поета, котре завжди благало свободи і боротьби, не змогло змиритися з тихим щастям спокою. Залишивши дітей під опікою родини Шеллі, Байрон з Анастасією поїхали на допомогу братам. А в 1828 році Байрон загинув в одному бою з Дмитром Іпсіланті...
З того часу назавжди зник блиск у великих чорних очах Анастасії. Невтішну вдову привіз до Києва її старший брат Олександр, який знов став збирати кошти на визвольний опір. Але Анастасія мов би зачинилась у своєму будинку і не виходила на люди, присвятивши себе поезії і вихованню дітей. Їй вже не хотілось будь з ким спілкуватись, бо навіть і одне слово чи невагомий натяк, пробуджували в її серці невгамовний біль споминів від першого її погляду на красеня-лорда у вітальні Орлових, котрий тоді вголос над чимось сміявся, до останнього, коли смертельно поранений Байрон дивився в її заплакані очі згасаючим поглядом і намагався прошепотіти неслухняними губами її ім’я. І лише пізно ввечері, коли Київ уже засинав, вона виходила на набережну і, тримаючись руками за холодне поруччя огорожі, довго дивилась на інший бік, де знов і знов у темряві їй марилась постать закоханого поета…
А сто років по тому один з київських ваярів* звів пам’ятники Анастасії і Байрону, які стоять на різних берегах Дніпра і дивляться один одному в очі. Та ще байронівською абеткою світиться вечорами вікно Анастасії: “Де ти, коханий?”
- Сумно... – промовила Боженка і вся майже зщулилась. – Може, повернемось додому? Щось я змерзла... Ти мені навмисне такі сумні легенди розповідаєш?
- Та ні... – повів я плечами і повернув кермо вітрильниці. – Просто, мабуть, у всякого щастя є і свій зворотній бік...
- Зігрій мене, любий, - потягнулась до мене вона. – І обіцяй, що ніколи не випустиш мене з обіймів...
***
* Спільник – телефон. Вперше у світі спільник винайшли у 1879 р. злуцькі технарi Артур та Олександр Дюбуа
** Літовище – аеропорт. Сьогодні в Києві три літовища: Бровари, Глеваха і Вишенки.
* Кармін – губна помада
** Вітрильниця – яхта
*** Димник – димохід
**** Літун – льотчик
***** Триумфальна брама – споруджена в 1811р. на честь перемоги злуцьких воїнів над військом Наполеона у Львівській битві. Знаходиться настику Петровських Алей і Краківської площі.
* Числокруг – циферблат
* Креслення – проект
* Квітар – той, хто вирощує квіти
** Краснописьменний – літературний
*** Наріжний Василь – знаний руський письменник поч. 19 ст. Автор романів “Руський Жилблаз”, “Бурсак”, “Гаркуша” та кількох повістей про життя русів і їх звичаї.
* Іпсіланті – родина грецьких князів, яка залишила вагомий слід в історії Великої Злуки. Костянтин Іпсіланті – бувший господар Валахіі, підлеглої Порті. З 1806 року проживав в Києві, присвятивши життя підтримці визвольного руху в Греції. Олександр Іпсіланті – гетьман Великої Злуки в 1835-40 рр. від Київської Русі. Дмитро Іпсіланті – осавул злуцького війска, один з спонукачів створення грецького повстанського війська. Загинув в бою біля м. Салоніки в Греції в 1828 р. Ксенія Байрон-Іпсіланті – визначна грецька поетеса, авторка визнаних у світі поем “Свобода” і “Мій Корсар” та спогадів про Джорджа Гордона Байрона.
* * * * * * * * * *
8. Амстердамська вiдьма
У сімдесятих роках 19 століття у Київ приїхали з виставкою імпресіоністи Каміль Пісаро* і Берта Морізо з Парижу. Французи настільки були у захваті від київських красот, що залишились у місті на три місяці і дали волю всім вихрам натхнення, втілюючи свої враження від чарівних місцинок, якими такий багатий Київ, у нових своїх полотнах. І з цими картинами повернулись додому. Картини ці визвали у Франції та в інших країнах Європи великий розголос, після чого майже не кожний живописець вважав за доцільне дістатись до Києва і відзначитись хоча б одним полотном, яке зображувало чи київські пейзажі, чи повсякденне життя мешканців неповторного у своїй красі міста над Дніпром. І хоча вони тут розставляли свої підполотники** ледве не на кожному місці, все ж таки найбільша кількість написаних про Київ картин присвячена Петропавлівському собору***, що на Долобецькому острові в Амстердамі. Мабуть, це пов’язано з тим, що у більшості своєї іноземні живописці оселювались поблизу цієї величної й гордої споруди. А може, всіх цих гостей Києва вражало, як червоніє і поволі занурюється в сутінки струнка і вишукана будівля собору, коли в передвечірній час сонце ховається за дніпровські кручі, чи як одягається він у казковий сонячний ореол на світанку.
До речі, Каміль Пісаро закохався у Київ із першого погляду. До речі, це саме завдяки йому з’явилось у руській мові чудернацьке слово триманіфішки, якими кияни інколи називають визначні місця свого рідного міста. Живописець полюбляв блукати київськими вуличками, тягнучи за собою череду своїх шанувальників, і коли щось його дуже вражало, завжди вигукував Oh! C’est trеs magnifique!**** Декотрі з тих, хто супроводжував Пісаро, навіть збирали ці триманіфішки, записуючи в зошити все, що привертало увагу великого майстра.
А ще його привабив на все життя той притаманний нашому місту дух свободи, якого так не вистачало у Франції після поразки Паризької комуни. А в серці французького живописця завжди вирувало непереборне бажання свободи, яке вело його через терени життя і змушувало на вчинки, про які вмить дізнавалась вся Франція. А Київ просто був насичений свободою. Пісаро навіть казав частенько, що саме тут можна у повні груди вдихати найсолодші пахощі свободи, як тому казковому раю безмежної волі, куди так тягнуться наші душі з тенет буденності і людських негараздів та непорозумінь. Можливо саме це і стало причиною його переїзду в столицю Великої Злуки назавжди. За ним, як за признаним метром, потягнулись до Києва й інші, причому не тільки живописці, а й письменники, поети, актори, музики... Сюди ж стягнулись згодом і місцеві майстри пензля і красного письменства. І Амстердам за лічені роки перетворився в справжній осередок високого мистецтва. Чи можна було сумніватися, що слідом за митцями попрямують на амстердамські вулиці й їх шанувальники? І вже наприкінці століття дніпровські острови стали живописним місцем богеми зі своїм характерним шумним, багатомовним, манірним і витонченим життям.
Ось так між паризьким Монмартром і київським Амстердамом більше ста років тому перекинувся своєрідний місток щільної духовної сув’язі. Як, певним чином, у ті ж роки саме тут народилося щось спільне між цією острівною частиною нашого міста з перлиною Середземномор’я – Венецією. Але замість гондол з колоритними італійськими гондольєрами дніпровськими протоками і сьогодні мандрують чисельні ладі* із двома гребцями у розшитих золотом жупанах. Обидва ладяри, як правило, писані красені, і молодший обов’язково має вражати юнацькою стрункістю та палаючим поглядом, а його товаришу повинна бути притаманна гнучка кремезність і зріла краса, яка раптово б’є в очі, коли той розщедриться на посмішку під розкішними чорними вусами або направить на тебе уважний, повний життєвої мудрості погляд. А ще обидва ладяри повинні вміти співати так, щоб дівочі серця ставали навік зачарованими.
В ті дні, коли в Амстердамі почали з’являтися представники богеми, такого звичаю ще не було. Були човни, були перевізники, але як човни були позбавлені будь-яких прикрас, так і їх власники не виділялися особливою красою чи стрункою статтю, вони просто перевозили людей через протоки... Першим зрозумів, що значно більше виграє від певних змін, Остап Миколайчик, який оздобив свій човен чепурненьким навісом над лавкою для сідців, придбавши для цього на Балган-базарі недешевий шмат китайського шовку з вишитими на ньому драконами, а ще й прикупив купу срібних бубонців та розвісив їх уздовж човна, який назвав за давніми легендами ладею. До того ж ще здогадався прикрасити ладю мідними прикрасами від весла до поручнів, натираючи їх зранку так, що вони блищали, як золоті. Але і цього йому здавалось не вдосталь, тому він залучив до роботи свого молодшого брата Дмитра, котрий мав грати на бандурі і співати пісні на будь-який смак.
Обидва були сліпуче вродливі, такі вже сини дістались старому перевізнику Миколайчику від білявої красуні-литвинки Данути, яку в молоді літа зачарував він своїм молодецьким співом. Остап, якому щойно виконалось тридцять п’ять років, вражав дивною силою, яка майже вирувала в його постаті, випромінювалась з м’язів міцних рук, вона відчувалась навіть у стрімкому погляді його смарагдових очей, що світились під чорним, як смола, чубом. Дмитро ж, п’ятнадцятьма роками молодший за брата, був струнким, наче лоза, і у його безвусому обличчі було щось від ангельської чистоти, підкресленою мрійною блакиттю очей, а ще у нього був дивний голос, який мов би прокрадався в душу, коли хлопець починав співати. А коли і старший брат підхоплював спів, їх можна було слухати довгими годинами.
Перший же вихід їх у протоки дав зрозуміти Остапу, що він був правий. На їх ладю був просто таки скажений попит, і вже не лише за переїзд на інший беріг платили їм зараз гроші мешканці Амстердаму, а за те, щоб просто кинули хлопці весла десь у протоках та заспівали свої чарівні пісні, відлуння яких мов би пливло над водою, проникаючи навіть у найвіддаленіші провулки Амстердаму. У розшитих золотом жупанах, котрі витягла із скрині і підновила їх мати, що була зі збіднілого шляхетського литовського роду, хлопці були схожі на таємничих чужоземців, які невідомо яким чином опинились серед кам’яних берегів дніпровських водних лабіринтів.
Час йшов, у Миколайчиків завдяки цьому талановитому винаходу Остапа за літо з’явились хоча б які гроші, щоб можна було і ладю нову справити, та й жупани нові пошити. Та і зима подавала надії на добрий прибуток, бо інші перевізники, які страшенно заздрили успіху Остапа з Дмитром, не хотіли від них відставати і майже всі позамовляли старому Миколайчику, що вдався до теслярства, чи нові ладі збудувати, чи переробити у ладі свої старі човни.
Нарешті прийшла зима, і дніпровські протоки покрилися міцним льодом. Для перевізників роботи вже не було. Тепер по розчищеним від снігу льодовим доріжкам стрімко катались на ковзанах мешканці Амстердаму, які навіть влаштовували змагання, хто перший об’їде навколо Долобецького острова. Але всі переміщення на ковзанах були вздовж проток, поперек же люди діставалися пішки. Остап, у якого без сумніву були добрі клепки в голові, і тут знайшов золоту жилу. Допомагаючи батькові у теслярстві, одного вечора зробив він гарні санчата з ручкою, щоб можна було катати по льоду одного чи двох бажаючих перетнути протоку або просто насолодитися швидкою їздою по льодяних доріжках Амстердаму. Оскільки вмінням кататися на ковзанах володів у сім’ї один Дмитро, його й відправили на заробітки.
Зимовий день вже наближався до кінця, коли у Дмитрові санчата сіла справжня красуня. Це була добре відома в колі місцевої богеми Евіта Суарес, яка приїхала до Києва з далекої Іспанії слідом за своїм ідолом Камілем Пісаро. Як живописець вона нічого такого із себе не представляла, та і сама у цьому швидко усвідомилась, потрапивши у світ справжніх майстрів пензля. Але їй, як і багатьом, так глибоко припав до серця Амстердам із його богемним життям і духом творчості, який відчувався тут ледве не на кожному кроці, що Евіта так і залишилась на дніпровських островах. Вона заснувала згодом тут мистецький часопис Спалах, і положення світської левиці, якого вона досить швидко набула у місцевій богемі, її цілком улаштовувало, бо без участі цієї красуні-іспанки не обходилась жодна більш-менш значна подія у мистецькому житті Амстердама.
Евіті вже було за тридцять, але роки були не помітні за її пекучою, як гаряче іспанське сонце, вродливістю. Цим сонцем духмяніла грива її чорного виткого волосся, цим сонцем спалювали серця чоловіків, що зустрічалися на її шляху, великі мигдалевидні карі очі під густими чорними бровами, які розлітались, як крила, цим сонцем осліплювала швидка, наче блискавка, її посмішка, навіть рухи Евіти від голови до ніг були пронизані цим несамовитим сонцем. Інколи Евіта дозволяла собі пуститися в рідний сонячний танець фламенку, і тоді можна було зійти з розуму, дивлячись на її руки, що нагадували чарівних змій, і в обіймах яких хотілося заснути назавжди. Зрозуміло, нестатку чоловічої уваги у неї не було. Та Евіта добре знала собі ціну, великої ціни була і її ласкавість. Тому розбитих Евітою сердець була в Амстердамі безліч, і згодом чоловіки стали її боятись, тим більш, що з часом у неї посилювалась прямолінійність думок і значно гострішав її язичок. Дійшло до того, що її стали називати амстердамською відьмою. Звичайно, ці плітки, не обминули і її, але Евіта і жодним рухом, жодним поглядом не показала свого до цього відношення. Це для неї не мало будь-якого значення. Бо завоювати серце Евіти міг тільки найсміліший. Із усього того, що в неї було на цьому світі, не вистачало лише одного – справжнього кохання, такого ж сонячного, такого ж широкого, такого ж великого, як і вся її душа. Але так і не зустрівся досі на її життєвому шляху той, в чиїх очах сяяло таке ж несамовите сонце. На жаль, у більшості чоловіків очі були повні або тьмяного блиску самолюбності, або надмірної віри у першість чоловічої сили, або звичайної слинявої тяги до жіночого тіла...
У Дмитрові санчата сіла вона чисто заради того, щоб упіймати захват від відчуття шаленої швидкості. І коли Дмитро розігнав санчата, скільки міг, Евіта засміялась тим самим своїм сонячним сміхом, який так зачарував хлопця, так увірвався в його душу, що він не стримав усіх почуттів, що вмить заполонили його душу, і заспівав. Заспівав таку ж сонячну, як той сміх, пісню, і обом їм у якусь мить здалося, начебто зима навкруги зникла чи її взагалі не існувало у тому світі, де крім шаленого сонця вирує урочисто й дзвінко її величність пісня...
- Стій! – раптом обірвала цей спів Евіта, і санчата зупинились. – Дай на тебе подивитись.
Вона піднялась із санчат і опалила Дмитра гарячим сонцем своїх очей. І хлопець, котрий не був готовий до цього сонячного нападу, вмить потрапив у їх солодкий полон. Він стояв, розрум’янений від бігу, морозу та власного співу, юнацька сила ще не встигла заспокоїтись у його м’язах, але якась знемога вже улесливо обплітала його руки й ноги, а язик водночас здерев’янів, і нічого не залишалося Дмитру, як стояти у повній безпорадності перед гарненькою панночкою і мовчки підкорятися сяючому промінню зацікавленості, яке ринуло на нього з її сонячних очей.
- Тебе як звуть? – запитала вона, не зводячи з нього допитливого погляду.
- Дмитро, - зібравши воєдино останні свої сили, ледь видихнув парубок.
- А ти гарнесенький, - посміхнулась вона, милуючись розігрітою морозом вродою хлопця. – Може, скажеш щось... Співати, бачу, ти вмієш. А говорити?
- А що говорити, панночко? – не знайшов кращої відповіді зовсім зніяковілий Дмитро, у якого до того ж ще і горло пересохло.
- Панночко... – хмикнула Евіта і подарувала йому чарівну посмішку. – Де ж ти так гарно співати навчився?
- А чого там учитись? – заохочений цією посмішкою, трохи посмілішав Дмитро. – Співаю, скільки себе знаю...
- Тоді, мабуть, багато пісень знаєш... Заспівай щось ще. Хоча, зачекай, - обірвала вона саму себе, помітивши, що хлопець намагається боротись з власним тремтінням. – Ти, мабуть, змерз?
- Трошки, панночко...
- Панночко, панночко... – передражнила його вона. – Годі вже. Зви мене просто Евітою. Згода?
Дмитро ледве чутно щось пробуркотів. Він усе ще не міг прийти до тями. Усе, що зараз відбувалося, здавалось йому чимось з іншого життя, у якому він був лише гостем. А часу розібратися у шаленому вирі різноманітних думок зовсім не було, надто близько стояла ця дивна панночка, котра майже втягувала його всього у свої неземні очі.
- До речі, скільки маєш заробляти за день? – запитала вона. – Хоча, не турбуйся, розберемося з цим пізніше. Забираю тебе до вечора. Зараз відігріємось, а потім будеш мені співати все, що знаєш. Ну як, згода?
Не чекаючи відповіді, Евіта сіла в санчата і показала на будинок неподалеку від Петропавлівського собору, де вона мешкала.
- Вези мене ось туди...
Дмитру все, що зараз із ним відбувалось, здавалось якимось казковим сном. І ця гарна охайна панночка, яка в одну мить міцно взяла його у лещата своєї наполегливості. І будинок із тих, де він і гадки не мав колись побувати, з дивними сходами вгору, що ліпились до стін і химерне поруччя яких здавалось хитким та ненадійним. І помешкання самої Евіти, заставлене дивними різьбленими меблями, з вражаючими уявлення картинами на стінах, бо зблизь були вони лише незрозумілим нагромадженням різнокольорових цяточок, а з відстані на них очам з цієї цяточкової юги проявлялись люди, квіти, київські вулиці й будівлі. Одне з полотен, котре зображувало Петропавлівський собор, настільки вразило Дмитра, що він зачаровано то наближався до нього, то відступав вглиб кімнати і щось нечутно шепотів пересохлими губами.
- Подобається? – запитала Евіта, розпалюючи камін. Вона помітила враження хлопця, але не хотіла щоб він про це довідався, тому вже довгий час не спішила привертати увагу до себе.
- Ще й як... – не зводячи очей з картини, видихнув Дмитро. – Тут і наша ладя є...
- Де саме? – зацікавилась вона і підійшла до хлопця, що стовпом завмер посеред кімнати.
- Та ось тут, зліва, у протоці... – наче тягнучись до зображення душею, тихо вимовив Дмитро. – А це, мабуть, мій брат, Остап...
Евіта, намагаючись прослідкувати за напрямком зачарованого погляду парубка, ненавмисне притиснулась до нього, і той раптом здригнувся й завмер. У цьому випадковому доторку, в пахощах її волосся, котрі повіяли на нього, він якось виразно відчув всю дивну жіночу гнучкість її тіла і раптом зрозумів чітко, що стоїть поруч саме з жінкою, а не з богинею чи русалкою з паморочних снів. Вона начебто водночас проявилась перед ним із того марева, яке дрібними цяточками намалював йому цей дивний день. І вперше за сьогодні він заглянув в її очі поглядом чоловіка, тим уважним і невідступним поглядом, у глибині якого схована готова до нестримного вибуху несамовита, кипляча пристрасть...
Тепер настала черга ніяковіти Евіті. Ще ніколи вона не бачила, як розпалюються невпинною пристрастю блакитні очі, а в цих, котрі стрімко наливались глибокою і бурхливою синню, здавалось, зараз здійметься буря, така ж потужна й нестримна, як і ті, що здиблюють могутні хвилі у Середземному морі, на які вона дівчиськом бігала милуватися в рідній Барселоні, щоб зріднитися хоча б ненадовго з безмежною міццю стихії. Вона відсунулась від Дмитра, хоча більш за все на світі зараз їй хотілось обплести руками його шию, прислонитись щокою до його плеча і чекати із солодким завмиранням душі владного дотику його рук на своїй спині.
Замість цього вона, вгамовуючи почуття, сіла у фотелю біля каміна, сховала якомога далі свої руки, щоб ніхто не помітив їх тремтіння, і попросила його заспівати. Хлопець, здавалось, теж оговтався, важким зусиллям скинувши з очей дивне марево і заспокоївши своє дихання. Він підійшов до каміна, набрав у груди повітря і почав співати.
Це було диво, яке об’єднало їх душі. Обидва були несамовито захоплені: вона його співом, а він тим, як вона його слухала. Дмитро співав і співав, і чарівний його голос підкреслювався слабким потріскуванням дров у каміні, присмерком, котрий поступово згущувався у кімнаті, і ледве чутним диханням Евіти, яка купала свою душу у несьогосвітності його співу.
Те, що миттю промайнуло між ними, враз змінило і їх відносини. Дмитро вже не почував себе простолюдином, якого казкові обставини кинули у зовсім інший, незвичний, недосяжний для нього світ. Начебто неприступна стіна, яка мала розділяти їх, водночас розсипалась, зникла невідомо куди. Ця жінка навпроти, котра ще зовсім недавно так вражала своєю недосяжною красою, зараз була майже рідною, здавалось, він знав її багато років. А ще відчувалась йому несвідомо якась незрима спорідненість їх душ.
- Якби тут і бандура була, ще б краще було... – сказав він після того, як зупинився, і лише потріскування в каміні було кілька хвилин єдиним звуком у тиші кімнати.
- А ти ще й граєш? – зраділа Евіта новому своєму відкриттю.
- Умію трошки, - задоволений її враженням, відгукнувся він.
- А знаєш, що ми зараз зробимо? – Евіту вже захопило піднесення нових думок. – Ми поїдемо зараз до Россі. Там сьогодні співатиме Паоло Тоцці. Хочеш послухати італійські пісні?
Дмитро й головою хитнути не встиг, як Евіта вже захопила його у полон своєї кипучої невпинності. Але як приємно було віддаватися у цей полон хлопцю, перед яким ураз відкрилась безліч виднокраїв...
Годину по тому вони сиділи у ресторації Россі майже поруч з підвищенням, на якому дарував присутнім своє мистецтво красного співу відомий маестро з Італії Паоло Тоцці, що мав неабиякий успіх в багатьох театрах й інших країн Європи. У Київ він приїхав на запрошення свого далекого родича Джакомо Россі*, котрий тримав тут ресторацію в Амстердамі і, будучи палким шанувальником мистецтв, вже не один рік немаленьку частину свого прибутку дарував Київській Опері. У цьому театру Тоцці взяв участь у трьох виставах і наприкінці свого гостювання у Великій Злуці згодився на ще один виступ у ресторації свого родича.
Це був невисокий жвавий товстун із чорною борідкою і невеличкими чорними очима, які були б і непомітні під густими бровами, якщо б не блищали несамовито й виразно в лад його співу. А спів цей дійсно був вартий захоплення і одразу ж зачарував Дмитра, котрий раніше і уявити собі не міг, що у світі може бути таке диво. Евіта із задоволенням і дивною радістю спостерігала за грою почуттів, що відображувались на обличчі її нового знайомого з кожною зміною тону у голосі співака, на якого невідривно дивився хлопець. Дмитро, здавалось, не бачив нічого навкруги, він тільки слухав, співчував, жив у тому недоступному для очей світі, який дарує людям лише одна її величність музика.
І в ту мить, коли Паоло Тоцці заспівав Ave Maria, Дмитро раптом підхопився зі стільця і, здалося, всім єством потягнувся туди, на підвищення, де співак в оточенні свіч насолоджувався неперевершеною мелодією. Мабуть, хлопець десь навчився цієї пісні, бо з другого такту несподівано приєднав свій чистий, як джерело, голос до м’якого й щирого співу італійця. Той лише на мить повів розгублено очима, але, зрозумівши, що від їх спільного виконання пісня звучить ще сильніше, ще проникливіше, радісно посміхнувся й запросив Дмитра до себе на підвищення. Дмитро став трохи осторонь і зовсім не намагався грати першу скрипку, він навпаки робив все можливе, щоб голос італійця мов би плавав на поверхні його співу, щоб всім навкруги здавалось, що пісня прокралась в усі найменші куточки приміщення і дзвеніла в душі кожного з присутніх, пробуджуючи в них все найкраще й найсвітліше. І це почув серцем італієць. Це заблищало в його очах, а ще він зрозумів, що ніколи до сьогодні не виконував цю пісню так щиро.
Евіта, для котрої вихід Дмитра на підвищення до Тоцці і цей дивовижний спів обох стали просто вибухом подиву в її свідомості, очманіло на це дивилась, заплутавшись у юрбі думок, які налетіли на неї невідомо звідки і витісняли одна одну, не даючи зосередитись. Вона тільки й дивилась на хлопця, якого і не помітила б ніколи, якби їй не закортіло сьогодні сісти у санчата лише заради того, щоб посмакувати відчуття шаленої швидкості. Вона могла і не піти на лід протоки, бо йшла до себе у видавництво та й ще мала купу діл на вечір. Але вона зробила вибір тоді й тепер глядить на диво з див, яке так несподівано зустрілось їй сьогодні в морозному повітрі дніпровської протоки. І страшно було думати, що цього дива могло і не бути ніколи, варто було лише зробити крок в інший бік...
Трохи пізніше, після оплесків та поздоровлень Паоло Тоцці підсів до Дмитра з Евітою та почав із нею бесіду про дивний дар хлопця. Розмова йшла італійською, і Дмитру залишалось лише здогадуватися, про що мовилось, бо і співак, і його чарівна сусідка час від часу кидали на нього погляди й посмішки та знов продовжували жваву бесіду. І лише тоді, коли Тоцці відкланявся, Евіта розповіла хлопцеві, що співаку настільки сподобався його голос, через що той згодився на деякий час залишитись у Києві, щоб навчити Дмитра італійських пісень. А ще Тоцці побажав, щоб хлопця вдалося відправити до Італії на навчання, де він, якщо знадобиться, міг би надати необхідну підтримку.
Дмитро сам ще не відійшов від несподіваного свого пориву. І най дивним для нього були оплески присутніх. Це було зовсім інше почуття, воно значно відрізнялось від того, що відчував він у ладі, коли співав із братом для своїх сідців. Ті оплески були зовсім іншими, вони були лише додатком до їх заробітку. А ці... Він не міг знайти для них влучної назви та й не хотів, він уже жив у тому незвичайному піднесенні, яке дає людям їх перший крок у справжнє мистецтво.
- А мій брат не гірше за мене співає, а може й ще краще... – раптом пригадав Остапа Дмитро, та Евіта не слухала його, вже плануючи вголос їх наступний день та милуючись при цьому блакитним щастям його очей…
Дмитро притягнув свої санчата додому пізно ввечері, коли майже всі полягали спати, лише один Остап сидів за столом і щось розмірковував, дивлячись в одну точку. Його, здавалось, зовсім не здивувала схвильована розповідь брата про свої сьогоденні пригоди, але погляд його був похмурий й стривожений навіть тоді, коли він відправив Дмитра спати. Він довго дивився на щасливе обличчя хлопця, який миттю провалився у сон. З одного боку, міркував Остап, зовсім непогано було б розширити коло пісень для сідців ладі за рахунок італійських, але очі Дмитра, які наповнювались незвичним блиском, коли він говорив про красуню-панночку, пробуджували справжній неспокій у душі старшого брата.
Цілий тиждень щовечора зустрічав він розквітаючого щастям брата, і цей неспокій весь час підсилювався. Не довіряти Дмитру приводу не було, бо той зранку підіймав на ноги всю сім’ю новими, невідомими і дивно благозвучними піснями. Та й санчата приносили пристойний прибуток. Але те, що з кожним днем все більше й більше розпалювало очі хлопця, було дуже тривожним. І перш, чим серйозно поговорити з братом, Остап намірився побачити своїми очима ту саму панночку, чиє одне ім’я тільки застилало мрійним маревом братові очі, і поставити їй кілька важливих запитань, щоб самому добре розібратись, яке майбутнє насправді чекає на Дмитра.
Хлопець не притаював адреси Евіти, тому Остап швидко розшукав її помешкання біля Петропавлівського собору. Він відправився до неї десь опівдні, коли Дмитро катав протоками свої санчата із сідцями. Остап навіть побачив його, коли той стрімко завертав у Довбицьку протоку з якоюсь панночкою в санчатах, котра смішно верещала від відчуття шаленої швидкості. Він усміхнувся, підкрутив вуса, рішуче ввійшов у потрібний будинок, піднявся сходами з химерним поруччям і стукнув тричі у різьблену дубову двір...
Увечері втомлений, але щасливий від очікуваної зустрічі Дмитро прибіг до Евіти на чергове заняття. Двері йому відчинив збуджений і вкрай задоволений Паоло Тоцці, котрий одразу ж приложив товстого пальця до губ і кивнув у напрямі кімнати. А з глибини приміщення на Дмитра вже лився такий знайомий спів його брата. Він майже не впав від здивування, він навіть уявити собі не міг тут, серед дивовижних картин і витончених чудернацьких дрібничок кремезну постать Остапа. Той, як і він колись, стояв біля каміна і співав, не зводячи своїх смарагдових очей з Евіти, яка сиділа у тієї ж фотелі і зачаровано дивилась на нього. Хлопцю цей погляд не дуже сподобався, щось неприємне кольнуло його в серце, але все було лише на мить, бо Евіта повернулась до нього і виплеснула йому в ту же мить назустріч таке знайоме і таке гаряче сонце своїх очей. Та ще й Тоцці швидко й смішно забалакав щось своєю мовою, розмахуючи руками, зойкаючи та плескаючи у долоні. Дмитро перевів погляд на брата і побачив, як його очах світиться та ж сама нова радість від щирого співу, котра колись охопила і його самого. Він нарешті посміхнувся, підійшов до Остапа і затягнув улюблену їх пісню про Дніпро, яку обидва співали зазвичай у най сонячні хвилини їх буття. Остап із радісною посмішкою підхопив, і кімната вмить щезла, розтанувши у дивовижному поєднанні їх голосів.
Вони співали весь вечір, купаючись у сонячних очах Евіти, а вона недвижно застигла у своїй фотелі і тільки переводила захоплений погляд з одного на другого. Вони утрьох навіть не помічали, не бачили італійця, котрий ніяк не міг усидіти на місці, підхоплюючись від захвату, міняючи стільці і весь час вигукуючи радісно своє bellissimo із піднятими до умовних небес руками. Зараз у кімнаті були лише спів і чарівні великі чорні очі іспанської красуні з таємничими відблисками в них камінного вогню.
Додому брати повертались веселі, галасливі і трохи сп’янілі від шампанського, яке відкупорив наприкінці Паоло Тоцці. Дмитро посадив Остапа у санчата і розігнав їх так, як ще ніколи йому не вдавалося. Обидва співали у весь голос перше, що приходило в голову, і радісно привітали в морозній темряві запізнілих ковзанярів та перехожих. І лише вдома Остап розповів Дмитру, що також не встояв перед очима Евіти, які мов полоз мишу, затягли його у свої тенета сонячної привітності і нестримної зацікавленості. Лише про одне не обмовився Остап братові. Змовчав він про те, як йому тепер кортіло знов заглянути у ці самі очі. Зрештою, й Дмитро мовчав собі про те ж.
Евіта ж весь залишок вечора провела у боротьбі з приголомшеністю, яка заволоділа нею, коли за всіма гостями нарешті зачинились двері. Вона пригадала той потужний смарагдовий вихор, який бойовим птахом рвався до неї з очей Остапа, коли вона відчинила йому та розпитувала про мету його з’явлення, як цей погляд поступово втрачав свою неприступність у подальшій розмові його з нею та як зовсім потеплішав, коли Евіта висловила бажання послухати його спів. Пригадала вона і ту міць, котру випромінювала його постать у кожному русі, навіть легкий напівоберт його голови нечутно світився потужною силою. Вона не хотіла, але мимоволі зрівнювала братів один з одним, і не могла зрозуміти, що їй подобається у кожному більше: ця смарагдова сила погляду Остапа, яка здатна була вибухнути в будь-яку мить, чи трепетна злива натхнення з блакитних юних очей Дмитра. Уперше у житті відчула Євіта, що серце її захололо від передчуття власної пристрасті, котра не знала, у який бік поринути хвилею ніжної ласки і великого кохання. Вона так і заснула серед блакитних і смарагдових відблисків, які таємничими гостями блукали в глибинах її душі.
Наступного дня біля хати Миколайчиків на Троєщині зупинився візок, із котрого з дивною для його огрядної постаті спритністю зіскочив Паоло Тоцці. За ним, страшенно хвилюючись, покинула візок і Евіта. Братів не було в хаті, вони на берегу Десенки півголі кидались один в одного снігом і вголос реготали, насолоджуючись від всієї душі першою за зиму відлигою. Евіта зачаровано дивилась на їх розчервонілі від прохолодного вітру тіла і знов би впала у вчорашній розпач роздвоєності почуттів, якби не італієць, який з дитячою радістю приєднався до хлопців, навіть забувши про вихідний одяг.
Коли чоловіки втомились, брати повели гостей до хати. Їх мати Данута, ще не стара жінка, яка не втратила гордої шляхетності свого роду як у постаті, так і в поведінці, радісно зустріла всіх і потурбувалась, щоб на столі з’явився щойно придбаний у Новій Московії мідний самовар, та послала Дмитра в ятку по бублики. Паоло Тоцці раптово ляпнув себе по лобу, вискочив із хати і за хвилину повернувся з великим пакунком італійського цукрового печива від Россі. Остап стояв осторонь, благодушно посміхався, дивлячись на метушню в домі, та крадькома кидав швидкі погляди на Евіту, котра із захопленням розглядувала той новий для себе світ, звідкіля виринула в її життя двійця* неймовірно обдарованих і шалено привабливих братів, які вже стали невід’ємною часткою її долі. Коли Дмитро повернувся, старий Миколайчик встановив урочисто на середині столу велику терещенківську голівку цукру і щиро запросив гостей до скромної трапези.
Бесідою за столом надовго заволодів італієць. Він голосно розхвалював брусничне варення хазяйки, яке куштував вперше в житті, розповідав їй спосіб приготування італійської їжі зі смішною назвою піцца, мов витвори красного мистецтва розглядував мисники та скрині, зроблені старим Миколайчиком, сказав добрі слова й про Остапові санчата і сподівався, що навесні ще й проїдеться з братами на ладі. А ще повідомив, що саме заради роботи з Дмитром та Остапом залишиться у Києві до літа, і лише потім поїде до себе у Мілан, де має домовитись про навчання братів в Італії, і що є у нього дуже цікавий задум на цьогорічний червень... Евіта тільки встигала перекладати цю зливу не завжди пов’язаних у єдине ціле і таких же метушливих, як і сам італієць, думок, навіть не маючи часу розгледіти уважно приголомшені обличчя хазяїв та розчервонілі від збудження щоки їх синів.
- А де ж ми гроші на поїздку візьмемо? – обережно запитав Остап, коли італієць нарешті втомився і всерйоз зайнявся чаєм та бубликами.
- Вашою долею зацікавився сам Джакомо Россі, володар тієї ресторації, де співав колись Дмитро, - відповіла Евіта. – Він погодився надати на це необхідні кошти, причому нічого повертати не треба, бо він сподівається на кілька ваших виступів у нього до від’їзду та після повернення...
- А що робити з ладею, коли вони поїдуть? – поцікавився старий Миколайчик. Він був радий, що хлопці вийдуть у люди, але прибуток сім’ї майже цілком залежав від них.
- Не варто турбуватись. Про це теж подбає Россі. Він взагалі хоче найняти всіх ладярів, взявши на себе видатки... А Ви, шановний, можете бути у них управителем...
- Мабуть, у цьому і є свій сенс... – промовив старий і повернувся до синів. – А ви що думаєте, хлопці?
Остап із Дмитром лише переглянулися. Відповідь легко читалась в їх очах, що разом спалахнули однією мрією. Батько зітхнув, похитав головою, а потім зовсім молодо посміхнувся.
- А нумо візьми, Дмитрику, бандуру! – підвів старий хитруватий погляд на молодшого сина.
– Покажемо гостям, як ти ще й грати вмієш...
Далі була весна, бурхлива весна з її війною проти зими, де денні перемоги чередувалися з поразками вночі, з величною криголомою* на Дніпрі і жвавими ручаями з круч, із повенями, первоцвітом і радісним сонцем, котре день за днем одужувало після зимової хвороби. На подвір’ї Миколайчиків все змінювалось з такою ж бурхливістю. Після приїзду сюди відомого амстердамського ресторатора Джакомо Россі, який години з три про щось розмовляв із старим Миколайчиком у того в хаті, на подвір’ї з’явились наймані працівники, котрі під стукіт сокир та вищання пил будували одна за одною красуні-ладі, а самі ладяри записувались у чергу для розмови з новим управителем. Весь простір біля хати Миколайчиків став нагадувати великий завод, у середині якого красувалася та сама перша ладя Остапа, котру готували до літа самі брати.
Після обіду Остап і Петро відправлялись у місто. Кілька годин вони проводили у бічній кімнаті ресторації Россі, де Паоло Тоцці, ледь видний за роялем, розкривав їм таємниці майстерності красного співу, а потім перебирались у такий бажаний їх душам дім Евіти, яка аж до темряви навчала їх італійській мові. Інколи вечорами вони з Евітою або разом із нею та італійцем ходили на вистави до театрів, де спостерігали за виступами відомих співаків та музик. Евіта водила їх у Малу Прагу слухати хорові співи у соборі святого Миколая та на турецькі мистецькі ігри у честь байраму**, що проводились у Караван-Сараї на Яничарській Прогулянці. Хлопці за її безпосередньою участю змінили одяг, зачіски, і зараз ніхто вже не міг відрізнити їх від звичайних представників амстердамської богеми. Усе це, що відбувалось з ними цією весною, здавалось братам неймовірною казкою. Вони вірили й не вірили своїм відчуттям, та часу на їх обмірковування у братів не було. Вони потрапили у солодкий вир перетворень і віддались йому із задоволенням. Брати часто говорили про все це, що змінювало їх життя, і лише одного уникали вони в своїх розмовах, не бажаючи відкривати один одному таємницю своїх почуттів до красуні з сонцем в очах, бо у кожного в грудях по-своєму розпалювалось багаття необорного кохання до неї.
А для Евіти ця весна стала сумішшю радості й страждань. Серце її розривалось від почуттів до кожного з братів, вона навіть перестала боротись із собою, знаючи, що вже не в змозі вбити одне почуття заради іншого. Вона однаково бажала обіймів кожного і більш за все не хотіла впасти саме в одні. Лише вечорами, коли хлопці уходили додому, вона могла дати волю своїм почуттям, які або кидали її душу у щасливий політ, або занурювали у гіркі сльози. У своїх видіннях Евіта бачила, як наближуються до неї міцні руки Остапа і владно притягують до його кремезного тіла, але за його плечем з’являлись сумні й сповнені блакитною біллю очі брата, і ті руки зникали кудись, залишаючи її одну.
Марились їй і вишневі губи Дмитра, до яких вона тяглась с солодкою знемогою, але смарагдовий холод очей Остапа владно втручався у цей рух і льодяною перепоною ставав між ними. А найсолодшими з видінь були ті, у яких обидва брати були поруч з нею, обидва цілували її плечі і руки, обидва зливали закохані погляди в один і для неї, але за мить обидва зникали у молочній юзі, начебто їх і не існувало у бутті. Усе це було так боляче, та Евіта вже не могла жити інакше, бо у серці її назавжди оселилось це дивне двоїсте кохання. Але вона розуміла сумну безвихідність цього положення, і їй залишалось лише чекати, коли брати поїдуть в Італію, хоча в житті без них їй марилась холодна порожнеча, яка була більш нестерпною, ніж сьогоденна роздвоєність її серця. Та у будь-якому разі їй залишалося тільки чекати…
Нарешті на початку червня Паоло Тоцці завершив підготовку до здійснення свого задуму, який народився в його думках ще при першій зустрічі з обома хлопцями. Співак провів велику роботу і вже зараз пишався тим, що саме він разом з Остапом та Дмитром невдовзі здійснить велику музичну виставу на воді, якої ще не бачив світ. Заручившись підтримкою Джакомо Россі та чисельних своїх друзів в Італії, він зробив все можливе, щоб ця подія здобула якомога широкий розголос не тільки у Великій Злуці, а і в різних мистецьких осередках Європи. І йому це вдалося. Уже за тиждень до вистави Київ наповнився людьми з усіх боків світу. Брат амстердамського ресторатора, відомий лицедій Ернесто Россі навіть привіз із собою великих Верді, Вагнера і Гріга. З Москви прибув Георгій Пожарський, а з Туреччини – сам Селім Караман-оглу*. Чисельні новинарі** з різних країн заполонили всі амстердамські кав’ярні лише їм одним притаманним галасом, приїхали зі злуцьких далей члени вельможних родин, по київських вулицях навіть розгулювали школярі із Сорбонни та Оксфорду, а в театрах та рестораціях виступали співаки і музики з різних країн, які приїхали до Києва подивитись на незвичайну виставу Паоло Тоцці. Здавалось, що Київ у ті дні був столицею всього світу…
І ось у полуденний час другої неділі червня туди, де Десенка розбивається о Долобецький острів на дві протоки, де купається над ними в сонячному сяйві величний купол Петропавлівського собору, потягнулись сотні ладей. Одні з них були з музиками з Київської Опери, в інших зайняли місця глядачі, які бажали розміститися найближче до виконавців. А попереду гордо прямувала до місця подій срібляста ладя братів Миколайчиків, у котрій ще розмістились сяючий не менш за сонце Паоло Тоцці й Евіта, що майже захолола від хвилювання за успіх чи невдачу сьогоденної вистави. Остап і Дмитро натомість дуже спокійно гребли, дивлячись на те, як сонце грається своїми відблисками на мокрих веслах, і ніхто й не побачив би, як глибоко в їх душах вирували незвичні пристрасті.
Коли вони кинули кітву на середині протоки, їх очам явилась дивна, досі не бачена картина. Весь простір площі перед собором, всі набережні та Малий Петровський міст були вщент заповнені людьми, навіть на стовпах із ліхтарями були видні окремі постаті, лише під навісом ресторації Россі, де сиділи важливі гості, можна було ще якось пройти. З дніпровських проток підпливали все нові й нові ладі та човни, і скоро вже вся водна гладь була заповнена ними. Ладі з музиками розмістились в протоці півколом за виконавцями, їх керівник підняв свою паличку, зажадавши від присутніх тиші, зачекав на мить, поки юрба не стихла, і м’яким рухом руки пробудив над Дніпром музику, а Паоло Тоцці і брати піднялись у своїй ладі і, переглянувшись та перехрестившись кожний по-своєму, почали співати.
Це було більше ніж диво. Такі різні і такі проникливі голоси виконавців, зливаючись воєдино, то стелились над легкими хвилями води, то злітали до хрестів собору, то неслись у всі боки, зазираючи в далекі провулки Амстердаму. Навіть птахи забули про політ і прислуховувались до співу людей на верхівках ліхтарів та на дахах будинків. Здавалось, не тільки Амстердам, а і весь світ піддався чарам цієї казкової благозвучночті, яка разом із музикою проникала аж до серця, пробуджуючи у ньому найкращі спогади, малюючи для нього світлі надії, занурюючи його у радість і тугу, у щастя і безпорадність, у полон і у свободу.
Пісня закінчилась, і її відголоси, здавалось, ледь бриніли у відблисках сонця на хвилях. Дивна тиша зависла над протоками, над людськими головами. Оплесків не було, що народило тривогу в очах італійця, але Евіта м’яко торкнулась його руки і показала очима на набережну. Хоча глядачі на ній були досить далеко від виконавців, але разюче чітко були видні їх очі, великі, захоплені, мрійні, повні почуттів і чекання. І Тоцці водночас зрозумів, що сьогодні оплески будуть лише один раз, але заради таких оплесків не соромно прожити все життя. Він розправив плечі, підняв до неба сяюче натхненням обличчя і знов заспівав…
Вистава продовжувалась кілька годин. Вже й присмерки лягли на дахи Амстердаму, а над водою лунали руські й італійські пісні, литовські і турецькі, московські і польські… Евіта запалила ліхтарі на ладі, такі ж вогні загорілись на інших човнах, і вистава продовжувалась вже у вогневому коливанні. Ніхто з глядачів не розходився. Сьогодні світом правили музика і натхнення.
Останньою піснею Тоцці поставив ту саму про Дніпро, яка так близька була серцям Остапа та Дмитра. Спочатку він сподівався завершити виступ незрівнянною Ave Maria, але в останню мить несподівано для себе змінив своє рішення, бо щось підказало йому, що має бути саме так, а не інакше. Але зрозумів він правильність свого вибору лише тут, саме тоді, коли глядачі несподівано підхопили натхнений спів братів. Це було щось неймовірне, коли тисячі людей з’єднали свої голоси у славі великому Дніпру, який народив на тутешніх кручах одне з найкращих міст світу. І коли Дмитро своїм чистим юнацьким голосом протягнув дзвінко останні ноти цієї пісні, Київ притих лише на мить. Бо майже одразу ж все навкруги вибухнуло такими оплесками і задовільними вигуками, яких ніхто досі ніде не чув.
Паоло Тоцці десь хвилину дивився на бурю оплесків навкруги, після чого безсило впав на лаву, закривши обличчя руками і здригаючись у щасливих риданнях. А Остап і Дмитро стояли струнко, озираючись на всесвіт очима переможців. Раптово почувши нездоланну свою силу, вони були здатні ділитися нею з усім світом, з кожним, хто тягнув зараз до них руки, хто від усієї душі щиро дякував їм за цей непереможний спів, та не це було для них у цю мить найважливішим. В очах кожного з братів палали вогні безмежної свободи душі, яку вони зараз відчули і були здатні повернути її всьому світу.
І тут Евіта, яка переживала в собі не менше захоплення, не стрималась. Вона стрімко підвелась і міцно поцілувала в губи Остапа, котрий був ближчим до неї. Був би ближчим молодший брат, поцілунок дістався б йому, і Остап, який давно вже все розумів, повівся би зовсім інакше. Але сталося так, що руки її опинились саме на його плечах...
Евіта, яка лише через мить відчула, як губи Остапа з усіх сил опираються, щоб не відповісти таким само пристрасним поцілунком, раптом уся захолола... Вона повільно, відчуваючи, що загубила зараз усе, відірвалась від старшого брата і повернулась до Дмитра. Евіта благала бога, щоб усе повернулось на цю дурну мить назад, туди, де її серце було переповненим щастям, але вона ясно бачила, як зникає життя з блакиті його очей, як небесний погляд Дмитра покривається льодом невіри і розтріскується від нестримного болю. Очі ці вже не бачили нічого навкруги. Блідий і безпорадний, він безсило опустився на лаву поруч із ще ридаючим італійцем, і дві маленькі блакитні сльозинки замерзли на його щоках. Це було трошки страшно – бачити як поруч плачуть два чоловіка, один від щастя, а другий від пустоти... Евіта у пошуках допомоги стрімко обернулась до Остапа, але той уже уникав її погляду.
Казка скінчилась...
Остап, все так же, не дивлячись у її очі, відвіз італійця до набережної, де передав того в обійми ресторатора і його шановних гостей. А потім подав і Евіті холодну руку, щоб вона зійшла на беріг. І все це робив він мовчки, мов би її помилка запечатала його уста навіки мертвою німотою. Йому нічого було сказати, бо у цьому трикутнику він вибрав брата, який зщулився на задній лаві ладі і тремтів чи то від сліз, чи то від втрати такої важливої пісні свого життя. Остап сів за весла і швидко попрямував геть протокою. А Евіта, яка з охололим серцем силилась видавити із себе бодай одне слово, так і стояла безсило на кам’яних сходах набережної і, тремтячи всім серцем, проводжала очами щастя, що упливало від неї назавжди...
Наступного дня вранці разом із Тоцці і Верді в Італію поїхав лише один Остап. Куди зник Дмитро, не сказав навіть і старий Миколайчик. Його мов би не і було на світі, начебто він промайнув й ньому примарою і розтанув невідомо де. Евіта ще кілька тижнів блукала з ранку до ночі київськими вулицями у пошуках Дмитра, зазираючи зустрічним в очі, обшукуючи палаючим від болю поглядом всі ладі, але все було марно...
Рік по тому її вже ніхто не впізнавав на вулицях. Часопис її вмер сам по собі, богемні вечірки вже давно проходили без її участі, вона покинула і своє помешкання, у якому залишилось так багато згадок про втрачене щастя. Евіта враз постаріла, її чорне волосся з’їла сивина, кінці губ опустилися долу, перетворившись у глибокі зморшки, а з очей назавжди щезло те саме сонце, яким світилась раніше і її душа. Тепер же в її згаслому погляді залишилось лише одне запитання, із яким вона підходила майже до кожного зустрічного, але й воно згасало, бо кожного разу це був не Остап чи Дмитро... Це настільки вражало киян, що згодом у місті навіть склалося повір’я, начебто вона і насправді стала амстердамською відьмою, а хто зустріне напівмертвий її погляд, для того щастя назавжди перетвориться на лихо. Кажуть, що й вона сама одного дня зникла назавжди, залишивши за собою лише туманний привід, який блукає вечорами вулицями Амстердаму і шукає невідомо для чого душі спізнілих перехожих.
***
* Пісаро Каміль – засновник напрямку імпресіонізму в живопису. Оселився в Києві в 1879 р.
** Підполотник – мольберт
*** Петропавлівський собор – собор, споруджений у 1728 р. за наказом Петра Романова на північному кінці Долобецького острова
**** Oh! C’est trs magnifique! – О! Це казково! (фр.)
* Ладя – човен в амстердамських протоках Києва
* Россі Джакомо – відомий київський меценат. Разом з братами Терещенками був спонукачем збору коштів на будівництво Нової Опери (1888 р.) на пл. Мазепи на Рибальскому півострові.
* Криголома – льодохід
** Байрам – мусульманське свято після закінчення рамадану
* Пожарський Георгій – великий московський музикотворець, автор всесвітньо відомої “Оди свободі”, Караман-оглу Селім – великий турецький музикотворець, основоположник нової турецької опери.
** Новинар – журналіст
* * * * * * * * * *
9. На капiтанському мiстку
А чи знаєте ви, де в Києві краще за все спостерігати схід сонця? Щоб відповісти на це питання, вам знадобиться далеко не один ранок... Коли рік тому Олесь вирішив це для себе з’ясувати, йому прийшлося майже три тижні прокидатися задовго до ранішньої заграви і поспішати до наміченого місця, щоб не проґавити казкову мить народження першого проміння сонця.
Більшість киян зазвичай приходять милуватися зорею у Гетьманські сади* на Мазепинську стежку, на одному з поворотів якої зору відкривається велична картина всього Лівобережжя. Прямо перед вами вдалині врізаються в небо чисельні піднебесники великозлуцького уряду і торгівельних осередків, наліво уходить на північ кам’яне царство Амстердаму, а праворуч, за Дніпром, у зеленому морі каштанів і кленів видніються охайні будівлі посольського містечка. Звідсіля ви побачите, як у передсвітанковому сивому мареві народжується гаряче-червона кулька сонця і повільно підіймається між трьох величних башт піднебесника Тризуб, фарбуючи їх скляні стіни у малиновий колір. А якщо з цією ж метою ви прийдете на Княжу гору під стіни Михайлівського собору, то побачите лише саму мить народження світила, бо воно водночас ховається за ті ж башти піднебесника. Але башти ці на деякий час мов би одягаються у корону червоного сяйва, начебто хтось запалив за ними величезне багаття. Дехто ж полюбляє спостерігати, як ранкове сонце висвітлює куполи Петропавлівського собору в Амстердамі, а декому до вподоби подивитись з Молдаванки** на червоне небо над джаміями Турецької гори. А Олесь знайшов навіть те місце, про яке ніхто не знає. Для цього, правда, треба залізти на одне з дерев у Вишгороді. Але вид ранішнього сонця, що ніжиться в руках-опорах моста Лелеки, не дасть вам пожалкувати про витрачені на це зусилля.
Мені дуже подобається слухати його розповіді про Київ, бо в них Олесь весь світиться натхненням і любов’ю. А ще я люблю непомітно спостерігати за ним. В ньому так дивно й красиво уживаються водночас і мрійний хлопчик, і англійський денді, і серйозний науковець і відчайдушний світолюбець. При цьому він легко переходить від одного стану до іншого, начебто якась мить своїм життєвим забарвленням змінює і його душевні відблиски. І всі ці зміни віддзеркалюються в його пухнастих сіро-зелених очах, із яких ніколи не зникає доброта. І вся його постать мов би слідує за його очами, навіть і голос його підкорює свої відтінки цим чарівним змінам в їх глибині.
А ще з його рук ллється тепло. Це так приємно – відчувати ці хвилі його неземного тепла, які ринуть на мене, коли Олесь навіть торкається мене. А обійми його дарують мені зовсім інший вимір цього життя, із котрого просто не хочеться вибиратися.
Смішне дівчисько, колись я мріяла про зустріч велетнем, чорнооким та з міцними м’язами, в обіймах якого я б могла згорнутись кілечком і муркотіти, як маленька кішечка... Та куди поділись вмить всі мої дівчачі мрії, коли там, біля водограю в султанському саду, підійшов до мене звичайний хлопець і першим же словом перегорнув усі мої бачення світу. Одне слово, одна хвиля цього неповторного тепла, і мені вже захотілось купатись в його хвилях, ловити його погляди, чекати завмираючи його доторку і відчувати від цього себе королевою цього чарівного світу...
І ось він розповідає мені про свої світанки, а я сиджу поруч і не можу відірвати очей від натхненного його обличчя, від рук, які впевнено тримають кермо візниці, від посмішки, що живе одухотвореним життям на його губах, і відчуваю тільки сонце у цьому світі. І це відчуття не могла б змити навіть найсильніша злива, бо вона безсила перед моїм закоханим серцем.
Мені від цієї збірки* київських світанків, яку Олесь накопичив у своїх мандрівках по рідному місту, сьогодні дісталась можливість подивитись на схід сонця біля Патріаршої брами у Новій Московії, коли його червоне проміння, проходячи скрізь химерні отвори її галереї, висвітлює на фресках стіни патріарших палат ліки православних святих.
На жаль, надовго затримуватись тут ми не могли, бо поспішали на літовище в Броварах, де мали зустріти московського друга Олеся, Івана Крилова з його молодою дружиною. Вони щойно відсвяткували весілля і саме з Києва починали свою весільну подорож. У Івана з Києвом було пов’язано багато приємних спогадів, бо Олесь із ним навчався разом на одному потоці в Могилянці, а школярські роки назавжди залишаються в пам’яті часом дотепних витівок, веселих пригод і юнацького відчуття безмежності щастя. Та навіть і ця спішка не могла нічого подіяти з моїм відчуттям чарівного плавання по казковому океану київських красот.
Як ріки впадають у море, з усіх боків у Київ стікаються шляхи. Кожний шлях, якщо на нього дивитися зверху, може багато розповісти по місто, до якого веде. Якщо основний рух на ньому спрямований на місто і не минає його, бути тому місту великим і зростати через століття. В інших випадках місто чи зупиняється в розвитку, чи поволі занепадає. Києву пощастило: із кожним поворотом історії він збагачувався новими шляхами і завжди дбав, щоб рух на них прямував переважно в саме місто. І, як мурашник, що приростає у першу чергу із боків мурашиних доріжок, так і Київ роздавався в боки своїх шляхів, розкидаючи свої крила на обидва береги Дніпра.
Сучасний Київ дотягнувся на сході до Броварів. Цьому сприяло винесення на окраїни міста промислових підприємств із його середини, котре почалося сорок років тому. За цей час східна частина Нового міста збагатилась де багатоповерховими будинками, де будівлями, поверхи яких можна перерахувати на пальцях однієї руки. Та кожний з цих будинків має своє особисте обличчя, і я залюбки порадив би гостям Києва провести тут не одну годину, дивлячись на них і вражаючись тому, на які дивовижні знахідки здатна фантазія сучасних злуцьких архітекторів. Олесь жалкував, що не вдасться показати мені багатоповерхову частину Нового міста, бо вона знаходиться в стороні від Московського шляху, яким ми добирались до літовища. А там, за його словами, теж була своя і дуже цікава історія змагання двох архітекторів, чоловіка і його дружини, які намагались довести один одному першість своїх ідей. Вони навіть розлучились на цьому тлі, а потім знов зійшлись, зате ціла велика частина міста прикрасилась не схожими, але напрочуд гарними будинками, кожний з яких був справжнім витвором мистецтва.
Наша візниця летіла вздовж Чернігівського шляху. З обох його боків за смугою червонолистих кленів стояли вздовж широкої і неспокійної смуги перевозного руху охайні двоповерхові будиночки з квітничками, повними різнокольорових квітів, які я із зацікавленістю розглядала, порівнюючи з будівлями рідної Моравії. Будиночки ці прокидались під ранковим ласкавим сонцем, яке вже зручно для себе розташувалось на небі серед легких хмаринок, і випускали у простір шляху візниць і людей, котрі виходили у свої квітучі садочки і посміхались чудовому ранку.
На літовищу, будівля якого своїми обрисами нагадувала козацьку чайку під вітрилами, було не по-ранковому людно: мабуть, у цей час сюди прилітало багато літаків зі східного напрямку. Ми навіть почали побоюватися, що і не знайдемо в людській юрмі наших друзів, але Івасик Крилов був велетенського зросту і тому стирчав над морем людських голів, розповсюджуючи у всі боки свою доброзичливу посмішку, що не помітити його міг тільки сліпий. Поруч з ним стояла його молода дружина, вродлива й тендітна татарка з Казані, котра в Києві була вперше, чому й озиралася на все навкруги величезними чорними очима, які були повні першими враженнями від зустрічі з Києвом. Після кількох хвилин радісного й галасливого знайомства ми не менш галасливо рушили до візниці, обмінюючись жартами, веселими поглядами і приязними посмішками. На нас сьогодні чекало багато подій, а у гарному настрої навіть й перенасичений планами день здається не таким важким.
До сніданку Олесь вирішив показати Айї, дружині Івана, дещо цікаве на лівому березі, тому відразу ж направив свою візницю до Великозлуцької Алеї, величезної вулиці-саду, яка починається від піднебесника Тризуб заввишки у сто тридцять поверхів з високими сріблястими стрижнями нагорі. Під ним велично похитує високими струменями води дивний водограй, у середині котрого розміщені дві людських долоні, з яких теж б’ють струмені, але маленькі і дуже потужні, щоб утримати на собі між цими долонями велику земну кулю... А від нього прямує до Дніпра широкий канал з меншими за розміром, але схожими на казкові квітки, водограями по боках. А на широкому зеленому полі, що їх оточує, серед кущів з яскравими різнокольоровими квітами і на галявинах стоять чисельні ваяння* роботи сучасних митців. Звичайно, на це треба було б подивитись і ввечері, коли і водограї, і канал, і ваяння загадково й урочисто світяться у темряві, але у наших гостей ще на це буде вдосталь часу.
Дім Олеся знаходиться на самому розі Труханова острова. З Московського мосту цей острів схожий на величезний корабель, який гордо й величаво пливе Дніпром до Чорного моря. А на його веранді, яка забралась майже під дах будинку, будь-кого з гостей цього гостинного помешкання охоплює відчуття того, що ти стоїш на капітанському містку цього величного корабля, котрий розсікає хвилі великої ріки і прямує у супроводі галасливих чайок до нових світів. Навіть і Олесь, вже звичний до цього, інколи підкорюється дніпровським чарам і включає на всю міць свою уяву. Я це вже не раз бачила і сама ставала заручницею його уяви. Це захоплює настільки, що тут можна стояти годинами, віддавшись впливу мрій, які літають біля тебе, мов чайки. І коли ми нарешті дістались до дому, Олесь перш за все запросив всіх на свій капітанський місток і надав нам можливість трохи побути капітанами життя, насолоджуючись спостеріганням за нашими очима, які злітають у небесні мрії. І лише досхочу нагодувавши нас їжею духовною, Олесь нагадав, що є певний сенс підживитися й їжею насущною.
Тут вже настав наш з Айєю час, бо, як з’ясувалось, ми обидві полюбляємо готувати й вміємо створити щось незвичайне зі звичайних складових, що можна знайти в ліднику**. Ми швиденько домовились подати на стіл такий собі моравсько-татарський сніданок і з посмішкою взялись за свою справу, доручивши хлопцям приготувати місце для трапези на веранді. Вони, шуткуючи один з одного, потягли туди стіл і стільці та й залишились там удвох, мабуть, для продовження своїх фахових суперечок.
Олесь на шляху до літовища вже розповів мені про їх з Іваном наукові бої, в яких вони готові були битися на смерть кожний за своє. Це багатьом здавалось дуже дивним, що два найкращих друга, яких у школярські роки й уявити важко було один без одного, в питаннях мовознавства ставали запеклими суперниками, котрі не бажали поступатись навіть у дрібних питаннях.
Для них же це було спочатку своєрідною грою на людях, яка дарувала друзям справжнє насолодження від спостерігання за здивованими обличчями тих людей, що їх знали, а з роками перейшло у звичку. І навіть тоді, коли їх шляхи розійшлися та Іван поїхав додому викладати у Московському університеті, друзі продовжували свої суперечки під час майже всіх зустрічей чи просто одного з одним, або під час виступів на наукових зібраннях*. Але сьогодні Олесь з Іваном були налаштовані на диво благодушно, мабуть, на це сильно впливала присутність чарівних представниць прекрасної половини людства, та й скучили вони вже один за одним з часу тоголітньої зустрічі на зібранні в Стокхольмі. Отже за сніданком замість уколів і випадів хлопці весело обмінювались спогадами про школярські часи та чисельні свої витівки тієї пори.
Саме тут, за столиком під двома пальмами на веранді, за нашою розмовою я і пригадала зненацька про книгу, яка за останні дні стала суттєвою часткою нашого життя. І мабуть, ця випадкова згадка так би і залишилась непоміченою, якби не Іван, який завжди був жадібний до нового й незвичного. Він одразу ж зацікавився книгою, і нам прийшлося ледь не детально розповідати нашим московським гостям її зміст. Слухали вони із захопленням, мабуть, дійсно було і їм цікаво пуститися у низку роздумів, на які спонукала нас уява автора. Іван до того ж був фахівцем у питанні мовного розвитку, що припускало добре знання історії, тому тема сутички двох мов, про що теж йшлося в книзі, давала йому гарну нагоду поміркувати про можливу долю руської та московської мов у залежності від випадку, який міг повернути їх розвиток в інший бік.
- Я сповна припускаю, що наша, московська мова могла б домінувати за певних обставин історичного розвитку, - говорив він. – Але могло бути і зовсім інакше, якби, скажімо, в Русі, а потім і в Злуці переважила б ставка на абсолютизм, і гетьманство таким чином перетворилось би у щось на кшталт царату. В таких умовах Московії дуже важко було б утримати свою самобутність, була б вона собі далекою і холодною україною великої імперії, і тоді руська мова безперечно задавила б і нашу...
- Своєрідний абсолютизм був і у татаро-монголів, - заперечив Олесь. – Але московська мова не була подавлена. Без сумніву, вона взяла багато татарської лексики, але лише збагатилась за рахунок цього...
- У татар не було тоді порядку** освіти, який є основою впровадження того ж абсолютизму,
- сказав Іван, розмахуючи виделкою.
- Та ні! – вирішила приєднатись до розмови і я. – На час заснування Великої Злуки порядок царату в Московії вже був стійким і зламати його молодому, хай і абсолютистському, порядку ніколи не вдалося би. Не вірю, щоб Русь у будь-якому виді була здатна приєднати Московію як складову частину своєї держави. Навіть при тому, що Київ став головним осередком православ’я й науки у східній Європі. Скоріше Москва з’їла би Київ чисто за рахунок більш розвиненого й перевіреного часом порядку управління державою. Але у нашому вимірі ми спостерігаємо низку послідовних кроків керівників Русі, котрі кожного разу робили країну сильнішою, а сусідні країни – слабшими. І без будь-якого посягання на їх землі. Ось що важливо. Просто таким чином був створений новий порядок, більш діючий, більш життєвий, такий, що притягує до себе сусідів, як магніт. При цьому заснований лише на меншості засад: свобода віри, свобода людини, рівноправність учасників злуки і єдине військо. Усе!
Олесь аж підскочив на місці і заплескав у долоні. В його очах сяяла неабияка гордість за мене. Якби разом із нами не було наших друзів, він неодмінно розцілував би мене, я відчувала це в закоханому його погляді.
- Додай ще ряд подій, - підтримав він мене. – Якби, скажімо, не було падіння Відня, угоди з Польщею та походу трьох країн на Москву, Петро Романов був би зовсім іншим. А з його жвавістю й безупинністю Московія могла б далеко піти...
- Та Москва ще до Відня була знесилена, - заперечила я й йому. – Пригадайте про повальну втечу московських кріпаків до Русі та Донську вольницю братів Разіних.
- Як я розумію, розмова йде про вихідну точку, яка визначила той чи інший розвиток подій, - нарешті втрутилась у розмову й Айя. – Це, до речі, можна вирахувати математично...
- Так їх, дівчинко моя! – засміявся Іван. – Ударимо математикою по історії! До речі, друзі, вона просто чарівниця на числоводі*. Моя Айїнька такі розрахунки для мого порівняльного аналізу слов’янських мов зробила, що заздрити ще півстоліття будете...
- Та годі, Івасику! – посміхнулась Айя і продовжила свою думку. – Слабкість історії у тому, що з множини випадків кожний історик відбирає собі ті, які йому чи більш подобаються, чи відповідають його світогляду та політичним пристрастям. Історія упереджена, бо суб’єктивна. А інтеграл – він і в Японії інтеграл.
- Ось який в мене чарівний математик із блискучими очима! – похвалився Іван і розцілував ніжно зашарілу раптом дружину. – А ти чого мовчиш, мій супернику?
- Я ось міркую, - виходячи з роздумів, промовив Олесь. – Чи можна таким математичним шляхом у вивченні мов, а вони, як усім відомо, відображають історію без будь-якого упередження, знайти ту вихідну точку розвитку подій? У книзі ось йдеться про сутичку двох мов, чого я собі в нашому житті навіть і уявити не можу. Але все ж таки сутичка там є. Українська (тобто наша руська) мова ображена на презирливу до неї російську (московську). А російська вважає, що українська обмежує її права. Отже, припускаю, що ці мови задовго до часу, що описаний у книзі, знаходились у положенні домінації і субмісії...
- Досить латини! – обірвав його Іван, що робив завжди, коли Олеся заносило до вживання занадто наукових слів.
- Добре, одна мова подавляла іншу за рахунок використання її як державної. Так ідеться в книзі. Але мова – це не адміністрація, не магістрат... Мова – це народний уклад.
- Адміністрація – це частина укладу, - заперечив Іван. – При цьому вона управляє. Коли мова стає приладдям управління, вона так чи інакше впливає і на сам уклад. Згадай сам, до Богдана Київ говорив виключно польською мовою. І саме тому, що він розмістив тут адміністрацію Русі, Київ досить швидко перейшов на руську. Щоб було, скажімо, коли б, наприклад, Богдан переніс столицю в Чигирін чи в Переяслав? Там, у книзі, мабуть Московія завоювала Україну...
- Скоріше Україна віддалася Москві, - хмикнув Олесь.
- Це не суть важливо. У будь-якому разі тут і в інших містах затвердилась московська адміністрація, котра здолала місцеву. Саме звідсіля московська, чи як там, російська, мова почала поступово домінувати і потрохи витісняти місцеву в село...
- Ось бачиш, в тебе вже інша основа, - спіймав друга на гарячності в думках Олесь. – Спочатку був порядок освіти, а зараз – порядок адміністрації... Тем не менш, якщо взяти наш вимір, наше життя, легко побачити, що вже до початку існування Великої Злуки в Києві обидва порядки вже були більш дієвими та сучасними, ніж у Московії. Отже, згодом і Москва взяла собі наші правила. Але ж дивись, адміністрація в Москві була своя. І ніхто не втручався в її справи. Тому московська мова зовсім не була придавлена. Навпаки, вона продовжувала свій розвиток, збагачуючись за рахунок рівноправного існування у Злуці та сучасного порядку освіти, яким щедро ділились більш розвинені в цьому держави.
- Щодо порядку освіти чи адміністрації, то подивіться, будь ласка, у бік Оттоманської імперії, - втрутилась в їх, перестрілку я, і хлопці водночас повернули погляди в мій бік.
- При чому тут турки? – зробив великі очі Іван.
- А візьміть, наприклад, Боснію чи Валахію, котрі були під ними досить довго. Незважаючи на порядок адміністрації, а вона була турецькою, обидві країни зберегли свої мови. Як, до речі, і Московія під Ордою...
- Щось не второпаю, до чого ти ведеш, - пробуркотів Олесь.
- А я хочу сказати, що не всі імперії однакові, що у кожної з них був свій шлях, в тому числі і в мовному питанні, - солодко потягнулась я у своїй фотелі, підставляючи обличчя полуденному промінню сонця. – Занепад будь-якої мови може бути зумовлений лише тоді, коли центр імперії здійснює цільонаправлену політику щодо приниження цієї мови, коли він насильно зливає пригноблений народ із своїм. І хоча цей народ вперто тримається за свій уклад, свої звичаї, пісні й легенди, тим самим зберігаючи мову, варто просто попереселювати його в різні кінці світу. І що тоді від того народу залишиться? Уявіть собі, що Злука не стала злукою, а пішла імперським шляхом, і на ньому поділила мій рідний чеський народ на п’ять частин та перевезла чотири з них, наприклад, в Лівію, Сибір, Аляску та Грузію. А до останньої підселила б шведів. І якою мовою через сто років говорила б тоді Прага? І як би відрізнялась чеська мова мешканців Аляски від мови лівійських чехів?
- Судячи з тих мовних сутичок, про які йдеться в книзі, саме такою і була та Російська імперія... – похитав головою Олесь.
- Та ні, не може бути, друже! – відкинувся на своєму стільці Іван. – Ми ж, московіти, зовсім не такі... Такого взагалі не може бути!
- Якщо своєму народу роками вбивати у свідомість його виключність, народ в це повірить, - сказала Айя, яка уважно спостерігала за течією бесіди.
- Ось чому я знов хочу повернути вашу увагу до цих чотирьох засад, - продовжувала я. – Засади життя будь-якої держави можуть бути різними, саме вони зумовлюють державну політику, а адміністрації – це вже прируччя*, за допомогою якого ця політика здійснюється. Приложіть їх до будь-якої з імперій, і все одразу ж стане прозорим. І чому розтанула Орда, і чому впала Цесарія, і чому змінилась Порта, навіть чому впав цей Радянський Союз у книзі... Та у нас є ці чотири золоті засади. Тому в Злуці й адміністрації будь-де свої, рідні, і кожна мова – діамант. А мова – це дзеркало й адміністрації, і освіти, і тієї ж віри, дзеркало всього державного порядку. Отже всі ці чотири засади віддзеркалюються і в мові. І якщо поміркуєте деякий час у цьому напрямі, самі побачите, що головні засади тут – свобода людини й рівноправність у Злуці. Саме свобода людини, не та, про яку кричать на кожному кроці, а справжня, тиха, своя... Вона і є запорукою свободи мови... Просто ми живемо у такому світі, де користуємося тими свободами, яких в інших вимірах нема. І мабуть, ми маємо бути глибоко вдячні, або навпаки, тим обставинам, які змусили людей у різні часи зробити ті кроки, що привели нас у сьогодення цього виміру, а не закинули весь світ у вимір інший..
- Так тобі, професоре, - підморгнув Олесь Івану і знов повернувся до мене із захопленням в очах.
- Та годі очима так переможно блимати! – розреготався Іван. – Хіба ж я заперечую? Та коли тобі так приємно, скажу, що цілком визнаю правоту найчарівнішої з усіх мовознавців-жінок твоєї Боженки...
- Отож... – задоволено посміхнувся Олесь і знов поринув на мене повним кохання поглядом.
Впоравшись із сніданком, ми ще деякий час провели під пальмами на веранді, слухаючи розповідь Олеся про Романівський острів, що купався у хвилях Дніпра ліворуч від нашого капітанського містку. Будуючи на київських островах свій Амстердам, Петро Романов подбав про зведення на цьому острові палаців для своїх дітей, Івана, Катерини й Пилипа. Саме це і вплинуло на назву острова, який у книзі зветься якимось чудернацьким словом Гідропарк. Та не всі з Романових тут жили: Катерину ще до завершення будівництва посватав та відвіз до Стокхольму син Карла Дванадцятого Густав, а Іван майже весь свій час проводив у Московії. А коли і був у Києві, зазвичай зупинявся в гостьовому палаці на Гетьманський горі. Лише Пилип Романов, закоханий у Київ не менше за свого батька, прожив тут усе своє життя. Після смерті Петра він узявся за подальше будівництво міста, і треба сказати, що в питаннях архітектури в нього був значно витонченіший смак, ніж у батька. Він був дуже прискіпливий до кожного будинку, який мав вирости в Києві, і навіть написав “Правила будівництва в Києві”, де вимагав, щоб будь-яка будівля в місті мала особливе, київське обличчя, а не повторювала те, що десь колись вже було зведено у світі. Він відмовлявся від будь-яких посад, та все одно майже півсторіччя був визнаним фахівцем у містобудівництві, і всі київські голови неодмінно узгоджували з ним не тільки питання спорудження будівель у Києві, а навіть і питання міського порядку. Він і жив не по-царськи. Палац сестри Пилип перебудував у величний театр, якому довгий час не було рівних у світі, в палаці брата розмістив музей історії Києва і дбав постійно про його поповнення, свій палац віддав під міську лікарню, а сам жив у невеличкому будинку поруч, із вікон котрого видно було золоті куполи Лаври. Та мабуть всю свою душу він вклав у московський міст, який з’єднав острів із правим берегом Дніпра. Міст цей на добрих дві сотні років випередив усі, які будувались у світі. Високий, широченний, з дивними перевізними розв’язками, міст цей вирує своїм життям і сьогодні перед нашим островом-кораблем і ладний пропустити його, коли б той раптом рушив із місця у плавання до нових світів, намальованих нашою уявою.
Сонце піднялось вже зовсім високо і взялось за свою щоденну пекучу роботу. Розжарені, ми змушені були відступити з веранди у прохолоду помешкання, де весело й жартівливо почали обговорювати план дозвілля молодого подружжя на найближчі дні. До того ж треба було й подивитися на весільні злики Івана та Айї. Оскільки весілля їх було розбито на дві частини і проходило спочатку в Москві, а потім в Казані, злик було дуже багато, і всі вони мали свої особливості, які було і приємно, і весело розглядати. Взагалі, було щось тепле і затишне у нашому спілкуванні, в бесіді, яка м’яко переливалась з однієї теми до іншої та несподівано змінювала свої зміст і наголоси. Було якесь насолодження від існування у цьому маленькому світі друзів, де панували приязнь, любов і кохання.
Купаючись у цьому насолоджені, я упівока спостерігала за ними. Та все одно мій погляд знов і знов летів до Олеся, начебто прикутий до нього невидимим ланцюгом моїх почуттів.
І я раптом зробила для себе ще одне відкриття. До сьогодні у світі ми з Олесиком були лише удвох, а тепер я побачила його в колі друзів. За всі дні нашого знайомства, наших мандрівок містом і наших казкових зоряних вечорів над дніпровськими хвилями його очі дивились тільки на мене, тільки мені він призначав їх сяйво, і я мабуть так була зачарована цим дивним сяйвом, що сприймала все навкруги саме крізь його відблиски, тремтіння, спалахи й миготіння. Олесь щиро дарував мені свої світи, свої погляди, слова, рухи, а я все це примірювала тільки до себе і до свого життя. Але ж він живе не лише в моєму світі, він живе серед людей. Він же не тільки мені одній дарує свою душу, вона потрібна друзям, людям, взагалі всьому світові. Красиві душі роблять світ кращім. І якщо я дарую Олесю своє кохання, воно тільки підсилює в його серці то тепло, котре потрібно людям. Отже, і те, що дарує він мені, має перекинутись любов’ю до людей. Не можна забирати все лише собі. Інакше не буде любові. А саме вона народжує кохання, яке, у свою чергу, дає сили для любові. І саме цей колообіг * кохання й любові рятує наш світ...
Наше спілкування перервав дзвін годинника на стіні, і ми зрозуміли, що за балачками можемо проґавити час для мандрівок по місту. Розмови можна було відкласти на вечір, тому Іван з Айєю пішли переодягатись, а ми з Олесем вийшли на веранду, де, опершись на поруччя, дивились мовчки на дніпровські кручі, на Гетьманські сади навпроти, де серед водограїв по стежках з дивними квітами та заморськими деревами прогулювались люди, на опори Московського моста з блюдечками кав’ярень нагорі, на золоту пляму Лаври в зеленій оправі і радісно посміхались всьому цьому світу.
- Дивна річ, - раптом промовив Олесь. – В останні дні я значно гостріше й тонше відчуваю красу. Раніше мені було достатньо просто засвідчити у свідомості, що дещо має ознаки краси, і на цьому зупинитись, піддаючись виру життя, яке примушує нас бігти кудись вперед у часі і просторі. Але зараз я відчуваю гостру необхідність переривати цей свій біг і довго дивитись зі справжнім захопленням на те, що нас оточує, бо у кожній речі навкруги нас прихована дивна краса, яку варто уважно розгледіти.
- Це мабуть дуже сумно – пробігти через все життя у безкінечних пошуках вигод для тіла і шлунку і за цим не побачити справжнього багатства цього світу, - подумала вголос я.
- А багатство це, ось воно, перед нашими очима, - натхненно продовжував він. - Ось він, мій Київ, який розкинувся перед моїми очима лише крихітною своєю частиною, але присутній в серці всіма своїми просторами, моє місто квітів і водограїв, амстердамських пісень і тихого плеску дніпровських хвиль, моє місто духмяного галасу Балган-базару і величної тиші Хрещатика, що злітає у небеса, моє місто різнобарвних будиночків Молдаванки й ажурних теремів Нової Московії, моє місто щирих людських посмішок і дивних сивих легенд...
Я відчула його настрій і не хотіла будь-яким словом порушити його політ у просторі. Я просто стояла біля Олеся, легко торкаючись його плечем, дивилась у напрямку його погляду і мовчала. Але я знала, що моя присутність тут була конче потрібна йому зараз.
- Вся краса світу неможлива без тебе, - поцілив у мене повний тепла погляд Олесь. – Бо саме ти пробудила мене від смішної і нікому не потрібної самозакоханості, витягнувши на світ божій з моїх таємних глибин палку, нестримну любов до Києва, до всесвіту, до цього дивного і неосяжного життя.
Я не відповіла, та і не було сенсу відповідати, бо Олесю важливі були зараз не мої слова, а мої очі. Він знав, що зустріне в них усе те, що наповнило його серце цією прекрасною і могутньою любов’ю. А мені більше за все хотілось виправдати його надії і сподівання, бо саме така любов потрібна людині, щоб бути щасливим капітаном на кораблі свого життя.
***
* Гетьманські сади - сади, розташовані на дніпровських кручах за гетьманським палацем від Хрещатику до Печерська. На поч. 18 ст. за наказом Петра Романова на цих кручах були вісаджені дерева з різних країн світу, прокладені стежки та споруджені водограї.
** Молдаванка – історична місцевість у Києві, розташована за Турецькою горою біля Хайдуківкі (за книгою “Любов у помаранчах” – Борщагівка). Здобула сучасну назву з сер. 18 ст., коли тут оселились вихідці з Молдавії і Валахії. Визначні місця: Валаський ринок, Сади мистецтв, Валаський звіринець, дитячий край Дивокрай.
* Збірка – колекція
* Ваяння – скульптура
** Лідник - холодильник
* Зібрання – наукова конференція
** Порядок - система
* Числовід – комп’ютер. Перший особистий числовід створили у 1975 р. у Києві відомі винахідники і технарі Андрій Дюбуа і Левко Підкуймуха.
* Прируччя – інструмент
* * * * * * * * * *
10. Наслiдки Вiдня
Улітку 1683 року понад двохсоттисячне військо великого турецького візира Кари-Мустафи за наказом турецького султана Мехмеда IV взяло в облогу столицю Цесарії Відень. Сам цесар Леопольд вчасно встиг утекти з міста, залишивши обороняти його свого воєводу графа Штаремберга. У Відні залишилось шість тисяч місцевих жителів та шістнадцять тисяч цесарських вояків. Облога ця стала дуже важким випробуванням для Відня та його мешканців. Турецькі гармати постійно обстрілювало місто, і це не тільки руйнувало будівлі, а й спричиняло чисельні пожежі. До того ж віденці потерпали від голоду та різноманітних зараз, від чого на них з кожним новим днем облоги наповзав великий розпач.
Тому граф Штаремберг вирішив послати по допомогу до імператора Леопольда та його союзника герцога Карла Лотаринзького когось з місцевих жителів, який знав би турецьку мову та турецькі звичаї й зумів би пробратися через ворожі кордони. З великими труднощами гонець цей дістався таки до цесаря, і союзники не гаючи часу почали готувати план з допомоги захисникам Відня. Герцог Лотаринзький з метою зібрати якомога більше військової моці навіть надіслав гінця до польського короля Яна Собєського, щоб заручитися ще й підтримкою Речі Посполитої. Саме цього гінця перехопив в Оломоуці передовий загін сорокатисячного козацького війська на чолі з гетьманом Дорошенком, яке за угодою з турками мало перекрити підходи до цесарської столиці з півночі.
Гінця, що відмовлявся навіть вимовити хоча б слово, розговорив генеральний осавул Іван Мазепа, який здатний був розговорити й каміння. І дізнавшись про наміри цесарців, Мазепа одразу ж поспішив до гетьмана Дорошенка з пропозицією, яка змусила того замислитись глибоко й надовго. План у Мазепи був простий: перехопити поляків десь у Моравії, напасти зненацька та розбити їх, а потім, переодягнувши козаків у польську одіж, увійти у Відень хоча б на день раніше зустрічі з військом герцога, після чого заманити його в місто й обеззброїти. Та все одно це означало завоювати Цесарію для Порти, будь-яке посилення котрої в цих місцях означало послаблення Русі, яку так важко було розбудовувати в оточенні ворожих держав.
- Батьку, тут вагатися – самого себе вбивати, - наполягав Мазепа, прямо дивлячись в очі гетьману. – Що ми мали десять років тому, коли зупинили Собєського біля Хотину? Тільки й те, що зберегли ту фортецю для турків, а вони навіть Кам’янець нам понюхати не дали. І турки ситі, і ляхи цілі... А ми козацькою кров’ю всі лани там добряче залили... І все це заради десяти років спокою, не більше. Коли туркам треба, б’ємо поляків, цесарців чи москалів. Але потрошку, щоб на потім ще залишилося. І це султана влаштовує. Він сам про це Юрію Хмельниченку знущаючись прямо в обличчя говорить. А чи не годі під турками так сидіти? Може, прийшов той самий час, коли і Русі треба з колін піднятись?
- І хто ж тебе так підбурює? – втомлено посміхнувся гетьман. – Звичайно, приємно помріяти інколи, Іване... Сам інколи цим хворію... Але коли ми з тобою Відень для турків візьмемо, вони швиденько нас з’їдять. Кара-Мустафа одразу ж яничарські залоги у наших містах підсилить. А сам нас Московію, скажімо, воювати відправить, щоб більше козаків у землю пішло, а коли це станеться, з залог цих по Русі і вдарити може. І нічого Хмельниченко у Стамбулі не зробить, бо султан хоч його і слухає, але візиру Кепрюлю все-ж таки більше віри має. І вся наша вольниця в ту ж саму Сербію й перетвориться...
- Це якщо ми завжди самі будемо. А треба з поляків і московітів своїх друзів робити. Хай і потерпали від них раніше. Але нам і про завтра дбати треба...
- Хіба ж це можливо, з ляхами та москалями дружбу знати?
- А чому б і ні? – не вгамовувався Мазепа. – Дивись, батьку, припустимо, здолаємо ми зараз Собєського, візьмемо для турків Відень. Хай так буде. Але поки турки за цесарем ганятимуться, ми запасні полки з Андрієм Могилою рушимо на Краків і на Варшаву. А там, серед ляхів, вже є мої люди, які зроблять все, що треба. До того ж і шведи готові в будь-яку мить на Посполиту натиснути. Та й у Литві все до злуки з нами підготовлено. Куди ж Собєський тоді дінеться? Якщо в голові клепки є, згоду на дружню злуку неодмінно дасть...
- Та його ж своя шляхта пошматує...
- Хай спробує, коли під Вавелем* сто тисяч козаків стоять...
- А Московія?
- А що Московія? Вважаєш, якщо там Софія** владу взяла, там все гаразд стало?
- Так там твоїх Наришкіних з Матвєєвим разом в капусту порубали... – заперечив гетьман.
- Але ж Петро залишився! Це наш головний козир, - не здавався Мазепа.
- Слабкий твій Петро, Іване, - зітхнув Дорошенко. – Хлопцю лише одинадцять років...
- Султану Мехмеду теж не більше було, коли Богдан з ним перемовини вів, - гаряче заговорив генеральний осавул. – І теж, до речі, не дуже сильним був... Уся справа в оточенні, а оточення – наше. А ще ти тільки скажи братам Разіним знов вольницю підняти, то Софія в боротьбі з нею на роки погрузне, бо сили в неї зараз набагато менше, ніж в померлого царя. Дай тільки наказ, і Петро завтра царем стане...
- Бачу, полюбляєш ти казочки, - знов посміхнувся Дорошенко.
- Казочки – це те, що було чи не було, - поглядом серйозних чорних очей стрільнув у гетьмана Мазепа. – А що може бути – майбутнє. І ти маєш зробити крок до нього. Праворуч чи ліворуч...
- Я, Іване, ступаю туди, де земля тверда...
- Так і тут тверда, твердіше не буває, бо сам її у твань роками сипав стільки, що як каміння та твань стала, - гордо вкинув чуба Мазепа.
- А знаєш що, осавуле? – раптом посміхнувся гетьман. – Є в твоїх словах рація. Тільки дивитись треба значно ширше, всю Європу в думках маючи... Гайда, переодягай гінців. Одного до короля, другого до герцога... А зробимо так...
І Дорошенко, котрий в душі завжди віддавав перевагу козацькій вольниці перед нудним сидінням у гетьманській канцелярії, почав викладати Мазепі свій далекоглядний задум, що склався в його голові під впливом думок генерального осавула...
Наприкінці серпня 1683 року польське військо, яке поспішало на допомогу оточеним віденцям, несподівано для себе зіткнулось з козаками Дорошенка на великому полі біля містечка Славкова, що у Моравії. Напад козаків майже з усіх боків був настільки раптовим, що більшість польських вояків навіть не встигла витягти зброю. Але, на диво, козаки не влаштували криваву сечу, а лише обеззброїли полонених та чомусь відняли у них ледь не весь одяг. Королю Собєському вдалось втекти разом з почетом, але за денний перехід від Славкова польські вершники потрапили у засідку Андрія Могили. Тут також обійшлося без великої крові, при чому Могила подбав про те, щоб очі короля побачили козацьке військо за чисельністю не менше, ніж те, що було під моравським містечком, після чого полонених було відправлено у ставку Дорошенка в Брні.
Тим часом оточені віденці спостерігали, як з боку Цистердорфського шляху, де тримали облогу козацькі загони, почулась якась незрозуміла стрілянина. А трохи пізніше побачили вони, як до них летять на змилених конях два вершники. За ними, стріляючи, неслись козаки і, мабуть, одного таки вони поцілили, бо вершник упав на гриву свого коня, і той, відчувши свободу, повернув чомусь назустріч пострілам. Але іншому вершнику пощастило дістатися оточених віденців, бо на відстані пострілу козаки завернули назад. Спітнілого і брудного гінця образу ж провели до графа Штаремберга, де той, навіть не побажавши окропити запеклі губи вологою, хрипко доповів комендантові, що за день-два до Відня буде прориватися тридцятитисячне військо польського короля, і лише після цього припав жадібно устами до бажаного келиху з водою. Ця приємна новина швидко облетіла все місто, і Відень почав готуватися до зустрічі зі спасителями.
Радість настільки засліпила віденцям очі, що вони і не помітили, як під вечір наступного дня козацькі загони занадто легко і швидко поступились польському війську, яке без будь-яких труднощів прорвало облогу і ввійшло в місто. Навіть не здивувало оборонців, що і турецькі гармати, які до цього ні на мить не припиняли обстріл міста, ще з обіду того дня чомусь мовчали. Розуміння того, що насправді трапилось, прийшло вже після того, як їх всіх роззброїли без єдиного пострілу. Хоча єдиний постріл таки трапився, коли граф Штаремберг встиг витягти свого пістоля і влучити пострілом прямісінько у серце гетьмана Дорошенка. Розлючені козаки тут же порубали графа, але це була ледь не єдина смерть у полоненому і втомленому від облоги місті. Козацькі загони швиденько зайняли всі оборонні укріплення Відню, а переможених захисників подбали сховати якомога надійніше, щоб не зіпсувати зустріч з герцогом Карлом Лотаринзьким, котрий теж поспішав на допомогу віденцям.
Військо герцога ввійшло в місто наступного дня, та йому не надали можливості відсвяткувати перемогу. За кілька коротких хвилин воно було оточено козаками, які змусили і їх скласти зброю, а самого герцога взяв під свою особисту опіку Іван Мазепа. А ще через добу у Відень на білому аргамаку попереду турецького війська пихато в’їхав великий візир Кара-Мустафа Кепрюлю, якого навіть не стривожило та обставина, що Карлу Лотаринзькому вдалося вночі якимось дивним чином втекти. Якби він знав, куди у цей час летів у супроводі наданого Мазепою козацького загону переможений герцог, це визвало б у візира справжній приступ оскаженіння. Але зараз, коли генеральний осавул козацького війська урочисто передав йому ключ від міста, хвалькуватий Кара-Мустафа почував себе майже не Мехмедом Завойовником, бо, хоч і не своїми руками, але здобув одну з найвеличніших і найбажаніших перемог в історії Оттоманської імперії. Сяючи від задоволення, він навіть пообіцяв надати Русі особливі повноваження в управлінні Чехією, Моравією та Карпатією і надіслати у Київ найближчим часом відповідний султанський фірман*.
В цю ж ніч козацьке військо на чолі з Мазепою вирушило у Моравію, де чекали на переможців полки Андрія Могили. Там, у Брні у похмурому замку Шпільберк на горі серед міста, чекав на свою долю і полонений польський король Ян Собєський. Разом з Мазепою їхав з Відня і Юрій Хмельницький, якого ця перемога визволила нарешті з постійного сидіння біля султана в Стамбулі. Він щиро радів майбутньої зустрічі з батьківщиною, і під вусами його блукала щаслива посмішка. Хмельниченку весь час хотілося поділитися своїми почуттями з генеральним осавулом, але той був мовчазним і заглибленим у свої думки.
- Отже пішов від нас і Дорошенко... – повернув на нього великі сумні очі Мазепа. – Все менше і менше залишається нас з тих, хто Богданові часи пам’ятає...
- Та я тоді ще малюком був, - відкликнувся Юрій, який зрадів навіть і сумним словам співрозмовника. – Та і що мені пам’ятати, коли я тоді весь час у Бахчисараї при хані просидів, а потім мене “підвисили” та й до султана відправили... Баклави*, мабуть, на три життя наперед наївся... Певно, доля в мене така, додому на тиждень раз у п’ять років приїжджати... Ще не встиг насолодитись рідним повітрям, як вже повертатися в бусурманію мусиш... Навіть у лелеки волі більше.
- Тепер вже, Юрію, додому ти приїхав назавжди. Ще й гетьманом побудеш...
- Який з мене гетьман? Хіба ж я полки у битву водив, хіба ж я міста зводив? – гірко відповів Богданів син. – Ні, Іване. Не хочу. А якщо запропонують – відмовлюсь. Не гоже в гетьмани йти лише тому, що батько їм був. Краще за тебе слово віддам. А сам робитиму те, що найкраще вмію. Буду з турками розмови вести. Все ж таки султан у чомусь до мене прислуховувався. Деякі добрі наслідки і від мене для Русі дістались. Ось віддали нам турки гори карпатські, то, мабуть, їх і берегтиму, якщо козацтво дозволить. І не тому що султанський берат** на це маю, просто знаю, що це мені під силу. Отже сяду у Львові, а бунчук гетьманський і булаву тобі краще в руки брати.
- Ну, це ми подивимось... – зітхнув, замислившись, Мазепа. – Нам ще треба завтрашній день пережити...
Наступного дня у Брні Іван Мазепа мав довгу і непросту розмову з Яном Собєським. Ці кілька днів польський король провів у своїх сумних роздумах і бесідах з Андрієм Могилою та спішно прибулим у Брно шведським посланником графом Стернбергом. Ще раніше, коли полонений король зупинився на ніч у Славкові, побачив він зі свого куреню ввечері море вогнів, які заполонили величезне славківське поле, а вранці подивився ще і на нові прибуваючі козацькі полки. Він розумів, що чекає на Річ Посполиту, якщо в натхненні від віденського успіху козацьке військо рушить на береги Вісли. Його душа боліла від безпорадності і відчаю, але те, що почув він з вуст Мазепи, зовсім інакше накреслило майбутнє польської держави. Мазепа, незважаючи на дозвіл султана на пограбування польських земель, давав йому змогу зберегти королівство і відвести маєтки польської шляхти від повного розграбування лише за однієї умови. Він вимагав раз і назавжди признати Русь як рівну Речі Посполитій державу. У короля була можливість все зважити, і він більше не вагався...
Наступного ранку на славківському полі козацька рада обрала гетьманом Київської Русі Івана Мазепу. І того ж дня польський король Ян Собєський уклав з ним історичну угоду, що стала найважливішою за всі роки у відносинах Русі і Польщі.
- Що згода з козаками не сталася дотепер, то таки в тім не їх провина, а наша, бо ми не визнавали в них людей, - роз’яснював пізніше цю угоду польській верхівці король на сеймі у Вавельському замку, що у Кракові. – І ми мусили впасти, бо вони боролися за свободу, а ми за безмежне панування... Справді, треба їх признати за народ, а не за якесь бидласте нешляхетство, бо вони заслуговують на те, щоб бути народом. Нехай буде у нас з ними така ж унія, як литовська, нехай жодний народ не має ніяких окремих прав, бо тільки через законно злагоджені відносини держаться держави, а через вивищення одного народу над іншим приходить розладдя...
А турки, які взяли Відень і ледве не знищили Цесарію, так і не второпали, що втратили цим придбанням значно більше. Розуміння цього прийшло до них лише два роки по тому, коли Польща, Литва, Швеція і Русь разом з донськими козаками водночас повели свої війська на Московію на допомогу Петру Романову, де царівна Софія присвоїла собі владу у царстві та хотіла позбутись свого молодшого брата. Слабкий опір відданих їй стрільців за один день зламали передові загони Івана Самойловича і донські ватаги Степана Разіна. А через три дні Іван Мазепа особисто провів тринадцятирічного Петра Романова у Грановиту палату в московському Кремлі, де юний цар підписав першу у своєму житті державну угоду. І була та угода про братську злуку Київської Русі з Московським царством.
До честі Мазепи кажучи, він ніколи не приписував собі головну роль у плані, який виробили вони з Дорошенком під час облоги Відню. Бо, як писав він у своїх спогадах, йому і на думку не приходило, як будувати подальші стосунки з Портою після падіння Цесарії. Навпаки, підкреслював він, якби Дорошенко не передбачив бесіди з полоненим графом Карлом Лотаринзьким, яку пізніше провів сам Мазепа у палаючому Відні, то мабуть і не ув’язалася Оттоманська імперія в багаторічну криваву війну зі Священною Лігою*, яку створив граф, що вчасно втік з Відня за допомогою козаків.
Того ж літа, коли у Московії почав правити новий цар Петро, на великому полі під Братиславським Градом, Священна Ліга, яка зібрала в собі військову міць об’єднаних європейських держав, завдала нищівної поразки османському війську, а на початку осені розтрощила турків і біля Будапешту. Цесарці знов повернулись у Відень. І від тієї блискучої перемоги великого візира Кара-Мустафи не залишилось нічого. За останні свої поразки він поплатився головою, але це не врятувало Стамбул від заколоту, який розпочався з бунту незадоволених цими поразками яничар. Мехмед був вимушений передати владу, і султанською шаблею підперезався Сулейман Другий. Поки в Стамбулі відбувались всі ці негаразди, Ліга посунула турків майже до Белграду.
Тепер Порті вже було не до посилення залог у руських містах, навпаки, звідсіля уходили в бік Дунаю яничарські загони, а київський візир Ібрагім-паша вимагав від Мазепи, щоб той надіслав на допомогу туркам багатотисячне військо. Мазепа спокійно слухав роздратованого турка і м’яко розповідав йому про угоди з Польщею, Швецією та Московією, які були складені таким чином, що жодний учасник цієї злуки може вступати у будь-яку війну, не отримавши на це згоди інших країн. Тому треба було дочекатись гінців, котрі вже поїхали до монархів, а зараз можна було б набрати добровільні полки з усіх бажаючих козаків, але загони ці мали воювати в турецькому одязі, щоб не було будь-яких докорів з боку учасників злуки, коли б ті про це дізнались... Розлючений Ібрагім-паша повертався у Візир-Конак і в котрий раз посилав гінця з невтішними новинами у Стамбул. Та послання до султана приходили трохи зміненими...
Мазепі мабуть дуже сподобалась ця гра з підміною гінців, яку застосували під час облоги Відня, і в наступні роки він використовував її досить широко. При гетьманській канцелярії була створена так звана таємна кімната, де відібрані самим гетьманом люди писали і переписували всі послання, потрібні для здійснення задумів гетьмана. У деякому листі можна було замінити навіть одно чи два слова, і зміст його змінювався, та змінювався так, що це кожного разу дуже непогано грало на користь молодої держави. В цій кімнаті також готували необхідних людей, котрі мали стежити в сусідніх країнах за діями всіх осіб, які мали будь-яке відношення до майбутнього і сьогодення Київської Русі. Відомості від них стікались у цю таємну кімнату, ретельно вивчались і втілювались у ті самі заміни слів в посланнях гінців. А Мазепа таким чином добре знав майже все, що діялось у Європі, та і з допомогою таємної кімнати йому вдавалось впливати на більшість подій в сусідніх країнах.
Отже і зараз йому вдалося довго держати за дурня київського візира, а з ним – і самого султана, і лише на кінці осені Мазепа підняв козаків і нарешті повів їх на береги Дунаю. Та к тому часу військо Ліги вже відійшло зимувати, а турків тривожили лише нечасті вилазки хайдуків з хорватських гір. Коли козаки за згодою султана повернули додому і вже відійшли на чотири денних переходи, цесарці раптово розгромили турецьку залогу в Сараєві. Козаки повернули знов назад, але і зараз що у Боснії, що у Хорватії було тихо і не з’являвся бодай один цесарський вояк... Та варто було козакам зупинитись біля Осієку, що на Дунаї, військо Ліги вдарило по Валахії. Мазепа писав гнівні листи в Стамбул зі скаргами на турецьких воєвод, які не вміють передбачати події і розучились воювати, та скаржився на своїх козаків, котрі вже здіймають галас і збираються покинути гетьмана та податись додому. Так продовжувалось до перших снігів. Зрештою цесарці відійшли в свої краї зимувати, турки теж набирались сил вдома, то й Мазепа спокійно відвів козаків у Русь.
Звичайно, у Стамбулі бачили, що Русь вже не така податлива, як це було раніше. Але і надавити на неї тепер було значно складніше. Її угоди з північними та східними сусідами не дуже подобались султану Сулейману, щось загрозливе для Порти було у цьому, достатньо було пригадати те величезне військо, котре прийшло до Москви саджати на царський престол малого Петра Романова. Султанові навіть одного разу наснилось таке військо під стінами Стамбулу, і він прокинувся у холодному поті. Але Московія більше не зазіхалась на вихід до Азову, стихла і Польща, а в руських містах місцеві мешканці благодушно відносились до турецьких поселенців і військових залог Оттоманської імперії. Здавалось, Русь тільки і зайнята, що свої мирним життям і добрим сусідством, надаючи перевагу торгівлі і розвитку писемності, ніж бажанню проливати кров за нові землі.
Це, з одного боку, було вигідно для Порти. Бо можна було зняти немаленьку частину війська зі східних кордонів і кинути її в бойові дії проти Священної Ліги. Саме вона зараз була головним ворогом султана, саме її треба було здолати і знов повернути завойовані раніше землі. Повернення Відня стало для Сулеймана головною метою життя. А Русь можна було відкласти на потім. Вона здавалась небезпечною тільки у сні, а ось Цесарія за допомогою ряду європейських країн постійно дошкуляла Стамбулу. І султан поклав всі сили імперії на боротьбу з Європою, та це йому врешті решт не вдалося, і через дванадцять років ця війна закінчилась повною поразкою Порти, а з цієї поразки почався поступовий і безповоротний занепад Оттоманської імперії.
А Русь жила. Жила і будувалась. Після заключення угод з сусідами для неї настало спокійне життя, і на дітей, які народжувались тут, чекало зовсім інше майбутнє, не стривожене громом гармат і брязкотом шабель, а повне сміхом і веселими піснями. До Києва потягнулись нові торговельні шляхи, і столиця Русі почала стрімко рости. Зростали і інші руські міста. Русь наповнювалась людьми, які народжувались тут і приїжджали сюди з далеких країв. І вона щиро приймала їх своєю посмішкою, своїм хлібом, надавала їм те пристановище, яке обіцяло щасливу долю і спокійне майбутнє.
Іван Мазепа під час щовечірніх прогулянок своєю улюбленою стежинкою над схилами Дніпра частенько замислювався про те, що мабуть вже настали часи, коли мирних років буде вже набагато більше, ніж кривавих. Все ж таки право на мир заслужив своєю спрагою до свободи його гордий народ, котрий живе і ростить жито обабіч Дніпра. За те цьому великому народу і нагорода – вільна і щаслива держава, яку йому, гетьману, як і кожному її мешканцю, треба плекати, як рідну дитину.
***
* Вавель – королівський замок у Кракові в Польщі
** Софія Романова – сестра Петра Романова, яка після смерті царя Олексія Михайловича намагалась керувати Московією. Спочатку вона була була регентом при хворому братові Івані, а після смерті того намагалась за допомогою заколоту взяти владу в Московії в свої руки, усунувши від престолу Петра Романова. Після подавлення заколоту була заточена у Новодівочому монастирі в Москві.
* Фірман – султанський указ(тур.)
* Баклава – турецький пиріг з патокою та горіхами
** Берат – султанська грамота (тур.)
* Священна Ліга – політична єднота європейських країн, створена в 1684 р. для опору Оттоманській імперії. До складу Ліги ввійшли Цесарія, Франція, Лотарингія, Венеція, Дженова, Баварія і Трієст. Завдала нищівної поразки Порті після 12 років війни.
* * * * * * * * * *
11. Жiночий бунт
Литвини почали селитися в Києві ще за часів Дорошенка. Для своїх будівель вони обрали місце за Куренівкою та біля Оболонських озер. Через деякий час тут виросло невелике містечко з одноповерхових солом’яноверхих хатинок, котрі спочатку ліпились до озер на певній відстані одна від однієї, а їх мешканці жили за старими хуторянськими звичаями. Але людей прибувало, у просвіт між хатинками вростали нові, з часом вони перебудовувались у будиночки та будинки, наростаючи поверхами і дахами з червоної черепиці, і на початок 19 сторіччя тут вже вирувало життя міста, яке витіснило назавжди старі хуторянські звичаї.
Містечкова знать поступово оселилась у мальовничих будинках з невеличкими квітниками на Костьольній вулиці, яка тягнулась вздовж низки озер. Вулиця ця виходила на майдан Литовський Ринок, через який проходив шлях з Києва до Вишгорода. Від головної вулиці розбігалися вулички, де люд жив бідніше, але всі будинки й будиночки були чепурні та завжди купались в оточенні квітів і зелені. Народ тут був у більшості своєї неговіркий, але працелюбний. Спочатку мешканці Литванії займались скотарством, кормлячи майже весь Київ м’ясом та молочними виробами, з роками же тут з’явились й майстерні, в котрих робили та чинили вози та візки, майстерні ці збільшувались з роками, а вже в 20 столітті всі вони об’єднались у великий завод, який сьогодні випускає візниці. Були тут й броварні, пиво з яких полюбляли не тільки в Києві ще й дві сотні років тому. Були також у Литванії відомі за межами Русі суконний та паперовий промисли, котрі з часом також переросли в сучасні заводи. А ще тут вирощували дивних коней, київських аргамаків, яких вивів конюх князя Радзівіла, що втік до Хмельницького ще в роки визвольної війни.
Литванія так і залишилась до наших часів таким собі тихим і чепурним містечком. Але бували тут і бурхливі часи, про що свідчить чудний пам’ятник жінці з рогачем в руках, який показують всім гостям міста на Жіночій площі, де і до сьогодні зберігся двоповерховий будиночок старої управи.
У 1801 році магістрат призначив сюди головою місцевого багатія середньої руки Людвіка Паулаускаса, якого чомусь всі на руський лад звали пан Півласка. Він був невисоким і повністю лисим, хоча з рослинності на голові у нього залишилися густі пшеничні вуса, під якими якось м’ясисто блищали широкі повні губі, що відвертало увагу від його маленьких білястих очей, в котрих, здавалось, не світилось аніяких почуттів. Він мав свою броварню, і, треба сказати, пиво в нього було непогане. З тієї причини в його пивницях на Костьольній та неподалік від францисканського клоштеру завжди було повно народу.
І хоча для броварства Півласці вистачало розуму, то цього не можна було сказати про хист до управління справами цілого містечка. До того ж Півласка був у захваті від діяльності Петра Романова, на якого до нестями хотів бути схожим хоча б у своїх справах, і мріяв зробити щось таке ж величне, щоб прославити і своє ім’я у віках. Та пихи у нього було куди більше, ніж хисту. Тому й він таки прославився у київській історії, але не так, як йому мріялось, і саме завдяки безмежній відсутності власної самооцінки.
Новоспечений голова почав з того, що присвоїв кожній вулиці своє число, створив протипожежну дружину, призначив собі заступників у кожному кварталі та наказав мостити камінням головні вулиці за рахунок податків з їх мешканців. Тиждень після цього він приймав зустрічні вітання і посмішки з такою пихою, що аж розпирала його груді, а вечорами доймав самомилуванням свою дружину Марту, яка завзятим плетінням мережива тільки й стримувала себе, щоб не зірватися на велику сутичку.
Наступним кроком Півласки було створення так званої литванської варти, котра мала слідкувати за порядком на вулицях Литванії, та заснування містечкової в’язниці для порушників правил, для чого він наказав пристосувати підвал місцевої управи. Правда, народ у Литванії був спокійний, не розбишацький, своїх злодіїв не було, а чужі не завітали, тому в’язниця довгий час залишалась порожньою, доки туди не потрапив сам Півласка. А трапилось це після того, як не знаючий покою у влаштуванні всіляких справ містечка голова засів на два дні та дві ночі писати “Правила порядку Литванії”. Завзятість Півласки була такою сильною та нестримною, що у своїх “Правилах” він перейшов межу між вулицею і оселею будь-якого мешканця містечка. При цьому дивним чином ці правила обходили чоловічу частину мешканців містечка і всією своєю тяжкістю лягали на плечі частини жіночої.
Ні, не можна було сказати, що він якось недобре відносився до жінок, просто, створюючи свої правила, Півласка кожного разу уявляв у можливому положенні виключно самого себе. А самозакоханість його, що з призначенням на посаду голови піднялась ледь не до небес, зовсім заліпила очі броварника, який навіть уявити собі не міг, наскільки він сам залежіть від своєї жінки.
Сама ж Півласкеня була статною і широкою в кості та ще й на півголови вище свого чоловіка. Вдома вона була тихою і майже непомітною, але все, що діялось в їх оселі, завжди залежало тільки від її рішення. Вона створювала таке собі марновидіння* того, що в сім’ї головує її чоловік. І це влаштовувало обох, особливо Півласку, який вважав такий сімейний устрій своєю особистою заслугою. Півласкеню це, здавалось, зовсім не бентежило, бо в її домашні справи чоловік не втручався, і цього для неї було достатньо. Якщо в подружжі один хтось має бути мудрішим, то в цьому випадку більше мудрості було саме у дружини броварника. Вона навіть і не слухала його щовечірні хвастощі, бо вже наїлась їх вдосталь за двадцять років сімейного життя. За ці роки вони розійшлись своїми світами. Їй було достатньо свого, в якому підростали вже син і дочка, в якому щороку її зусиллями розквітали перед домом найкращі в Литванії квіти, в якому на кухні разом зі служницею Мартинкою вона створювала дивовижні і небачені страви, в якому всі кімнати її оселі були охайними і світлими, немов би сонце заглядало одразу у всі вікна. А ще полюбляла Півласкеня плести мереживо, краще якого мабуть у світі і не було, бо виходили з-під її пальців не тільки дивовижні візерунки, а ще й сонце, дерева, квіти, люди і істоти, існуючі і створені її уявою.
Але, як кажуть, у тихому болоті чорти водяться. І варто було її чоловіку на хвилі своєї самозакоханості втрутитись у цей світ спокою і творчості, як стався справжній вибух. І це трапилось того ранку, коли Півласка нарешті закінчив своє дводобове сидіння над “Правилами порядку Литванії” і вийшов в їдальню, де вже смачно парувала на столі добряча гірка дерунів. Але сніданок мав зачекати, бо збуджений своєю неперевершеністю броварник, показуючи на немаленьку купку паперів, пописаних дрібним почерком, заявив, що перш за все всі присутні, а ними були його дружина та служниця Мартинка, повинні прослухати все створене ним уночі. Тому Півласкені, яка полюбляла добре попоїсти, прийшлося змиритись з тим, що справжнього задоволення від цього сніданку вона цього ранку вже не отримає і невідомо що більше буде слухати, нісенітниці чоловіка чи буркотіння у своєму животі.
Треба сказати, що в усьому тому, що написав Півласка, зустрічався деінде здоровий глузд. В цілому “Правила” дійсно мали допомогти краще влаштувати життя містечка, але серед корисних і розумних положень було й багато таких, котрі було важко зрозуміти. Наприклад, чомусь броварнику закортіло, щоб всі двері в Литванії обов’язково були пофарбовані у червоний колір. Також один колір мав бути у квітів, які висаджували господарки у квітничках перед будинками, а колір цей треба було міняти щомісяця і тільки за постановою управи. Всім вікнам у містечку встановлювався один розмір, і якщо комусь хотілось мати ширші вікна, той мав сплатити управі так званий віконний податок. Про корів, яким встановлена була єдина довжина рогів, вже годі було й казати...
Але все це було ніщо в зрівнянні з правилами сімейного укладу, які теж входили до загального списку. Тут Півласка писав все, що йому хотілося бачити в своїй сім’ї, та запал натхнення поніс його вище розумного. Чоловіки в цих правилах призначались першими особами в сім’ї, жінки – другими. При цьому другі особи мали робити все можливе і неможливе заради задоволення і гарного настрою перших осіб. Від обов’язку жінок кланятись чоловікам тричі на день перед сніданком, обідом та вечерею броварник у своїй творчості дійшов до безсуперечного виконання шлюбного обов’язку жінкою при першій же вимозі свого чоловіка.
Півласкеня, слухаючи це, спочатку високо підняла брови, а потім і взагалі викотила очі, навіть забувши про буркотіння в животі. Це вже переходило всі межі: і вимога просити дозволу у чоловіка, щоб вийти на вулицю, і вимога мовчати, коли розмовляють чоловіки, і повинність відчитатися ввечері перед чоловіком за всі зроблені за день справи, щоб здобути дозвіл лягти у ліжко. А коли вона почула, що непокірні жінки будуть утримуватися у в’язниці, терпець її обірвався. Вона мовчки встала, вийшла на кухню і повернулась звідти з великим рогачем у руках.
Броварник навіть цього і не помітив, бо зовсім захопився, тим більш що дістався нарешті до, на його погляд, найцікавішого: згідно його правилам, а може й бажанням, жінка могла просити вибачення у першої особи в сім’ї за свої провини, але повинна була робити це на колінах і цілуючи чоловіку руки. Та, коли його щось раптом боляче кольнуло в сідниці, Півласка обернувся і побачив розлючену дружину з рогачем напереваги.
- На колінах, кажеш... – прошипіла вона, і в очах її блиснули грізні блискавки. – Зараз ти в мене сам рачки аж до управи поповзеш...
- Ти що, здуріла? – підняв вуса аж до очей приголомшений броварник.
- Геть з хати, голова недобитий! – рявкнула дружина і пхнула рогачем йому прямо в живіт.
Литвин довго мовчить, але якщо його роздратують до самих глибин душі, то гніву його не спинити нікому. Такою була зараз Півласкеня, яка грізно наступала на чоловіка, діючи рогачем як багнетом. Очі її були повні нестримних блискавок, а в напружених м’язах обличчя читалась непереборна рішучість і націленість на бій. Півласці вмить стало не до жартів, і він було вже побіг, але на столі ще так смачно парувала гірка дерунів... Він навіть встиг пожалкувати, що не поснідав спочатку, але тички рогача ставали ще злішими і ще більше блискавок било в нього з очей повсталої дружини. Треба було тікати, і броварник, шмигнув під рогачем, стрімко підхопив миску з дерунами з столу і вилетів на вулицю так очманіло, що ледь не збив з ніг містечкового ксьондза, який поспішав до костьолу і лише завдяки божому провидінню встиг таки відскочити вбік.
За кілька хвилин вся Литванія мала чудову нагоду подивитися, як Костьольною вулицею, тримаючи в руках миску з дерунами, з лементом “Рятуйте!” та вилупленими від жаху очима незграбно біг в смерть переляканий дебелий містечковий голова, якого мовчки переслідувала з рогачем напереваги його дружина, далі бігла служниця Мартинка з повною злорадством посмішкою, і вже за ними поспішала юрба зацікавлених у розв’язці цього дива мешканців містечка, що збільшувалась на кожному кроці. Досить швидко вся ця гонитва дісталась до управи, в двері якої миттю пірнув Півласка, а за ним грізно увірвалась і його дружина. До натовпу, який скоро прибував зіваками, з розчинених вікон управи доносились репет та вищання, щось там падало, дзвеніло та гримало, а трохи пізніше з дверей, ледь не скинувши з ганку завмерлу на ньому Мартинку, мов таргани сипонули на вулицю перелякані писці та служки. Здавалось, що Півласкеня зараз розтрощить весь будинок. Вона дійсно ганяла чоловіка через усі приміщення управи, поки броварник сам не забіг у підвал, де вона його і заперла саме в кімнатці, яку він передбачав зробити тим самим місцем ув’язнення жінок. І вже після того, як юрма побачила за ґратами одного з підвальних вікон бліде і перелякане обличчя містечкового голови, його дружина спокійно і гордо вийшла на ганок з рогачем, тримаючи його мов царський скіпетр.
Яка ж гарна вона була в цю мить! Велика, статна, з сяючими очима і задоволеною посмішкою, в котрій кожний читав упевненість і непереможність. Щоки жінки розрум’янились, волосся, яке вже давно випросталось з-під хустки, водоспадом з червоного золота по-царськи падало на округлі плечі, і вся її постать, здавалось, мов би визволилась з багаторічного полону і знов повернула собі чарівні риси дівочості. З тихої і непомітної Півласкені вона за ці кілька хвилин перетворилась у справжню пані, повну шляхетності і знаючу собі істинну ціну. Навіть її діти, що прибігли сюди разом з усіма, з подивом в очах дивились на те, як змінилась їх мати. Щось чарівне було у цьому перетворенні, і натовп умить стих, коли Півласкеня підняла руку.
- Слухайте всі! – дзвінкий і твердий її голос розлетівся над головами. – Броварник Паулаускас посаджений до в’язниці за намір знущання над жінками Литванії. Мартинко, збігай додому за його паперами, хай всі в містечку почують, що він там з жінками робити намірився...
Поки Мартинка бігала за паперами, Півласкеня об’явила натовпу, що на час ув’язнення броварника обов’язки містечкового голови виконуватиме вона і що її розпорядження не підлягають будь-якому оскарженню. А коли її чоловік з підвального вікна щось спробував заперечити, одного тільки тичка по ґратах рогачем вистачило, щоб надовго затулити йому рота. Людська юрба не вірила своїм очам і вухам, а Півласкеня вже оголосила набір до жіночої варти, яка мала захищати права жінок, та пообіцяла всім нове життя, де не буде будь-якої нерівноправності між жінками і чоловіками і де всі особи в сім’ї незалежно від статі будуть лише першими.
Нарешті, підоспіла й Мартинка з паперами, і новоспечена голова прочитала все те, що її чоловік навигадував цієї ночі про правила сімейного укладу. Натовп стояв мовчки, не розуміючи, що відбувається. Чоловіки просто очманіли, а жінки, які до сьогодні і уявити собі не могли, що вони можуть мати рівні права з чоловіками ще у своєму житті, просто похитували головами так, що не можна було здогадатись, згодні вони з Півласкенею чи ні. Тому бажаючих до жіночої варти не спостерігалось, та і у головування жінки броварника якось їм не вірилось. Але і в тому, що читала всім жінка на ганку, було щось безглузде і принизливе для жінок, що відчули навіть декотрі з чоловіків. Нарешті, Півласкеня прочитала ще одне положення, в якому говорилось, що на час, коли жінка не може виконувати свій шлюбний обов’язок, її місце з дозволу управи має зайняти служниця. І саме це положення обурило Мартинку, котра дуже чітко уявила собі, як до неї лізуть вуса та м’ясисті губи Півласки, і вона рішуче піднялась на ганок та попросилась до жіночої варти. Після цього до них приєдналось ще кілька жінок. А вибачення на колінах не стерпіли вже всі жінки на площі. Піднявся великий галас, у якому жіночі наступальні голоси були значно сильніші за чоловічі, що намагались захиститись. Декому з чоловіків дісталось і по пиці. А дехто і з жінок отримав стусанів від свої благовірних. Навіть Півласка хотів втулити щось своє з підвалу, але Мартинка, яка взяла з рук Півласкені її зброю, так рішуче пхнула рогачем в його бік, що той одразу ж заспокоївся і відправився у дальній куточок своєї в’язниці доїдати з горя свої деруни.
Поволі натовп розсіявся, і на площі залишились жінки зі створеної тут же варти та писці з управи, яких Півласкеня згодом розпустила на сьогодні по домівках. Після цього жінки зайшли до управи і до самого вечора щось там обговорювали. Мабуть, виробляли плани на завтра чи просто переписували твір броварника з точки зору статевої рівноправності.
Але саме містечко на цьому не заспокоїлось. У всіх оселях пошепки і вголос обговорювались сьогоднішні події і інколи так гаряче, що під вечір кілька мешканок Литванії таким само чином, як Півласкеня, пригнали до управи своїх чоловіків. Тепер броварник вже не приходилось нудьгувати у своєму ув’язненні. Полонені чоловіки теж щось обговорювали пошепки всю ніч і навіть розробили нехитрий план чоловічого заколоту у відповідь на цей жіночий бунт.
На світанку начальник містечкової варти Альфредас Закіс, який весь учорашній день рибалив на Дніпрі і проґавив все, що тут відбулося, прийшов до управи подивитись на ув’язнених чоловіків. Спочатку його відігнали рогачами від віконця з ґратами Мартинка та її помічниця Алдона, і Закіс вже збирався повертатись додому, незважаючи навіть на те, що з підвалу робив йому якісь незрозумілі, але виразні знаки Півласка. Але в цю мить на площу з двох кінців водночас вилетіли чергові жертви жіночого бунту, переслідувані цілою юрбою жінок. Вартові відволіклись на те, щоб прийняти на ув’язнення новоприбулих, і цієї миті й вистачило Закісу, який непомітно наблизився до забраного ґратами підвального віконця і уважно вислухав всі поради опального голови.
Закіс кинувся збирати свою варту, щоб відбити полонених у жінок, які перейшли всі межі дозволеного. Нараду з вартовими він проводив у себе в світлиці, зовсім не помисливши, що його хтось може підслухати. Але це сталося, і дружина Закіса Аніта, котра не могла вибачити чоловіку його постійних залицянь до кожної спідниці, швидко побігла до Півласкені. Тому вартовиків ще за два квартали до управи оточили жінки з вилами та кілками в руках, і вся на той час військова сила Литванії швиденько і покірно склала зброю та приєдналась до Півласки з його друзями у нещасті.
До вечора того ж дня вся влада в Литванії належала вже жінкам. У кожної з них було, що пригадати своєму чоловіку, тому деяким з останніх прийшлось дуже нелегко. Але Півласкеня була жінкою мудрою і справедливою. І коли побачила кількох чоловіків, котрі тягли воду з колодязів та прали білизну в озерах під наглядом озброєних бозна чим жінок, вона скликала всіх литванок до управи і нагадала їм, що метою змін в Литванії була не якась помста за старі гріхи, що кожний мешканець містечка має робити свою справу і так буде завжди, лише при цьому що жінки, що чоловіки матимуть рівні права. І це мало бути головним перш за все. Тому вона забороняла будь-яке знущання над чоловіками. А ще пообіцяла визволити наступного дня всіх своїх полонених.
Того ж вечора до управи прибув посланець з магістрату, де вже довідались про жіночий бунт у Литванії і сприйняли це дуже незадовільно. Це відчувалось у доволі жорсткому спілкуванні посланця з Півласкенею, який обіцяв привести сюди ціле військо, якщо жінки не розійдуться по домівках і не передадуть владу призначеному магістратом голові. На гнівну промову посланця жінка броварника спокійно відповіла, що жінки розійдуться саме тоді, коли містечкового голову оберуть самі мешканці Литванії і зроблять це на засадах повної рівноправності чоловіків та жінок. Посланця це не влаштувало, і він пішов геть, пообіцявши на завтра розігнати цю жіночу дурість силами міської варти або гетьманського війська.
- То що будемо робити, дівоньки? – запитала сміючись очами Півласкеня Мартинку та Закісову Аніту, які були присутні при розмові.
- А що робити? – підвела на неї серйозні очі невисока і кругленька мов кавун Аніта. – Хіба є вибір? Сама я на коліна перед чоловіком ніколи не стану, краще хай вбивають...
- А я знаю, що вдіяти, - весело звернулась до обох Мартинка, якій все, що діялось в останні дні у містечку, дуже було до вподоби. – Треба загородитися.
- Це як? – зацікавилась Півласкеня.
- А ми перекриємо всі вулиці, що ведуть до управи... Завалимо проходи всім, що знайдемо. Зробимо таку собі фортецю...
- А що, у цьому є сенс... – замислилась головна бунтівниця Литванії. – Аніто, а чи не візьмешся за це?
- Ще й як візьмусь... – хитро блиснула очима та. – В мене і щось цікаве для вояків знайдеться...
- Тоді збирай знов на площу всіх жінок!
Годину по тому Півласкеня виклала жінкам, які зібрались на площі біля управи, свій план оборони Литванії. Вона зовсім не виглядала стривоженою, навпаки, в її очах грались веселі чорти. Такі ж чорти грались і в очах Аніти, котра розповіла про винайдену нею зброю, здатну зупинити ціле військо. Веселий настрій керівниць повстання був таким бойовим, що перекинувся на всю жіночу юрбу, і мешканки Литванії з посмішками на обличчях почали ділитися на загони, котрі мали підготувати містечко до успішної оборони. І лише коли площа спустіла, Півласкеня дарувала волю своїм в’язням.
- Тепер ви вільні. Робіть, що знаєте. Ми будемо захищатися, хай хоч все злуцьке військо сюди прийде. А ви вирішуйте, з ними ви або з нами... І іншим скажіть, хай подумають...
На диво жінок, далеко не всі чоловіки попрямували геть з Литванії. З повстанками залишилась добра половина них, і вони весело допомагали жінкам ставити великі загорожі* на вулицях, тягнучи з усіх боків містечка все велике і громіздке, щоб загорожі не тільки набули неприступного вигляду, а й на ділі були серйозною перепоною для будь-кого, кому б заманулось піти на них у напад. Ті з чоловіків, котрі мали хист до майстрування, з задоволенням взялись за виготовлення таємної зброї, до якої частина жінок вже варила на кухнях якусь дуже смердючу страву...
До ранку загорожі заввишки ледь не з одноповерховий будинок виросли на всіх вулицях, що вели до управи. З них у бік можливого нападу загрозливо стирчали чисельні вила та коли, земля перед ними на кілька метрів була добре перекопана і за допомогою води перетворена у в’язку багнюку. На дахах будинків і на загорожах, прилеглих до них, розмістились захисниці й захисники містечка з дивними пристроями, які і були тією таємною зброєю, котру вигадала Аніта Закіс. За загорожами скупчились всі, кому там не вистачило місця і кого не відправили у засідки в містечко, але кожний чи кожна з них знали свої місця і у разі потреби були готові замінити тих, хто був у перших рядах захисту.
Коли сонце почало підійматись над дніпровськими кручами, з боку Куренівки в Литванію ввійшли три загони міської варти на чолі з сотником Касперським, котрий вважався в магістраті одним з кращих у Києві, хто знався на замиренні заворушень. Вів їх до управи найкоротшим шляхом сам Півласка, який палав спрагою помсти і, обертаючись час від часу на озброєних рушницями вояків, уявляв собі, як він розквитається з дружиною за всі образи останніх двох днів. Він при цьому навіть уваги не звернув на дивну безлюдність вулиць містечка і що в ній було щось не таке, щось незрозуміле і загрозливе...
Першим це відчув сотник Касперський. Для нього жіночий бунт взагалі здавався чимось несерйозним, і він спочатку дивився на збудженого Півласку, як на якогось блазня. Але ця безлюдність його насторожила. Тиша, ось що його бентежило... Ця тиша трошки його лякала, вона чимось невловимим нагадувала тишу перед бурею. Мабуть, і тому, що й птахів навіть не було чути. Занепокоєння сотника поволі передалось і воякам, і вони йшли тихими вулицями озираючись, мов би чекали неприємностей з будь-якого боку.
Неприємності почались на Гедиміновій вулиці. Хтось з дахів закидав вояків грязюкою. Після цього всі задерли голови до гори, чекаючи нового нападу, і не помітили мотузки, натягнутої під їх ногами, від чого головний загін майже у повному складі завалився на землю. Саме в цю мить розчинились ворота найближчої оселі, і на вояків з диким кувіканням понеслась стіна очманілих свиней, яким мабуть встромили щось дуже боляче...
Оговтавшись від цього раптового нападу, вояки рушили далі значно повільніше. Тепер вже і Півласка забув про помсту і якось виразно пригадав свою жінку з рогачем, що змусило його потихеньку забратися в середину загону, де, як здавалось йому, було трохи спокійніше. Так вони пройшли ще один квартал, коли з правого боку з Вітовтового пагорбу на вояків покотились пивні барила, одне з яких боляче вдарило Півласку по ногах і на якому він з подивом побачив тавро власної броварні. А на розі Францисканської та Костьольної вулиць вояків закидали мішечками з піском. Один з них навіть влучив прямо в лоб сотнику Касперському, від чого той знепритомнів, і це зробило просування до бунтівників ще повільнішим.
Нарешті загони міської варти дісталися укріплень біля управи. Сотник, який прийшов вже до тями, подивившись на захисні споруди, замислився. Хоча загорожі і мали неприступний вигляд, але їх можна було таки взяти на приступ. Та він вагався, чи вистачить йому сили трьох загонів. Та коли на загорожах з’явились зовсім не військові постаті жінок, котрі відверто глузували з втомлених вояків, на нього накотила хвиля злоби, від якої аж засвербіла свіжа гуля на його лобі.
- Примкнути багнети! – наказав він, пригадавши всі приниження його війська на шляху до цієї загорожі.
- Багнети? Проти жінок? – почулись здивовані голоси вояків.
- Мовчати! – аж заверещав раптом сотник, і гуля на його лобі густо почервоніла. – Примкнути багнети і – за мною!
Касперський підняв свою шаблю і першим ступив в багнюку перед загорожею. Нерішуче рушили за ним і вояки. Але поки вони змагались з в’язкою гряззю, захисниці Литванії привели до дії свою таємну зброю, і в бік наступаючих полетіли снаряди із смердючого варива. Мало того, що воно нестерпно смерділо, воно ще налипало на одяг вояків і так слизько та повільно стікало вниз, що майже усіх знудило одразу ж на місці. Самому сотнику один такий снаряд потрапив саме в обличчя, від чого той навіть завалився в багно і залишився там наодинці із стражданнями власного шлунка і своєю невгамовною злобою. Півласка же, який чомусь не пішов з усіма на приступ, тільки в руки плескав, спостерігаючи безславну поразку міської варти, яка не дісталась навіть укріплень жіночої фортеці. А згори принизливо лунав задоволений регіт їх захисниць.
- Гей, Людвіку! – почув він веселий голос Півласкені, яка з’явилась серед них на загорожі. – Ти ще до гетьмана збігай, хай сюди свою гвардію веде...
Вояки нарешті витягли сотника на суху землю і скупчились на середині вулиці. Відійшовши нарешті від приступів нудоти, той послав гінця до магістрату і став чекати на підмогу. Але захисниці не залишили йому та його воякам часу на відпочинок, бо з протилежного боку вулиці погнали на них велике стадо корів, яке йшло такою щільною стіною, що вартовикам нічого іншого не залишилось як знову рушити в багнюку під обстріл смердючих снарядів...
Підмога приспіла за чотири години. Це вже були не вартовики, а чотири сотні справжніх козаків. Та допомагати вже було нікому: знесилені вояки Касперського були охайно розкладені захисницями вздовж Костьольної вулиці рядком голова до ніг і тільки й могли, що стогнати. Козаки не довго вагаючись пішли на загорожу і відступили з тим же успіхом, що і їх попередники, бо смердючки литвинки наварили принаймні ще на добрий десяток таких приступів. Тепер вже прийшла черга замислитись осавулу Неході, який керував козаками. І нічого краще облоги він не надумав. Але після двох свинячо-коров’ячих нападів він також змушений був посилати за підмогою...
Чутки про дивні події в Литванії вже встигли облетіти весь Київ. Подивитись на захист містечкової управи почали збиратись з усіх боків міста чисельні глядачі. Декотрі навіть бились об заклад на перемогу тих чи інших. Звичайно, чутки ці не обминули й гетьманську канцелярію. Нарешті і сам гетьман Великої Злуки Юрій Скоропадський* вирушив до бунтівного містечка. Його очам предстала дивна картина. Підмоги нападаючі викликали вже стільки, що за два квартали до жіночої фортеці з усіх боків майже весь простір був заповнений вояками та зіваками. На загорожах, які наїжились колами та вилами, майоріли жовті прапори з блакитними хрестами. Жінки встигли пошити їх ще в перший день оборони містечка. За загорожами чути було звуки даєн** і жіночі голоси, що співали литвинські пісні. Час від часу в бік козаків летіли вже добре знайомі всім снаряди, які неодмінно знаходили свої жертви у скупченні вояків. І летіли вони значно далі, ніж це було спочатку, мабуть зброя ця постійно вдосконалювалась. Озеро поруч повно було човнів, з яких войовничо налаштовані жінки теж час від часу посипали нападників смердючкою. Здавалось, що до облоги тут звикли всі.
Гетьман довго дивився на загорожі і навіть не знав, що робити. Зрозумілим було лише одне: якщо йому не вдасться вгамувати пристрасті і він не знайде розумного виходу з цього положення, то назавжди стане посміховиськом в історії Великої Злуки. А цього йому дуже не хотілося, і, коли гетьману доповіли, що з боку Турецької гори сюди прямує на допомогу литванкам багатотисячна юрба жінок, озброєних ятаганами та пиками, які були захоплені ними в Яничарському замку, стало вже зовсім не до жартів. Часу на роздуми не залишалось зовсім, тому Скоропадський витягнув з кишені білу хустинку, вишиту дружиною, і розмахуючи нею рушив у бік загорожі.
Музика в укріпленні раптом стихла, а у боковому будинку відкрились двері, на які раніше нікому не вистачило клепки звернути увагу. В їх отвір вийшла Півласкеня в оточенні двох жінок з рушницями в руках. Вона теж помахала білою хустинкою, запрошуючи гетьмана до себе. На очах у всіх вони перекинулись кількома словами, після чого всі ввійшли в будинок. Двері закрилися, і тиша зависла над Литванією. Навіть галаслива юрба мусульманок, що приспіла на допомогу захисницям, стихла, дізнавшись про перемовини гетьмана з жінками. Осавул Нехода, який випалив цілу люльку, чекаючи на повернення Скоропадського, вже збирався розпалити й другу, як на верхівці загорожі з’явились постаті гетьмана і Півласкені.
- Слухайте всі! – почав Скоропадський. – З цього дня, щоб запобігти подібним заворушенням, як це, я своїм указом проголошую повну рівноправність чоловіків і жінок у будь-яких справах по всіх країнах Великої Злуки. Жінка при цьому може брати участь у будь-яких виборах і бути обраною чи призначеною на будь-яку посаду. Навіть і на гетьманську, якщо доведе здатність керувати Злукою.
Натовп аж ахнув, почувши це.
- Тепер всі жінки й чоловіки нестимуть рівну відповідальність за свої вчинки, - продовжив гетьман, посміхаючись. – Отже, проголошую повне закінчення литванського бунту. Всі можуть йти по домівках. А тут у Литванії проведемо вибори голови і подивимось, що з цього вийде. Як скаже народ, так і буде. Бо він мудріший за будь-кого, навіть і за мене. А якщо досвід таких виборів корисним буде, поширимо його і на всю Злуку.
- Гей, дівоньки! – дзвінко крикнула Півласкеня, коли гетьман покинув жіночу фортецю. – Прибираймо містечко! І так, щоб краще було, ніж до цього...
Наступного ранку Півласкеня поставила перед червоніючим чоловіком гірку паруючих смакотою дерунів.
- Їж вже, мабуть зголоднів за останні дні...
Півласкеню таки обрали головою на перших у Литванії містечкових виборах. І, кажуть, головувала вона мудро і з користю для мешканців.
А що Півласка? Він кілька днів щось міркував, побоюючись зустрічей з жінкою, та вона була така лагідна з ним, що броварник нарешті заспокоївся і вирішив зайнятись тією справою, яку знав краще за все – варити добре пиво, і варити його так, щоб кращого в Києві не було.
***
* Марновидіння - ілюзія
* Загорожа – барикада. Досвід зведення і оборони загорож Литванії широко використовувався народними дружинами в європейських країнах під час революцій у 1848 р. а також під час Паризької комуни в 1871 р.
* Скоропадський Юрій – гетьман Великої Злуки в 1795-1805 рр. Представник Київської Русі.
** Дайна – литовський струнний музичний інструмент
* Челебій Айнуш – засновниця Лікарської школи в Києві (1851 р.), Швидкої допомоги (1855 р.). У 1858 р. заснувала Всесвітній Рух Порятунку (допомога постраждалим у всьому світі)
* * * * * * * * * * *
12. Мокрий цар
Чудернацьке московське слово довгов’яз з’явилось в нашій мові разом з Петром Романовим, якого Мазепа привіз подивитись на Київ у 1692 році. Юний московський цар і справді був на голову заввишки будь-кого зі свого чисельного боярського почту, котрий тільки й встигав поспівати за його широкою ходою, коли допитливий юнак мандрував містом. А цікавило його в Києві все. Він облазив ледве не всі дніпровські кручі в самому місті і за його межами, обслідував великі і маленькі острови на Дніпрі, блукав разом з мовчазними ченцями у безмовній темряві лаврських печер та уважно прислухався до розмаїття мов у різних куточках міста. З повагою до сивих століть торкався він на залишків Золотих воріт і з тремтінням душі заходив у легендарний Софійський собор, а потім довго дивився у задніпровські далі з Андріївської гірки. Уважно обстежив він й Старий Замок у Ляському подвір’ї, де навіть захотів постріляти з гармат богданівських часів. А ще до смерті злякав київського візира Мансур-пашу, коли той довідався, що московський цар несподівано завітав до Яничарського замку. І коли переполоханий візир біг сторчголов до залоги по повній всілякого люду Султанії, раптом виріс перед ним Петро в яничарському одязі з величезним ятаганом в руці і, викотивши страшенні очі, закричав “Йа керім!”,* Мансур-паша аж сів на землю від переляку, страшенно осоромившись перед яничарами, які спостерігали те, що відбувалось, з-за стін замку. Візиру міцно врізались у пам’ять палаючі невгамовною силою та бешкетництвом очі хлопця і, супроводжуючи молодого царя стежками султанського саду, він всерйоз побоювався, що в будь-яку мить Петро може несподівано обернутися і одним лише поглядом знов повергнути його долу.
Завітав Петро і на козацькі розваги. З нестримним захопленням спостерігав він за змаганнями козаків та яничар, навіть велів залучити до ігор тих стрільців, які приїхали разом з царем до Києва. Вболівав він завзято і галасливо, а потім і сам взяв участь у перегонах на човнах вздовж Либіді, де був далеко не останнім, що дуже його задовольнило і накидало безліч радощів в допитливі царські очі..
Київ одразу ж припав Петру до серця. Було щось таке невловиме в цьому місті, що з’єднувало в єдину сув’язь сиву і славну давнину Русі колишньої і ще нечіткий, але добре відчутний дух Русі майбутньої. Під прозоро-блактним небом між зелених київських круч жило дивне натхнення, яке з перших же хвилин нечутно проникало в душу і змушувало її співати. Цей спів душі відчув і Петро, він ще не знав, що спів цей назавжди прив’яже його серце до цього радісного міста, поки що він наповнювався цим київським натхненням, щоб через роки і самому стати його важливою часткою.
Вечорами перед сном до опочивальні Петра заходив гетьман Мазепа і цікавився його враженнями від прогулянок. Збуджений хлопець довго крокував кімнатою, чіпляючись різними частинами тіла за її начиння, розмахував довгими руками і з палким захопленням розповідав про денні свої пригоди. Гетьман дивився на збудженого юнака і вражався, як змінився той за останні роки. Вони обидва добре пам’ятали той осінній захмарений день, коли Петро вперше відчув себе справжнім царем.
В ту осінь після того, як козаки Самойловича силком витягнули Софію Романову з Кремля, Мазепа попрямував до Коломенського, що під Москвою, до палат, в яких переховувався від вірних сестрі стрільців незграбний хлопчик з переляканими очима. Взявши його за руку, гетьман вивів хлопця на майдан перед палатами, вщент заповнений донськими і руськими козаками, і мов небесний грім зрушилось тоді на Петра їх багатоголосе “Слава! Слава!”...
- Розпрями спину, - тихо прошепотів йому на вухо Мазепа. – Ти тепер цар.
- Не віриться... – підняв на гетьмана невпевнений погляд хлопчик.
- Не треба лякатися того, що перед тобою, - дивлячись Петру прямо в очі, відповів Мазепа. – Треба думати, як з цим впоратись. Щоб сам не лякався та інших не лякав. І щоб був при цьому гідним і свого звання, і свого народу. Але тепер все маєш робити тепер сам.
І гетьман легенько підштовхнув хлопця вперед. У другому кроці Петра було впевненості набагато більше, ніж у першому. Він зробив ще один крок і підняв руку. І козацька юрба стихла...
Петро обернувся і кинув стрімкий погляд на Мазепу. Гетьман ледь хитнув головою і схвально примружив очі. Погляд Петра потвердішав, він зробив ще один крок вперед і поклонився козацтву.
У всіх навкруги вмить перехопило подих.
Щось дуже важливе було в цієї миті, це відчував кожний, дивлячись на те, як хлопчик розпрямляє спину. І дійсно, очі Петра були вже іншими, вони прибували вогнем і помітно, дуже помітно твердішала в них впевненість. На очах у всіх переляканий хлопчик, розпрямляючись, наливаючись силою, гордістю і гідністю, перетворювався у справжнього царя, у властителя, і це було справжнім дивом з усіх див...
- Слава і вам! – ламким голосом вигукнув Петро, і козацька юрма знов вибухнула привітальним гомоном...
За останні роки хлопець значно підріс і роздався в плечах. Здавалось, він стрімко набирався сили від землі і сонця, і сила ця била з нього через край, втілюючись в його невгамовну допитливість, в його спрагу до жартівливих витівок і серйозних справ, які він вчиняв ледь не на кожному своєму кроці. Йому було цікаво все навкруги, і з цим всім хотілось йому щось зробити, щоб весь світ був ще більш наповненим, ще більш живим, ще більш досконалим. З його очей струменилось сповнене цією силою проміння, і цьому впевненому промінню хотілось вірити та йти за ним у далекі далі.
Петро ж на все життя запам’ятав той легкий поштовх гетьманської руки, який змусив його зробити чотири нелегких кроки до царства. Щось батьківське було в тому поштовху, і юний цар, якому в житті не дуже дісталось батьківської любові, зберігав в глибині душі це почуття і завжди радів зустрічам з Мазепою, а їх за ці роки було і не так вже багато. Але тут, у Києві, у них було вдосталь часу для спілкування, бо бачились вони кілька разів на день, і гетьман завжди і залюбки приділяв юному царю вдосталь уваги. Між ними встановився якийсь родинно-дружній зв’язок, який не кидався в очі, але теплою ласкою відчувався душею кожного з них. Тому тільки Мазепі Петро міг розкрити свої найзаповітніші думки.
- Батьку, тут стільки всього цікавого... – ділився своїми враженнями від Києва збуджений Петро. – Мені здається, що в Москві все таке надто спокійне, старе, наче трухляве... А тут таке життя вирує...
- Ще зміниш все в Москві, - посміхнувся Мазепа. – В тебе все попереду.
- Вчитися мені треба, батьку, - зажурено промовив юнак. – Я так мало всього ще знаю... Ось був сьогодні у Могилянській колегії. Так цікаво... Сам би в школярі* пішов... А чому там будівництву не навчають? Філософія теж важлива річ, але я би математиці перш за все навчився... Мені німці мої московські радили...
- Така в них, мабуть, школа, - відповів гетьман, радіючи невтомної допитливості Петра. Сам він і гадки не мав, що Могилянці може чогось не вистачати.
- А ще я в Європу з’їздив би, батьку, - замріяно говорив Петро, дивлячись у темряву за вікном. – Розповідали мені про дивне місто Амстердам, що стоїть на островах між каналів... І в Лондоні хочу побувати. Англія, кажуть, велика морська держава, а я хочу сучасні кораблі будувати... Годі вже на човниках на озерцях у баталії гратися... Хочу по морю на справжньому вітрильнику пройти... Міста нові хочу будувати... Чи здійсниться це коли-небудь, батьку?
- Якщо цього палко бажаєш, неодмінно здійсниться, - посміхнувся у вуса гетьман. – Коли поставив собі щось за мету, прямуй сміло до неї, але...
- Але так, щоб самому добре було і іншим теж дісталось, - підхопив, розсміявшись Петро.
– Пам’ятаю це добре, батьку...
Гетьман вже підвівся, щоб побажати юнакові доброї ночі, як Петро раптом зупинився і спрямував на нього палаючий погляд.
- Києву чогось не вистачає, батьку. Все гарно, все добре, все цікаво... І Поділ, і Княжа гора, і Султанія, навіть Козацька гора, що схожа і на місто, і на село водночас... Але щось має все це з’єднувати... Чи мости треба, чи ще щось... Не знаю, що саме, але серцем, душею відчуваю... Малий я ще, мабуть...
- Лягай спати, синку, - м’яко сказав Мазепа. – Поговоримо про це пізніше. Може щось і надумаємо...
Вчитися і вчитися хлопцю треба, розмірковував гетьман, повертаючись до себе. Ще молодий, а вже моторніший за будь-якого зрілого козачину. Все ж таки пощастило Московії з цим царем. Великої сили, без сумніву, він набереться. І багато справ зробить. Лише б тільки не розбещила його безмежна влада...
Наступного дня Петро таки втік від свого почту, що йому хотілося зробити ще з першого дня перебування у Києві, та нагоди такої ніяк не траплялось. Але зараз Петру вдалося непомітно сховатись за рогом лихварні* біля магістрату, після чого він заліз на високу липу біля будівлі, з якої було видно майже весь Хрещатий яр, і сміючись спостерігав, як бігають вулицею і шукають зниклого царя розгублені бояри. Сьогодні Петро намітив собі пройтись Хрещатим яром без боярського докучливого супроводу, а потім подивитися вночі, як кияни святкують Івана Купала. До ночі було ще багато часу, і можна було не поспішати. Петро дочекався, коли бояри перенесуть пошуки з Хрещатика в інше місце, спустився нарешті з дерева, вийшов, озираючись, на беріг Хрещатицького ручаю і попростував вздовж різномастих будиночків, котрі якось скромненько тулились до зелених стін яру. Тут мало бути щось інше, більш величне, думав він, крокуючи розбитим шляхом. Занадто маленькими і непримітними здавались ці будівлі під високими схилами яру. Дуже відчувалось якесь непорозуміння між простотою цих будиночків і розмаїтим життям, яке вирувало між ними.
Розмірковуючи про це, Петро пройшов повз спуску на Поділ та поліз у хащі кручі, з якої відкрився йому дивний вид на задніпровські простори. Юнак присів на якийсь пагорбок і мов зачарований завмер надовго, віддавшись своїм мріям, які понесли його у нетутешній світ майбутнього, котре ще нечітко, але владно вимальовувалось в його свідомості. Мрії настільки захопили хлопця, що він і не помітив, як задрімав. А розплющивши очі, відчув, що навкруги вже темнішає. Тому Петро швидко підвівся, потягнувся до хруску в тілі і поспішив до Либіді, де за його гадкою мав побачити святкові ігри київської молоді.
Сховавшись в кущах біля річки, Петро довго спостерігав за дівчатами, що опускали в річку віночки з вогниками, які, хитаючись на темній гладіні води, здавались зірками на темному небі. Він прислухався до дівочих пісень, насолоджуючись чарівно-чистим їх багатоголоссям. Приємно було чути і відголоси дівочих розмов, які час від часу долітали до його схованки, так приємна і ласкава була його слуху співоча руська мова в дівочих устах. Десь неподалік вели бесіду і хлопці, пересипаючи її жартами і вибухами реготу. Чиїсь темні постаті пробігали неподалік, чіпляючись за кущі, від чого ті колихались у темряві і нагадували дивних неземних істот, котрі разом з молодим царем спостерігали за святковими іграми молоді. А потім він підкрався ближче до великого багаття, через яке галасливо стрибали юнаки. Петро сам в душі наповнювався цим святковим настроєм, який струменів з усіх боків, і навіть готовий був приєднатися до святкових веселощів, як раптом хлинув дощ.
Хлопці та дівчата з реготом і верещанням кинулись хто куди. Побіг і Петро кудись в надії знайти якесь знайоме місце, щоб звідтіля вже дістатися до гетьманського палацу. І тут з темних кущів прямо йому в обійми випурхнуло щось біле, струнке і дивовижно приємне. Це була дівчина-посмішка, так здалося в ту мить Петру, бо саме дивною посмішкою увірвалась вона йому в очі. Що відповів чорноокій дівчині його погляд, юнак навіть і не встиг зрозуміти, але щось надзвичайне і важливе стрімко в ту же мить промайнуло між їх очами, між їх душами. Очі їх сміялись, а душі співали. І їм обом аж ніяк не хотілось виринати з цього дивного казкового почуття раптової приязні. Петро не відпускав її з обіймів, та і вона була, здавалось, дівчиною сміливою, бо не відводила від нього сяючих посмішкою очей. З неба лився на них теплий і ласкавий дощ, який стікав по їх обличчях веселими жвавими струменями, летів водоспадами під ноги, вимочивши їх вже кілька разів наскрізь. А вони все стояли і не могли відірвати очей один від одного.
- Ти хто, - запитав Петро, сміючись їй назустріч.
- Я? Марічка. А ти?
- А я цар.
- Хіба ж буває мокрий цар? – плеснула вона в нього смішинками. – Ти де живеш, мокрий цар?
- На горі, - хитнув головою в бік Гетьманської гори Петро.
- І я на горі. Гайда, побігли?
- Побігли, - сміючись відповів юнак і потягнув її за собою.
Кловський ручай роздувся від зливи так, що вийшов з берегів і радісно ніс свої води, куди тільки можна було, заливши не тільки хиткий місток над собою, а і весь майдан. Марічка загальмувала перед цим буйством води. Але Петро, не роздумуючи, підхопив дівчинку на руки і сміло ступив у бурхливий, пінястий потік. І вже не опускав її, бо так близько були перед його обличчям ці дивовижні очі, які не переставали сміятись, що не хотілось віддаляти їх вже навіть і на п’ядь. І було так радісно відчувати йому свою парубкову силу і купатися в чарівному сміху цієї юної володарки неземних очей, що в серці його задзвеніли чарівні струнки чогось нового і такого нескінченно щасливого... І кожна сходинка Гетьманських сходів здавалась юнаку зараз новою сходинкою в небо, якими так радісно було крокувати крізь теплу зливу з найдорожчою ношею в світі, дівчинкою, чиї очі світились так ясно і життєрадісно, від чого навкруги, здавалось, ніколи і взагалі не було темряви...
- Годі вже мокнути! - засміялась Петрові Марічка, коли вони дістались її оселі, котра стояла на краю гори біля самісіньких сходів. - Ходімо до нас, обсохнеш та дощ перечекаєш...
Петро і не думав відмовлятись. Йому зовсім не хотілось повертатись до гетьманських палат, до набридлих бояр, які стежили ледь не за кожним його кроком. Йому було добре тут, поруч з цією смішливою дівчинкою, яка випромінювала щось таке незрозуміло приємне і радісне, від чого співала нові пісні його душа. Він ще не зрозумів, що потрапив у солодкий полон цих очей, в яких, здавалось, весь час плавали купальські віночки з вогниками, та якби і розумів, все одно з радісною посмішкою переступив би поріг її оселі.
Яким же було здивування Марічки, коли її батько, Степан Орлик одразу ж віддав уклін її мокрому гостю ледь не до полівки. Цей високий юнак, котрий спіймав її у свої обійми під зливою, а потім ніс на руках через води Кловського ручаю і сходами на гору, був таки тим московським царем, про якого стільки було розмов серед її подружок, котрим так кортіло подивитись зблизь на нього. Вона зойкнула, зашарілась, сплеснула руками і стрімко вибігла геть з кімнати. Петро з посмішкою подивився їй вслід і віддав себе в руки прислуги, яка одразу ж заметушилась біля змоклого наскрізь царя. Дивно було йому дивитися на все навкруги тут. Помешкання було не таким розкішним, яке приготували для нього у гетьманському палаці, і сильно відрізнялось своїм начинням від помешкань московських багатіїв, зазвичай набитих килимами та велетенськими скринями. Тут жили простіше, хоч бачив він, що сім’я ця заможна. Тут були книги. У цьому домі жив дух письменності. А саме письменності заможним московітам дуже не вистачало.
Нарешті Петро побачив в кутку кімнати хлопця своїх років і підійшов знайомитись. Сина Степана Орлика звали Пилипом, він перший рік навчався в Могилянській Колегії і мріяв дослужитися щонайменше до регента гетьманської канцелярії. Хлопці якось швидко зійшлись і, коли сам Мазепа приїхав до Орликів, щоб відвезти царя до покоїв, вони вже щось гаряче обговорювали, розмахуючи руками і стріляючи один в одного веселими поглядами. Хлопці настільки захопились бесідою, що навіть кілька хвилин не помічали гетьмана, який з доброю посмішкою стояв у середині світлиці і терпляче чекав на закінчення їх розмови.
На шляху додому юний цар із захопленням розповідав гетьману про свої сьогоднішні пригоди, про свого нового друга, думки якого багато у чому співпадали з думками самого Петра, про гостинну сім’ю Орликів та особливо про дівчинку з очами, що так казково сміються. Мазепа мовчки посміхався собі у вуса і, коли втомлений від денних вражень Петро повалився в ліжко і стих в обіймах сну, довго ще міркував, як може сприйняти Москва можливе вінчання царя з киянкою і які наслідки від цього могли б бути для майбутнього Русі і Московії...
Петро ж наступного дня ще зранку знов втік від свого оточення і відправився до оселі Орликів, де довго чекав, поки на вулицю не вийде Марічка. Коли ж це сталось нарешті, юнак підбіг до неї, схопив за руки і зажадав зазирнути їй в очі, які вона намагалась сховати від палаючого вогнем погляду царя. Але робила це вона з дзвінким сміхом, хоча сама сором’язливо зашарілась, ніяковіючи від шалено вируючої пристрасті юнака.
- Ну подивись на мене, Марічко! – благав він, намагаючись ухопити її погляд хоча б на мить. – Учора ж дивилась...
- Учора ти мокрий був, - хихонула вона, все так же опустивши очі долу.
- Так що мені тепер в Либідь пірнути чи в Дніпро, щоб на мене дивилась?
- Ти цар, - тихо відповіла вона. – А я хто? Просто Марічка...
- А якщо царицею станеш, дивитимешся?
Вона стрімко підняла голову. Її очі були як ніколи серйозні, як зрештою і очі Петра. Вона дивилась так досить довго, вірячи і не вірячи, після чого мовчки і ледь помітно хитнула головою і прочитала таку несамовиту радість в його очах, що й її погляд вмить заграв веселими лелітками.
- А якщо мене не царицею зватимуть, а довгов’язихою?
- А я всіх в капусту порубаю, - посміхнувся юнак. – Хай хоч один спробує.
- А якщо всіх порубаєш, то ким тоді царювати будеш? – не здавалась вона.
- Тоді тільки ти моїм царством будеш...
- А коли і я тебе довгов’язом зватиму, ти і мене порубаєш?
- А хіба ж я сам не довгов’яз? – широко посміхаючись відповів Петро.
- Та я ж не знаю, як це – бути царицею...
- Я теж не вмів царем бути. Та навчився...
- А якщо батько не дозволять?
- А якщо дозволять?
- Та я мала ще...
- І я не старий...
- А якщо...
- Годі вже! – обірвав її Петро. – Скажи, так чи ні?
Марічка вся розчервонілась, і серед веселих леліток в її очах читалась Петрові ствердна відповідь. Він все ще тримав міцно її за руки і не хотів відпускати, бо відчував серед своїх великих пальців дивну ніжність маленьких білих долоньок. Та і вона, здавалось, відчувала солодкий спокій в цих міцних, великих руках.
- То що? – наполягав Петро.
- Здогадайся сам... – нарешті визволилась з його рук Марічка.
Вона ще на мить подивилась йому в очі, потім ласкаво провела своєю маленькою долонькою по його щоці, розсміялась дзвінко і побігла додому, залишивши Петра очманілим від цієї несподіваної ласки, яка перевернула йому всю душу.
За кілька хвилин юнак переполошив всю гетьманську канцелярію, широким кроком прямуючи до гетьмана. З його постаті виривалась на волю дивна сила, яка майже випромінювалась безмежним щастям з його палаючих очей. І всі, хто це бачив, просто завмирали у захваті від цього видовища. Мабуть, вони були першими, хто побачив уперше Петра таким, яким московський цар запам’ятався для наступних поколінь, стрімким, нестримним і щасливим. Він широко розкрив двері і, як вітер, увірвався у гетьманську світлицю. Мазепа, який в цей уточнював з генеральним осавулом козацький реєстр, тільки й встиг голову підняти, як Петро, розгорнувши всьому світу свою щасливу посмішку, підлетів до нього і поклонився.
- Батьку, надсилай сватів до Орликів! – зітхнув він у всі груди. – Я знайшов свою царицю.
Генерального осавула як вітром здуло. За мить новина вилетіла за стіни канцелярії та понеслась вуличками Гетьманської гори. А Мазепа посадив хлопця навпроти себе і уважно подивився йому в очі.
- Ти добре подумав, хлопче?
- Так, батьку! – сяючи очами, відповів Петро.
- Ти розумієш, що скаже боярство?
- Я цар, батьку, - тихо відповів хлопець. – І боярство це мусить знати. За своє життя я відповідаю сам.
- А за Московію?
- Може, досить мене за малого тримати... Якщо я цар, за царство і відповідатиму. І хай бояри це знають і не пхають пики в царювання. Годі вже. Сам здатний вирішувати.
- Отже хочеш женитися?
- Так, батьку.
- А якщо вона тобі гарбуза викотить? Ти ж цар все ж таки...
- Так і буде. Може, і царям треба про гарбузи пам’ятати. Але – не викотить.
- А чи впевнений ти?
- Так, батьку. Вона...
Мазепа уважно слухав захопленого юнака, посміхаючись його запалу і своїм думкам, і, коли Петро нарешті вгамувався, викликав до себе канцелярського регента.
- Зви сюди бояр, - наказав він, коли той з’явився. – Хай визначаються, хто від них сватом буде, бо від нас я сам перший записався. І не гай часу, бачиш, молодий цар на місці всидіти не може...
Через чотири години Батуринська вулиця, котра веде від палацу до Гетьманських сходів заповнилась людьми. Бажаючих подивитись на сватання московського царя знайшлось так багато, що декотрі навіть прибігли з Ляського подвір’я. Встиг дістатися сюди і візир Мансур-паша, який зайняв місце у перших рядах майже у воріт оселі Орликів.
Нарешті від гетьманського палацу урочисто рушила хода на чолі з Іваном Мазепою, московітом Федором Ромоданівським та троїстими музиками. Трохи поодаль за ними прямував безмежно щасливий і сяючий очима з висоти свого зросту молодий московський цар. І вже за ними йшла велика юрба козацької старшини і московських гостей. Такого різнобарв’я кияни ще не бачили. І щось щасливе пливло мабуть над цією ходою, бо все навкруги прикрасилось такими добрими посмішками, що, здавалось, саме на таких світлих посмішках має триматись весь цей світ.
Та коли вся хода дісталась до Орликів, у дверях будинку раптом з’явилась сама Марічка з великим гарбузом в руках. Багатоголосий зойк злетів водночас над натовпом, і за мить всім містом запанувала незвична тиша, в якій ще тремтіли останні звуки троїстих музик, що незграйно перервали свою гру. Сторопіли всі. І лише один Петро бачив в очах дівчини такі близькі його серцю смішливі лелітки.
- Дайте мені відро води! – наказав він, не зводячи з неї палаючих очей.
Відро з’явилось досить швидко. Петро мовчки підняв його над собою і на очах ошалілого натовпу вилив все собі прямо на голову. Очі присутніх забігали від дівчини з гарбузом до мокрого царя і навпаки, ніхто нічого не міг зрозуміти. Але всі бачили, що і він, і вона посміхалися, і ці посмішки сяяли не менш за сонце.
- Будь-кому дала би гарбуза, але не тобі, - дзвінко, на весь стихлий Київ промовила
Марічка, і луна від її слів полетіла над натовпом. – Пилипе, братику, забери цього гарбуза, бо він тут взагалі не потрібний.
Вона наблизилась до Петра і вклала свої долоньки в його руки.
- Не царицею хочу бути, - продовжила вона, дивлячись хлопцю прямо в очі. – Хочу бути твоїм царством. Інакше не буде нам щастя...
З цими словами вона з щасливою посмішкою притиснулась щокою до грудей Петра. А він обережно обійняв її і зиркнув у натовп переможно-щасливим поглядом. Вони удвох і не чули, як радісно заревів весь натовп, не побачили сльозинок на щоках Степана Орлика і Мазепи, їм було щасливо і затишно і світі теплих і трепетливих обіймів, в їх єдиному царстві кохання.
Це було найгучніше весілля за всю історію Києва, з вінчанням у Софійському соборі, перед яким зібрався величезний натовп, з чисельними столами на Козацькому полі, з піснями і танцями, змаганнями біля Либіді, з чисельними пострілами гармат і урочистим дзвоном по всіх київських церквах.
Незадоволеним від усього цього був тільки візир Мансур-паша. Він, як і гетьман Мазепа, добре розумів, що це весілля стало ще одним кроком, який віддаляв Київську Русь від Оттоманської імперії і що цей рух вже нічим не можна було спинити. Найстрашнішим для нього було те, що і населення Турецької гори теж раділо цьому весіллю, навіть яничари із задоволенням приєднались до весільних ігор на Козацьких розвагах. Забравшись на мінарет джамії в Османії-Медресе*, яка височить над Байковою горою, візир з сумом дивився на те, що діялось внизу на великому полі, і тільки гірко похитував головою.
В цей же час підіймався сходами на гору до свого палацу гетьман Мазепа. Він обернувся і подивився на місто, яке вже занурялось у передвечірні сутінки. Київ співав. Все ж таки добре, коли Київ співає, подумав він. Мабуть доля така у цього міста – жити у радощах. То ж хай йому співається і завжди. Треба лише про це весь час дбати і не забувати пісень...
***
* Йя керім – бойовий клич яничар
* Школяр - студент
* Лихварня - банк
* Османія-Медресе – мусульманський університет у Києві. Був заснований у противагу Могилянській Академії в 1701 р. за наказом султана Мустафи Другого. За часи свого існування Османія-Медресе стала осередком розвитку передових ідей в ісламі (садик-іслам), які оказали значний вплив на розвиток мусульманського світу. В стінах Османії вчились і викладали гетьман Великої Злуки Айваз-Гірей, видатний політичний діяч Мансур Емре, видатний мусульманскмй філософ-просвітник Селім-ефенді Скоплянин, засновоположник турецької опери Селім Караман-оглу, засновник бахаїзму Баха-Улла, відома дитяча письменниця Невваль Айташ і відкривач порядку хімічних елементів Мехмед Севенди.
* * * * * * * * *
13. Двi сiм i
Несамовитий норов Петра Романова і безмежна його любов до техніки доконали таки старого Івана Мазепу, і, коли його московський улюбленець в черговий раз прийшов до великого гетьмана з кипою креслень щодо забудови Києва, той лише швидко переглянув головні папери і махнув рукою, мовляв, роби, як знаєш. Петро ж не гаяв часу марно, і вже навесні 1708 року в столицю Русі потягнулись у великій кількості архітектори і технарі з європейських країн. Спочатку Петро з великою юрбою іноземних майстрів відвідав Княжу гору, потім всі подивились на Поділ та Печерську Лавру і наприкінці завітали на Турецьку гору. При цьому він натякнув, що історія і дух Києва мають головувати над всім, а величні будівлі Турецької горі є тим прикладом, який треба щонайменше перевершити. І перевершити таким чином, щоб не постраждали при цьому жодне озеро чи річка, а замість кожного поваленого дерева треба посадити щонайменше три, і такі умови мали стати непорушним законом для Києва на всі часи. Після цього дав двомісячний строк на дослідження і креслення і відбув до Москви на чергову прочуханку своєму боярству, а трохи приголомшені технарі розійшлись по своїх місцевостях, які їм визначив невгамовний московський цар.
Голландці відправились на дніпровські острови, німці – на Ляське подвір’я, французи – в Либідьску долину і на Львівський шлях, який мав у майбутньому стати Петровськими Алеями, а також у Хрещатий яр, лише італійців Петро забрав з собою, бо вони мали будувати Нову Московію, а це вимагало їх ознайомлення з головними містами Московської Русі. І спокійне, розмірне і тихе життя міста вмить змінилося. Купки людей з якимось дивним приладдям діловито обстежували київські гори, низини, яри, острови. Вони спілкувались дивними мовами і смішно вчились мови руській. Місцеві мешканці коли з посмішкою, коли з зацікавленістю дивились на чужоземців і довго обговорювали їх незрозумілі дії з сусідами і знайомими чи в садочках біля хат, чи просто на вулицях, чи в кав’ярнях Турецької гори і шинках Козацької.
Серед тих іноземців, котрі зараз вивчали київські простори, був і француз Симон Дюбуа, що добре знався в шляхобудівництві. Його завданням було прокладання головних вулиць, які за кресленнями Петра мали пройти під Княжою горою у бік Львова, через Козацьку гору до Кримського моста, та й треба було ще гарненько одягти в каміння набережні Либіді. Тому Симон, пам’ятаючи про стислі строки, щодня з ранку до ночі з двома помічниками та з вимірювальним приладдям майже бігав з місця на місце вздовж майбутніх вулиць. Втоми набиралося за день так багато, що інколи не було навіть бажання повертатись на Хрещатик, де магістрат поселив технарів з Франції.
Одного такого дня, коли яскраве травневе сонце почервоніло і сховалось за Турецьку гору, Симон Дюбуа завершив своє денне завдання на Козацькій горі біля Кримського мосту і, задоволений зробленим, але безмірно втомлений, просто сів на трав’яний пагорбок і замружив очі. Гудка втома поволі сповзала з його натруджених ніг, повітря пахло квітами, позаду в якомусь садочку шурхотіли хрущі та збирали квітковий нектар джмелі, а десь неподалік співали птахи і люди. Все це було таким приємним і справжнім, що Симон просто посміхався крізь замружені очі цьому світу і був щиро йому вдячний за таке цікаве життя.
І справді, мирні і спокійні, як течія Сени, паризькі його дні, неспішні роботи з прокладки версальських шляхів не йшли в будь-яке порівняння з тим, що чекало на нього в Києві. По-перше, його вразила дивна краса цього міста, з його зеленими горами й низинами, величним Дніпром і приязними мешканцями. По-друге, йому дуже припала до серця ця співуча мова, яку він учив старанно і радісно, отримуючи справжнє задоволення у спілкуванні з киянами і вже починаючи розуміти чарівні слова їх душевних пісень. По-третє, тут, в планах Петра Романова і в їх запровадженні, до чого й він був немало причетний, відчувався справжній вир життя, вітер великих змін, чого так не вистачало йому на батьківщині.
Відкрити очі Симона примусив галас купки дітей, котрі стрімко пролетіли повз нього, тікаючи від чудернацької споруди, що котилась на них з гори. Та біля француза ця дивна халабуда раптом загальмувала, і це дало йому непогану можливість добре її роздивитися. Вона складалась з хитрим чином з’єднаних трьох коліс від візка, серед яких виднілась постать чоловіка.
- От чорти! – промовила постать. – Хоча б раз по-людськи проїхати б дали...
З халабуди спочатку блиснули веселі чорні очі, потім з’явились хитруваті чорні, в колір очам, вуса, а за ними перед Симоном Дюбуа представ у весь зріст і їх власник. Це був ще далеко не старий чолов’яга з широкими плечами і міцними руками. Для цих рук, подумав француз, більш властиві були б товсті та короткі пальці, але ці були пальцями музики чи технаря.
- Здоровеньким були, шановний пане! – весело привітався з ним водій дивного пристрою на колесах, сідаючи поруч на пагорбок з явним наміром розпалити свою якусь чудернацьку люльку.
- Доброго дня, - посміхнувся у відповідь і Симон і показав рукою на халабуду. – А що це таке?
- Це? А хто його знає... – набиваючи люльку, кинув стрімкий погляд на свій витвір його сусід. – Два дні тому зустрів тут одного німця, так той ще довго за мною бігав і називав це васисдас*... Мабуть, воно в них так і зветься, та я називаю це котильцем чи самокатом**. Ще не вибрав назви. Може, ти щось скажеш, добрий пане?..
Люлька його не була схожа на звичайну, бо до неї прикріплений був якийсь пристрій з ліщатком, яке цей дивний чоловік крутонув кілька разів, після чого одразу ж почав висмоктувати з цього чудернацького приладу запашний сивий димок.
- А це, пане, люлька-самопалка, - зустрів він зацікавлений погляд француза. – В мене вдома такого добра багато. Скільки забажаєш. Не знаю, чи згодиться комусь, але посиджу, поміркую – та щось і зроблю цікаве...
- А чи можна подивитися? – Симона так і тягнуло до дивного засобу руху, якого він ще не бачив у своєму житті.
- А чого ж не можна... – посміхнувся чоловік з люлькою. – Скільки завгодно... А ще й прокотитися можна. В мене там ще одно місце є. Для жінки робив, а вона чомусь не хоче сідати, боїться мабуть, що сусіди засміють...
Симон не відмовився від цікавої пропозиції. Він усівся на сідло за широкою спиною водія, і той почав давити ногами на кілки, що стирчали з переднього колеса. Котильце рушило з місця і швидко поїхало стежиною вздовж Либіді. Дивно було технарю їхати на цьому пристрої, відчуваючи обличчям пружність зустрічного вітру. А ще думалось йому, що він, Симон Дюбуа, який здобув у себе непогану технарську освіту, навіть і подумати не міг раніше, що так просто можна з’єднати три колеса і везти самого себе, та ще й при цьому керуючи своїм рухом...
- А звуть мене Павло Підкуймуха, - говорив його балакучий водій. – Підкуймуха – це від діда. Він ковалем був знатним на Хортицькій Січі. Не знаю, чи підкував він насправді ту муху, але ж рушниці козакам переробляв так, що вдвічі дальше стріляли. А сім’я наша ковальська, я і сам коваль. Звісно, як дід, не можу, але цвяхи мої всі беруть. А зараз тут у нас стільки будуватимуть, що замовлень вже на рік наперед маю, та й ще будуть. Але цвяхи кувати не цікаво. То коли перший робив, цікаво було. А зараз хоч який тобі зроблю, ще й з малюнком на голівці... Та це все буденне. А я люблю для душі щось цікаве зробити. Як оце котильце, скажімо. Сюди, наприклад, ще й короб поставити можна, і вози тоді що душі заманеться... В гору, правда, важко йде котильце, треба ще поміркувати, а тоді й до хати заїжджати буду. Зайдеш до мене на мої чудинки подивитись? Тоді вилізай, пане, бо туди вже пішки треба...
Розмовляючи, вони підіймались стежиною вгору, і очам Симона все більше відкривалась з-за буйної весняної зелені біла охайна хатинка його нового знайомого, яка була оточена не дуже високим, але вичепуреним залізним тиночком, деінде оповитим виноградом. Трохи збоку стояла Павлова кузня, яку з першого погляду можна було прийняти за звичайну хату, настільки її хазяїн потурбувався про зовнішній вигляд свого робочого місця. Перед оселею коваля була велика зелена галявина, на якій вдень мабуть купчились візки заказників, але зараз тут було затишно і просторо. Вже вечоріло, хоча сутінки ще не встигли впасти на місто. Київ в цей передвечірній час стихав, і лише деінде лунали звуки скрипучих дверей та рідкі голоси запізнілих киян, які поспішали додому на вечерю.
- Зустрічай, Ганно, гостя! – весело попередив Павло вродливу струнку жінку, котра вийшла на ганок хатинки. – Та готуй вечерю, бо наших кручеників іноземець мабуть і не смакував взагалі. Хай спробує, а то вони, я чув, там у себе жаб’ячі ніжки полюбляють. А звуть його Симоном. Хоча, як на мене, Семеном було б краще...
Жінка чемно поклонилась, потім весело блиснула вишневими очима і дзвінко розсміялась, коли француз поцілував їй руку.
- Це так у вас жінок вітають? – не сказала, а проспівала вона. – Вчись, Павлику, як треба жіночі руки шанувати. Щоб ви, чоловіки, без них робили?.. А ти за своїми чудинками зовсім дружину забуваєш... Та вже йдіть, хай він вам всі їх покаже, пане, а я в цей час стіл накрию...
Ганна з посмішкою повернулась до хати, а Павло, подивившись на небо, поспішив повести француза на подвір’я біля кузні.
- Треба поспішати, бо скоро стемніє, - сказав він на його середині. – Це для Ганни вони всі чудинки, а для мене кожна з них свою назву має. Тут у мене возило. На перший погляд – звичайний візок. Але я його взяв і до колії прилаштував. Одного раз подумав, а чого весь день важкі речі з комори тягати, коли возити легше. А по колії возило, як по мастилу, йде. І куди швидше, ніж просто по землі...
Колія, що тягнулась від кузні до комори була зроблена з дерев’яних жолобків, і Симон, помацавши їх, порадив зробити колію з заліза.
- От біда! Як же я сам раніше не подумав? – плеснув руками Підкуймуха. – Та це мабуть недешево буде...
- Що недешево?
- Я ж за тобою слідкував, пане Симоне... Знаю, що шлях тягнути будеш. Ось і подумав, що було б непогано таку колію вздовж всього шляху простягти. Каміння возити чи пісок. Можна коняку попереду поставити, а можна і котильце моє якось пристосувати. Правда, тут чотири колеса потрібні...
- І справді, можна було б, - загорівся раптом Симон. – Треба тільки підрахувати, скільки заліза потрібно. А гроші на це я знайду...
- Коли гроші будуть, тоді залюбки зробимо, це не цвяхи кувати... – радісно посміхнувся Павло. – Та я ще й не те вмію. Ось сідай тут і тягни за мотузку...
Така ж дерев’яна колія вела вгору по схилу кручі. Перед Симоном було щось, що нагадувало стілець на двох колесах. Поруч з стільцем була натягнута зверху мотузка, і коли француз сів на сидіння і легко потягнув за неї, стілець так же легко і стрімко рушив вгору. У технаря аж дух перейняло від захоплення...
- Бачиш там джерело? – запитав знизу Павло. – Я там два відводи зробив. Так ось, один йде до кузні, я там таке колесо, як на млині, пристосував, а до нього ще два да таку собі цяцьку, що, сама собі молотом по ковадлу б’є. Щоб цвяхи швидше робити. Знай собі тільки залізяку тягни... Так воно мені ще і міхи розкачує. А другий йде до хати, я для нього ринву скував і прямо в хату провів, щоб у жінки не було клопоту по воду щодня бігати. А там, на кухні, ще водоручку* таку змайстрував. Коли повернеш – йде вода, знов повернеш – не йде. Ще сам побачиш... Стемніло вже, та й Ганна мабуть вже стіл накрила, йдемо вже до хати, пане...
- Годі вже мене паном звати, - спустившись до нього, сказав Симон. – Хай кожний сам собі паном буде...
Дюбуа зайшов услід за Павлом в чистеньку світлицю, де Ганна вже прикрасила стіл своїми стравами. Якщо її чоловік був чарівником у кузні, то вона була мабуть незрівнянною на кухні. За ці кілька хвилин, що провели разом чоловіки біля Павлових чудинок, вона приготувала стільки, що Симон не вірив, що все це можна було з’їсти. Але виглядало все на столі так гарно, на кожну страву можна було дивитися, як на справжній витвір мистецтва, навіть солоні огірки були оздоблені ніжками та ріжками так, що нагадували молоденьких бичків. А пахло все так смачно, що слину не можна було втримати. Сама Ганна стояла біля столу, і Симон відчував, що вона дуже задоволена наслідками своїх старань.
- Сідай, Симоне, - запросив Павло гостя до столу. – Тільки вибачай, що горілки немає. Сам не п’ю і іншим не раджу. До речі, а де Іванка?
- Соромиться, - посміхнулась Ганна. – Іноземця боїться...
- Було б чого боятися, - повів плечами Підкуймуха. – Повне місто вже їх. І ще мабуть понаїде. Чого там соромитись? Такі ж люди, як ми...
З цими словами він вивів за руку з сусідньої кімнати свою молодшу сестру Іванку, справжню красуню, очі якої можна було лише раз лише побачити і залишитися біля них на все життя. Він навіть і про смак їжі забув, крадькома кидаючи погляди на зеленооку дівчину, яка дуже ніяковіла перед французом. Але як вона б не соромилась, а сама теж подекуди стріляла в його бік зеленими блискавками зацікавленості. Павло з дружиною з доброю посмішкою спостерігали за обома, навіть не намагаючись відволікти них від цієї милої гри першої приязні. Розмова за столом йшла весело і жваво, і душею її був хазяїн дому, який несподівано для Симона запропонував французу перебратися до них, мовляв, і до роботи ближче, ніж з Хрещатику, та й технарськими знаннями з Павлом ділитиметься, а місця в хаті всім вистачить. Саме в цю мить погляди Симона і Іванки зустрілись вперше, і француз, ураз потонувши у смарагдових озерцях її очей, з подивом для себе відчув, що більш за все бажає залишитись тут. І він з радістю згодився, думаючи про себе, що цей день став для нього найдивовижнішим у житті.
Наступного дня ввечері Симон Дюбуа переїхав до гостинної оселі Павла Підкуймухи. А ще зранку він на свій ризик випросив у магістраті на прискорення робіт додаткові кошти, і вже з обіду разом з Павлом почав наймати людей на роботи з прокладення шляху від Кримського моста до Кловського майдану. Вони ще довго сиділи на подвір’ї біля кузні і розраховували кількість найманців, можливі строки виконання робіт, потреби в залізі і всіляких пристроях, а потім непомітно перейшли на Павлове котильце, міркуючи, як зробити його спроможним легко підійматися вгору.
- Треба поставити на задню вісь маленьке колісце, а попереду – велике, та з’єднати їх чимось, - раптом почувся голос з неба. – Тоді задні колеса обертатимуться швидше...
Вони водночас обернулись і зрозуміли, що то був не глас божий, а голос Іванки, яка непомітно підійшла до них і вже не одну хвилину прислуховувалась до їх розмови.
- От гарна клепка в голові у сестриці! – відволік Симона від зелених очей Іванки голос Павла. – Прийшла, глянула і головне вирішила... Мабуть, Симоне, треба її до нас забирати. Що ми не побачимо, вона враз помітить...
І роздуми свої над котильцем вони продовжили тепер утрьох...
Всі іноземні технарі, котрі ще тільки прилаштовувались до київських просторів, дуже здивувались, коли дізнались про початок робіт на ділянці Симона Дюбуа. А тут вже діялось щось неймовірне. Частина найманців готувала підґрунтя під бруківку, чим керував Симон, а Павло об’єднав всіх ковалів округи, і вони поспішали кувати довгі залізні жолоби для майбутньої колії. А за місяць до приїзду Петра Романова з Москви на широкій смузі майбутнього шляху робітники почали вже класти колію, навіть не розуміючи для чого, але старанно виконуючи всі вказівки французького технаря, який їм дуже подобався за простоту й непихатість. А ще любили вони його за велику любов до народних руських пісень, які Симон намагався співати разом з усіма і смішив при цьому їх своїм неруським “р”. Не розуміли призначення цієї колії і іноземні технарі, котрі приходили дивитись на дивні речі, які за чутками тут діялись. Та коли іноземці побачили на колії котильце, яке переробили для неї Павло з Симоном, оздобивши його четвертим колесом і додавши винахід Іванки, і як це котильце під керуванням коваля везло за собою три візки з піском, очі у них загорілися.
З цього дня і почались у Києві змагання технарів, кожний з яких щось винаходив і потім показував всім його вигоду на своїй ділянці. І вже опісля гордовито роз’яснював, як воно діє і як ним користуватись. Та все одно Дюбуа з Підкуймухою були кращі за всіх, це без заздрощів визнавали всі інші технарі, тим більш, що Симон створив щось на кшталт технарської ради для скорішого впровадження винаходів у будівництво. Отже, всім була і пошана, і саме будівництво стало дешевшим і значно прискорилось.
У серпні до Києва повернувся Петро Романов. Йому швиденько доповіли про дивні речі на Кримському шляху, на що московський цар вирішив подивитися власними очима. Він наказав почету сидіти дома, а сам разом з Пилипом Орликом спустився Гетьманськими сходами до Либіді, сподіваючись зненацька з’явитись на будівництві.
Дюбуа до цього часу вже замостив половину Кримського шляху і прокладав колії майбутніми Петровськими Алеями. Самокатних потягів на колії було вже чотири, а простягнулась вона вздовж Либіді аж до самого Дніпра. Сам же Симон роз’їжджав шляхом на особистому легкому самокаті, який змайстрували вони з Павлом під час вечірніх сидінь на подвір’ї біля кузні. Їдучи на ньому з Алей, він ледь не збив царя, який уважно роздивлявся колію, слухаючи пояснення Орлика, котрий два тижні тому вже приходив сюди поцікавитись новою київською дивиною. Симону вдалося вчасно загальмувати, і він опинився віч-на-віч з московським царем, в очах якого разом із захопленням сяяла така радість, що її вистачило би на ціле військо. Петро прямо таки стягнув Симона з котильця, тричі міцно його розцілував, а потім напросився самому поїздити на дивному пристрої. Дюбуа навіть не встиг роз’яснити, чим можна збільшити швидкість, а чим загальмувати, як Петро зірвався з місця і з палаючими від захоплення очами стрімко покотився у напрямку Кримського мосту. Та проїхати далеко царю не вдалося, бо натиснув він не на той важіль і замість прискорення різко загальмував, від чого вилетів з котильця і на очах завмерлих Симона та Пилипа Орлика гепнувся на своє щастя не на брук, а на трав’яне коло, одне з тих обабіч шляху, які будівники залишили для посадки майбутніх дерев.
Коли стривожені чоловіки підбігли до Петра, той вже сидів, потирав забите плече і задоволено реготав.
- Твоя робота – цей самокат? – запитав цар, показуючи на котильце.
- Ні, государю, - поклонився Симон. – Є тут у нас такий коваль Павло Підкуймуха...
- Підкуймуха? – засміявся Петро і повернувся до Орлика. – Люблю ваші руські прізвиська, так точно, мов з пістоля прямо у серце... Де ж він зараз, той Павло?
- В кузні. Колію робить...
- То ж пішли до нього, хочу йому подякувати...
- Зачекайте трохи, якщо можна, государю, - підняв руку Симон. – Треба це котильце спочатку робітникам передати. Залишати тут не можна, бо одразу ж на ньому малюки бешкетувати почнуть...
Коли вони підіймались до Павлової кузні, Петро довго і допитливо цікавився ходом робіт, швидкістю їх виконання, навіть собівартістю однієї версти шляху і щиро посміхався, коли зрозумів, що технічні пристрої в цілому здешевлюють будівництво. Він був у гарному настрої і довго сміявся, коли одразу ж розцілував замурзаного Підкуймуху, і той так очманів від несподіванки, що довго не міг закрити рота. А Петро уважно обстежив все, що було на подвір’ї, піднявся на підйомнику до джерела, замовив собі таку ж люльку-самопалку та ще дві на подарунки і запросив коваля на завтра до себе у гетьманський палац. Павло нарешті прийшов до тями і навіть почав сперечатись з царем, доводячи тому, що і гальма на котильці, і порядок вантажного потягу запропонував не він, а Симон, що до швидкості котильця причетна і його сестра, що багато у чому заслуг француза куди більше і що взагалі вони все зараз розраховують разом...
- Та заспокойся, - обірвав його Петро. – Всіх відзначу. Тільки зроби й мені такий самокат, що вгору йде. А ще було б непогано, якщо б зробив ти для мене великий підйомник від Дніпра до палацу.
- Тю! – осмілів Павло. – Та що там робити... Я вже про це міркував. Тут коняку треба ставити на поворотне колесо... Та не стілець зробити, а маленьку хатинку... А можна і без коняки, тільки на горі водограй треба збудувати, а ту воду, що згори вниз піде, на поворотне колесо вивести...
- От дає коваль! – з задоволеною посмішкою звернувся цар до Симона. – А тебе, друже, я над всіма технарями поставлю.
- Та нічого мені не треба! – відмахнувся Симон і тут же хитро посміхнувся. – Хіба що...
- Що? – примружив не менш хитро очі Петро.
- Якщо я Вас, государю, у свати запрошу...
- От бісові французи! – розреготався московський цар. – Де б не були, а завжди на дівчат очі гострять... Де ж вона живе? Зараз і посватаємо...
- Та тут і живе, - несподівано зашарівся француз. – Сестра його...
- Це та, що до швидкості причетна? От буде технарська сім’я... Йдемо до батьків?
- Нема батьків в нас вже, померли... То ж в мене дівчинку просити будеш, - сказав Павло тихо.
- А ти спочатку саму дівчину покажи, - підморгнув йому Петро.
- Коли так, тоді гайда всі до хати, - розвів руками Підкуймуха. – Чую носом, що Ганна моя вас варениками частуватиме...
Симон і Іванка одружились восени, коли Кримський шлях і Петровські Алеї вже блищали бруківкою під ще не холодними жовтневими дощами. Та колії з цих вулиць не зняли, бо цар Петро, який з певного часу і сам пристрастився до винахідництва, вирішив, що ними можна возити й людей, і разом з Павлом Підкуймухою зробив кілька великих візків з сидіннями та навісами. І сам особисто керував першим названим ним колійником*, куди посадив поруч з гетьманом Мазепою сім’ї коваля та французького технаря. А після цього випробування наказав тягнути колії у всі кінці міста та створити колійну службу, щоб перевозити киян.
А ще на тому місці, де він гепнувся, вилетівши з котильця, сам посадив молодий дубок на згадку собі та нащадкам. А поруч з ним велів звести будинок для сімей Дюбуа та Підкуймухи з великим подвір’ям для їх технарських витівок. Він частенько потім сюди заходив, навіть коли став гетьманом Великої Злуки, залюбки беручи участь у випробуваннях чисельних винаходів, котрі з’являлись завдяки невичерпності уяви Симона й Павла.
Симону Дюбуа Київ завдячений тим, що здобув назву світової столиці водограїв. Саме він збудував їх більше сотні: всі на Петровських Алеях, у Гетьманських садах та більшість в Ермітажі, що у Вишгороді, включаючи і ту саму величезну водну картину з Петром на коні. Не відстав від нього і Павло, що на замовлення царя змайстрував величезний квітковий годинник на Козацькій горі, який добре видно з Петровських Алей, та цілу низку підйомників у різних кінцях міста. А ще він вигадав самосходи** з Хрещатика на Гетьманську гору, які сьогодні, звісно, мають вже інший вигляд, та працюють з тих часів щодня.
Так вже сталось, що на цьому спільна технарська діяльність сімей Дюбуа та Підкуймух на Симоні з Павлом не закінчилась. Будь-які їх нащадки жили дружньо, душа в душу, і всі займались винахідництвом або науковими дослідженнями. Деякі з них викладали технарство у київський Політехніці, деякі в Османії-Медресе. Хтось керував будівництвом у місті, хтось за його межами. І про діяльність кожного з них можна розповідати годинами.
Так, Юрась Підкуймуха, розробляючи паровий двигун, зробив на берегу Либіді великий казан, який вибухнув одного вечора. І вибухнув він з такою силою, що мешканці осель на відстані двох верст від місця випробувань уявили собі кінець світа, намагаючись підхопити падаюче на підлогу начиння кімнат.
Петро Дюбуа, який вдосконалив парові двигуни Юрася Підкуймухи, подарував світу пароплави і паровики, на які перші місяці ходили дивитись цілі натовпи киян та гостей міста. А його онуки Артур і Олександр відзначились винаходами спільника і зликарства.
А Іван Підкуймуха, який все життя мріяв літати, як птах, змайстрував колись свій крилоліт*, і на очах багатьох запрошених розігнався по Лисій горі та відірвався від землі. Вітер одразу ж підхопив його пристрій і потягнув у задніпровські далі так стрімко, що за кілька хвилин його постать перетворилась у малесеньку точку, а потім Іван і зовсім зник з поля зору очевидців. Повернувся додому він тиждень по тому, але був таким щасливим, що про свої відчуття у небі розповідав всім бажаючим майже весь рік.
Не менш цікава й історія створення Павлом Дюбуа першого двигуна внутрішнього згоряння, який працював на горілці. Мабуть цим паливом користувались би і досі, але коли почались крадіжки пияками горілки з барил** перших в місті візниць, Павлу прийшлось шукати новий вид палива. І тут допоміг йому племінник, Серж Дюбуа-Шалімов, який вивчав властивості нафти і винайшов так зване оливо***.
Можна пригадати і перший у світі літак Славомира Підкуймухи, котрий злетів лише з другої спроби, бо під час першої втік від свого винахідника, який забарився вчасно сісти в нього. Наздоганяли його на конях, але літак котився по землі швидше та ще й зніс на своєму шляху кілька будівель на Молдаванці та розігнав циганський табір.
А яким потужним був внесок Каміля Дюбуа в перемогу над військом Наполеона у битві під Львовом, коли він з винайденого ним повітряного барила закидав вибуховими кулями**** вояків з батьківщини свого славного предка...
Та не тільки чоловіками славні ці роди. Сесіль Дюбуа відома світу як творець сучасної оселі, бо саме вона впровадила в наше життя лідник, струмову праску, пральні та посудомийні прилади. А дочка Славомира Підкуймухи, Ангеліна, створила перший у світі реактивний літак та ще й багато чого дала науці для того, щоб незабаром перший злучанин злетів у всесвіт.
А ще зовсім недавно школярі Київської Політехніки Андрій Дюбуа і Левко Підкуймуха, готуючись до іспитів, винайшли переносний числовід і спробували скористатись його підказкою на іспиті з вищої математики, але викладач це помітив, на чому іспит і закінчився, перетворившись в наукове зібрання з показом можливостей школярського винаходу.
Так вже склалося у них, що Підкуймухи зазвичай все першими вигадували, а Дюбуа це доводили до розуму. А ще не було в їх сім’ях славолюб’я, бо робили вони все не заради слави своєї чи нагород властителів, а просто з гарячого бажання зробити щось нове, щось досі небачене, щоб світ не лише здивувався, а й користувався в житті їх дивними чудинками...
Тому мабуть важко уявити, як би склалась історія технарства у світі, коли б триста років тому Симон Дюбуа не втомився і не сів на той пагорбок, де побачив дивну халабуду на трьох колесах. А якби він не зустрів Павла Підкуймуху, може, і справді зараз ми б користувались бензином, комп’ютерами і телефонами?
Інколи наші зустрічі здатні змінити весь світ на краще, а інколи достатньо і одного слова, щоб примусити світ страждати. І все ж таки хай наше небо буде безхмарним...
***
* від Was ist das? – Що це таке? (нім.)
** Самокат – велосіпед
* Водоручка – кран
* Колійник – трамвай
** Самосходи – ескалатор
* Крилоліт – дельтаплан
** Барило – бочка, бак
*** Оливо – бензін
**** Повітряне барило – дирижабль, Вибухова куля - снаряд
* * * * * * * * * *
14. Пропалюючи шоломи
Якщо хто-небудь залишається вночі наодинці з самим собою, він неодмінно стає на час свого безсоння філософом. Звичайно, він не вподібнюється тим всесвітньо відомим мудрецям, які величними гранітними постатями завмерли над бурхливою рікою життя, він навіть і не заміряється на перегляд основ світобудови, бо йому вистачає свого маленького виру в цій ріці, де запитань і відповідей аж ніяк не менше. Вночі людина віддається мріям, спогадам, міркуванням про своє місце серед невеличкого для всього світу, але такого багатого своїми проявами її людського оточення.
Я прокинувся в ночі від почуття спраги. Влітку бувають в Києві такі паркі ночі, що навіть не рятують від спеки навстіж розчинені вікна і двері. Я обережно відсунувся від сплячої Боженки і вийшов у кухню, де у ліднику* насолоджувалась його прохолодою пляшка миргородської води. За кілька хвилин, тримаючи в руці запітнілу склянку живодайної вологи, я повернувся до спальні й обережно присів на край ліжка. Боженка лежала, випроставшись з-під покривала, спокійно і чарівливо, вона нагадувала мені дивне ваяння видатного майстра, а її золоте волосся немов би навмисне розлетілось по сивому прямокутнику, який намалювали на полотні постелі місяць і вікно кімнати. Зараз на її вустах спала мрійна посмішка.
Вдень вона, моя Боженка, зовсім інша. Кожний її рух в цей час наділений дивною плавністю, і здається, що в них природою закладена чарівна сонячна музика, котра керує її дивовижно легкою ходою, нахилами голови, злетами довгих вій. Її руки мов би пливуть у просторі, змінюючи свої риси з неперевершеною витонченістю. В цих рухах натомість немає лінивої повільності, Боженка буває стрімкою, як вітер, як чиста прозора вода в гірських ручаях. Навіть втома не може забрати в неї цю дивовижну здатність весь час пересуватись у просторі з чарівною плавністю і так легко, мов би цієї втоми не існує взагалі. І так казково підкреслюється її паріння в просторі тим безхмарним небесним поглядом, який або тепло вривається безмежною блакиттю в моє серце, або обволікає мене всього і спонукає злітати щасливим птахом у глибину її очей. І все це супроводжують милі срібні дзвіночки в її голосі, котрі своїми дивними відтінками здатні змусити мене завмирати і до нестями насолоджуватись їх незабутнім тремтінням.
Ніч змінює Боженку. Здається, потрапивши в царство темряви, неясних тіней і сором’язливого світла, вона скидає з себе, як одяг, всі свої денні прикраси і перетворюється з сонячної стрімкої дівчини в величну царицю ночі. Навіть посмішка її, яка вдень випромінює небесну радість, стає скарбом нічних спокус, і це криється в чутливому тремтінні припухлих губ, котрі звуть до себе, котрі бажають, котрі дарують найвитончені пестощі. Навіть тіло її втрачає трохи свою денну пружність і м’яко підставляє себе під мої ласки. І небесним даром здається мені те казкове блаженство дотику, коли ласка наче зісковзує з моїх пальців на її тіло, м’яко і тепло проникаючи крізь шкіру і повертається до них, збагачена її теплом і ароматом. Вона мов би накопичує всі ті чуттєві містки, котрі створюються нашими дотиками, поцілунками, милуваннями, щоб, зібравши все це воєдино, вибухнути назустріч мені дзвіночковим сміхом і бурхливою хвилею безмежного щастя, яка обрушується на мене з її очей, що світять у темряві двома великими палаючими зірками, подібних котрим немає нічого у просторах всесвіту.
Цікаво, що сяє в моїх очах, коли в них дивиться Боженка... Мабуть, дійсно, щось таке, від чого вона так тягнеться до мене... Дивно, що я про це ніколи не думав. Можливо, насолоджуючись тим, що бачимо, що тримаємо у своїх руках, ми взагалі не замислюємось про те, яке світло дарує коханим наша душа і чи відповідаємо ми тому, як це світло вони сприймають. Адже це і є головним у житті – як ми дивимось один на одного, як ми даруємо себе, свій світ, свою душу. Не споживати кохання, а дарувати... Саме це, на мою думку, і є запорукою справжнього щастя обох.
Мабуть, кохання – це і є найбільше наше щастя. Те щастя, котре супроводжує тебе з ранку до ночі, не дає спати, тягне до подорожей і зве у пригоди. Те щастя, котре складає своє проміння в твої долоні і звільняє в тобі від кайданів буденності променисту радість від сонця, від співу пташок, який починаєш помічати навіть серед галасливих міських вулиць, від посмішок людей, що спішать тобі назустріч, від усього навкруги, бо воно живе зараз твоїм коханням, співчуває йому і розмальовує все навкруги у веселкові кольори радості.
Боженка сповна змінила моє перебування у цьому світі. Вона перетворила мене, витягла з тієї глибокої печери лінощів і самомилування, в якій мені так затишно жилося досі і в якій я, мабуть, ховався від життя, що вирувало навкруги мене. Здається, я весь час надівав маску, яка була дуже зручною для більш-менш спокійного і задоволеного існування серед людей. Щоб не бути, а здаватись. І ось одним рухом, одним поглядом, одним дзвіночком у своєму голосі Боженка змусила мене назавжди позбутись нікому не потрібної маски самовдоволеності і відчути світ так, як я ніколи його не відчував, так сонячно, так прозоро-небесно і так тепло. І на все в ньому я дивлюсь тепер вже іншими очами, знаходячи в житті на кожному своєму кроці стільки нових відтінків, про які чи не думав взагалі, чи просто не знав.
Сьогодні ми разом з Іваном та Айєю їздили в Всесвітній Музей Технарства Дюбуа-Підкуймухи, який займає цілий квартал на Львівському шляху. Це велика сучасна споруда, схожа зовні на велетенський чужопланетний корабель, яка вдень, купаючись у сонячному промінні, переливається вся різнокольоровими відблисками, а вночі сяє загадково блакитними вогнями, котрі з’являються і зникають по всій споруді в такт звукам величної “Симфонії Всесвіту” Войцеха Лісковського*. Музей цей цікавий тим, що в ньому можна своїми руками повторити будь-який фізичний дослід і, виконуючи його, відчуваєш себе хоча б на мить тим самим першовідкривачем у науці, якому вдалось це зробити. А ще тут є велика низка різноманітних розваг, котрі основані на досягненнях сучасної техніки. Цікаво, що всі дорослі без винятку тут втрачають свою загартовану роками поважність та благочинність і стають схожими на дітей з їх безпосередністю, блукаючи годинами по чисельних залах музею в пошуках нових вражень і радіючи їм з такими щирими посмішками, які зустрічаються лише в дитинстві.
Щасливе відчуття повернення в дитинство не обминуло і нас. Ми веселились, як малеча. Іван, шуткуючи, створював штучну блискавку, і вона так потужно блиснула перед його носом, що він з очманілими очима навіть впав на коліна. А Айя зробила навкруги Боженки величезний мильний міхур, з якого та не хотіла виходити, так їй там було казково. А потім ми співали у тримірній опері разом з відомими у світі співаками, насолоджуючись своїми голосами, які за допомогою всіляких пристроїв набули незвичних для нас відтінків і чистоти. Опісля цього я відвів друзів до свого улюбленого тут місця, де можна створити для себе улюблене тримірне зображення, скажімо, безлюдний острів десь у Тихому океані, де не тільки бачиш все, а й чуєш звуки і відчуваєш аромати заморських квітів і океанської води.
А ще ми сміялися вголос у дзеркальному лабіринті, шукаючи там один одного серед своїх численних віддзеркалень. Ми ширяли в повітрі, яке потужним струменем било з полу, штовхаючись у польоті, зціплюючись та розлітаючись. У моделі кермового відсіку ми всі разом намагались влучно посадити на злітну смугу літовища наш уявний літак і раділи за Боженку, якій це вдалося краще за всіх. Трошки поверещали наші дівчата у “Скаженій хатинці”, коли та раптом почала обертатися навколо канапи, на якій ми розмістилися. Стеля з долівкою помінялись місцями, але здавалось, що це саме ми почали перевертатись у просторі, і навіть наші знання про земне тяжіння не могли переконати нас у зворотному. Також ми бешкетували у маленькому підводному човні, котрий занурив нас у глибини штучного озера, намагаючись підхопити залізними руками пристрою скриньку зі скарбом піратів, що лежала на дні, та шукаючи схожість кожного з нас з деякими з дивовижних океанських риб, які мирно плавали за вікнами. А ще ми з Іваном влаштували справжні перегони на струмових* візницях по карколомному шляху, а наші дівчата жваво за нас вболівали.
А потім, коли ми спустились у штучну печеру і розійшлись парами в мовчазній темряві головної зали, а потім почали вгадувати один одного по світлу шоломних ліхтариків,
Боженка раптом тремтячою рукою торкнулась мого плеча.
- Може, підемо звідси? – в її голосі була якась невпевненість. – Щось мені неприємна ця мертва тиша. У нас у Моравії багато печер, і там я завжди спокійно почувалась. А тут...
Я не сперечався, лише обійняв її рукою, і ми повернули назад, ледь не збивши з ніг Івана з Айєю, які, загасивши свої ліхтарики, солодко цілувались у темряві печери...
З підземелля ми вирушили на Місяць. Хитромудрі пристрої тут створюють марновидіння того першого польоту на супутник Землі, який тридцять років тому здійснили злуцькі всесвітники**. Ми натягли на себе важке всесвітнє знаряддя,*** розмістились у тісному приміщенні небесного корабля і через кілька хвилин познайомились з усіма відчуттями польоту у неземному просторі: і з перевантаженням на зльоті, і з невагомістю, і з тією легкістю тіла, котра надає можливість робити на поверхні Місяця величезні стрибки, незважаючи на немаленьку вагу знаряддя. Дивне відчуття охоплює тебе, коли робиш перший крок зі сходів корабля на цю хай і штучну поверхню і бачиш свій слід, коли прямо над головою висить величезна блакитна куля Землі, а Сонце зовсім не схоже на те світило, до якого звик на рідній планеті. Почуття тутешньості тут повністю покидає тебе, і деякий час ти просто стоїш приголомшеним і довго намагаєшся вгамувати ту хвилю думок, яка налітає на тебе, наче всесвітній вітер.
Саме тут я зробив для себе маленьке, але дуже цікаве відкриття. Раніше мені і на думку не приходило, що велике почуття народжує між закоханими, коли вони поруч, якісь особливі приструнки, котрі інколи відчуваються в їх рухах. Я зупинився біля краю місячного кратеру і дивився на Івана з Айєю, які крокували місячною пустелею, і бачив, як, незважаючи на незграбність всесвітнього знаряддя, кохання тремтить між ними і переливається від нього до неї і навпаки. Щось виразно зустрічне жило в їх кроках, поворотах тіл, рухах рук, якась спільна мелодія пронизувала їх постаті, і це заворожувало мене, спонукало невідривно дивитися на це неземне диво. Навіть, коли вони намагались дивитись один одному в очі, здавалось, що їх погляди пропалюють округле скло шоломів, щоб доторкнутись коханих вій, обмінятись теплом, з’єднатись у радості і бути тільки разом.
Мені захотілось поділитись цим враженням з Боженкою, і я повернувся до неї. Вона зробила лише два кроки від небесного корабля і стояла зараз трошки розгублено та дивилась на мене. Я гостро відчув це, здавалось, що через жовту пустелю і до мене тягнеться якась невидима ниточка, сплетена з ніжності, доброти, тривоги і благання. І я стрибнув їй назустріч. Мені дуже багато хотілось їй зараз сказати. Але навіщо слова, коли серця закоханих здатні розуміти одне одного і без них? І мої очі пропалили скло шолома...
Тоді я ще не збагнув думки, яка затвердилась в моїй свідомості пізніше, коли ми всі разом весело крокували Петровськими Алеями повз водограїв з химерами, радісно посміхаючись всім зустрічним. Я тримав Боженку за її тонкі, мов би виточені неперевершеним майстром пальчики і відчував, як через них перелітає в мене її радість сонцю, водяним бризкам з веселками в них, зелені дерев, прозорому блакитному небу над нами, і спостерігав за її обличчям, за очами, за рухами. Вона була саме натхнення. І це незрівнянне натхнення я так глибоко і ніжно кохаю.
Кохання, як мені здається, в будь якому разі накладає на людину високі моральні зобов’язання. Але у багатьох випадках ми чомусь вважаємо, що ті, кого ми кохаємо, повинні нам у чомусь за наші почуття. Ми зовсім не розуміємо, що маємо брати зобов’язання перед коханими в першу чергу самі, а не вимагати їх і вважати це за єдине життєве правило. І саме такими самолюбними вимогами крок за кроком ми вбиваємо своє кохання, перетворюючи його на звичайнісінький душевний свій затишок. А коли воно вмирає, вмирає і частка душі кожного, і того, хто винний, і того, хто – ні. Мабуть завжди треба питати себе, чи варті ми свого кохання і чи гідні ми кохання наших коханих. Лише тоді можна зрозуміти, чи спроможні ми взагалі кохати.
На шляху додому моєю візницею керував вже Іван. Я сидів на задньому сидінні поруч з Боженкою і не зводив з неї очей. Вона була чарівною, мов би тягнучись всім тілом за душею, за поглядом на все, що проносилось за вікнами візниці. І було дивно і незвичайно приємно сидіти поруч живої краси, яка так хвилювала моє серце. В якусь мить Боженка повернулась до мене з сяючими очами, наче хотіла поділитись якимись своїми милими враженнями, але раптом щось змінилось в її погляді, мабуть вона відчула мої думки. Щось безмежно серйозне і важливе оселилось в її небесних очах, але воно тягнулось назустріч моїм з таким тремтінням душі, що я аж захолов від якогось незвично великого почуття безмежної важливості і всесвітнього кохання, і серцю моєму зрозуміло стало, що в ім’я свого кохання я не маю більше права залишати її одну.
Саме це почуття повернулось до мене і зараз, коли я дивився на зіркове розмаїття над собою і раптом відчув, що всесвіт дивиться на мене таким само безмежно серйозним поглядом.
- Що, друже, заснути не можеш? – почув я голос Івана, який вийшов з паркої печери моєї оселі у відносну прохолоду веранди. – Я ось теж чомусь не можу заснути. Спочатку читав цю вашу книгу, а потім занурився у роздуми. Щось таке особливе в цій книзі є, бо як відкрив, тільки й роблю, що відганяю думки. А вони приходять одна за одною і, що цікаво, не уходять. А ти про що замислився?
- Про кохання...
- Мабуть, цілу теорію вже збудував? – посміхнувся Іван і присів у фотелю біля мене.
- Та ні, - відповів я, дивлячись на лаврську дзвіницю, підсвічену дивним смарагдовим світлом. – Просто дивно, як воно приходить, заповнює твою душу, робить тебе зовсім іншим...
- А мені здається, що будь-яке кохання розгортається в певних обставинах, мов би створених життям виключно для нього. Про свої обставини ти і сам знаєш, а я познайомився з Айєю в потязі, коли їхав в Москву з Казані. Так дивно... Доля призначила нам один відсік* на двох, і ми сиділи навпроти один одного і розмовляли весь час, навіть не лягаючи спати. І до сьогодні ще не наговорилися... Ми і в мережі** щодня спілкувались, і приїжджали щомісяця один до одного... Хоча, у нас з тобою таких обставин, як, скажімо, у Ромео і Джулії і не було. Але чи значить, що моє кохання сильніше за їх чи за твоє з Боженкою? Чи роблять більш складні обставини кохання міцнішим? Я навіть й не знаю...
- Хіба ж кохання залежить від обставин? – уважно подивився я на друга. – Які б вони не були, ці обставини, кохання залишиться таким, яким ти його відчуваєш і розумієш. Інша річ, наскільки ти відданий своєму коханню і здатний пронести його крізь свої перемоги та незгоди. Обставини лише з’єднують серця, а далі все залежить від чистоти цих сердець.
- Я згодний з цим, - хитнув головою Іван. – Але...
- Та візьмемо героїв книги, - мене вже понесло. – Вона була з помаранчевого табору, а він – з біло-блакитного. Їх звели разом обставини, які були задані кольорами, тобто політичними прихильностями. Але він не став більш помаранчевим, та й вона блакитних відтінків не набула. Їх кохання було вище всіх тих пристрастей, що вирували навкруги.
- Але ж вони подіяли таки на їх кохання...
- Як подіяли, Іване?! – розгарячився я так, що аж підхопився з фотелі і почав міряти кроками простір веранди. – Люди вимушені жити в умовах, які їм надає життя. Але при чому тут кохання? Воно живе в будь-яких обставинах. А якщо ми їх візьмемо і з вируючого Києва перенесемо на якийсь безлюдний острів у Тихому океані. Або навіть і в наш вимір. Що, вони будуть кохати один одного більше? Чи менше?
- Заспокойся, друже, - посміхнувся Іван. – Зараз від тебе цілий квартал прокинеться... Я просто хотів сказати, що справжню ціну кохання розумієш тільки тоді, коли втрачаєш його...
- А чи є взагалі у кохання ціна? – не вгамовувався я. – Це що, товар? Дрібничка, яку купуєш у лахмітника, не знаючи істинної ціни? Чи скарб якийсь?
- Але ж автор ставить їх у складні умови...
- Просто у складних умовах зростає важливість вчинку... Та сам пригадай, коли героїню зґвалтували чи прибічники цих біло-блакитних, чи ті, хто під ці кольори просто маскувався, що думав герой в лікарні біля її постелі?
- Чи варто мститися...
- Вірно! Але що йому дала б та помста? Зрозуміло, ті мерзотники були винні. Але перед цією дівчиною, перед суспільством, і в ніякому разі не перед їх коханням. Якщо би він помстився особисто, він лише б задовольнив якісь свої привілеї на своє кохання... Та тільки що б вона мала з цього? Задоволення? Чи стало б їй від цього краще? А він знайшов же таки їх обох, тих мерзотників, і ти пам’ятаєш, як йому хотілось їх убити... Але ж не вбив! Віддав до варти, чи як там у книзі, до міліції...
- Пам’ятаю. І коли вони вслід йому прошипіли зрадник, відповів, що у зради можуть бути будь-які кольори, але у злодійства завжди один колір – чорний...
- Так ось, - підхопив я. – Життя вище за кольори. Кохання – теж. Ми не власники свого кохання, ми – його складові.
- Але ж він втратив її... Одна складова щезла, зникла... Автор не каже, що з ним було далі. Він мов би ставить три крапки, а продовження – це вже як тобі уява розкаже... А ось Ромео і Джулія були впевнені, що зустрінуться на небесах...
- Тобі слід подивитись “Гамлета” у нашому Театру на Краківській... – я знов опустився у свою фотелю. – Там наприкінці не Гамлет вмирає для світу, а світ вмирає для нього...
- Це бачення постановника, - тихо відповів Іван. – Ти хочеш сказати, що світ вмирає і для героя цієї книги?
- У деякому сенсі так, - згодився я. – Просто тепер він бачить світ інакше. Крізь призму свого кохання, бо воно залишилось з ним. І саме кохання веде його далі життєвим шляхом, спонукуючи на пошуки щасливих миттєвостей. Бо і щастя він бачить тепер через своє кохання...
- То ти хочеш сказати, що втрата коханого мало чого варта? – Іван піднявся з фотелі і обперся на поруччя веранди прямо перед моїм обличчям. - Що це не більше втрати гаманця?
- Не перебільшуй, друже, - втомлено відповів я. – До речі, для декотрих втрата гаманця буває більш справжньою трагедією... Та я не про це. Розумієш, наше життя є мить, котра постійно рухається по осі часу. І якби природа не нагородила нас таким багатством, як пам’ять, нам були б байдужі будь-які втрати, бо вони залишаються в минулому. Питання у тому, чи є в тебе щастя в цю мить або нема. Якщо зараз нема, а учора було, ти жалкуєш про нього, чи не так? А кохання летить у часі з тобою, тільки поруч немає того, кого кохаєш...
- Але це теж втрата...
- А я про це і кажу. Біль буде з тобою і далі на твоєму шляху, ти сумуватимеш про втрату, але кохання залишається з тобою. І ти несеш його і далі в часі, кожного разу звірюючи свої вчинки з ним, щоб завжди бути його вартим.
- Цікава теорія... – дивлячись мені прямо в очі, сказав Іван. – Але хай нас обмине її практика...
- Ось ви де! – раптом втрутився у нашу розмову голос Айї, котра теж вийшла на веранду. – Не спите? І мені також сон в очі не йде... А ви, як завжди, у суперечках?
- Дивно, але – ні, - відповів Іван і пригорнув її до себе. – Скажи мені, Айюшко, що таке кохання?
- Кохання? – на мить замислилась вона. – Це, мабуть, життя...
І ми замовкли надовго, кожний розмірковуючи над її словами. А місяць обережно торкався своїм прохолодним промінням кожного з нас, завмерлих у роздумах над ледь чутними в нічній тиші хвилями величного, як життя, Дніпра.
***
* Лідник – холодильник
* Лісковський Войцех – видатний польський музикотворець 20 ст.
* Струмовий – електричний
** Всесвітник – космонавт
*** Знаряддя - костюм
* Відсік – купе
** Мережа – інтернет
* * * * * * * * * * *
14. Пропалюючи шоломи
Якщо хто-небудь залишається вночі наодинці з самим собою, він неодмінно стає на час свого безсоння філософом. Звичайно, він не вподібнюється тим всесвітньо відомим мудрецям, які величними гранітними постатями завмерли над бурхливою рікою життя, він навіть і не заміряється на перегляд основ світобудови, бо йому вистачає свого маленького виру в цій ріці, де запитань і відповідей аж ніяк не менше. Вночі людина віддається мріям, спогадам, міркуванням про своє місце серед невеличкого для всього світу, але такого багатого своїми проявами її людського оточення.
Я прокинувся в ночі від почуття спраги. Влітку бувають в Києві такі паркі ночі, що навіть не рятують від спеки навстіж розчинені вікна і двері. Я обережно відсунувся від сплячої Боженки і вийшов у кухню, де у ліднику* насолоджувалась його прохолодою пляшка миргородської води. За кілька хвилин, тримаючи в руці запітнілу склянку живодайної вологи, я повернувся до спальні й обережно присів на край ліжка. Боженка лежала, випроставшись з-під покривала, спокійно і чарівливо, вона нагадувала мені дивне ваяння видатного майстра, а її золоте волосся немов би навмисне розлетілось по сивому прямокутнику, який намалювали на полотні постелі місяць і вікно кімнати. Зараз на її вустах спала мрійна посмішка.
Вдень вона, моя Боженка, зовсім інша. Кожний її рух в цей час наділений дивною плавністю, і здається, що в них природою закладена чарівна сонячна музика, котра керує її дивовижно легкою ходою, нахилами голови, злетами довгих вій. Її руки мов би пливуть у просторі, змінюючи свої риси з неперевершеною витонченістю. В цих рухах натомість немає лінивої повільності, Боженка буває стрімкою, як вітер, як чиста прозора вода в гірських ручаях. Навіть втома не може забрати в неї цю дивовижну здатність весь час пересуватись у просторі з чарівною плавністю і так легко, мов би цієї втоми не існує взагалі. І так казково підкреслюється її паріння в просторі тим безхмарним небесним поглядом, який або тепло вривається безмежною блакиттю в моє серце, або обволікає мене всього і спонукає злітати щасливим птахом у глибину її очей. І все це супроводжують милі срібні дзвіночки в її голосі, котрі своїми дивними відтінками здатні змусити мене завмирати і до нестями насолоджуватись їх незабутнім тремтінням.
Ніч змінює Боженку. Здається, потрапивши в царство темряви, неясних тіней і сором’язливого світла, вона скидає з себе, як одяг, всі свої денні прикраси і перетворюється з сонячної стрімкої дівчини в величну царицю ночі. Навіть посмішка її, яка вдень випромінює небесну радість, стає скарбом нічних спокус, і це криється в чутливому тремтінні припухлих губ, котрі звуть до себе, котрі бажають, котрі дарують найвитончені пестощі. Навіть тіло її втрачає трохи свою денну пружність і м’яко підставляє себе під мої ласки. І небесним даром здається мені те казкове блаженство дотику, коли ласка наче зісковзує з моїх пальців на її тіло, м’яко і тепло проникаючи крізь шкіру і повертається до них, збагачена її теплом і ароматом. Вона мов би накопичує всі ті чуттєві містки, котрі створюються нашими дотиками, поцілунками, милуваннями, щоб, зібравши все це воєдино, вибухнути назустріч мені дзвіночковим сміхом і бурхливою хвилею безмежного щастя, яка обрушується на мене з її очей, що світять у темряві двома великими палаючими зірками, подібних котрим немає нічого у просторах всесвіту.
Цікаво, що сяє в моїх очах, коли в них дивиться Боженка... Мабуть, дійсно, щось таке, від чого вона так тягнеться до мене... Дивно, що я про це ніколи не думав. Можливо, насолоджуючись тим, що бачимо, що тримаємо у своїх руках, ми взагалі не замислюємось про те, яке світло дарує коханим наша душа і чи відповідаємо ми тому, як це світло вони сприймають. Адже це і є головним у житті – як ми дивимось один на одного, як ми даруємо себе, свій світ, свою душу. Не споживати кохання, а дарувати... Саме це, на мою думку, і є запорукою справжнього щастя обох.
Мабуть, кохання – це і є найбільше наше щастя. Те щастя, котре супроводжує тебе з ранку до ночі, не дає спати, тягне до подорожей і зве у пригоди. Те щастя, котре складає своє проміння в твої долоні і звільняє в тобі від кайданів буденності променисту радість від сонця, від співу пташок, який починаєш помічати навіть серед галасливих міських вулиць, від посмішок людей, що спішать тобі назустріч, від усього навкруги, бо воно живе зараз твоїм коханням, співчуває йому і розмальовує все навкруги у веселкові кольори радості.
Боженка сповна змінила моє перебування у цьому світі. Вона перетворила мене, витягла з тієї глибокої печери лінощів і самомилування, в якій мені так затишно жилося досі і в якій я, мабуть, ховався від життя, що вирувало навкруги мене. Здається, я весь час надівав маску, яка була дуже зручною для більш-менш спокійного і задоволеного існування серед людей. Щоб не бути, а здаватись. І ось одним рухом, одним поглядом, одним дзвіночком у своєму голосі Боженка змусила мене назавжди позбутись нікому не потрібної маски самовдоволеності і відчути світ так, як я ніколи його не відчував, так сонячно, так прозоро-небесно і так тепло. І на все в ньому я дивлюсь тепер вже іншими очами, знаходячи в житті на кожному своєму кроці стільки нових відтінків, про які чи не думав взагалі, чи просто не знав.
Сьогодні ми разом з Іваном та Айєю їздили в Всесвітній Музей Технарства Дюбуа-Підкуймухи, який займає цілий квартал на Львівському шляху. Це велика сучасна споруда, схожа зовні на велетенський чужопланетний корабель, яка вдень, купаючись у сонячному промінні, переливається вся різнокольоровими відблисками, а вночі сяє загадково блакитними вогнями, котрі з’являються і зникають по всій споруді в такт звукам величної “Симфонії Всесвіту” Войцеха Лісковського*. Музей цей цікавий тим, що в ньому можна своїми руками повторити будь-який фізичний дослід і, виконуючи його, відчуваєш себе хоча б на мить тим самим першовідкривачем у науці, якому вдалось це зробити. А ще тут є велика низка різноманітних розваг, котрі основані на досягненнях сучасної техніки. Цікаво, що всі дорослі без винятку тут втрачають свою загартовану роками поважність та благочинність і стають схожими на дітей з їх безпосередністю, блукаючи годинами по чисельних залах музею в пошуках нових вражень і радіючи їм з такими щирими посмішками, які зустрічаються лише в дитинстві.
Щасливе відчуття повернення в дитинство не обминуло і нас. Ми веселились, як малеча. Іван, шуткуючи, створював штучну блискавку, і вона так потужно блиснула перед його носом, що він з очманілими очима навіть впав на коліна. А Айя зробила навкруги Боженки величезний мильний міхур, з якого та не хотіла виходити, так їй там було казково. А потім ми співали у тримірній опері разом з відомими у світі співаками, насолоджуючись своїми голосами, які за допомогою всіляких пристроїв набули незвичних для нас відтінків і чистоти. Опісля цього я відвів друзів до свого улюбленого тут місця, де можна створити для себе улюблене тримірне зображення, скажімо, безлюдний острів десь у Тихому океані, де не тільки бачиш все, а й чуєш звуки і відчуваєш аромати заморських квітів і океанської води.
А ще ми сміялися вголос у дзеркальному лабіринті, шукаючи там один одного серед своїх численних віддзеркалень. Ми ширяли в повітрі, яке потужним струменем било з полу, штовхаючись у польоті, зціплюючись та розлітаючись. У моделі кермового відсіку ми всі разом намагались влучно посадити на злітну смугу літовища наш уявний літак і раділи за Боженку, якій це вдалося краще за всіх. Трошки поверещали наші дівчата у “Скаженій хатинці”, коли та раптом почала обертатися навколо канапи, на якій ми розмістилися. Стеля з долівкою помінялись місцями, але здавалось, що це саме ми почали перевертатись у просторі, і навіть наші знання про земне тяжіння не могли переконати нас у зворотному. Також ми бешкетували у маленькому підводному човні, котрий занурив нас у глибини штучного озера, намагаючись підхопити залізними руками пристрою скриньку зі скарбом піратів, що лежала на дні, та шукаючи схожість кожного з нас з деякими з дивовижних океанських риб, які мирно плавали за вікнами. А ще ми з Іваном влаштували справжні перегони на струмових* візницях по карколомному шляху, а наші дівчата жваво за нас вболівали.
А потім, коли ми спустились у штучну печеру і розійшлись парами в мовчазній темряві головної зали, а потім почали вгадувати один одного по світлу шоломних ліхтариків,
Боженка раптом тремтячою рукою торкнулась мого плеча.
- Може, підемо звідси? – в її голосі була якась невпевненість. – Щось мені неприємна ця мертва тиша. У нас у Моравії багато печер, і там я завжди спокійно почувалась. А тут...
Я не сперечався, лише обійняв її рукою, і ми повернули назад, ледь не збивши з ніг Івана з Айєю, які, загасивши свої ліхтарики, солодко цілувались у темряві печери...
З підземелля ми вирушили на Місяць. Хитромудрі пристрої тут створюють марновидіння того першого польоту на супутник Землі, який тридцять років тому здійснили злуцькі всесвітники**. Ми натягли на себе важке всесвітнє знаряддя,*** розмістились у тісному приміщенні небесного корабля і через кілька хвилин познайомились з усіма відчуттями польоту у неземному просторі: і з перевантаженням на зльоті, і з невагомістю, і з тією легкістю тіла, котра надає можливість робити на поверхні Місяця величезні стрибки, незважаючи на немаленьку вагу знаряддя. Дивне відчуття охоплює тебе, коли робиш перший крок зі сходів корабля на цю хай і штучну поверхню і бачиш свій слід, коли прямо над головою висить величезна блакитна куля Землі, а Сонце зовсім не схоже на те світило, до якого звик на рідній планеті. Почуття тутешньості тут повністю покидає тебе, і деякий час ти просто стоїш приголомшеним і довго намагаєшся вгамувати ту хвилю думок, яка налітає на тебе, наче всесвітній вітер.
Саме тут я зробив для себе маленьке, але дуже цікаве відкриття. Раніше мені і на думку не приходило, що велике почуття народжує між закоханими, коли вони поруч, якісь особливі приструнки, котрі інколи відчуваються в їх рухах. Я зупинився біля краю місячного кратеру і дивився на Івана з Айєю, які крокували місячною пустелею, і бачив, як, незважаючи на незграбність всесвітнього знаряддя, кохання тремтить між ними і переливається від нього до неї і навпаки. Щось виразно зустрічне жило в їх кроках, поворотах тіл, рухах рук, якась спільна мелодія пронизувала їх постаті, і це заворожувало мене, спонукало невідривно дивитися на це неземне диво. Навіть, коли вони намагались дивитись один одному в очі, здавалось, що їх погляди пропалюють округле скло шоломів, щоб доторкнутись коханих вій, обмінятись теплом, з’єднатись у радості і бути тільки разом.
Мені захотілось поділитись цим враженням з Боженкою, і я повернувся до неї. Вона зробила лише два кроки від небесного корабля і стояла зараз трошки розгублено та дивилась на мене. Я гостро відчув це, здавалось, що через жовту пустелю і до мене тягнеться якась невидима ниточка, сплетена з ніжності, доброти, тривоги і благання. І я стрибнув їй назустріч. Мені дуже багато хотілось їй зараз сказати. Але навіщо слова, коли серця закоханих здатні розуміти одне одного і без них? І мої очі пропалили скло шолома...
Тоді я ще не збагнув думки, яка затвердилась в моїй свідомості пізніше, коли ми всі разом весело крокували Петровськими Алеями повз водограїв з химерами, радісно посміхаючись всім зустрічним. Я тримав Боженку за її тонкі, мов би виточені неперевершеним майстром пальчики і відчував, як через них перелітає в мене її радість сонцю, водяним бризкам з веселками в них, зелені дерев, прозорому блакитному небу над нами, і спостерігав за її обличчям, за очами, за рухами. Вона була саме натхнення. І це незрівнянне натхнення я так глибоко і ніжно кохаю.
Кохання, як мені здається, в будь якому разі накладає на людину високі моральні зобов’язання. Але у багатьох випадках ми чомусь вважаємо, що ті, кого ми кохаємо, повинні нам у чомусь за наші почуття. Ми зовсім не розуміємо, що маємо брати зобов’язання перед коханими в першу чергу самі, а не вимагати їх і вважати це за єдине життєве правило. І саме такими самолюбними вимогами крок за кроком ми вбиваємо своє кохання, перетворюючи його на звичайнісінький душевний свій затишок. А коли воно вмирає, вмирає і частка душі кожного, і того, хто винний, і того, хто – ні. Мабуть завжди треба питати себе, чи варті ми свого кохання і чи гідні ми кохання наших коханих. Лише тоді можна зрозуміти, чи спроможні ми взагалі кохати.
На шляху додому моєю візницею керував вже Іван. Я сидів на задньому сидінні поруч з Боженкою і не зводив з неї очей. Вона була чарівною, мов би тягнучись всім тілом за душею, за поглядом на все, що проносилось за вікнами візниці. І було дивно і незвичайно приємно сидіти поруч живої краси, яка так хвилювала моє серце. В якусь мить Боженка повернулась до мене з сяючими очами, наче хотіла поділитись якимись своїми милими враженнями, але раптом щось змінилось в її погляді, мабуть вона відчула мої думки. Щось безмежно серйозне і важливе оселилось в її небесних очах, але воно тягнулось назустріч моїм з таким тремтінням душі, що я аж захолов від якогось незвично великого почуття безмежної важливості і всесвітнього кохання, і серцю моєму зрозуміло стало, що в ім’я свого кохання я не маю більше права залишати її одну.
Саме це почуття повернулось до мене і зараз, коли я дивився на зіркове розмаїття над собою і раптом відчув, що всесвіт дивиться на мене таким само безмежно серйозним поглядом.
- Що, друже, заснути не можеш? – почув я голос Івана, який вийшов з паркої печери моєї оселі у відносну прохолоду веранди. – Я ось теж чомусь не можу заснути. Спочатку читав цю вашу книгу, а потім занурився у роздуми. Щось таке особливе в цій книзі є, бо як відкрив, тільки й роблю, що відганяю думки. А вони приходять одна за одною і, що цікаво, не уходять. А ти про що замислився?
- Про кохання...
- Мабуть, цілу теорію вже збудував? – посміхнувся Іван і присів у фотелю біля мене.
- Та ні, - відповів я, дивлячись на лаврську дзвіницю, підсвічену дивним смарагдовим світлом. – Просто дивно, як воно приходить, заповнює твою душу, робить тебе зовсім іншим...
- А мені здається, що будь-яке кохання розгортається в певних обставинах, мов би створених життям виключно для нього. Про свої обставини ти і сам знаєш, а я познайомився з Айєю в потязі, коли їхав в Москву з Казані. Так дивно... Доля призначила нам один відсік* на двох, і ми сиділи навпроти один одного і розмовляли весь час, навіть не лягаючи спати. І до сьогодні ще не наговорилися... Ми і в мережі** щодня спілкувались, і приїжджали щомісяця один до одного... Хоча, у нас з тобою таких обставин, як, скажімо, у Ромео і Джулії і не було. Але чи значить, що моє кохання сильніше за їх чи за твоє з Боженкою? Чи роблять більш складні обставини кохання міцнішим? Я навіть й не знаю...
- Хіба ж кохання залежить від обставин? – уважно подивився я на друга. – Які б вони не були, ці обставини, кохання залишиться таким, яким ти його відчуваєш і розумієш. Інша річ, наскільки ти відданий своєму коханню і здатний пронести його крізь свої перемоги та незгоди. Обставини лише з’єднують серця, а далі все залежить від чистоти цих сердець.
- Я згодний з цим, - хитнув головою Іван. – Але...
- Та візьмемо героїв книги, - мене вже понесло. – Вона була з помаранчевого табору, а він – з біло-блакитного. Їх звели разом обставини, які були задані кольорами, тобто політичними прихильностями. Але він не став більш помаранчевим, та й вона блакитних відтінків не набула. Їх кохання було вище всіх тих пристрастей, що вирували навкруги.
- Але ж вони подіяли таки на їх кохання...
- Як подіяли, Іване?! – розгарячився я так, що аж підхопився з фотелі і почав міряти кроками простір веранди. – Люди вимушені жити в умовах, які їм надає життя. Але при чому тут кохання? Воно живе в будь-яких обставинах. А якщо ми їх візьмемо і з вируючого Києва перенесемо на якийсь безлюдний острів у Тихому океані. Або навіть і в наш вимір. Що, вони будуть кохати один одного більше? Чи менше?
- Заспокойся, друже, - посміхнувся Іван. – Зараз від тебе цілий квартал прокинеться... Я просто хотів сказати, що справжню ціну кохання розумієш тільки тоді, коли втрачаєш його...
- А чи є взагалі у кохання ціна? – не вгамовувався я. – Це що, товар? Дрібничка, яку купуєш у лахмітника, не знаючи істинної ціни? Чи скарб якийсь?
- Але ж автор ставить їх у складні умови...
- Просто у складних умовах зростає важливість вчинку... Та сам пригадай, коли героїню зґвалтували чи прибічники цих біло-блакитних, чи ті, хто під ці кольори просто маскувався, що думав герой в лікарні біля її постелі?
- Чи варто мститися...
- Вірно! Але що йому дала б та помста? Зрозуміло, ті мерзотники були винні. Але перед цією дівчиною, перед суспільством, і в ніякому разі не перед їх коханням. Якщо би він помстився особисто, він лише б задовольнив якісь свої привілеї на своє кохання... Та тільки що б вона мала з цього? Задоволення? Чи стало б їй від цього краще? А він знайшов же таки їх обох, тих мерзотників, і ти пам’ятаєш, як йому хотілось їх убити... Але ж не вбив! Віддав до варти, чи як там у книзі, до міліції...
- Пам’ятаю. І коли вони вслід йому прошипіли зрадник, відповів, що у зради можуть бути будь-які кольори, але у злодійства завжди один колір – чорний...
- Так ось, - підхопив я. – Життя вище за кольори. Кохання – теж. Ми не власники свого кохання, ми – його складові.
- Але ж він втратив її... Одна складова щезла, зникла... Автор не каже, що з ним було далі. Він мов би ставить три крапки, а продовження – це вже як тобі уява розкаже... А ось Ромео і Джулія були впевнені, що зустрінуться на небесах...
- Тобі слід подивитись “Гамлета” у нашому Театру на Краківській... – я знов опустився у свою фотелю. – Там наприкінці не Гамлет вмирає для світу, а світ вмирає для нього...
- Це бачення постановника, - тихо відповів Іван. – Ти хочеш сказати, що світ вмирає і для героя цієї книги?
- У деякому сенсі так, - згодився я. – Просто тепер він бачить світ інакше. Крізь призму свого кохання, бо воно залишилось з ним. І саме кохання веде його далі життєвим шляхом, спонукуючи на пошуки щасливих миттєвостей. Бо і щастя він бачить тепер через своє кохання...
- То ти хочеш сказати, що втрата коханого мало чого варта? – Іван піднявся з фотелі і обперся на поруччя веранди прямо перед моїм обличчям. - Що це не більше втрати гаманця?
- Не перебільшуй, друже, - втомлено відповів я. – До речі, для декотрих втрата гаманця буває більш справжньою трагедією... Та я не про це. Розумієш, наше життя є мить, котра постійно рухається по осі часу. І якби природа не нагородила нас таким багатством, як пам’ять, нам були б байдужі будь-які втрати, бо вони залишаються в минулому. Питання у тому, чи є в тебе щастя в цю мить або нема. Якщо зараз нема, а учора було, ти жалкуєш про нього, чи не так? А кохання летить у часі з тобою, тільки поруч немає того, кого кохаєш...
- Але це теж втрата...
- А я про це і кажу. Біль буде з тобою і далі на твоєму шляху, ти сумуватимеш про втрату, але кохання залишається з тобою. І ти несеш його і далі в часі, кожного разу звірюючи свої вчинки з ним, щоб завжди бути його вартим.
- Цікава теорія... – дивлячись мені прямо в очі, сказав Іван. – Але хай нас обмине її практика...
- Ось ви де! – раптом втрутився у нашу розмову голос Айї, котра теж вийшла на веранду. – Не спите? І мені також сон в очі не йде... А ви, як завжди, у суперечках?
- Дивно, але – ні, - відповів Іван і пригорнув її до себе. – Скажи мені, Айюшко, що таке кохання?
- Кохання? – на мить замислилась вона. – Це, мабуть, життя...
І ми замовкли надовго, кожний розмірковуючи над її словами. А місяць обережно торкався своїм прохолодним промінням кожного з нас, завмерлих у роздумах над ледь чутними в нічній тиші хвилями величного, як життя, Дніпра.
***
* Лідник – холодильник
* Лісковський Войцех – видатний польський музикотворець 20 ст.
* Струмовий – електричний
** Всесвітник – космонавт
*** Знаряддя - костюм
* Відсік – купе
** Мережа – інтернет
* * * * * * * * * * *
15. Велика Злука
Гетьман Мазепа вже давно мав намір звести поруч московського царя Петра Романова і шведського короля Карла Дванадцятого. Вони були однолітки і сповна могли, як здавалось гетьману, знайти спільну мову. Обидва були амбіційні, кожному хотілося вийти за межі тих звичаїв і правил, які склались в їх країнах, і при будь-якому іншому розвитку подій неодмінно учинили б війну один з одним. Обидва неабияк серйозно відносились до військової справи і немало сил поклали на зміцнення своїх військ, і лише оборонні союзи з Києвом утримували обох від зазіхань на сусідні землі.
Треба було на якийсь час відірвати їх від свого оточення, дати поспілкуватися наодинці, створити змогу їм подружитися, знайти якусь добру зачіпку для цього, бо Мазепа ясно розумів, що міцні союзи з північними сусідами надають Русі можливість гордо тримати голову перед сусідами південними. А чим більше живе без війни молода держава, яка на чолі з Хмельницьким завоювала собі волю п’ятдесят років тому, тим міцніше й щасливіше вона стає. Тому треба було в першу чергу шукати друзів і уникати ворогів.
А привід для здійснення свого наміру гетьман Мазепа таки знайшов. Влітку 1704 року він запросив до Києва на свята Козацьких розваг всіх керівників держав, із якими Київська Русь мала оборонні договори. Крім ігор і розваг на Козацькому полі всім гостям було запропоновано показати красу і силу своїх військ на великому параді по завершенні змагань, до того ж кожна країна мала представити себе в окремо виділений день.
І це сподобалось майже всім керівникам дружніх держав, лише південні сусіди зробили вигляд, що не почули запрошення так, як треба. Представляти Оттоманську імперію султан наказав київському візиру Ібрагіму-паші, і не стільки представляти, скільки уважно спостерігати за тим, що мало відбутись, щоб потім відправити в Порту докладний звіт. А слухняний Порті кримський хан доручив бути посланником від ханства своєму юному сину Девлет-Гірею, який тоді тільки-но почав своє навчання в київській Османії-Медресе. Молдавському і валаському господарям султан взагалі заборонив з’являтись у Києві. Дізнавшись про це, Мазепа лише посміхнувся в вуса. Гордість султана робила того слабкішим. А це було на користь Русі.
Першим до Києва прибув Петро Романов з великим загоном стрільців та донських козаків. Московський цар вже добре знався на козацьких розвагах, тому ще навесні сам особисто займався підготовкою до них своїх вояків. Веселий, засмаглий від щоденних вправ на свіжому повітрі він їхав верхи попереду свого загону, який зухвало горлав молодецькі московські пісні, і блищав у всі боки славнозвісною своєю широченною посмішкою з-під настовбурчених вус.
В перший же вечір Петро розшукав Пилипа Орлика і потягнув того за собою у Вишгород, де чомусь вирішив зупинитись. І всю ніч старі друзі провели у бесідах та спогадах. Там Пилип і показав царю свої нотатки, котрі зробив під час європейських мандрів. Нотатки ці настільки привели Петра в захоплення, що наступного ранку він як вітер увірвався в лаврську друкарню, переполошивши всю монастирську верхівку. Він поклав у лаврську калитку стільки червонців, що вистачило б на десяток книг, тому “Порядки держав європейських” Пилипа Орлика почали набирати прямо на очах автора, який очманів від такої швидкості розвитку подій Після цього вкрай задоволений Петро запропонував Пилипу покататися на човнах у дніпровських протоках з ночівлею на одному з островів, і друзі не гаючи часу відправились у цю мандрівку.
Наступного дня до Києва прибули польський король Август і литовський князь Радзівіл. На відміну від московітів, які і не мали наміру хизуватися зовнішнім блиском свого посольства, поляки влаштували свій в’їзд до міста майже з римською величністю. Відбірні загони піших та кінних вояків, які аж блищали у сонячному промінні, прямували поперед позолоченої королівської карети, котру оточували ясновельможні шляхтичі на відмінних скакунах. І вже слідом рухався чисельний королівський почіт, вражаючи незвичним для киян одягом жінок і різнокольоровими жупанами чоловіків. Як і московіти, поляки прослідували Хрещатиком до Кловського майдану і після урочистої зустрічі короля з гетьманом, повернули на Ляське подвір’я, де у старому замку вирішив зупинитись Август.
Посольство Радзівіла було значно скромнішим. Литвини приїхали вже під вечір, всі вони були дуже втомлені від переїзду і без зайвих урочистостей прослідували на Гетьманську гору, в невеличкий палац для гостей, зведений ще за часів Дорошенка.
Днем пізніше приїхав у супроводі довговусих галицьких козаків і гетьман Карпатської Русі Ладіслав Домбровський. Карпатське посольство було найменшим з усіх, але саме йому дісталось найбільше тепла у вітаннях киян, які покинувши всі свої справи вийшли на київські вулиці, щоб подивитись на представників маленької, але гордої братньої держави.
Останнім до Києва прибув той, на кого кияни чекали з особливими зацікавленістю та нетерпінням. Шведський король Карл Дванадцятий ще ніколи не ступав на київську землю. Мабуть це йому хотілося зробити давно, бо його входження в столицю Русі перетворилось у справжню виставу, про яку ще довго розповідали дітям та внукам мешканці міста, які бачили це на свої очі.
Зупинившись у Вишгороді, шведи цілий день довго і серйозно готувались, а наступного ранку їх сурми і барабани підняли на ноги ледь не половину мешканців Києва. З Литванії, Куренівки та Подола полетіли швидше за птахів чутки про дивну ходу північних гостей, і у Хрещатий яр побігли зіваки аж з Турецької гори і Молдаванки.
Першими з Подолу на Хрещатик піднялись шведські вояки, переодягнені у давніх вікінгів, слідом за ними прямували варяги часів Володимира і Ярослава Мудрого, далі йшли свинею лицарі у важких латах і схожих на відра шоломах, закриваючи собою загін лучників, які пускали в небо стріли з кольоровими стрічками, їх змінили сучасні стрільці з довгими рушницями і начищеними до блиску багнетами, котрі показували киянам дивовижні вправи зі зброєю, і нарешті на чолі загону важкої кінноти їхав на сірому в яблуках коні Карл Дванадцятий. Між всіма цими загонами важно крокували прапороносці, а головний прапор тримав у руці сам король. На його обличчі грала посмішка, Карл був задоволений враженням, яке так і світилось в очах киян, які оточили ходу шведів з обох боків на всьому шляху по київським вулицям.
Всіх своїх гостей гетьман Київської Русі зустрічав на Кловському майдані, де для цього київські та карпатські майстри збудували великий дерев’яний поміст з колонами та різьбленою аркою нагорі. На поміст вели широкі сходи з візерунчастими вазами обабіч, в яких буйними заморськими кольорами дивували око заморські квіти. На помості карпатські різьбярі поставили дивні лави із гнутими спинками і поруч з ними кілька постатей давньогрецьких богів. Саме туди кожного раз піднімався з вельможними гостями гетьман, щоб звідти привітати всіх, хто зібрався на майдані. І вже після обміну дарами Мазепа запрошував гостей до себе на трапезу, після чого обидва керманича від’їжджали на гетьманській кареті до палацу на горі. А тих, хто залишився, розважали на майдані до самого вечора музики та танцюристи з різних кінців Київської Русі.
Всі ці дні, поки гості з’їжджалися, ті, хто прибув, проводили у переговорах з гетьманом та між собою. Хитрий Мазепа заздалегідь подбав, щоб у всіх гостьових домівках були потрібні люди, тому йому було відомо все, про що домовляються його гості. А те, що йому доповідали, гетьмана влаштовувало, тому він навіть і не приховував від будь-кого своєї задоволеної посмішки. До того ж питання зведення московського царя зі шведським королем вирішилось саме собою.
Петро і Карл на диво дуже швидко знайшли спільну мову. Спочатку вони спостерігали за змаганнями своїх вояків, а потім й самі почали змагатись у військових справах. Нарешті вони зійшлись сам на сам в боротьбі, де довгенько вовтузили один одного. Карл був моторніший за високого Петра, але в того сили було більше. Цар весь час намагався ухопити короля і уложити на землю, але Карл постійно вислизав з його обіймів і чіплявся за ноги суперника, щоб, у свою чергу, повалити того долу. Так і не виявивши переможця, обидва раптом впали на траву і почали сміятися так заразливо, що скоро і всі їх вболівальники ледь не вмирали від сміху. Нарешті монархи підвелись, струсили з себе налиплу траву та землю і пішли обійнявшись до палацу Мазепи обідати.
З цієї миті весь свій час вони проводили разом. То Петро тягнув свого нового друга на прогулянки удвох київськими вуличками, то Карл запрошував його на охоту в задеснянські ліси. Багато часу вони проводили в бесідах про правління державами, державний устрій, про будівництво та військові справи, порівнюючи свої порядки та розпитуючи один одного про ті печі, які визивали явну зацікавленість. Так було і третього вечора їх дружби, коли в одному з вишгородських будиночків вони продовжили свій обмін думками в присутності Пилипа Орлика, якого Петро захотів познайомити з Карлом, представивши друга як найсвітлішу голову в Київській Русі. Орлик трохи ніяковів спочатку і тому довгий час мовчки уважно слухав монархів, а потім у самому розпалі бесіди витягнув з кишені кілька зігнутих навпіл папірців.
- Що це в тебе, Пилипе? – миттєво зацікавився Петро.
- Устав Великої Злуки Великих Держав, - прочитав надпис на першому папірці Орлик.
- І що ж це за дивина така? – не вгамовувався московський цар.
- Я ж у мандрівках своїх по Європі вивчав устрій багатьох країн, - тихо сказав Пилип. – Після Голландії та Англії, де з тобою був, навідався у Францію, Іспанію, в італійських краях побував, навіть живого Папу бачив, а далі у балканських потуречених краях добре помандрував, потім до Стамбулу подався, а звідтіля через Крим – додому... Те, що занотував, ти Петре вже бачив. Але потім я сів якось, повирізав з папірців, де про владу, де про закони, де про військо, та й почав зрівнювати... Як ви зараз удвох. А потім раптом зрозумів, як треба жити і що робити, щоб нас усіх поодинці ніхто здолати не зміг... І, здається, знайшов розумне рішення...
- Хіба ж його знайдеш, це рішення? – засміявся Петро. – Ось я, наприклад, хочу до Балтійського моря дістатися, та хіба ж це Карлу сподобається...
- Стривай, Петре, - зупинив його Карл, якому до вподоби прийшовся приклад з розрізанням папірців. – Хай розкаже...
- Це має бути єдиний союз держав, - обережно почав Пилип, дивлячись то в папірець перед собою, то в на уважні обличчя монархів. – Сам устрій кожної держави не порушується, це її власна справа. Але має бути у цієї злуки один гетьман, який обирається представниками країн, а можна і взагалі – по черзі. Скажімо, сьогодні головує Карл, а через п’ять років його змінюєш ти, Петро...
- А хто ж тоді керуватиме Швецією? – поцікавився Карл, дивлячись прямо в очі Пилипу.
- Я ж казав, це справа самої країни, - витримав його погляд Орлик. – Чи залишай регента замість себе, чи представника свого надсилай. Тут ніхто інший тобі не радитиме. А ще у країнах злуки мають бути якщо не одні закони, то вирівняні з сусідніми чи прилаштованими до них, і всі повинні відповідати головному Уставу. Ще мають бути єдині податки та спільні торгові шляхи. Навіщо, наприклад, китайський шовк у Стокгольм через Персію та Туреччину везти, коли через Москву і швидше і дешевше...
- Це цікаво... – замислився Карл. – А дійсно, чому б і ні?
- І мені подобається, - підхопив Петро. – А що далі?
- Краще за все було б мати єдину грошову одиницю. Та особливу увагу звернути на розвиток лихварень, щоб золото з усього світу потихеньку в таку злуку тягнути. І впорядкувати освіту, університети відкрити у всіх країнах, і щоб вони не тільки філософів вчили, а й технарів якомога більше.
- А я вже намітив в Москві університет відкрити, - похвалився Петро, переможно дивлячись на Карла, але той не звернув уваги на царя.
- А що тут найважче? – запитав король, все так же не відводячи погляду від Пилипових очей.
- Є і найважче... У нас в Русі і в Карпатії це вже є. Але як запровадити в інших країнах, я не знаю... Це свобода людини будь-якого стану...
- Еге ж... – піднявся зі стільця король і потягнувся. – Мене мої барони водночас живцем з’їдять...
- Мене вже скільки років хочуть з’їсти, але все ніяк не можуть... – усміхнувся Петро. – Просто поміркував і зрозумів, як боярський опір подолати. Хоча легше на тебе війною піти, ніж бояр воювати... А, з другого боку, скажи мені, Карле, твої простолюдини на Русь тікають?
- Ще як... – зітхнув король.
- Мої – теж... Ще років тридцять, і у моїх бояр зовсім кріпаків не залишиться. А Русь, до речі, людьми нашими з року в рік приростає. І віддані вони Русі куди більше, ніж нам. Сам подивись, як у Карпатії ті вільні з австріяками весь час за свою свободу б’ються... І непереможні, тому що вільні.
- Та я це розумію, - відповів Карл, ходячи по кімнаті. – Можна об’єднати країни, можна дати свободу всім станам, і це запорука незборимості. Тоді ані Англія до нас не сунеться, ані Туреччина. Але як здолати опір знаті і церкви?
- Це вірно, - замислився Петро. – Питання віри і у нас дуже складне...
- А якщо ми зробимо єдине військо? – раптом пожвавішав Карл і підбіг до столу. – Щоб забезпечувало виконання головних законів такої злуки...
- Так! – тепер підхопився зі свого місця і Петро, освітивши палаючим поглядом кімнату. – Дійсно! Та це ж багато що вирішує... Тоді та знать, котра пішла проти монарха чи гетьмана, порушує загальні закони і тому має бути покарана... Ти записуй, Пилипе, записуй...
- Та є в мене і це, - скромно промовив Орлик. – Тільки я вважав за доречне, щоб війська свої у країн-учасниць залишались, але ж об’єднувались у разі загрози злуці зовні. А ось для внутрішніх питань має бути єдина варта.
- От чорт, - розсміявся Карл. – А я гадав, що це тільки я один такий розумний... Що там у тебе є ще, в цих папірцях?
- Ще? Свобода віри для всіх країн...
- От бісів син! – зареготав у свою чергу Петро. – Все передбачив...
- Не знаю, чи все, але треба ще не один раз добре все перевірити, - відгукнувся Пилип, ледве стримуючи посмішку.
- А гетьман з цим згодиться? – замислився шведський король.
- А це вже від нас залежить, - Петро сів за стіл і почав набивати тютюном свою люльку. –
Отже, сідаймо, панове, зараз мусимо все це уважно прочитати, перевірити, додати щось, якщо потреба у цьому є... Все має бути так, щоб ані єдиного слова проти не було і щоб користь для всіх була прозоро очевидна. Бо у нас ще Август з Радзівілом є...
Вони просиділи над паперами всю ніч, а вранці заспані, але безмірно щасливі завітали до Мазепи. Орлик, хвилюючись до глибин душі, прочитав все, що вони наміркували вночі, і вся трійця підвела запитливі очі на гетьмана. Мазепа дивився на Петра і Карла, які забули у захваті про свій монарший стан і стали схожі на звичайних хлопчаків, на Пилипа Орлика, котрий мислив не гірше за керівника держави, і задоволено посміхався. Вони дійсно принесли до нього сміливий, великий план, який міг серйозно змінити стан і взаємовідносини багатьох держав у всій Європі. Він бачив у ньому підтвердження і деяких своїх думок, які не один раз виникали в його свідомості за всі роки гетьманства. Майбутня злука держав трошки лякала і в той же час дуже притягувала до себе. Скоріше за все, Август і Радзівіл також будуть шукати в цьому плані недоречності і, як він сам, не знаходити важливих заперечень. А ще він побачив рішучість і глибоку віру в очах цих трьох молодих і амбітних людей. А це означало, що вони свого доб’ються.
- Мабуть, прийшов вже час поступатися шляхом молодим, - посміхнувся Мазепа, і очі навпроти нього просяяли. – Як вважаєте, любі мої, сім років на підготовку до злуки вистачить? Але нам ще треба посполитих умовити...
- Умовимо, батьку, - пообіцяв Петро, пригладжуючи рукою непокірні вуса.
- А я хочу подякувати Вам, гетьмане, - сказав серйозно Карл, дивлячись прямо в очі Мазепі. – Скажу чесно, я сюди їхав хизуватися, а знайшов справжніх друзів. Дивна річ, але я раніше в Петрі бачив ворога. Це, мабуть через кордони. Ми їх будуємо не тільки на землі, а і в душах... А це найстрашніше, бо так ми губимо дружбу, яка не народилась...
- Може, вже й пошлемо по посполитих? – не терпілося вже Петру.
- Зачекай, синку, - м’яко заспокоїв його гетьман. - Велике дерево поволі росте. Погано ти їх знаєш... Радзівіл, мабуть, і промовчить, та Август... Той одразу ж почне: “Щоб бидло зі шляхтою рівняти...” І тоді йому вже нічого не доведеш. Коли у поляка кров закипіла, тут чи в бій на смерть, чи перечекати краще...
- А що ж тоді робити? – полум’я в очах московського царя тривожно колихнулося.
- Пилипе, синку, - повернувся до Орлика Мазепа. – Чи можна за два дні підготувати звіт про подушний податок за останні роки?
- Спробую, батьку, - посміхнувся Пилип, вмить зрозумівши, куди клонить гетьман. – У нас ще знайдуться і реєстри прибулих з відомостями, звідки хто на Русь прийшов.
- Добре! Це теж треба якось узагальнити. А ще збігай вниз, там біля магістрату лихварня стоїть. Її власник колись у Виговського за радника був. А зараз там два його внуки справи ведуть. Тягни хоча б одного сюди, хай підрахують та порівняють можливості росту державних доходів в окремих країнах і такий злуці, як наша...
- А хитрий же Ви, гетьмане, - задоволено посміхнувся Карл. – У Вас для кожного своя наживка...
- А як же, хіба ж сома на хробака витягнеш? – підморгнув йому Мазепа. – Коли Август побачить, що від бидла вдвічі більше матиме, ніж від шляхти, сам першим свій підпис під злукою поставить...
Гетьман як у воду дивився. Коли 21 червня 1704 року в його палаці зібрались керівники союзних держав, після чотиригодинної бесіди саме польський король Август першим підписав історичну угоду про створення Великої Злуки. Радзівіл литовський тільки того і чекав, а Ладіслав Домбровський ще з самого початку перемовин вже був згодний на таку міждержавну спільноту. Отже, через сім років Польща, Швеція, Росія, Карпатія, Литва та Київська Русь мали злитися в небачене досі об’єднання держав. Карл Дванадцятий навіть пообіцяв залучити найближчим часом до Злуки і Прусію. А об’єднане військо можна було починати створювати хоч завтра. Головним його командуючим присутні обрали шведського короля, а почати створення злуцької канцелярії доручили Пилипу Орлику. Останнім цю угоду скріпив своїм підписом гетьман Мазепа.
Єдиним, що залишилось невирішеним на цій нараді, було питання про те, чия мова стане основною мовою об’єднаного війська. Але тут мудрість проявив сам головнокомандуючий.
- Не будемо довго сперечатися, панове, - твердо сказав Карл. – Зробимо таким чином: хто виграє завтра перегони серед кінних загонів, ту мову і візьмемо за основу.
Пропозиція шведського короля сподобалась всім, і учасники наради поспішили до своїх вояків з наказами за будь-яку ціну виграти завтрашні перегони.
Наступного ранку велика юрма вояків з конями скупчилась у того місця, де Либідь упадає в Дніпро. Звідси і до Подолу мали пронестись різнокольорові загони кіннотників. За правилами цих перегонів, їх починали загони чисельністю в десять вершників. Їм дозволялось штовхатись, боротись на ходу, скидати суперників з коней, але кінцеву рису* у будь-якому разі мали перетнути щонайменше три вершники одного загону. Поки йшли останні приготування, поки отамани загонів обирали кольори для своїх вершників, чисельні глядачі та вболівальники заполонили дніпровські кручі вздовж усього шляху перегонів. Самі ж керівники держав зайняли свої місця на помості, який був поставлений біля початку узвозу на Хрещатик, де і пролягала кінцева риса перегонів. Тут же зібралась і вся знать, як місцева, так і ті, що прибули з іноземними посольствами. Різнокольорова юрба гомоніла, очікуючи видовища. Дехто в ній бився о заклад на перемогу тих чи інших вершників. Поосторонь грали музики з різних країн, змінюючи один одного. А на помості весело перемовлялись між собою творці Великої Злуки, жартуючи над візиром Ібрагімом-пашею, який впевняв, що нема у світі нікого спритнішого за його яничар. Навпроти помосту на дніпровських хвилях гойдалась козацька чайка з гарматою, яка своїм пострілом мала дати знак починати перегони. Служки вже натягнули над кінцевою рисою широку золоту стрічку.
Нарешті сюди дістався гонець зі списком кольорів, які випали загонам, і оповісник гучно об’явив усім підсумки жеребкування. Можна було вже й починати. Гомін навкруги помосту поступово стих, і натовп утупився тисячами поглядів у руського гетьмана.
Мазепа дивився на збуджені обличчя тих, хто вчора підписав угоду про Велику Злуку і посміхався про себе. Якщо у Злуці і завжди відтепер царюватиме такий дух змагання, ціни не буде такій державі. Щось змінилось у загальному настрої керівників союзних держав, вони начебто стали ближчі один до одного, начебто поріднились, і ці зміни дуже подобались гетьману. Так, у цих своїх роздумах він витримав ще кілька хвилин, а потім махнув нарешті хустинкою керманичу чайки.
Пролунав постріл гармати, і юрбою біля помосту запанувала тиша. Очі всіх уперлись в даль придніпровського шляху, звідкіля мали полетіти до кінцевої риси вершники. Та тиша ця тривала недовго, бо за дві-три хвилини з півдня почувся спочатку якийсь неясний звук, який почав доволі швидко наростати та приближуватись. Нарешті він перетворився на рев вболівальників на кручах вздовж шляху, і рев цей швидкою хвилею котився до кінцевої риси. Це означало, що вершники вже десь поблизу, і юрба біля помосту нетерпляче загомоніла.
І ось, разом із ревом, який прилетів вже й сюди, з’явився перший вершник. Він був у білому, а цей колір дістався за жеребом полякам. Король Август аж підскочив зі своєї лави і вже готовий був святкувати перемогу, але за правилами цей вершник мав зачекати біля кінцевої риси ще двох своїх товаришів, тому він і залишився там, нетерпляче озираючись назад. Але наступними з’явились дві трійці у червоному та синьому. Настала черга підхопитись Петру Романову та шведському королю. Кожний з них вже відчував смак перемоги, та вершники обох загонів раптом зіштовхнулись, і на землю впали по одному з кожного боку. Їх товариші кинулись ловити втікши коней і допомагати піднятися тім, хто впав. І саме тут повз них, повз одинокого польського вершника пролетіли вітром чотири вусатих постаті у зеленому і зірвали золоту стрічку на кінцевій рисі.
Від цієї несподіванки всі навіть і забули, кому дістався зелений колір. Люди в юрбі загомоніли та почали з цим питанням в очах переглядатися. Але добре пам’ятав це Ладіслав Домбровський, який хутко підхопився і радісно побіг з помосту до своїх галицьких козаків, щоб розцілувати їх за таку важливу перемогу.
- Отже, карпатці, - повернувся засмучений Петро до не менш засмученого Карла.
- А що тут зробиш... – розвів руками той. – Все чесно. Отже, хай мої барони руську мову вивчають... Та і мені б не завадило краще навчитися...
- Подякуй краще яничарам, що не виграли, - посміхнувся Петро.
- Чому? – не второпав жарту король.
- А тому що прийшлося б тобі турецьку мову вчити... – розреготався цар. – Та й всьому війську...
- Та годі вже по це, - посміхнувся і Карл. – Гайда всім подякуємо, все ж таки добре видовище було...
Молоді монархи вдарили по руках і пішли втішати нещасного Августа, засмученість якого прямо таки кидалась в очі.
Коли юрба розійшлась та роз’їхались вельможні гості, гетьман Мазепа забажав залишитись наодинці з собою. Він дружньо помахав рукою керманичу чайки з гарматою, кинув кілька монет галасливим циганчатам та рушив на коні вздовж Дніпра під кручами. Тут була тільки йому відома стежка до Аскольдової могили, де були поховані перші гетьмани Київської Русі. Тут він спішився, підійшов до великого оббитого золотом хреста на могилі Хмельницького, запалив свічу і опустився на коліна перед прахом Богдана. Він не казав нічого, тільки думав про те, що тепер у першого гетьмана Русі стало значно більше дітей, дітей розумних, з вогнем у очах і великим майбутнім. Потім таким же чином Мазепа віддав шану Виговському і Дорошенку, котрі лежали поруч, і в думках подякував їм за те, що не схибили, що обрали саме той вірний шлях, завдяки якому в душі його жило зараз велике щастя.
Мазепа підняв очі до неба, і з них викотились маленькі сльозинки, котрі застрягли у зморшках, які створила на його щоках тепла і радісна посмішка.
***
* Кінцева риса - фініш
* * * * * * * * * * *
16. Шлях до раю
Тихо й безлюдно було зараз серед руїн стародавнього грецького міста. Лише хвилі Чорного моря шелестіли неподалік, старанно облизуючи узбережжя. Навіть чайки зникли невідомо куди. Сонце стояло високо в небі і мовчало. Здавалось, життя покинуло це місце назавжди, але раптом маленька ящірка пробігла повз чоботи Айваза-Гірея, який сидів біля херсонеської мармурової колони, і стрімко сховалась під якийсь камінець.
Ось так блудний син повертається додому, невесело посміхнувся Айваз. Доля призвала його на батьківщину, котра зустріла його майже безлюддям на узбережжі чи просто життям, яке сховалось кудись від виснажуючої спеки. Звичайно, це було лише враження, неподалік жило своїми буденними турботами невелике приморське містечко, і десь на Шайтан-Мердвені* мабуть не припинявся рух людей, коней, візків. Але все це було таким само, як і тринадцять років тому, коли юний син кримського хана вирушив з Бахчисараю у своє майбутнє. На очах Айваза, якому вдалось побачити багато чого у світі, пройшло стільки бурхливих подій, котрі суттєво змінили життя міст, країн, народів, а тут, як він з легким сумом в душі і чекав на це, його зустріло все таке ж, що і було до його давнього від’їзду до Києва. Світ вирував, змінювався, а Крим залишався далеко на околиці світового життя. І це було болісно Айвазу, якому доля визначила зайняти місце батька в Бахчисарайському палаці.
Айваз-Гірей був молодшим сином хана. Коли він ще народився, калгой-султаном** вже був його найстарший брат Менглі, тому у нього ніколи і в думках не було, щоб уявити себе колись хазяїном ханського палацу у Бахчисараї, навіть в Ак-Мечеті*** він завжди мав бути лише гостем. Народила його не сама валіде, а черкешенка Самія, наймолодша дружина хана. Саме з цієї обставини найвищою посадою в ханстві, якої він міг дістатися у своєму майбутньому, було місце ханського візира в Черкесії.
Але він про це навіть і не думав у дитинстві, коли оволодівав мистецтвом поратись з конем і володіти шаблею та займався з придворним муалімом****, вивчаючи Коран. Йому просто було не до цього. Він мов би жив у іншому, далекому від ханського палацу, світі. Айваз полюбляв мандрувати кримськими шляхами з невеличким загоном нукерів*****, і ці довгі мандрівки виховали в його душі велику закоханість у рідну землю. Він знав, чим пахнуть розбишаки-вітри Донузлаву, що за Гезлевом, і яким ароматом насичені повітряні струмені яйли. Він міг із закритими очима відрізнити музику прибою в Кафі від судацької чи ай-тодорської. Він знав майже всі водоспади в горах на смак і добре знався на розумінні кольорів хвиль Кара-Денізу. ******
Коли йому виконалось шістнадцять років, батько послав його до Києва на навчання в Османії-Медресе. В Османії в ті роки працював дуже відомий у мусульманському світі філософ і історик Селім-ефенді Скоплянин. Приїхавши з Македонії до столиці Великої Злуки ще дванадцять років тому з тим, щоб краще зрозуміти природу виникнення цієї спільноти держав і досконало вивчити історію турецької частини міста, він так і залишився тут, бо Київ завжди зачаровував і прив’язував до себе людей з неабияким розумом. Селім-ефенді був невисоким, сухеньким, з сивою бородою та обличчям, густо покритим зморшками мудрості. І обличчя це робили незабутнім його дивні великі очі, в яких м’яко світилась доброта та молодість душі і яким хотілось вірити. А ще була у Селіма-ефенді дивовижна пам’ять, здавалось, всі книги, які він колись прочитав, були завжди відкриті саме на тій сторінці, котра була потрібна в цю мить. Селім-ага вважався кращим вчителем історії і Корану серед країн мусульманського світу, тому саме до нього на навчання відправляли своїх дітей не тільки вельможновладці Порти і Бахчисараю, а персидський шах та нащадки Великих Моголів з Індії.
Айваз, який уперше в житті вирушив в таку далеку дорогу, дуже хвилювався. Він багато чув про Київ від придворних у ханському палаці, і не було нікого, хто б сказав про це місто щось погане. Всім воно дуже подобалось, і кожний знаходив у Києві щось таке, що було близько до серця, незважаючи на те, що це було в основному місто кяфірів. Тому Айвазу, який у своїх мандрівках по Криму виховав у собі допитливість до нових місць, дуже не терпілося вивчити Київ. Він навіть вирішив перший тиждень повністю присвятити дослідженням київських вулиць і місцевостей, і лише потім заявитись в Османію на урок к муаліму Селіму.
Нарешті досить великий загін вершників з Криму зупинився перед воротами ханського палацу в Києві, який був зведений біля живописного озера на краю Голосіївського лісу. Татарське містечко під назвою Кримський Стан ще у роки Хмельницького почало будуватись між цим лісом і Совським яром, де турецькі майстри створили дивний сад для султанського гарему.
Своїми вузькими і кривими вуличками Кримський Стан інколи нагадував Бахчисарай, але життя тут дуже відрізнялось від кримського. По-перше, весь Стан розрізав навпіл великий шлях на південь, який від самого світанку і до пізньої ночі вирував неперервним та метушливим рухом в обидва боки. І в русі цьому не було того неспішного спокою, який царював на кримських шляхах, де кожний путівник прямував собі вперед чи то у роздумах про життя, чи просто в такт якоїсь довгої та сумної пісні. А тут всі поспішали, начебто побоювались не впоратись вчасно з усіма своїми справами, яких мабуть, було дуже багато. З Кримського шляху ця суєта мов би просочувалась вглиб у містечко по вузеньких вуличках разом з людьми, що мали тут свої справи. Тому тут можна було зустріти кого завгодно і почути будь-яку мову. Дивували жінки з відкритими обличчями та у незвичному одязі. Крім того, тут росли зовсім інші дерева, серед яких якось не так, зовсім не кримськими виглядали місцеві джамії, навіть муедзини інакше звали паству на намаз.
Було добре помітно, як місто впливає на життя Кримського Стану. Варто було проїхати зовсім небагато до Кримського мосту, як очам відкривався інший світ. Зовсім інші будівлі в кілька поверхів, незвично широкі вулиці, вимощені камінням, дивні колійники з маленькими дзвіночками та людьми всередині, ліпні ваяння людей, птахів та тварин на будинках, металеві химерні тиночки та загорожі, різнобарвні карети з поважними керманичами, ряди дерев вздовж вулиць – все це було іншим, але потрохи проникало у татарський світ Києва, як, власно, те ж саме відбувалось і на Турецькій горі по сусідству.
Разом з Айвазом приїхали на навчання і його однолітки з татарських родів Ширинів та Аргинів, Енвер та Азат. Хлопчики познайомились вже в стінах Османії-Медресе, де чекали на зустріч з муалімом Селімом-ефенді, і спочатку не дуже приятелювали. Своєрідні відносини, які існували в Криму між родами відбивались і в поведінці навіть малюків, а тут зустрілись хлопці, у яких почали пробиватись перші вуса. Але сивобородий вчитель знайшов якісь таємні стежки до їх сердець, що вже за місяць вони так і рвались на заняття в Османію і дуже кепкували, якщо одного з них не було на уроці.
Мудрий Селім-ефенді зробив їх не звичайними учнями, котрі мали нудячись зубрити чисельні сури Корана, а справжніми мандрівниками в дивовижну країну знань, з підкорених висот якої світ виглядав інакше, краще і зрозуміліше. А будь-яка мандрівка вимагає від її учасників взаємодопомоги та вміння знаходити вірні рішення. Він учив їх доповнювати один одного, ділитися тим, що зрозуміли першими, та, що найголовніше, шукати всім разом шляхи найкращого використання в житті здобутих ними знань.
А ще вчив він хлопців розумінню природності краси. У всякої краси на світі було своє походження, мов би Аллах уклав в неї крихітну частинку своєї безмежної душі. І було не тільки дуже цікаво відшукувати її світ у будь-чому навкруги, це переростало у захоплення, бо світ відкривався для хлопців новими своїми гранями. Спочатку сам Селім-ефенді частенько виходив з учнями за межі Османії і показував це у мандрах по Києву, звертаючи їх увагу на якісь дрібнички, які зазвичай не помічають заклопотані своїми справами люди, на посмішки зустрічних, на спів птахів у міському гомоні, вчив їх завжди підіймати очі і бачити небо, єднаючи з ним свою душу. А потім уже і вони самі утрьох вирушали на дослідження київського життя, знаходячи щось нове для себе, цікаве і красиве, і щиро ділились враженнями один з одним.
А ще кілька разів у рік муалім водив їх на вулицю Вишневий шлях, котра тягнулась під Козачою горою вздовж Либіді від Кримського моста і до Дніпра. Це була дивна вулиця. Засаджена вишневими деревами у два ряди обабіч дороги, вона міняла свій колір. Навесні, у квітні, вона буйно біліла, влітку наливалась на певний час червоним кольором, восени ставала сірою, а взимку взагалі перетворювалась у казковий білий шлях, бо з невідомих часів повелося тут робити зі снігу різноманітні ваяння людей, тварин і якісь невідомих істот, які стояли серед сплячих дерев. Та мабуть, цього було мало мешканцям вулиці, бо вони ще прив’язували до гілок засніжених вишень кольорові стрічки таким чином, що кожна з них було чи червона, чи зелена, чи жовта.
Саме тут Селім-ефенді пояснював учням, наскільки важливо людям відповідати своїми діями природності краси, щоб доповнювати світ, а не нищити нього. І лише тоді, коли він побачив в очах хлопчаків проблиски цього розуміння, вчитель дав їм знов прочитати незрівнянну поему “Лейла і Меджнун”, а вже потім перейшов до поглибленого вивчення Корану. І лише саме тоді Айваз зрозумів Аллаха. Раніше він уявляв його собі як суворого і справедливого озброєного вершника, який карає всіх невірних та віровідступників. Але зараз він побачив, що Аллах значно мудріший і зовсім не каратель, бо присутній у всьому, навіть у витворах кяфірів, що його душа ширша за всесвіт, що вона і є основою природності буття, яка відбивається у тій красі, котра керує всім навкруги.
- Муаліме, скажіть, будь ласка, а чи природна влада? – запитав якось Селіма-ефенді Енвер-Ширин.
- Коли влада красива – так, - відповів той, дивлячись в очі хлопчика своїм дивовижно молодим поглядом.
- Та чи може влада бути красивою, коли заради неї треба когось придавлювати? – підхопив бесіду Айваз.
- Перш ніж узятися за ятаган, сотню разів поміркуй, чи треба їм усі питання розв’язувати, - посміхнувся Селім-ефенді. – Не прилаштовуй Аллаха до себе. Бо маєш прилаштовувати себе до нього. Розуміючи при цьому його велич і його красу. А щодо придавлювання, зроби ворога другом. У чому більше природності, у дружбі чи у ворожнечі?
- А як же невірні? – подав голос і Азат.
- А що невірні? – обернувся до нього вчитель. – Якщо вони є – це потрібно Аллаху. Вбиває невірних не Аллах, вбивають їх люди. А чиєю волею, Аллаха чи шайтана, спробуй здогадатись сам. Що переможе в тобі, мудрість чи жадоба крові? Перевір себе перед Аллахом, і він дасть тобі правильну відповідь...
Одного разу у вільний від занять день Айваз захотів поспілкуватись з муалімом, щоб краще уяснити для себе одну з сур Корану, і відправився до Османії, де застав свого вчителя за розмовою з високим худорлявим чорнобородим чоловіком, який назвався Ярославом Рубаном. Айваз тихо, щоб не заважати. Присів осторонь і почав слухати бесіду свого вчителя з викладачем Могилянської Академії. Саме від них він почув уперше прізвища Вольтера, Руссо та інших енциклопедистів, і йому дуже захотілось познайомитись з думками цих далеких французьких мислителів. Ця бесіда двох учених не тільки захопила Айваза, а й глибоко вразила його душу, бо відкрилось раптом у свідомості хлопця, що він знає лише крихітну частинку цього світу, а, як з’ясувалось, існують і інші світи, цікаві, непізнані, нові... І він відчув непоборне бажання осягнути все, дістатися до глибин світових знань, як це зробив його улюблений учитель, який, як здавалось інколи Айвазу, був просто недосяжним у розумінні світу.
І Айваз почав ходити в Могиляку на уроки Рубана й інших викладачів, незважаючи на косі погляди школярів-християн. Пам’ятаючи слова Селіма-ефенді про мови, коли той стверджував, що можна легко навчитись будь-якої мови, якщо буде закоханим у кожне нове слово, він узявся за вивчення латини і французької та старанно поліпшував свої знання руської мови. Він таки прочитав твори французьких філософів і вже сам обговорював їх разом з Селімом-ефенді та паном Рубаном. Відкрив для себе він й глибокі думки Григорія Сковороди, які переспівувались з думками великих французів. Світ ставав для Айваза з кожним днем цікавішим і складнішим, але так захоплююче було кожний раз відкривати його нові дверцята. І жадоба до нових знань була такою потужною, що він навіть завітав частенько в Петровський університет та у Політехніку на уроки професорів Базидевича і Дюбуа.
І коли після трьох років навчання настав час їхати додому, Айваз рішуче відмовився повертатись. Він знав, що цим своїм рішенням накликає на себе гнів батька, але уявити себе серед тихого, повільного життя в Бахчисарайському палаці, серед пліток, змов і поговорів і терпляче чекати там на місце черкеського візира він не міг та й не хотів. Він щиро попрощався з Енвером і Азатом, які навік стали його кращими друзями, і довго дивився їм услід, коли вони вирушили Кримським шляхом в путь додому. Залишалось чекати на рішення батька, і Айваз, не зовсім упевнений, що воно буде м’яким для нього, почав було вже шукати на якусь роботу, щоб заробляти собі на шмат хліба. Але ханський берат, який привіз через місяць гонець з Криму, був не таким суворим. Батько залишав за ним його утримання, дозволяв жити у ханських посольствах у будь-якій країні, але поки ханські очі бачать світ, Айвазу заборонялось ступати на кримську землю.
Отже тепер Айваз був вільний у виборі своїх дій. І він з радістю продовжив своє навчання. Через три роки він розпрощався з Селімом-ефенді, оскільки вирішив поїхати до Праги. Його зараз цікавило католицтво, тому Айваз і побажав розширити коло своїх знань навчанням у празькому університеті. А ще через чотири роки, дізнавшись про руйнацію Бастилії в Парижі, він поїхав у вир революційних подій, що охопили Францію.
Париж дуже вразив його, перш за все великою відстанню між сірістю кварталів, де мешкали прості люди, і розкішшю тих же Лувру і Версалю. Хоча королівські палаци були вже подряпані революційними подіями, але неважко було уявити їх кількома роками раніше. Київ був простіший, там не відчувалась так сильно ця прірва між вищим світом та простим людом і в будівлях, і у відношеннях, як це було тут. Така ж прірва та ще ширша і глибша, як відзначив Айваз у свідомості, існувала і на його батьківщині. Він навіть спробував уявити собі можливу революцію в Криму і жахнувся від думки, скільки би крові могло там пролитися, якщо тут, у Франції, вона текла рікою...
В ці бурхливі революційні дні Айваз познайомився з одним з помічників Марата Жаном Давілем. Щось спільне було у поглядах на життя у обох, і вони немало вечорів провели разом, обговорюючи події, що відбувались, оцінюючи їх необхідність і правомірність, ділячись враженнями від тих постатей, яких революція зробила відомими і ватажками людей. Це відбувалось у маленькому будиночку на Монмартрі, який Айваз найняв для себе, біля каміна, до незлого вогню якого так приємно було витягнути втомлені від походів по паризьких вуличках ноги. Коли Давіль не приходив, Айваз проводив вечори у кабінеті за величезним столом, завжди заваленим книгами, які майже кожного дня купував ханський син у невеличкій книгарні, що була неподалік. Він занотовував свої враження і думки і дуже хотів, щоб усе це знадобилось йому у майбутньому. Хтозна, як ще буде в Криму, але Айвазу дуже хотілось, щоб на його батьківщині було таке ж сповнене природності життя, як він це відчув у Києві. І він хотів зробити це хоча б словом просвіти...
Після загибелі Марата Жан Давіль поїхав у Марсель, куди його послали обранником* від революційної влади, і Айвазу ще довгий час не вистачало бесід з другом. І були б його вечори нудними і довгими, якби не зустрів він одного разу за лаштунками Конвенту вродливу дівчину і палку революціонерку Жанетту Бельвуа, чиє прізвище мов би стверджувало істину, бо голос її був і справді казковим. А ще в неї були стрімкі чорні очі та розкішне руде до чорноти і витке волосся. Можна було годинами милуватись тим, як вона говорить і як кожне слово знаходить своє підтвердження у злетах її вій, у блиску очей, у гнучких змінах її постаті, що слідували за рухами її дивовижно красивих рук. Її батько колись був учителем танців у знатних сім’ях, а з початком революції рішуче перейшов на бік повсталих і навіть заслужив своєю діяльністю місце у Конвенті. На відміну від батька, який був більш помірним послідовником революції, у Жанетти було куди більше палкості і бажання досягнути змін якнайскоріше. А ще в неї не було ані натяку на те, що вона комусь підкорятиметься, і це дуже подобалось Айвазу, який сам був повний вибухової гордості і дуже поважав собі подібних.
Жанетті цей молодий, освічений чужоземець, зовні спокійний, але сповнений дивної душевної сили і полум’я, одразу ж припав до душі. До того ж він так багато і так цікаво розповідав про Велику Злуку, далеку країну, де свобода вже панувала більше сторіччя. Вони тепер зустрічались майже щодня, їх мов би тягнуло один до одного, бо обом хотілось розповідати і слухати, ділитися враженнями, навіть співати найкращі пісні своїх народів. Вони і не помічали, як будувався з обох їх берегів великої ріки кохання той місток, який мав колись нарешті з’єднатись.
Одного разу вона забігла до Айваза, щоб розповісти про останні події в Конвенті. Осінь, що вже наближалась, нагадувала про себе прохолодними вечорами, тому Айваз добре розпалив камін і грів над багаттям змерзлі під час вечірньої прогулянки руки. Коли вона вбігла до його світлиці, він раптом відчув, що земля уходить у нього з-під ніг, бо вона була настільки казкова у відблисках вогню, з сяючими очима і волоссям, яке, здавалось, ще не заспокоїлось від стрімкого бігу. Він швидко отямився, але враження щастя, яке так стрімко влетіло в його дім, так і залишилось з ним і тоді, коли Айваз готував каву по-турецькі, до котрої Жанетта пристрастилась за час їх зустрічей, і слухав її схвильовану розповідь про виступ Дантона у Конвенті, про її невеличку суперечку з батьком, про інші події на паризьких вулицях. А коли настала і його черга розповідати, і Айваз пригадав дивну вулицю Вишневий шлях у Києві і слова Селіма-ефенді про природність краси, він помітив раптом, як розширились її очі і в них промайнуло щось велике і невідступне, як усе життя. І він замовк на полуслові, коли побачив, як цей погляд стрімко наближається до нього. Жанетта мовчки підійшла до Айваза, закинула свої дивовижні руки йому на шию і жадібно припала устами до його губ. Айваз навіть зрозуміти нічого не встиг, він лише відчував руками її напружену спину, яка дрібно тремтіла, наче у цьому поцілунку для неї вирішувалось все. Та губи Жанетти розповіли його устам про всю глибину бурхливого почуття, яке її охопило нестримною хвилею. І він прийняв її поцілунок, ласкаво зануривши руку у казкове руде до чорноти волосся, котре пронизливо і ніжно пахло весняним бузком, і відчув раптом, як напруга стекла кудись з її тіла.
Також раптом вона відірвалась від нього, і не кажучи ані слова і дивлячись в очі Айваза поглядом, в який зібрався весь всесвіт, тремтячими руками почала розв’язувати поворозки на своїй сукні. Ця дивна навіть для французької жінки сміливість приголомшила його. Він розумів, що почуття затьмарили в її очах усе навкруги, що зараз її полум’яність притлумила розум і кинула у вихор непереможної пристрасті. І саме у цю мить Айваз зрозумів – він кохає цю дівчину з рудим волоссям і білосніжною шкірою, кохає так бережно і чисто, що що ніколи не дозволить будь-чому забруднити це почуття до неї. Він рухом руки спробував заперечити її діям, але прочитав в очах навпроти, що будь-які заперечення не приймаються. І коли сукня впала до її ніг, Жанетта подивилась на нього зовсім іншим поглядом, у якому Айваз прочитав нестримне бажання підкоритися волі цього випадку і запитання, як він скористається цією волею.
Айваз дивився на її м’які плечі, які плавно перетікали у руки, що впали вздовж тіла і втратили на мить свою зміясту гнучкість, на її дивні у своїй жіночості повні груди, котрі схвильовано тягнулись до нього з кожним її глибоким подихом, на її округлі стегна, краса яких підкреслювалась бездоганними рисами довгих ніг, і раптом йому пригадались слова вчителя про природність краси і красу влади. І він зробив крок до неї, поцілував ніжно туди, де шия солодко зливалась з плечем, після чого опустився на коліно, обійняв її стегна і притулився гарячою щокою до прохолоди її тіла. А потім обережно взяв її на руки, відніс до ліжка, накрив ковдрою, сів поруч і дочекався, коли вона розплющить очі, які замружила у тривожно-солодкому чеканні.
- Кохана моя, я зроблю все, щоб ти стала моєю справжньою дружиною, - тихо і ніжно сказав Айваз, коли їх очі потягнулися назустріч теплим сяйвом. – Бо ти – саме щастя. А щастя треба плекати, як і всю красу у світі...
І він дочекався, поки вона заснула, гладячи доброю рукою її волосся і шепочучи найкрасивіші слова, які тільки знав. І довго ще сидів поруч, дивлячись на сплячу дівчину і занурившись в роздуми про ту неперевершену природність краси, яка подарувала йому справжнє кохання...
З цієї миті навіть неспокійні паризькі дні дарували Айвазу сонце. Кожна зустріч з Жанеттою була новою, наповненою новими кольорами і відчуттями, які все більше наповнювали його душу чимось великим і нескінченно щасливим. І скоріш за все він би так і залишився біля свого щастя до кінця днів своїх тут, на берегах Сени, але одного дня він отримав тривожного листа з батьківщини.
Писав його товариш Енвер-Ширин. Він повідомляв, що батько Айваза несподівано помер, і це дуже схоже було на отруєння. У ханському палаці воцарився його старший брат Менглі-Гирей, у якого, схоже, не все гаразд зі здоров’ям, і тому він позбавляється від молодших братів, бо вже троє вмерли при загадкових обставинах, а серед двох, що залишились, лише Айваз був недосяжним для нового хана. У дивані серед карачеїв* не було ладу: Мансури і Яшлави намагаються переважити Ширинів та Аргинів, збуджуючи проти них Седжетів та Баринів. Чорний народ у Криму збуджений, а в Буджаку було велике повстання рабів, з яким не управились навіть і турецькі залоги Очакова та Ізмаїла, так що прийшлось звати на допомогу злуцьке військо. Та це спричинило нові труднощі, бо повсталі почали вимагати замінити турецькі залоги на злуцькі, від чого вже загострились відношення самого Криму з Оттоманською імперією. Здавалось, як вважав Енвер, султан вирішив за рахунок розбрату в Криму просто захопити його і приєднати до своїх володінь.
Айваз зрозумів, що йому негайно треба було вирушати на батьківщину. За зборами його ввечері і застала Жанетта. Вона слухала його розповідь з тривогою в очах і, коли він закінчив, дівчина висловила палке бажання їхати разом з Айвазом. Та коли він спробував м’яко відмовити їй у цьому, вона перетворилась вмить у маленьку фурію, котра не бажала знати будь-яких зауважень. Айваз тримався до останнього, але Жанетта знайшла зброю проти його неприступності і після вечері, коли він задрімав від втоми і чисельних думок, які тривожили його свідомість, вона роздяглася, прокралася до нього в ліжко і, розбудивши ханського сина, притулилась до нього так солодко і гаряче, що він вже не зміг устояти перед цим духмяним наступом такої бажаної його серцю краси...
- Тепер вже я справжня твоя дружина, - хитренько посміхнулась вона пізніше, ніжно притулившись до втомленого тіла Айваза, а потім поцілувала його і посерйознішала. - Я хочу бути з тобою всюди, куди зве тебе твоє серце, бо сама вже стала його частинкою. А якщо тебе не буде поруч, то і сенсу жити для мене немає...
В останній вечір Айваза в Парижі в оселі Бельвуа відбулось щось схоже на весілля. Присутніх було небагато. Був батько Жанетти та ще два члени Конвенту, які були знайомі з Айвазом, був Жан Давіль, котрий заради цієї події пролетів пів-Франції з Марселю, прийшов сюди і мутеселім* з султанського посольства Алі-ага, який колись теж був учнем Селіма-ефенді. Айваз накинув на шию Жанетти багате намисто з індійських перлин, а вона у свою чергу подарувала йому старовинний перстень з печаткою свого роду, який вів своє походження від лицаря Антуана Бельвуа, який ходив колись у хрестові походи...
А наступного дня Айваз з Жанеттою вирушили до Києва. Там на них уже чекав Азат-Аргин. Від нього Айваз довідався, що вже всі його брати покинули цей світ і що тепер він може повернутись в Бахчисарай як хан, але в самім ханстві діється зараз щось страшне, бо ногайці на чолі з Мансурами почали справжню війну проти родів з півострова. Цей рід якимось чином захистився негласною підтримкою султана, який розв’язує йому руки, тому Мансур засіли в Керчі і звідти набігають час від часу на чужі бейліки**. Вони спустошили три тижні тому Кафу при повному мовчанні турецької залоги і султанського візира, обложили фортецю Арабат і вже намірились йти походом на Карасубазар, Ак-Мечеть і сам Бахчисарай. Проти Мансурів збирає сили Енвер-Ширин, який недавно очолив свій рід, і саме він добився, щоб на Малому дивані*** Айваза оголосили ханом. Раби в Криму бунтують та намагаються будь-яким чином пробратись на злуцькі землі, немає єдності і серед чорного народу. Тому багато чого залежало сьогодні від Айваза, і чим скоріше він з’явиться у Бахчисараї, тим легше буде розв’язати клубок усіх складних питань, який заплутується міцніше й міцніше щодня.
Вислухавши все це, Айваз зрозумів, що йому треба з’явитися в Криму несподівано, щоб за рахунок цього перехопити керування подіями у роду Мансурів. Він обговорив з Азатом, як це зробити найкращим чином, і, коли той одразу ж поспішив додому Кримським шляхом, не гаючи часу відправився до гетьмана Великої Злуки Юрія Скоропадського. На диво Айваза той уже був зайнятий кримським питанням. До того ж у гетьманській світлиці сиділи молдавський господар Іпсіланті і грузинський цар Багратіоні****. Як з’ясував Айваз з розмови керівників держав, це султан розпочав таку небезпечну гру, щоб посилити свій вплив на країни, з якими межувала на півдні Велика Злука. І скоріше за все, як вважав Іпсіланті, який уже добре послужив Оттоманській імперії, Порта хоче просто приєднати до себе ці країни, щоб ті не приєднались до злуцької унії. Іншого виходу, як попроситися до Злуки, у них не було, і це за три години прискіпливого вивчення всіх донесень, котрі отримані були за останні два місяці таємною гетьманською службою, зрозуміли всі присутні. І на наступний день Айваз підписав свій перший у житті фірман про вступ Кримського ханства до Великої Злуки, а потім поставив свій підпис і на Злуцькій Угоді* разом з керманичами Грузіі і Молдавії.
До від’їзду з Києва залишалось ще два дні, і Айваз вирішив спочатку провідати свого вчителя Селіма-ефенді і познайомити того з Жанеттою. Муалім зустрів одного з найкращих своїх учнів з радістю. Незважаючи на хворобу ніг, яка не дозволяла йому багато рухатись, він навіть повів Айваза з дружиною на найвищий у місті мінарет Османії-Медресе, щоб показати Жанетті всі обрії Києва. І дуже був радий, коли Айваз відвіз його на улюблену свою вулицю Вишневий шлях, яка зараз червоніла спілими вишнями. А потім до пізньої ночі розмовляв з новим кримським ханом і його красунею-жінкою, посміхаючись душею тому, як змужнів його улюбленець і що він справді гідний бути відповідальним і мудрим керівником своєї держави.
- Мабуть, ми вже не побачимось, - сказав на прощання старий Селім-ефенді. – Але я дуже задоволений тобою. Бо ти відчув суть природності. Тому кожний твій крок буде сто разів перевірений твоєю свідомістю і твоїм серцем на його вірність. І дружину ти обрав собі розумну, красиву і, як бачу, віддану тобі до нестями. Отже є в тебе три багатства: твій розум, твоє кохання і твій народ. Будь твердим і мудрим, і всі твої багатства залишаться з тобою...
В останній день Айваз показав Жанетті Київ. Вона була настільки вражена побаченим, що весь час на їх шляху до Пристані, що на Чорному морі, згадувала його вулиці, у кожної з яких було своє обличчя, водограї Ермітажу, Гетьманських садів і Петровських Алей, мелодичні дзвіночки колійників та величні у своїй красі дніпровські мости. А ще її вразили самі кияни. Вони були різні. Мешканці Турецької гори були не схожі на амстердамців, новомосковці відрізнялись від малопражан, навіть управлінці з Гетьманської гори легко впізнавались у людській юрбі. Але всіх їх єднала посмішка, котра сяяла в їх очах. І це була не та посмішка, яку люди надягають заради благопристойності, вона йшла з глибин душі. Це була посмішка, притаманна щасливим людям. Айваз згодився з Жанеттою і признався, що сам колись зробив для себе це відкриття. Мабуть, саме посмішка мала бути на гербі Великої Злуки, але право на те, щоб посміхатись разом із злучанами, Криму треба було ще завоювати. І Жанетта стихла, розуміючи, що думки Айваза зайняті зараз зовсім не Києвом.
У Пристані на них вже чекав невеличкий корабель, на якому нового хана зустрів все той же Азат-Аргин. Йти прямо у Гезлев було не зовсім безпечно, тому краще було висадитися десь на південному узбережжі, яке було недоступне для бунтівних Мансурів. Але Айваз не схотів йти в людну Балаклаву, вирішивши ступити на кримську землю біля руїн старовинного грецького міста Херсонесу. Хай вже там зустрічає його Енвер-Ширин, навіть коли Айвазу і доведеться почекати кілька годин. Так і вирішили друзі.
Вітер начебто взявся допомагати Айвазу, одразу ж наповнивши собою вітрила і розігнавши корабель так, що за ним не встигали чайки. Айваз весь час провів на капітанському містку і вдивлявся в обрій у надії першим побачити за водними далями милі серцю риси рідних берегів. Жанетта не хотіла відволікати його від своїх думок, тому стояла трохи осторонь і дивилась на нього уважно та закохано, бо було в постаті Айваза щось нове, мов би він всією своєю душею тягнувся туди, де чекала на нього рідна земля. І коли нарешті вдалині з’явились знайомі його очам урвища над морським прибоєм, Айваз повернув до неї свої очі, повні щасливих сліз.
- Ось він, мій Крим... – обійнявши Жанетту рукою, сказав Айваз і радісно засміявся. – Я знов з тобою, рідна земле...
Біля Херсонесу з корабля спустили на воду човен, в який сіли Айваз з Жанеттою та двійця гребців. Але Айваз відібрав в одного з них весло і, заспівавши старовинну татарську пісню про повернення додому, не випустив його з рук до самого берега. І вже там, перенісши свою кохану на руках через піну прибою, впав на пісок і поцілував рідну землю, зустрічі з якою чекав стільки років...
І тепер, сидячи біля старовинної колони, Айваз ще не знав, що на нього чекає бурхливе засідання в Малому дивані, де він проголосить війну бунтівникам і зможе роз’яснити карачеям необхідність змін у країні, і що він підпише фірман, який надасть волю рабам, і що саме вони складуть основну силу його війська, яке розтрощить Мансурів і їх приспішників, і що через кілька років його самого оберуть гетьманом Великої Злуки. Він тільки палко бажав змінити життя у своїй країні так, щоб і її головною рисою стала посмішка на устах всіх кримчан незалежно від віри і мови, щоб життя це вирувало і зробило його улюблений Крим знаним у всьому світі.
- Твоя земля – це справжній рай, - наблизившись, сказала Жанетта, яка надала чоловіку час побути сам на сам із своїми думками, прогулюючись неподалік і насолоджуючись дивною красою, що розкинулась перед її очами.
- Ні, це ще не рай... – з щасливою посмішкою відповів Айваз, побачивши загін вершників з Енвером-Ширином на чолі, який стрімко наближався до них з боку Балаклави. – Але він буде. Здається для цього Аллаху потрібна і наша допомога...
І після радісної зустрічі зі старим другом, Айваз вирушив у майбутнє, тим самим шляхом до раю, який він чітко бачив у своїх думках.
***
* Шайтан-Мердвен – Чортові Сходи (татар.). Старовинний горний перехід поблизу м. Форос
** Калга-султан – престолонаступник у Кримському ханстві
*** Ак-Мечеть – місто на р. Салгір (за книгою “Любов в помаранчах” – Сімферополь), місце перебування калги-султана
**** Муалім – вчитель (араб..)
***** Нукер – кінний боець
****** Гезлев, Кафа – кримські міста (за книгою “Любов в помаранчах” – відповдно Євпаторія і Феодосія), Кара-Деніз - турецька назва Чорного моря
* Обранник - депутат
* Карачеї – преставникі родів у Малому дивані в Кримському ханстві
* Мутеселім – чиновник турецького посольства
** Бейлік – землі, які знаходились у володінні того чи іншого роду в Кримському ханстві
*** Малий диван – рада преставників родів в Кримському ханстві, яка вирішувала головні питання держави і могла обирати нового хана
**** Багратіоні - грузинська сім’я, представники якої зіграли визначну роль у розвитку Великої Злуки на поч. 19 ст.: Давід – цар, син Георгія ХІІ, засвідчивший приєднання Грузії до Злуки, Іоанн – письменник, вчений, просвітник, син Георгія ХІІ, гетьман Великої Злуки в 1815-20 рр., Теймураз – визначний полководець, головнокомандуючий військом Великої Злуки під час войни з наполеонівською Францією, син Георгія ХІІ
* Злуцька Угода – верховна грамота, в якій викладені основні закони і порядки Великої Злуки. Підпис керівника тієї чи іншої держави на Злуцькій Угоді свідчить про вступ її до цієї спільноти свободних країн
* * * * * * * * * * *
17. Примхи мови
Мабуть Боженка з Айєю трохи втомились від київських вражень, бо випросили день відпочинку у жадібного до мандрівок вулицями міста Олеся. І, коли той, невесело зітхнувши, таки погодився, дівчата, весело щебечучи, вирушили зранку у подорож по крамницях, а хлопці вперше за ці дні надовго залишились удвох. Та нудьгувати в паркому приміщенні помешкання друзям не довелося, бо Олесь запропонував Івану позагоряти та поплавати в Дніпрі, на що той одразу ж дав згоду. І хлопці, як і в школярські роки, не гаючи часу відправились на піщаники* за Дніпровським гаєм.
Хоча, залишатись удвох їм було не дуже безпечно, бо вони не знаходили нічого кращого, як знов вступити в суперечку з мовних питань. Але, на диво, всі ці дні в Києві друзі частіше знаходили спільну мову, ніж вступали в бойові дії. Мабуть це так на них вплинули дівчата, а може, змінились вже й вони самі. Сьогодні Олесь з Іваном були напрочуд благодушні і просто розповідали один одному про свої наукові роботи, про свої здогадки і задуми, і якщо у когось і виникали деякі заперечення, далі звичайних питань вони не заходили.
Діставшись до піщаника, хлопці спочатку кинули свої припечені гарячим літнім сонцем тіла у прохолоду великої затоки, де влаштували змагання у плаванні на швидкість, а потім трохи попустували неподалік від берега. І наплававшись досхочу, вони впали на сліпуче білий пісок біля самої води, жадібно поглинаючи тілами його ласкаве тепло. Кілька хвилин друзі лежали мовчки, а потім Іван повернувся до Олеся з якимось питанням у погляді.
- Хочу з тобою порадитись, друже... - сказав він, замислившись. – Останнім часом плекаю в собі одну думку. Вона проста, як здається спочатку, але з неї витікають такі наслідки...
- І що ж це за думка така? – запитав Олесь, дивлячись з зацікавленістю, як Іван щось шукає біля себе.
- Усе починається з мови, але виходить далеко за її межі, - Іван знайшов нарешті якусь паличку і почав щось писати нею на піску. – Дивись, друже!
Перед очима Олеся з’явився надпис великими латинськими літерами AS-CP-AO.
- Отже, це формула того, що зазвичай розміщується між двома крапками при письмі... – почав Іван.
- Хто це тут так безсоромно користується моїми розробками? – раптом прогримів за спинами друзів знайомий голос.
Хлопці обернулись і зустрілись з веселим поглядом Олекси Перевернигори, їх старого друга у школярські роки, який тепер працював в Могилянці разом з Олесем. На мовознавця цей кремезний високий чоловік був зовсім не схожий, його скоріше можна було прийняти за міцном’язого борця, який рік від року перемагає у найважчій вазі на світових першостях. Він був такий великий і гучномовний, що, здавалось, один заповнював собою будь-яку навчальну залу в Могилянці. Все це доповнювала густа чорна борода, з якою він вже давно втомився боротись. Сміючись, Олекса легко захопив друзів у свої велетенські обійми і притиснув до себе так, що кістки їх ледь не затріщали.
- Отже, негідний грабіжник, продовжуй, - після обряду привітань ляпнув він Івана по плечу, від чого той аж присів. – Міжнародні наукові збори з питань мовознавства оголошую відкритими...
- Не здивуюсь, коли виявиться, що тут весь наш могилянський потік десь зібрався... – пробуркотів Іван, потираючи плече.
- Ти краще розповідай, для чого зібрався мою формулу використати, - присів напочіпки поруч з хлопцями Олекса. – Знаю ж, що щось цікаве надумав... Особливо, коли ви у мовних питаннях починаєте битися...
- Сьогодні я тільки слухаю, - посміхнувся Олесь.
- Коли так, то і я послухаю, - відповів тим же Перевернигора. – Починай, професоре...
- Ваша формула, шановний, потрібна мені для передмови, - підморгнув йому Іван. – Але я залишу за собою право скористатися нею, коли потрібно буде підкреслити мої думки. Отже, це формула речення, нашої думки, така необхідна нам для того, щоб поділитися цією думкою з тими, хто в стані її зрозуміти. Ми не завжди користуємось всіма її складовими, але всі ці складові є відображеннями нашого життя:
S – суб'єкт думки, що виконує яку-небудь дію;
Р – дія сама по собі, процес (предикат);
О – об'єкт, на який спрямована дія;
А – характеристика S і О (атрибут);
С – характеристика дії (обставина).
Власне кажучи, це формула, яку ми маємо право застосувати до будь-якого предмета (живого чи неживого), який знаходиться або в безпосередній близькості або навпаки до будь-якого процесу, який ми спостерігаємо або уявляємо.
Біля нас зупинились хлопець з дівчиною і стали із зацікавленістю роздивлятись надписи на піску. Іван це помітив.
- Не заперечуєте, друзі, якщо ми на вас поставимо дослід?
- А це не боляче? – розсміялась дівчина, блиснув зеленими очима.
- Зовсім не боляче, - заспокоїв її Іван. - Бачите, Ваш (А) приятель (S) спокійно (С) стоїть (Р) на гарячому (А) піску (О). А тепер цей молодий (А) вродливий (А) хлопець (S) закохано (С) дивиться (Р) у ваші (А) зелені (А) очі (О). Кожне речення складається з окремих слів, які займають необхідне положення для того, щоб пояснити співрозмовнику вашу думку чи спостереження. Ми всі користуємось нею, ми розуміємо один одного, вставляючи у формулу зрозумілі нам символи-слова, які позначають той або інший прояв матерії в її безпристрасному русі по спіралі часу.
Добре, коли ми розуміємо ці слова-символи, та варто в тій же формулі замінити зрозумілі символи іншими, і ми одразу ж зустрічаємося з певними труднощами. Дійсно, хто б міг подумати, що таке речення Лепи момак jако воли поносну плавушу з сербської мови - це те ж саме, що і московське Красивый парень любит гордую блондинку, коли в той же час рус скаже Гарний хлопець кохає горду білявку.
Формула тут одна, а символи – різні. Зрозуміло, що англійська, французька, китайська й інші мови представлять свої приклади цього вислову, такі ж відмінні від тих, які ми тільки що привели у приклад. Але, вимовляючи це речення кожний по-своєму, і росіянин, і француз, і китаєць, і серб думатимуть однаково.
А якщо раптом згадана нами блондинка рішуче змінить свій зовнішній вигляд, подивиться, що в цьому випадку скажуть:
Московіт - Она изменила цвет волос
Серб - Она jе променила боjу косе
Француз - Elle est changee le couleur de cheveaux
Англієць - She has changed the colour of hair
Рус - Вона змінила колір волосся
Як бачите, слова тут різні, а формула – одна (спробуйте самостійно розставити її складові у всіх фразах, і тут же переконаєтесь в цьому). Представники різних народів подумали про одне і те ж різними словами, але граматично однаково.
Говорячи, Іван креслив на піску свої позначки та речення, як на дошці у навчальній залі. І всі, хто скупчився біля нього, а до нас потрохи приєдналось ще кілька людей, переміщались вздовж берега за ним і його кресленнями.
- А тепер, власне, почнемо з тих думок, котрі з’явились у мене в роздумах над цією формулою, - розпрямився Іван і з задоволенням подивився на своїх слухачів. – І пустимось до одного цікавого досліду. А в ньому я запропоную вам народитися наново.
Отже, це таємне диво народження відбулося, і ви, невміло розмахуючи руками і ніжками, починаєте знайомитись з навколишнім світом. Зрозуміло, що органи чуття, які дарувала людям природа, дозволяють вам з перших же днів зрозуміти тривимірність простору. Ви бачите стіни кімнати, в якій стоїть ваше ліжечко. Ви бачите лампу під стелею, велике ліжко неподалік, стіл трохи поодаль. Вас оточує величезна кількість предметів, які потрапляють у поле вашого зору, і все це відбивається в мозку. Ви ще не знаєте, як вони називаються, але ваш мозок мов би знімає відображення всіх цих предметів і відкладає зняті образи цих предметів в свої запасники, де ці образи разом з іншими поки що зберігаються і чекають свого часу. Слів ще немає, ви їх не чули і не знаєте, що це таке, а образи, поняття вже живуть у вашій свідомості, і ви в змозі користуватися ними все краще і краще, оскільки в запасники мозку з кожним днем приходить все більше і більше відомостей про світ, і мозок не просто накопичує її, він встановлює причинно-наслідкові зв'язки, ретельно вивчає те, що відбувається і збагачує свої відомості про світ по мірі їх поповнення.
Разом з розумінням простору до вас приходить і розуміння часу. Все починається з руху: предмети, люди, яких ви бачите, переміщаються в просторі, що вас оточує. Ви ще не зв'язуєте у свідомості дію з часом, проте, будь-яка побачена, відчута вами інформація складається в мозку, щоб пізніше на основі вже усвідомленого матеріалу піддатися ретельному вивченню і перетворитися на чітке поняття.
Але перейдемо від філософії до практики. Отже, ви, (хай ваша свідомість визначила вас як S) лежите в ліжечку S1 в кімнаті S2 поруч з великим ліжком S3 недалеко від столу S4. В роті у вас S5, в руці – S6. До речі, і рот, і рука – теж визначені як S, але дозволимо собі для зручності зараз називати їх реальними іменами. Дивно, але цей S5 у вас в роті не просто знаходиться, а з ним щось відбувається. Ви ще не розумієте, що смокчете соску, але вже ясно собі уявляєте, що відбувається якась дія, процес, причому не соска смокче вас, а ви – її, і це легко встановити, припинивши саму дію: відразу стає ясно, хто її спонукач. Свідомість вмить визначає дію як особливу категорію понять Р і встановлює зв'язок спонукач-дія (S+Р).
Дозвольте, скажете ви, а як же соска? Адже вона теж була S, хай S5, але все ж таки S?
Пригадайте, ви самі встановили, хто ініціює даний процес. Тому, каже ваша свідомість, будь-який предмет, що виконує дію, визначається як S, а той, з яким ця дія відбувається, повинен визначатися якось інакше, хай це буде О. І надалі будь-який подібний предмет відноситиметься до цього ряду.
Ура! Формула працює!
Я смокчу соску. S+P+O.
Перевіримо ще.
Я трясу брязкальцем. S+P+O.
Я чую брязкальце. S+P+O.
Я виплюнув соску. S+P+O.
Брязкальце впало. S+P.
Я плачу. S+P.
Бачите, як багато відомостей можна отримати навіть з двома-трьома предметами. Але не забувайте, що слів ще немає. Ваш мозок користується поки тільки поняттями. Мова, а точніше, володіння нею, прийде пізніше. А разом з мовою прийде і національність. А поки ви не заговорили, ви ані московіт, ані рус, ані іспанець, ані єврей. Ви – просто людина, громадянин планети Земля, який, не говорячи ще якою-небудь мовою, володіє чарівною формулою, котра допомагає зрозуміти навколишній світ і жити в ньому…
- Але ж ми все ж таки вивчаємо свою мову, та і думаємо нею, - промовила дівчина з зеленими очима.
- Стривайте, шановна, - різко повернувся до неї Іван. – А чи думаємо ми взагалі за допомогою мови? Якою мовою думає рус? Якою мовою думає француз? Або англієць? Простіше за все, звичайно, сказати, що ми мислимо за допомогою слів. Але тоді виходить, що новонароджені зовсім не думають, поки не оволодіють достатньою мірою мовою. Виходить, що вони безглуздо оглядають світ, і він стає їм зрозумілим лише із засвоєнням слів, які вводять в їх пам'ять батьки. Тобто назвіть немовляті м’ясо залізом, і він потім все життя буде говорити, що полюбляє залізо з гострою підливкою. Та хіба ж від цього змінюється суть м’яса? Як би ми його не називали, хоч би і вакуумом, воно залишиться м’ясом. Отже, спочатку ми все ж обмацуємо світ, а вже потім користуємось назвами. Мислі не приходять к нам разом зі словами. Бо коли ми обмочили наші пелюшки, ми вже знаємо, що це таке – мокре, а не чекаємо на батьків, щоб вони нам сказали, як це зветься.
Але давайте спробуємо підійти до цього питання зовсім з іншого боку. Ось, наприклад, порівняйте два таких описи:
Перше: міцний алкогольний напій, не зовсім приємний на смак і запах, вживання якого в невеликих дозах викликає приємне сп'яніння, а у великих – неприємні відчуття наступного ранку після споживання. Виготовляється з пшениці. Прозорий.
Друге: те ж саме. Виготовляється з кокосів і має молочний колір.
Московіт, навіть не чекаючи закінчення першого опису, тут же вигукне: “Водка!”. А відносно другого опису замислиться надовго, закликаючи на допомогу цілу армію думок, щоб знайти якусь назву. Відповіді, він, звичайно ж, не знайде. Але якщо він почує “Московіти п’ють водку, а індуси п’ють бумбу”, мозок його миттєво створить асоціацію, неясну, але стійку, яка тут же відправиться в ряд асоціацій, пов'язаних з алкогольними напоями. Цей ряд, між іншим, ділиться на дві групи: визначені асоціації (те, що знайоме нашим органам чуття) і можливісні (те, що тим же органам не знайоме). Бумба, природно, відправиться в другий ряд, який не має такого яскравого відчуттєвого асоціативного забарвлення, як горілка, самогон, коньяк із ряду першого, до того часу, поки органи чуття нашого учасника експерименту не оцінять смаку цього напою.
Та вся несподіванка в тому, що індуси ніколи не пили цієї самої бумби! Вони навіть і не знають, що це таке, тому що це слово попросту я вигадав. А той напій, про який ішлося, в Індії називається арак!
Що ж буде? Та нічого особливого! Московіт, побурчавши на мене за це розіграш, проведе (і достатньо безболісно) заміну слів, але асоціація від цього не зміниться. І не змінюватиметься, скільки я б не вводив в оману нашого бідолаху. Те ж саме буде і в тому випадку, якщо я дам йому скуштувати цей напій при тій же грі словами, хіба що асоціація знайде своє місце у ряді визначених.
А тепер уявіть себе, що зараз я даю вам якійсь дивний заморський плід, якого ви ще досі й не бачили і навіть не чули про нього. І як він зветься, скажіть, будь ласка? Ще цікавіше: як ви себе відчуватиме в абсолютно затемненій незнайомій вам кімнаті, натикаючись на різноманітні предмети? Чи зможете ви назвати, наприклад, механічним олівцем знайдену авторучку або визначити, що саме знаходиться на стіні в рамі під склом, полотно великого майстра чи знятка* або звичайна переробка?
Виходить, що наші асоціації все ж таки перш за все основані на поняттях, і лише потім ми вдягаємо їх у форму слова. Тобто, мислимо ми все-таки не словами. Швидше за все, ми створюємо в нашій пам’яті відповідні предметам, явищам, процесам певні й невизначені образи. А слова – це всього лише знаковий порядок, необхідний для спілкування. Як абетка Морзе для звукарів* у морі. Було б смішно припустити, що звукарі думають при спілкуванні один з одним крапками й рисками в певних наборах.
Отже ми від самого народження мислимо образами, закликаючи на допомогу весь свій життєвий досвід, який здатний створювати певні асоціації. І у кожного з нас від
народження є та сама формула, котра допомагає нам розуміти цей чотиривимірний світ.
- Коли так, то і собаки теж володіють цією формулою, - сказав Олесь посміхаючись. – Вони теж живуть у чотиривимірному просторі...
- Мабуть, і так, - згодився Іван. – Але для того, щоб створити мову, у людини ще є вміння встановлювати зв’язок між причиною та наслідком. Та ще і логіка відсторонення**, яка і народжує ці асоціації.
- Добре, ми зрозуміли, що все це передумови для виникнення мови, - сказав Олекса, захопивши свою буйну бороду у велетенський кулак. – Як я розумію, в тебе є і своє бачення, як мова з’явилась у цьому світі...
- Саме так, - посміхнувся Іван. – Мова з’являється там, де люди починають обмінюватись предметами. А для цього людині потрібні відомості для створення сприятливих умов обміну. Саме цим і відрізняється людина від тварин, що не тільки просто користується умовами життя, а здатна створювати ще й сприятливі умови для себе, де використовує і власну працю, і обмін.
- Ось так легко й непомітно ми переходимо до економіки, - сказав хтось позаду.
- Саме про це я і кажу, - повів плечами Іван. – Мова є породженням економічних відносин як їх відомостне супроводження.
- Тобто ти хочеш сказати, що мова є прируччям*** економічних відносин? – запитав Олесь.
- Щодо економіки, мова – її відомостне супроводження, а прируччям вона є для культури, яку в певних умовах існування людей створює та сама економіка. Без культури у нас не було б того світу асоціацій, якими ми користуємось, пізнаючи світ. Економіка визначає лише товарну цінність предмета, а культура визначає його цінність для користування їм у колі умов існування. Спробуйте переселити плем’я папуасів на Аляску, і через дві-три сотні років подивіться на них та порівняйте з тим, що було. Будьте впевнені, ви зустрінетесь з новою культурою і практично новою мовою. Чи зробіть ще сміліше і залишить на триста років на Місяці без зв’язку із Землею іспанців, поляків та турків. І зустрінетесь з новим народом.
- До суті, ведіть нас до суті, професоре, - прогримів Олекса.
- Будь ласка, шановний, - жартівливо поклонився йому Іван. – Якою мовою буде говорити зрештою темношкіре немовля, яке ви знайшли на ганку та залишили у своїй сім’ї? Вірно, дитина, народжена, скажімо, ангольцями, через вашу сім’ю ввійде в руську культуру, стане її носієм. Так ось, кожного року, друзі, людство народжує сировину для культур, бо всі немовлята до певного часу знаходяться поза культурами, поза мовами. Отже не люди починають говорити будь-якою мовою, а культури накладають на них свої мови. Тобто люди створюють спочатку таке собі нематеріальне життя у вигляді культури, а потім вже стають самі матеріалом для їх існування. Культури користуються людьми і роблять із ними все можливе, щоб вижити самім. Для цього культури створюють держави і використовують віри, створені людьми, і віра, як і держава, стає зброєю для культури у боротьбі за виживання.
- А я вважала, що це віра формує культуру, - промовила зеленоока дівчина.
- А ви, шановна, пригадайте князя Володимира, який колись вибирав віру для Русі, - повернувся до неї Іван. – Він же робив це не на порожньому місці. До того ж візьміть Данію та Німеччину. Віра там одна, а культури різні. Віра – це складова культури, як і мова, не більше. Навпаки, це культура обирає собі віру, яка і стоїть далі на сторожі її кордонів. Особливо тоді, коли культура вороже відноситься до своїх сусідів. А щоб краще зрозуміти питання, візьміть за приклад мову есперанто і таку віру, як бахаїзм*. Якою мовою будуть розмовляти з дітьми батьки-есперантисти, які живуть у Бразилії. Чи ті, що з Палестини? Якою мовою розмовлятимуть діти бахаїстів?
- Стривай, друже, - зупинив на мить його Олесь. – Мене зацікавила думка про межі культур і їх ворожість.
- Культури самі по собі не є ворожими, культури можуть бути мудрими чи менш мудрими. А ворожими можуть бути економіки, бо з них виростають держави. Які намагаються інколи і культуру, і віру, і мову використати як зброю. Але якщо культура мудріша за державу, вона завжди підкаже державі мирний шлях вирішення будь-яких питань.
- Ні, друже, - заперечив Олесь. – Економіка зумовлює політику, а політичні рішення – це вибір тих, хто стоїть у керма. На тому ж пароплаві все може бути готовим до повороту праворуч, але керманич може повернути і в інший бік.
- Так я про це і кажу. До керма ставить людей культура. Якщо вона мудра – і керманич мудрий. Якщо вона жорстока, чекай на біду. Культура не є чимось сталим, вона завжди у русі.
- Стривай, Іване, - знов обірвав його Олесь. – Ти починаєш перечити собі самому. Ти кажеш, що економіка за допомогою мови створює культуру, отже, вона і керує культурою, саме вона її змінює, підіймає чи разом з собою кидає у занепад. Чи може культура керувати економікою, а з нею – і політикою?
- А що таке, власне, культура? – почав гарячитися мій друг. – Як мені здається, вона починається з твого ліжка. З того, як ти встаєш, чи прибираєш за собою ліжко, як снідаєш, що після сніданку робиш з брудним посудом, як виходиш у місто, вітаєшся з людьми на вулиці чи ні, як одягаєшся, якими речами обставляєш свій побут, як поводишся в суспільстві нарешті. В тебе є свої звичаї й звички. Це твій маленький світ, який з усіма іншими складає загальну культуру. Чи не так?
- Припустимо, так.
- І тут ти одружуєшся з Боженкою... Чи зміниться твій світ тепер?
- Звичайно, зміниться...
- Та не просто зміниться, а дуже зміниться! Бо зараз ти маєш жити інакше, маєш поступитись якимись звичками і прийняти якісь звичаї. У вас тепер загальні гроші і ви разом міркуєте, що з ними робити. У вас тепер нова культура, чи не так? Як вона буде розвиватись, якщо ви дружньо ставитиметесь один до одного. І що буде, якщо ваше кохання загине під тиском побуту? Чи будеш ти прилаштовувати її культуру до своєї або навпаки? Припустимо, ти звик мити посуд наприкінці дня, а вона – після кожного прийому їжі. Чи будеш та наполягати виключно на своїй звичці? Але ж ти і є носій власної культури. І якщо ти мудрий, обов’язково знайдеш мудре рішення. Якщо – ні, що на тебе чекатиме?
- Хіба ж побутові відношення є культурою? – запитав хлопець зеленоокої дівчини.
- Побутові відношення зумовлені економікою, а ось як ви їх вирішуєте – це і є культура. Скажімо, у прикладі з тим же посудом Олесь, щоб запобігти суперечкам, сідає за стіл і за день-два винаходить посудомийний пристрій. Хіба це не вплив культури на економіку? Правда, при цьому відбуваються і зміни в побутових відношеннях, завдяки чому встановлюються нові звички... І тепер економіка знов впливає на культуру. Такий собі ланцюжок...
- Іншими словами, культура як нематеріальна форма життя використовує людський матеріал для власного розвитку, виховуючи окремих осіб, здатних впливати на економіку, - підвів підсумки Олекса.
- І на політику теж, - доповнив його Іван.
- Виходить, ці окремі особи здатні впливати на подальший розвиток тієї ж культури. Що висунула їх нагору? – запитав Олесь.
- З урахуванням умов, в яких вони приймають рішення. Як у випадку з тим же пароплавом. Чи поверне ліворуч керманич, коли сонячно або коли навкруги мряка... Культура кожного разу ставить кожного нас перед вибором, а не тільки окремих, висунутих нею осіб. Просто вона визначає для кожного свій рівень вибору.
- Але ж вона висуває і злих осіб... – замислився Олесь. – А не здається тобі, Іване, що ти надаєш культурі якісь властивості надістоти, наділяючи її своїм розумом, добрим і мудрим, або жорстоким і нищівним? Може, культура є звичайною сукупністю таких виборів, де певна більшість надає їй риси добра або зла?
- А я не кажу, що одна культура може бути весь час мудрою. Кожним своїм рішенням вона створює умови для нового рішення, вона постійно ставить людей перед вибором, змушує їх зробити свій крок, не пояснюючи, чи він вірний або навпаки. Вона, як людина, робить свій крок, не знаючи його наслідків.
- Але ж культури, на відміну від людей, мають здатність поглинати одна іншу... – зауважив Олекса.
- Та хто вам сказав, що я наділяю культуру душею? Я ще раз хочу підкреслити, що культура основана на економіці. І питання поглинання зумовлене в першу чергу нерівністю економік. Одні культури поглинаються тими, у кого економіка сильніша. Інші знаходять рішення підсилити свою економічну основу і за рахунок цього збагачуються. Знову ж, вся справа у суспільному виборі і сприятливих чи несприятливих умовах для цього вибору.
- Ось так, - посміхнувся Олесь. – Почали з мови, і до чого прийшли...
- Мова – це прируччя культури, - не зупинявся Іван. – Вивчаючи іншу мову, пізнаєш її культуру, знаходиш спільне й різне, береш для себе з цієї культури найкраще і цим збагачуєш не тільки себе, а і свою культуру. Якщо, звичайно, не ховаєш це виключно в собі. Власне у тому й криються чари цієї формули Олекси, що вона і є тим містком між культурами, містком для взаєморозуміння...
Здається всі ці думки досить міцно засіли у свідомості Івана, бо він знов повернувся до них, коли друзі вже повертались додому з піщанику.
- А знаєш, Олесю, на всі ці роздуми мене підштовхнула ця книга. Особливо опис мовної суперечки між представниками протилежних таборів. Мені здалося, що обидва ці табори штучно провокували зіткнення саме на тлі протистояння споріднених мов і культур. Щось штучне є у цьому небажанні зрозуміти один одного. За що вони там боролись? За нове життя проти старого? Тоді за це мали боротись всі разом. Яке може бути нове життя, коли у ньому нема взаєморозуміння? Чи у всіх була та справжня любов до їх України? Чому вони її бачили кожний лише своїми очима? Мабуть, тільки герої книги зробили найвірніший вибір, покохавши один одного...
- Мабуть і так... – згодився Олесь. – А мені здалось, що автор недаремно залишив обох героїв у лікарні, наче натякаючи на те, що суспільство ще хворе і його треба лікувати любов’ю...
- Розумна думка, - згодився і Іван. – Суспільство, у якому окремі особи використовують культуру, мову й віру як зброю, дійсно хворе. І автор залишає його на перевірку можливостей культури. А наскільки мудра вона, має показати час. Бо саме час дає оцінку всім крокам, які роблять люди.
***
* Піщаник – пляж
* Знятка – копія
* Звукар – радист
** Відсторонення - абстрагування
*** Прируччя - інструмент
* Бахаїзм - віра, заснована в 40-х рр. 19 ст. в Ірані Мірхой Хусейном Алі Нурі, який прозвав себе Баха-Уллою (Блиск Божий) і проголосив себе дев'ятим світовим пророком після Крішни, Аврама, Заратустри, Мойсея, Будди, Христа, Мухамеда і Баба. Всі віри, з точки зору бахаїстів, містять загальні ідеї і ведуть до бога, тільки потрібно очистити їх від марновірств і обрядів. Віровчення бахаїзму представляє з себе з’єднання ісламу і християнства. Крім того, приймаються деякі положення буддизму, даосизму, зороастризму, конфуціанства, кришнаїзму. Бог бахаїстів відповідає мусульманському аллаху. Диявол і взагалі негативні сили також відкидаються, оскільки зло є лише відсутність добра і не може бути набувати будь-яку особистість. Рай розглядається як досконалість душі, а пекло - як недосконалість. Храми бахаїстів мають дев'ять фасадів і дев'ять дверей, що означає об'єднання дев'яти релігій в одну.
* * * * * * * * * * *
18. Розгром
Одного холодного ранку взимку 1810 року хтось голосно загрюкав у двері будинку, де мешкав французький консул у далекому боснійському містечку Травнику Жан Давіль. Це був гонець з батьківщини, який передав сонному консулу дуже важливі папери. Гонець був сильно втомлений, його очі почервоніли від недосипу, але він відмовився від перепочинку і погнав свого коня далі в нічну пронизливу холодом мряку. Ця поспішність ще більш підсилила відчуття Давіля, що привезені папери мають неабияку ступінь важливості, і він вирішив не відкладати на ранок ознайомлення з ними.
Прочитане вразило його настільки, що Давіль одразу ж забув про сон і надовго замислився. Отже імператор Бонапарт має намір почати війну проти Великої Злуки, заручившись при цьому невтручанням Оттоманської імперії. За це мовчання імператор навіть обіцяв у разі своєї перемоги віддати туркам Хорватію і добрячий шматок Цесарії, яка вже багато років була недосяжною для Порти, що поступово слабшала й розтрачувала завойовані раніше землі. І Стамбул, як зрозумів консул з паперів, був готовий поступитися хай і хитким, але ж таки союзництвом з північним сусідом, сподіваючись при цьому ще й повернути під султанську десницю Молдавію та Крим, котрі нещодавно стали злучанами.
Тепер треба було їхати до травницького візира Ібрагима-паші, щоб узгодити з ним строки і умови проходження через боснійське прикордоння великого імператорського війська на чолі з Мюратом, яке мало йти на Київ через Валахію та Молдавію з тим, щоб відволікти на себе значну частину військових сил Великої Злуки і таким чином полегшити просування на головному напрямку, через Польщу, основної армії імператора.
Більш за все Жану Давілю не хотілося війни. Він достатньо хлебнув лиха під час іспанського походу Бонапарта, а виду крові йому вистачило ще за часів Великої революції. Він взагалі був мирною людиною. Тому для молодого школяра з Сорбонни, який був у справжньому захваті від думок енциклопедистів і спочатку всім серцем підтримав революцію в Парижі, великим розчаруванням стало її продовження. Дійсно, кажуть, революції творять народи, а плодами революцій користуються одиниці, при чому далеко не ті, хто, здавалось, мав на це право. Зневірюючись поступово у революції, але ні на мить не зраджуючи своїм ідеалам, Давіль продовжував службу у паризьких та марсельських установах, поки до влади не прийшов Наполеон. Саме його порядки і поставили крапку на всіх сподіваннях Давіля. Але служба є служба, і Жан продовжував жити, але вже без того запалу, з яким він кинувся у вир революційних подій. Місце консула у Травнику стало для нього своєрідним затишком, притулком у втечі від оскаженілого світу. Але цей світ зараз наздогнав його і тут.
А ще Давлю було дуже неприємно, що його батьківщина йде війною на країну, якою керував сьогодні його друг і товариш у часи падіння Бастилії та руйнації Вандомської колони Айваз-Гірей. Жан навіть інколи йому щиро заздрив, бо всі ті ідеали, яки він сповідував і якими керувався в дні революції, знайшли життя саме в країні Айваза, а він сам мав скніти в закутньому Травнику на краю світів...
Раптом Давіль зрозумів, що хоче попередити свого друга про небезпеку, яка нависла над Великою Злукою з боку імператорської Франції. І тут він замислився. Якщо він передасть таємне повідомлення в Київ, це буде вважатися зрадою держави, на службі якої він зараз перебував. Та з другого боку, чи була Франція Бонапарта Францією Давіля? Він знав Францію королівських часів, він знав Францію у роки революції, а тепер жив у наполеонівській імперії, і бозна кільки Францій ще буде в історії. Давіль пам’ятав і слова батька, що перш за все треба довіряти своєму серцю. А серце його ніколи не було з Бонапартом. Отже, Давіль міг зрадити тільки Наполеону, але не тій Франції, яка жила в його серці. Тим більш, що Франція імператора несла у світ кров і цим робила нещасними інші народи. І французький консул у Травнику Жан Давіль вирішив зробити все можливе, щоб його рідна країна не накоїла лиха Великій Злуці, якою керував його давній друг.
Давіль тихо, щоб ніхто в домі не прокинувся, вдягнувся й вийшов у змерзлий нічний Травник. Уздовж вулиць містечка холодний вітер гнав сніжні хвилі, але Жан не звертав на це уваги, він навіть не відчував холоду, бо тривожні думки його були зараз сильніші за все у світі. За кілька хвилин він вже стукався у двері попа Ніколи, православного священика, який, як було відомо Давілю, підтримував стосунки з боснійськими хайдуками*.
Здивований нічним візитом французького консула, з яким піп Нікола не підтримував до цього будь-яких відношень, священик провів Давіля в світлицю і лише там підвів на нього уважний погляд чорних очей з-під сивих навислих брів. Брові ці піднялися вже з перших слів нічного гостя. Попа дуже здивувала турбота француза про далекі злуцькі землі, але він не став розпитувати Давіля про причини його стурбованості. Він просто взяв аркушик паперу і старанно записав на ньому всі міста й містечка на майбутньому шляху війська Мюрата. А коли консул пішов додому, сердечно пожавши руку священику, той спішно почав збиратись і з ранку зник з міста на кілька днів.
Хайдук Станко Обрадович, кремезний велетень з великими чорними вусами і велетенськими долонями, в яких зник папірець попа Ніколи, мав добрі зв’язки з отаманами багатьох хайдуцьких загонів не тільки в Боснії, а на всіх Балканах та у Валахії. Вже кілька років він готував велике повстання проти султана на всіх потуречених землях. Станко і його соратники не тільки поповнювали свої загони новими бійцями, а й розставляли багатьох своїх людей по містах і селах на всіх балканських просторах. І за кілька років за його підрахунками в усіх цих землях мала вибухнути велика народна визвольна війна, для якої зараз ще не було вдосталь сил.
Звістка про похід через Балкани війська Мюрата стала для Станка тією неприємністю, яка багато у чому порушувала його плани. Саме з Великої Злуки йшла допомога хайдуцькому руху і грошима, і зброєю. Керувала цією допомогою з Києва вже кілька років родина греків Іпсиланті. І будь-які неприємності для Злуки означали неприємності і для зрощування хайдуцької сили на Балканах. А з другого боку, стотисячне французьке військо спустошило б всі міста і містечка на своєму шляху, а турецьку данину ніхто не відміняв. Передчасні повстання у цих зголоднілих містах були зараз конче непотрібні. Отже, виходило, що треба було йти зараз на допомогу Великій Злуці і ще на кілька років відкласти початок усього балканського повстання.
Піп Нікола ще не встиг повернутись до Травника, як балканськими гірськими стежками полетіли у різні боки Станкові гінці, і коли той з них, що прямував до Києва, ступив на ганок гетьманської канцелярії, на північ Боснії і Хорватії вже почали стягуватись хайдуцькі загони, а по містах і селах з того списку, який був на аркушику травницького священика, поповзли чутки про чисельне французьке військо, котре, як сарана, з’їсть все на своєму шляху...
Невдовзі до табору Обрадовича повернувся гонець з Києва з цілим загоном злучан, які неабияк знали французьку мову. Це саме вони час від часу повинні були відправлятись до Бонапарта замість гінців Мюрата, яких хайдуки мали обов’язково перехоплювати. Станко сам особисто розставляв загони на шляху французького війська, а потрібні люди в містах і селах були вже готові спонукати їх мешканців покинути свої оселі зі всім скарбом та худобою при першій же звістці про наближення французів.
Наприкінці березня стотисячне військо на чолі з Мюратом ступило на боснійську землю і одразу ж зустрілось з труднощами. На всьому своєму шляху французи знаходили міста і села опустілими за винятком турецьких залог, які не хотіли ділитись з прибульцями харчами, а загони фуражирів, які вирушали у пошуках провіанту, майже всі безслідно зникали. До того ж щодня французькі вояки зустрічались з завалами на гірських дорогах та несподіваними шаленими нападами хайдуків. Гінці з Франції привозили лише співчуття імператора та неодмінний наказ йти вперед, незважаючи на будь-які труднощі. У війську Мюрата почався голод, і чим далі, тим частішали випадки втеч вояків, та ще у цілу битву вилилась переправа французького війська через Драву біля Осієку. Нарешті вже у Валахії на нічний бівак подряпаної цим переходом армії хайдуки спустили гірську річку, яку встигли загатити за два тижні до того. Несолодко було Мюрату і в Молдавії, де французів почали щодня турбувати раптовими нападами загони татарської кінноти. І через Буг біля Могилева на початку червня 1810 року переправилась лише десята частина того війська, з яким Мюрат вирушив у свій похід. Та не встигли французи дістатися Немирова, як їх розтрощило сорокатисячне військо злучан на чолі з князем Теймуразом Багратіоні. Полоненого Мюрата відвезли до Києва, де він і залишився чекати на закінчення війни.
Тим часом основні злуцькі сили розташувались на заході Польщі та Карпатії, чекаючи на військо Наполеона. Злуцький гетьман Айваз-Гірей, який їх очолив, ще на великій військовій раді в Києві кілька місяців тому запропонував план зустрічі Бонапарта на кордонах Злуки та кількох невеличких битв з тим, щоб імператор сам прийшов туди, де вже тривала ретельна підготовка до головної битви.
У червні 1810 року французький імператор, який і не здогадувався, що злучани добре освідомлені про його плани, підбадьорений гарними звістками про успішне просування Мюрата балканськими шляхами, надав наказ своєму війську перейти Одру. Оскільки всі злуцькі вояки були переодягнені у польську одіж, Бонапарт лише дивувався силі польського війська, яке чинило серйозний опір на всьому шляху просування французів і не дало їм з ходу взяти Краків, затримавши імператорську армію під містом на три тижні. Наполеон хотів таки взяти польську столицю, але в цей час спітнілій і не в міру балакучий гонець привіз йому дуже важливе донесення від Мюрата про успішну переправу через Буг та поразку злучан біля Немірова, і тому вирішив прискорити свій рух на Київ. Біля Кракову він залишив три тисячі вояків і так і не дізнався про їх долю, бо цього загону просто не стало, коли з Татр на Краків зійшли десять полків карпатських козаків та пруських рейтарів, які вже давно чекали на наказ головнокомандуючого. Розбивши за півдня облогу польської столиці, злуцькі полки спішно вирушили вслід за Бонапартом.
24 липня 1810 року стотридцятип’ятитисячне французьке військо наблизилось до Львова з боку Городка і зупинилось на краю великого поля, яке простягалось до Замкової гори, що височіла над містом. Величезний французький бівак розмістився на краю ліса, який притулився до поля та захопив невеличке селище, крізь яке проходив шлях на Перемишль. На краю селища на невеличкому пагорбі стояла маленька хатинка, але подвір’я її було досить великим і зручним для спостереження за полем майбутньої битви, тому Наполеон Бонапарт наказав розгорнути свій намет саме тут. Про те, що Айваз Гірей намірився дати генеральну битву саме на цьому, він здогадався з донесень розвідників, які розповідали про чисельні злуцькі загони, що займались якимись незрозумілими підготуваннями на цьому полі. Генеральна битва під столицею Карпатії цілком влаштовувала Бонапарта, бо звідсіля відкривався прямий шлях до столиці злуцької, яку не важко було взяти з урахуванням великого війська Мюрата, що на думку імператора відтягло на себе значні злуцькі військові сили.
Імператор нервово ходив туди-сюди по подвір’ю і час від часу дивився на Замкову гору в далекоглядну трубу. Там теж велись якісь роботи. Щось тривожне відчував в душі крокуючий імператор, навіть не звертаючи уваги на маршалів Богарне, Жюно і Даву, які мовчки стояли біля його намету і не осмілювались промовити бодай слово. До цього дня бойові дії злучани вели за всіма правилами сучасного військового мистецтва, але ті приготування, про які стало відомо йому сьогодні, були незрозумілі і неабияк тривожили душу. Та і звідсіля було видно, як у полі в різних місцях з чимось порались окремі постаті злуцьких піхотинців, як ніхто не розбирав містків через річку Полтву, як щось незрозуміле підіймали та спускали на Замковій горі, а під нею чомусь весь день час від часу швидко справа наліво пролітали нечисельні загони вершників. А ще з проходу між горами на шляху, що вело в місто, весь час доносився незрозумілий стукіт, і здавалось, що там скоріше збивали сотні дерев’яних хатинок, ніж готувались до кривавої січі. До того ж ще досі не забрався з лівого краю поля великий циганській табір, стара керівниця якого ніяк не могла второпати, що присутність циган на місці завтрашньої битви просто недоречна, а більше чіплялась до кожного французького воєводи з пропозицією погадати їм на замацаних угорських картах.
Нарешті Наполеон зупинився, опустив трубу і почав щось міркувати, прикусивши пальця. Це продовжувалось досить довго, маршалам вже набридло стояти просто так, хотілось хоча б присісти, але вони не наважувались необережним рухом визвати раптовий гнів імператора. Пострілявши неспокійними очима в різні боки, Бонапарт залишив зрештою у спокої свій палець і блиснув орлиним поглядом на своїх полководців. Погляд цей був рішучим, і вже з нього одного було зрозуміло, що завтра на французьке військо чекає важке випробування. Ще раз подивившись на місце завтрашніх боїв, імператор розправив плечі, перевів очі на маршалів, нетерпляче махнув їм рукою і запросив всіх у свій намет на нараду.
Нарада тривала в цей час і в ставці гетьмана Айваз-Гірей на Замковій горі. Хоча план битви був розроблений заздалегідь, ще місяць тому, але потрібно було передбачити всі можливі дії супротивника, який сьогодні розташувався навпроти Замкової гори. Тому Айваз разом з усіма воєводами луцького війська уважно вислуховував донесення керівників чисельних розвідницьких загонів, роблячи помітки на великій мапі, що лежала на столі. Всі напружено мовчали, і лише Тугай-бей*, керівник легкої кінноти, якому нестерпно хотілося вже зараз поринути в бій, гарячкував і вносив після кожного донесення пропозиції, що часто суперечили попереднім. Нарешті роздратований цим переможець Мюрата грузинський князь Теймураз Багратіоні, який зараз керував злуцькою піхотою, не витримав і так гаркнув на кримчака, що той від несподіванки аж присів.
- Годі вже, - втомленим голосом заспокоїв зображеного земляка Айваз. – Воювати завтра будемо. А сьогодні, будь ласка, будемо всі уважні і виважені. Отже всі донесення ми прослухали, тому й поміркувати можна. Що скажете, пане Багратіоні?
- Вважаю, що французи прориватимуться в місто все ж таки тут, під Замковою горою, - почав генеральний осавул злуцького війська. – Але це, скоріше за все, буде друга чи третя хвиля наступу. Судячи з того, як розвідники Наполеона цікавились нашими польовими гарматами в Підзамче, мабуть, Бонапарт спробує їх знищити в першу чергу. Та ви й самі бачите, де французи ставлять свої гармати. Їх кіннота скоріш за все намагатиметься атакувати по боках піхотного наступу. Розбивши наші гармати, імператор планує, як мені здається, направити головні сили сюди, повз Замкової гори в місто. Так, як ми і хотіли...
- Чи добре надурили їх розвідку? – поцікавився Айваз.
- А як же? – посміхнувся Багратіоні. – Тут, в Підзамче ми так галасливо до бою готувалися, що і я б сюди головну атаку повів... А в Брюховичах ми переодягли місцевих селян у польських кірасирів і добре дали на них подивитись французам. Нема сумніву, що Наполеон чекатиме на напад з півдня, тому чи відтягне сюди частину сил, чи спробує розбити селян, яких вже з ранку в селі не буде...
- А мої кримчаки весь час сьогодні дратують їх з півдня маленькими загонами, - похвалився Тугай-бей. – Наїхали – від’їхали. Тільки французи заспокояться, а я їх новим загоном з іншого боку турбую. Лаються вони з цього страшенно. Сам чув...
- Отже вони і далі чекатимуть на безладні дії кримської кінноти з півдня, - потер пальцями втомлені очі Айваз. – А вона завтра вдарить з півночі... Ви їх ще вночі подратуйте, Тугаю.
- Ще й як не спатимуть... – задоволено промовив Тугай і нарешті заспокоївся.
- А як там наша таємна зброя, пан Дюбуа? – повернувся з посмішкою Айваз до молодого чоловіка, який весь час до цього тихо сидів у кутку гетьманського намету.
- Далекобійні гармати були пристріляні ще місяць тому, - спокійно відповів той. – Тепер треба лише в ці місця кінноту завести. А щодо французьких польових гармат, так я на наші причепив такі собі непогані приціли, які недавно вигадав. З ними ми французів просто розтрощимо, скажіть тільки, коли. А вибухових куль для наших гармат вистачить на весь день, а то й залишиться ще... Пастки на полі ми замаскували добре, їх розвідники нічого не помітили, як і мережі для піхоти та дроти проти кінноти. Люди, котрі з цим працюватимуть ще до підходу французів у засідках сховались. А хто ще не сховався, той в циганському одязі їх дурить...
- А як же вони дізнаються, коли мережі підіймати треба? – запитав карпатський гетьман Петро Рогатинський, який не знався у всіх хитрощах майбутньої битви.
- А у нас для цього розроблений порядок прапорців, для чого – зелений, для чого – червоний. Та і хлопці у засідках не сліпі... – посміхнувся Дюбуа. – Колісні фортеці готові всі, вже стоять біля місця можливого прориву. Навіть дощ їм не завадить, хоча без дощу по французах вони сильніше вдарять. А ще є в мене один задум, але для цього потрібний вітер...
- Ну, я тобі не аллах, щоб дощем і вітром керувати... – посміхнувся Айваз.
Після технаря свої доповіді зробили і польський гетьман Потоцький, і шведський маршал Шенбрун, і московський осавул Давидов, і литовський полковник Гедмінас. Після чого Айваз-Гірей підвів підсумки і висловив надію, що завтрашня битва все ж таки розвиватиметься по заздалегідь розробленому плану, лише треба забезпечити, щоб французів не спонукало щось на такі дії, які суперечать загальноприйнятим правилам сучасної війни. Бо цей привілей злучани залишали сьогодні і завтра виключно за собою. На цьому нарада закінчилась, і воєводи розійшлись по своїх наметах. Лише Тугай-бей хвацько злетів на свого вороного скакуна і понісся стрімким птахом кудись у сутінки.
Сам же гетьман довго не міг заснути, крокуючи Замковою горою і дивлячись то на поле завтрашньої битви, то на завмерлий в її очікуванні Львів. Десь вдалині мерехкотіли вогні французького біваку, і Айваз уявляв собі, як за годину з різних боків на французів чорними шайтанами налітатимуть час від часу відважні кримчаки Тугай-бея. Отже добре виспатись супернику не доведеться. Натомість там, де розмістилось злуцьке військо, панувала тиша, лише інколи було чути окремі голоси вартових. Айваз підняв очі до неба, по чорному оксамиту котрого ніч розкидала діаманти зірок навкруги молодого місяця, зітхнув і попрямував рішуче до свого намету.
Вранці його розбудив збуджений Каміль Дюбуа, який радів безмірно вітру, який гнав по небу рідкі окремі хмаринки у бік французького війська. Молодому київському технарю вочевидь не терпілося використати сьогодні ще один вид розробленої ним таємної зброї, і він таки випросив собі на це дозвіл. Посміхаючись, Айваз вийшов з намету і наблизився до воєвод, які з веселим блиском в очах чекали на нього.
Наполеон же покинув свій намет і підійшов до французьких полководців втомленим від зубного болю, що зачепив його вночі. Ще на світанку придворний лікар вирвав йому того зуба, і імператор, роздаючи накази, час від часу торкався язиком опустілого місця в роті та зморщувався від спогаду ранкового свого безсилля перед ненависним зубодером. Та як би він себе не почував, все одно треба було розпочинати битву, і Бонапарт в’яло махнув рукою горністу.
По всьому французькому табору заграли сурми, загриміли барабани, і все громаддя імператорського війська прийшло в рух. Пішли вперед по полю чисельні довжелезні ряди піхоти, по обох боках наступу полетіли вперед стрімкі загони кінноти, а польові гармати почали потужний обстріл батарей супротивника, які чомусь не відповідали, мабуть, чекаючи на наближення французьких піхотинців.
Але все з самого початку було якось не так. Мовчали злуцькі гармати, зникла кудись татарська кіннота, котра всю ніч налітала на французький бівак з усіх боків, не знайшли розвідники у Брюховичах і тих самих польських кірасирів... Це дуже турбувало Бонапарта. За всіма правилами сучасної війни злучани мали з усіх сил обстрілювати його піхотинців, які рухались полем у напрямку Замкової гори, гарматним вогнем. Та ще вони повинні були пустити назустріч французам свою піхоту. Але проти пішого наступу, який розгортався у всю шир поля, з боку злучан не було жодного пострілу, проте щільним вогнем з рушниць зустрічали французьку кінноту майже на всьому шляху її просування. І було дивно, що стрільба ця велась звідусіль: чи то з дерев лісу, який оточував поле, чи то з підземних укріплень, невидимих для вершників, чи то взагалі невідомо звідки. Та ще щільніший вогонь зустрічав кінноту на підступах до невеличкої річки Полтви, яка пересікала поле. Стало зрозуміло, що головні події битви почнуться саме на її берегах.
Так і сталось. Саме перед Полтвою на очах Наполеона перший ряд його піхоти просто зник, провалившись під землю. Наступні ряди стали скупчуватись біля глибокого рову-пастки, і саме в цю мить по ним вдарили гармати... Але це були зовсім не ті гармати, по яких била французька артилерія. Ці знаходились на візках, які тягнули коні по коліях вздовж Полтви. Три-чотири таких гармати з’являлись водночас кожні три хвилини з-за Замкової гори і встигали на ходу зробити кілька пострілів по скупченню піхоти в середині поля. І раптом Наполеон зрозумів, що не було у злучан взагалі ніяких польових батарей, що французькі снаряди били марно в удавані земляні укріплення супротивника. І цю його думку підтвердили постріли злуцьких далекобійних гармат, котрі почали з гори розстрілювати французькі польові батареї якимись дивними снарядами, що вчиняли великі вибухи, від яких розлітались в усі боки великі шматки землі та людські тіла.
Тим часом серед піхоти перед Полтвою почалась паніка, і вояки кинулись геть від справжнього аду, який почався тут з пострілами пересувних злуцьких гармат. Але, як з’ясувалось невдовзі, і це передбачили злуцькі воєводи, бо під ногами тікаючих піхотинців в одну мить натягнулись міцні мотузки, а деінде перед ними виростали з-під землі й цілі мережі у повний зріст. Отже, тікати було нікуди, і, здавалось, всім французам було прописано долею полягти тут під вогнем злуцьких гармат, як раптом настала тиша. Лише інколи далекобійки* з Замкової гори били у залишки від французьких польових батарей. Схоже було, що злучани надавали піхоті можливість повернутись.
Наполеону доповіли, що такими само мережами супротивники зупинили ледь не всі кінні загони, котрі намагались прорватись до тих загадкових колій, по яких рухались стріляючи візки злучан, і що кіннота дуже потерпіла від стрільби з рушниць. Стало зрозуміло, що військо супротивника відбило перший натиск французів без будь-яких серйозних втрат для себе, але добре потріпали суперника своїми неправильними діями. Дивно ще було, що до цієї миті злучани не використали і своєї кінноти. Наполеону стало моторошно, і він знов відчув забутий з початку битви зубний біль. Все було не так. Все було гірше, ніж можна було собі уявити. Він навіть і сказати собі не міг, скільки злучан стоїть сьогодні проти його війська...
Раптом якийсь галас піднявся у французькому біваку. Наполеон підняв далекоглядну трубу і побачив, як лавиною котилась по військовому табору татарська кіннота. Вона як шаблею пройшлась по запасним частинам французького війська, і напад цей був настільки несподіваним, що у біваку не пролунало навіть жодного пострілу з французького боку. Та не встиг Бонапарт опустити трубу і дати відповідне розпорядження, як нова хвиля галасу долетіла до його слуху. Звідтіля, де тільки-но зникли татари, на французький бівак летіли вже польські кірасири, ті самі, що за даними розвідки ночували у Брюховичах. Але зараз вони рухались з півночі, з зовсім іншого боку, що було просто неймовірно. І не встигли люди в таборі отямитися і від цього нападу, як з заходу на бівак звалились шведські важкі вершники...
З жахом в очах і знов забувши про зубний біль спостерігав імператор, як злуцька кіннота шматує його табір. Невтішними були й звістки від маршалів Богарне, Даву та Жюно, які донесли, що з заходу підійшли свіжі армії карпатців та прусаків і перекрили шляхи для відходу. Виходило так, що злучани не давали французам можливості руху у будь-який бік, крім напрямку на Замкову гору, де вже захлинулась перша атака наполеонівського війська. І був ще один шлях – шлях у місто під цією неприступною горою, з якої били з дивною точністю небачені ще в світі далекобійні гармати.
Напевно і на цьому напрямку злучани приготували чисельні пастки для французів...
Бонапарт вагався. Повести вояків знов на Полтву означало просто положити залишки війська під гарматним вогнем злучан, повести їх у прохід між горами на місто таїло в собі нові неприємності. Поки імператор нервово крокував по подвір’ю і гарячково намагався знайти вірне рішення, принесли нове донесення про наступ злуцької кінноти з півдня, заходу та півночі, що піхота супротивника там на всіх напрямках мов би виросла з-під землі і що за дві-три години французьке військо буде повністю оточеним. В очах Наполеона блиснули водночас і лють, і туга. Він пхнув ногою барабан, що лежав на землі, і вже повернувся к Богарне, щоб щось сказати, як раптом всі, хто був поруч, вголос зойкнули: Замкова гора раптом вся засвітилась сонячним вогнем...
Це була витівка Каміля Дюбуа, котра дуже сподобалась багатьом львів’янам, що ще зранку прийшли з дзеркалами на Замкову гору і нетерпляче чекали на наказ осліпити французів. Може, якби ті здогадувались про те, що таке може бути під час війни, то й віднеслись би до палаючої гори значно спокійніше. Але на деякий час французьке військо просто зупинилось, всі мов зачаровані очманіло спостерігали це диво, і ніхто не побачив, як вітер тягне по небу в їх бік велетенське повітряне барило з великим кошиком під ним, де чекали на свій час сам Дюбуа та двоє його помічників. Французи підвели очі вгору лише тоді, коли з неба на них посипались вибухові кулі, винайдені недавно талановитим технарем.
Цільне, єдине французьке військо за лічені години перетворилось у справжню юрму, якою неможливо було керувати так, щоб здобути перемогу. Та про перемогу вже і не йшлося. Бонапарт зрозумів це нарешті. Тепер він мав прийняти рішення, чи признати свою поразку зараз, чи кинути залишки війська на чолі з імператорською гвардією на прорив до міста у прохід між горами. Зрештою, поразка тут не виглядала би такою принизливою. І Наполеон обрав рішення. Він забрався на коня, наказав підіймати гвардію і повів військо в обхід Замкової гори.
На диво французів їх у проході ніхто не зустрічав. Тільки ось з обох гір спускались до шляху в місто по кілька дивних дерев’яних помостів. Навіщо вони були тут зведені, ніхто і згадки не мав, і це дуже нервувало, бо вони вже від усього навкруги чекали якоїсь нової пастки. І дійсно, коли французи порівнялись з цими дивними спорудами, з гір на них покотились великі броньовані візки зі стрільцями в середині, які через вузькі бійниці палили з рушниць в усі боки. І вже потім, коли і серед імператорської гвардії піднялась паніка, з підземних засідок кинулись на французів злуцькі вояки.
За кілька хвилин все було скінчено, і уславлене військо, яке підкорило половину Європи, задовго до заходу сонця склало свою зброю перед чисельними загонами злуцької кінноти, які висипали з усіх боків на учасників прориву до Львова. Самого Наполеона полонив московський воєвода Давидов, який мріяв про це з самого початку війни. Широко посміхаючись, московіт провіз полоненого імператора через середину міста, яке той намагався легко захопити, зробив невеличку зупинку на Ринку біля ратуші, щоб мешканці міста добре роздивились Бонапарта, і вже потім вирушив з ним кривими вуличками на Замкову гору до ставки Айваза-Гірея...
Місяць по тому французький консул Жан Давіль від’їжджав з далекого боснійського містечка Травника на батьківщину. Сідаючи в карету, він помітив серед юрби проводжаючих попа Ніколу, з яким не бачився ще з часів свого нічного візиту до священика. На мить їх погляди зустрілись і обмінялись легкими і добрими посмішками, в яких блиснули вдячність і добрі побажання.
- Вперед! У нову Францію! – набравши повні груди повітря, вигукнув Давіль, і його карета рушила у майбутнє.
***
* Хайдуки – повстанці в балканських володіннях Оттоманської імперії. Найбільшого розвитку визвольний рух в цих краях набув у першій пол. 19 ст., коли сербська та хорватська громади в Києві підтримали ідеї грецьких повстанців на чолі з родиною Іпсіланті і створили товариство “Балканська Слобода”, яке збирало гроші і купувало зброю для допомоги повстанцям на потуречених землях. Найбільш відомі визвольні хайдуцькі повстання 1824-29 рр. у Греції і Болгарії, 1847-1851 рр. у Сербії, Чорній Горі та Боснії і так звані “планинске битке” у 1873-80 рр.
* Тугай-бей – головнокомандуючий військом Кримського ханства на поч. 19 ст. Загинув під час облоги Нахічевані персидським військом у 1821 р. на останньому році війни за захист Вірменії.
* Далекобійка – далекобійна гармата
* * * * * * * * * * * *
19. Чорна перлина
Серед полінезійських шукачів перлин живе і досі повір’я про чорну перлину, яка приносить щастя. Кожний з них переконаний, що дні океану лежить та скойка, в який росте саме його перлина, що покривається кожного року новим шаром казкової чорної красі і терпляче чекає на той час, коли гострий ніж шукача розкриє чіпкі стулки її схованки. Як кажуть знавці, такі чорні перлини з’являються з океанських глибин раз на п’ятдесят років, і той, кому вона зустрінеться, дійсно може продати її за такі гроші, котрих може вистачити його сім’ї жити без злиднів на кілька поколінь наперед.
Але повір’я це існувало ще задовго до тих часів, коли мешканці полінезійських островів взяли в руки перші для себе гроші. Власник чорної перлини міг обміняти на неї дуже багато, інколи навіть і звання вождя племені. Таку перлину оберігали всім родом, і коли вона вмирала від часу, більшого горя не можна було уявити. Європейським мандрівникам це було невідомо, і вони частенько опинялись в незрозумілих для себе положеннях, коли вперше зустрічались на різних островах з таким обожнюванням чорної перлини. Але з відомим злуцьким дослідником Миколою Міклухою з усього того, що могло відбутися, трапилось мабуть, найдивовижніше...
Так вже сталося, що рід, який брав свій початок від козацького полковника Петра Міклухи часів Хмельниччини, дарував Великій Злуці у кожному поколінні, то знаного містобудівника, то мандрівника, то письменника, то неабиякого вченого-технаря. Важко сказати, чи то саме в цьому роді старанно виховувалась в дітях така жадібність до пізнання навколишнього світу, чи то приклад батьків так впливав на нащадків, чи то такі звичаї народила історія розвитку Київської Русі, коли обов’язковою відзнакою шляхетності роду стала вченість нащадків. У будь якому разі родина Міклух у всі роки була відомою і користувалась заслуженою повагою за все те, що принесла в життя своєї країни.
Відомий злуцький технар Микола Іванович Міклуха свого часу будував залізниці крізь неосяжні простори Злуки. Саме він керував роботами на будівництві колії від Києва до тихоокеанського узбережжя у Далекому Сході. Так сталось, що цим шляхом дістався до Находки його син Микола, якому вдалося довести в Академії Наук необхідність мандрівки на далекі острови Тихого океану з метою вивчення побуту та звичаїв місцевих племен. До цього син технаря встиг закінчити Петровський університет в Києві та Стокгольмський у Швеції і навіть здійснити мандрівку в дунганські степи в Китаї. Отже, знання та досвід досліджень в інших країнах у нього вже були, а зв’язки та знайомства батька допомогли Миколі Міклусі підготувати до далекого плавання два добре обладнаних кораблі. А ще йому вдалось залучити до досліджень відомого шведського природознавця Уве Ослунда та не менш знаного у вченому світі уральського ботаніка Семена Яшина.
Першого серпня 1870 року кораблі “Оранта” та “Тре крунур” відійшли від причалів Находки та вирушили у довге плавання до далеких островів Полінезії. З трьох мандрівників лише швед мав досвід дальніх подорожей, йому кілька років тому пощастило пройти вздовж усього Нилу до самих його витоків. Уве Ослунд розповідав друзям про всі свої пригоди, які з ним трапились на його шляху, про цікаві наукові знахідки та про особливості життя місцевих племен та народів. Семен і Микола з доброю заздрістю слухали його, а Міклуха навіть дав собі обіцянку будь за що наступну свою подорож здійснити саме в Африці. Йому захотілось перетнути цей континент за лінією Екватору. Натомість шведського вченого дуже цікавили спостереження Міклухи в дунганських степах. За цими щоденними розмовами, за спостереженнями океанського безкраю, за короткотривалими стоянками в проміжних портах та прогулянками в них, за заповненням щоденників час тягнувся не так повільно, як здавалось мандрівникам на початку подорожі.
Нарешті, після останньої зупинки в Австралії, в Перті, кораблі вирушили в напрямку полінезійських островів. Перший з них був безлюдним, але дуже цікавим для шведа та уральця, які цілий тиждень зникали майже на весь день у смарагдово-зелених хащах місцевої рослинності і повертались у табір під вечір дуже задоволеними від своїх знахідок. Але Міклуха, якого в першу чергу цікавили люди, був не дуже задоволений. Звичайно, він також шукав нові для науки рослини, навіть знайшов на заздрість друзям невідомого науці величезного богомола, складав карти місцевості, та все ж було йому дуже шкода, що серед музики місцевих звуків не вистачало гомону остров’ян. Навіть дивно було, що у цьому райському куточку не залишила свій слід нога жодної людини.
Але на другому острові мандрівники людей знайшли. При цьому місцеве плем’я було настільки войовничим, що кинулось зі списами на мандрівників майже одразу, як ті зробили перші кроки по сліпуче білому піску узбережжя. Довелося спішно рятуватись, не розбираючи вже, хто на якому човні прибув на острів. Саме з цієї причини друзі-мандрівники розділились: швед з уральцем потрапили на “Тре Крунур”, а Міклуха повернувся на “Оранту”. Мабуть, увечері вони б знов об’єднались, але потужна буря, що несподівано налетіла на кораблі, розлучила їх надовго.
Страшенний вітер, котрий як звір накинувся на судна мандрівників, гнав на них величезні пінні хвилі, і їх капітани, які вперше в житті зіткнулись з такою шаленою бурею, призвали на допомогу всю свою майстерність, щоб не загубити кораблі. Зрозуміло, що утримати їх поруч було неможливо, треба було боротися зі стихією поодинці і молити небо, щоб жодний з кораблів не став океанською здобиччю. Боротьба за життя була нелегкою і довгою. Кораблі рознесло в різні боки, і за чверть години вони загубили один одного з виду. Оскаженілий вітер мов би намагався розірвати “Оранту” навпіл, жбурляючи в неї злими хвилями і вергаючи в сп’янілу океанську воду людей, які не встигли за щось зачепитись. Четверта година бурі стала для “Оранти” найважчою. Ураган таки домігся свого і зламав одну з щогл вітрильника, та ще невідомо як корабель втратив ринву. Капітану судна Петру Олександрову якимось дивом вдавалось утримувати “Оранту” на плаву і уникати падіння на неї величезних водних валів. І лише перед світанком, коли буря почала трохи стихати, потужна хвиля кинула корабель зі змученими мандрівниками на беріг острова, який на їх щастя трапився на шляху урагану.
А ще за півгодини буря закінчилась так же раптово, як і почалась. Небо швидко розчистилось, і крізь хмари, що танули на очах, на все навкруги поринуло сонячне проміння. І знесилені моряки, що ступили нарешті на землю, побачили свою “Оранту”, яка майже всім остовом лежала на піску далеко від лінії прибою і зовсім поруч з лісом, котрий наступав на вузеньку піщану стрічку узбережжя. Корабель був у такому стані, що й думки не виникало про вихід на ньому в океан, навіть якщо б і вдалося стягнути його у воду: на правому боці зяяла величезна діра та й про втрачену щоглу годі було й казати. Отже, мандрівникам не залишалось нічого іншого, як терпляче чекати тут на спасіння і молити небо, щоб з “Тре крунур” нічого не сталося. Саме у цьому разі у них була якась надія, що їх знайдуть. В іншому випадку довелось би чекати на порятунок не один рік, бо в цих містах, як показали розрахунки широти і довготи, кораблі з’являлись не часто, а скоріше за все і так рідко, що можна було б і взагалі не сподіватись на повернення додому.
Моряки під керівництвом капітана взялись за спорудження тимчасового табору на межі піщаника і ліса, а Міклуха, вирішив трохи пройтись вздовж узбережжя, щоб краще роздивитись, куди його з товаришами по мандрівці закинула доля. Він дістався до іншого краю півкола великої затоки, в яку бурею занесло “Оранту”, і обернувся навкруги. Звідсіля найкраще за все було видно велику гору в середині острова, до якої від самого берега підіймався пальмовий ліс. Краї цієї затоки обмежували досить небезпечні скали, в які грізно били, розсипаючись на радужні бризки, смарагдові океанські хвилі. Міклуха навіть здригнувся, уявивши собі, яким би потужним і нищівним був удар, якби під час бурі вітер кинув їх корабель на острів двома десятками метрів правіше... Вітер уже зовсім стих, і хвилі, що котились з океану в затоку, здавались більш схожими на приборканих сонцем звіряток у порівнянні з тими злими велетнями, які ще зовсім недавно намагались розтрощити вщент їх вітрильник. Він подивися на інший бік луки, де все ще кипіла робота над табором і подумав, що було б непогано, якби на цьому острові мешкало якесь невеличке дружелюбне плем’я, побут і звичаї якого йому б удалося вивчити, бо часу для досліджень, здавалось, у нього було немало...
Міклуха ще довго дивився на безкрай океану, начебто намагаючись розгледіти в його далях щось схоже на знайомі щогли “Тре крунур”. А коли він обернувся, щоб продовжити свій шлях, то майже не настромився на націлені в його груди списи, котрі тримали в руках такі бажані його серцю темношкірі мешканці острова. Поруч з Міклухою стояло мовчки десь дві дюжини низькорослих остров’ян, та невідомо скільки ще їх ховалось у лісі, про що говорило коливання чагарів вздовж крайки лісу. Вони були чудернацьки розмальовані, з очей їх лилась на нього погроза, але вони і не нападали на мандрівника, мабуть чекаючи на його наступні дії.
Міклуха широко посміхнувся найближчому, від чого той трохи посунувся назад, потім сів на пісок, стягнув з себе чоботи і, відкинувшись на лікті, замружив очі та поворушив пальцями ніг, наче насолоджуючись відпочинком. На диво, страху в його душі не було, чомусь здавалось, що остров’янам буде зрозумілою його поведінка. Він лише чув тихі слова місцевих мешканців і задоволенням для себе відмічав, що нотки в них змінюються з ворожості до зчудування і зрештою до зацікавлення.
А коли він відкрив очі, то зустрівся із зовсім іншими поглядами. Остров’яни скупчились біля нього, присівши напочіпки, і дивились на нього з посмішками і деякою обережністю, здавалось, що їм дуже кортить помацати прибульця, але і відчувалось, що темношкірим мешканцям острова було трохи страхітно це зробити. Через цю зацікавленість все ж пробивалось трохи недовіри, і це було природно. Тоді Міклуха солодко потягнувся та широко позіхнув. Саме цей позіх і розтопив залишки льоду у серцях остров’ян. Вони обмінялись веселими словами, розсміялись ледь не всі і обережно почали торкатись дивного одягу прибульця...
Через годину цього знайомства, сповненого двосторонніми посмішками та жвавим обміном першими словами, остров’яни повели гостя у своє селище, що було неподалік. Там назустріч мандрівнику вийшов старий сивий вождь племені, з яким Міклуха провів не менш ніж дві години. Звичайно, він не розумів мови цього народу, але тут в нагоді йому стало вміння малювати, про що ще в його дитинстві подбала мати дослідника, яка сама непогано писала картини. За допомогою олівця та аркушиків зі свого зошита Міклуха намалював історію свого прибуття на острів. Вождь малював не так добре, але зовсім непогано для неосвіченої людини. З його малюнків Микола зрозумів, що плем’я дозволяє прибульцям оселитись на острові, але входити в селище остров’ян міг тільки Міклуха, для іншого спілкування мешканців острова з його товаришами вождь призначив те місце на березі затоки, де мандрівник уперше зустрівся з племенем. Після цієї розмови Міклуху, піднесеного своєю знахідкою, остров’яни провели до його товаришів, не забувши показати і джерело, з якого можна було їм брати питну воду.
Так почалось життя злуцьких мандрівників на далекому полінезійському острові, яке тривало більше року, поки їх на знайшли товариші з “Тре Крунур”, яким більш пощастило під час урагану. Їх корабель доволі швидко віднесло на край бурі, і вони без будь-яких труднощів дістались до Перту в Австралії, де деякий час знадобився на відновлення судна та ще треба було знайти один місцевий корабель для допомоги в пошуках “Оранти”. А потім ще кілька місяців прийшлось на те, щоб знайти той самий острів, на якому опинились їх товариші.
Весь цей час злучани жили по правилах остров’ян, що всіх влаштовувало аж ніяк краще. Та більш за всіх був задоволений всім Міклуха, бо перед ним відкрилось широке поле для ретельних, неспішних досліджень. Він вивчав черепи померлих остров’ян, робив всілякі антропометричні вимірювання, спостерігав за приливом і відливом, знаходив вирізані на деревах знаки і намагався їх розгадати, описував нові види рослин, складав мапи. Поступово з гостя Міклуха перетворився на близького друга остров’ян: він завітав в їх хатинки, лікував дорослих і дітей, ходив з чоловіками на полювання і навіть врятував одного з мешканців селища від вірної загибелі, був свідком народження і похоронів та брав участь в їх священних іграх. Він зробив біля свого табору невеличку земельну ділянку і посадив там боби, кукурудзу, гарбуз, плодові дерева – багато що з цього прижилося, і остров’яни охоче брали у нього насіння. А вождь племені радо запрошував його до своєї оселі і вчив мандрівника своєї мови.
Міклусі було цікаво все. Він навіть вчився мистецтву занурювання в океанські глибини в пошуках перлин. І навіть знайшов цілих три, при чому остання була чорною. Дослідник тоді ще не знав, яке значення надають остров’яни такій знахідці, тому і не зовсім зрозумів тієї бурхливої радості його вчителів, бо білі перлини, які він знайшов раніше, були і більші за розміром, і красивіші за своїми рисами. А ця була невеличка, трохи витягнута, але так сяйно блищала своїми чорними із синім відливом боками у сонячному промінні, що хотілося дивитись на неї годинами...
А через два тижні після цієї знахідки Міклуха зробив помилку у відносинах з остров’янами, і ця помилка цілком змінила його життя.
Кожного другого місяця після завершення пори дощів мешканці острова святкували
Народження Нової Людини. Саме в цю ніч вони урочисто надягали по одному новому коралу на намиста дітей, а ті, кому діставався дванадцятий корал, проходили обряд присвячення в люди племені. Після дванадцяти років остров’яни могли створювати сім’ї, самостійно ходити на полювання та виходити на човні в океан за межі затоки. Саме під час цього свята можна було виказати своє бажання одружитись будь-якій незаміжній остров’янці, але ж і вона мала право на вибір. При цьому вона перша мала вказати на того, хто їй подобається, і це дівчина мала робити під час танцю у колі серед вогнищ. Свій танок вона показувала не менше ніж чотирьом представникам племені, після чого ті своїми дарами повинні були довести серйозність своїх намірів.
Цього і не знав Міклуха, якого вождь запросив на це свято. Він прийшов сюди з великою зацікавленістю, бо, як йому пояснили, воно було одним з найголовніших свят племені. Він уважно спостерігав обряд надягання дванадцятого корала, до якого з такою серйозністю відносились як старі, так і юні остров’яни. І тут раптом він зустрівся зі знайомим поглядом: у черзі тих, хто чекав на цей довгоочікуваний корал, стояла дівчинка, якій він кілька тижнів тому на берегу океану за допомогою сонячного годинника роз’яснював, для чого йому був потрібний годинник кишеньковий. Міклуху вразили тоді широко відкриті виразні чорні очі дівчинки, миттєвий блиск розуміння в них і неприхована мила її радість від цього розуміння. Допитлива дівчинка після цього кілька разів знаходила дослідника на острові і мовчки показувала тоненькою рукою на те, що в ту мить було у Міклухи в руках. Він як міг роз’яснював, і дівчинка швидко здогадувалась, для чого були призначені всі ці речі. Особливо його вразило, як вона зрозуміла мапу. Коли він накреслив на піску риси затоки, біля якої вона знайшла мандрівника, і показав, де на кресленні знаходяться Велика гора і Банановий гай, Акіта, так її звали, швидко домалювала по пам’яті не тільки лінії узбережжя, котрих не було видно звідсіля, а й весь острів взагалі і доволі точно, що було особливо вражаючим. А потім подивилась на мапу світу, з якої і почалось роз’яснення картографії, і попросила Міклуху показати їх острів та місце, звідкіля приїхав сюди дослідник. Вона зрозуміла розміри світу, коли побачила на мапі малесеньку цяточку, якою був відзначений на ній її острів, і підвела на мандрівника очі, в котрих змішались водночас і величезне враження, і жадібна спрага пізнавати ще більше. Тоді у знак вдячності вона притулилась маленькою щокою до його руки і тоненьким голоском заспівала йому свою улюблену пісню про човен, що пливе у сонячні далі, бо нема йому спокою у рідних берегів...
Зараз же Міклуха побачив в ній те, чого не помічав раніше, дивуючись лише її допитливістю. Тепер йому в очі кинулась її дивна краса, яку так чарівно підкреслювали вплетені у в густе чорне волосся різнокольорові квіти, забарвлені соком червоного дерева губи, великі чорні очі, в яких віддзеркалювався світ, і та більш багатий за дитячий одяг дорослої дівчини. Здавалось, за одну ніч з цією маленькою дівчинкою сталось казкове перевтілення. Мабуть, Акіту так змінила свідомість того, що вона вже доросла і сама в змозі відповідати за свої вчинки. Кудись зникла її дитяча вайлуватість, і рухи її наповнились дивовижною плавністю: руки Акіти мов би пливли в повітрі, а кожний крок був сповнений цнотливістю та чарівною жіночістю.
Після того як розвели нічні багаття і чаклун виконав танок повного місяця, дівчата, яких на деякий час відводили для змащування олією, повернулись до племені. Чаклун запросив їх до кола і підняв до зоряного неба обидві руки. В ту ж мить загриміли барабани, заміжні жінки, котрі стали за спинами новоспечених дорослих остров’ян, почали співати весело і радісно, а дівчата вийшли в середину кола і почали танцювати. Акіта відразу ж зайняла місце перед Міклухою і, дивлячись йому в очі невідступним щасливим поглядом, запалила перед ним ще одно багаття. Усіма своїми рухами хотілось Акіті показати цьому великому чорнобородому чужоземцю з білим обличчям, як палає її серце і як співає її душа, коли вона його бачить, слухає і торкається. Її тіло, змащене олією, відбивало блиск вогнем багать навкруги танцювального кола, і Міклуха пригадав такий само блиск знайденої їм перлини. Він сидів, зачарований цим танцем, і дивився тільки на неї, бо і вона не відводила від нього своїх зоряних очей. І лише після того, як його хтось пхнув у бік, Міклуха побачив, що чоловіки племені щось дарують танцюристкам, які для них танцювали. Мабуть і йому треба було щось подарувати цій маленькій темношкірій красуні. Не вагаючись, він витяг з кишені чорну перлину і простягнув дівчині...
Грім барабанів і спів жінок раптом стихли. Всі очі присутніх були прикуті до того дару, який зробив чужоземець. На його долоні лежало найдорожче у світі. Таких подарунків на пам’яті остров’ян на протязі щонайменше чотирьох поколінь ніхто не робив. У повній тиші Акіта взяла перлину з долоні мандрівника своїми маленькими пальчиками і притиснула її до серця, після чого зробила те, що ламало всі звичаї. Вона відмовилась від продовження танцю і сіла поруч з Міклухою біля його лівої ноги та почала дивитися на танок, котрий поновився після кількох хвилин загального здивування. Для племені це означало, що дівчина одразу обрала собі нареченого, чого за звичаєм не можна було робити, поки останній з можливих наречених не зробить свій дар. Але з оглядом на чорну перлину можна було і змиритись з таким порушенням звичаїв, тому що навряд чи хтось міг своїм подарунком зрівнятись з даром білого чужоземця. Дивним лише було те, що саме він став нареченим остров’янки, та мабуть так було і треба. Боги остров’ян були мудрі, і перешкоджати їх волі було безглуздо. Навіть і в цьому випадку, коли білий чужоземець став нареченим доньки самого вождя: за правилами остров’ян після весілля, якого треба було чекати три повних місяця, чоловік молодшої доньки вождя мав взяти на себе керування племенем.
Та Міклуха ще цього не дізнався у своїх дослідженнях звичаїв племені, він зараз навіть не зовсім зрозумів слова вождя, про те, що через певний час йому доведеться виконати волю богів і очолити плем’я. Вся його увага була прикута більше до послідовності подій, ніж до глибини їх змісту. Все це можна було розпитати пізніше, тому дослідник не звернув необхідної уваги на слова батька Акіти, тим більш, що до танцю приєднались вже і чоловіки...
Та з наступного ранку дівчинка майже весь час була поруч з ним. За звичаями вона ще не могла ділити оселю з майбутнім чоловіком, але мала звикати до подружнього життя і бути справжнім його доповненням, допомагаючи йому там, де їй було по силах. Міклуха того дня збирався йти з остров’янами на полювання і, коли Акіта заспівала йому прощальну пісню, якою заміжні жінки племені проводжали своїх чоловіків, Микола раптом здогадався, що трапилось напередодні.
- Ти будеш моєю жінкою? – обережно запитав він у неї. – Це я вчора запропонував тобі...
Відповідь блиснула радісним сонцем з її очей. Акіта взяла руку очманілого від своєї здогадки мандрівника, притулила її до свого серця, а потім і сама своєю крихітною долонькою легесенько доторкнулась до його грудей. Якусь тепле почуття ласкавості до цієї маленької дівчинки, котра так старанно намагалась виконувати зобов’язання місцевих звичаїв, водночас прокинулось в його серці. Він обережно погладив її волосся, і знов у його очі поринув щасливий погляд. І Микола зрозумів, що відтепер незалежно від будь-яких бажань, життя його пов’язано з цією дівчинкою назавжди.
З цієї миті його голову все більше і більше займали думки про їх майбутнє з Акітою. Міклуха й гадки не мав, як керувати племенем, і те, що мало статись за три місяці, дуже його бентежило. До того ж не було виключено, що нарешті їх знайдуть чи товариші з “Тре крунур”, чи ще хтось з тих, хто мандрує в полінезійських широтах. І в цьому разі виникало не одне питання, і найкращим їх вирішенням було б прибуття на острів будь-якого корабля ще до весілля, тоді, за звичаями, він ще міг залишити плем’я. Але Акіту, яка його вочевидь обожнювала, він мав забрати з собою. Та сам мандрівник не міг визначитись зі своїми почуттями до неї. Вона здавалась йому занадто малою для подружнього життя, та і свої почуття Міклуха аж ніяк не міг назвати коханням. Він відчував до неї якесь тепло, на неї було приємно дивитись, його зворушувала її старанність у всьому, і як вона вчила його мову, і як приносила з лісу нових комах для його зібрань, і як допомагала корабельному кухарю в готівці їжі. Щоранку, коли він прокидався, його погляд зустрічався з уважними очами Акіти, що напружено чекали на цю мить і в яких водночас спалахувала неземна радість. І це було мило, як і той кокос, який одразу ж вона протягувала до нього своїми маленькими, мов би виточеними з чорного дерева ручками. І поки він пив прохолодне і солодке кокосове молоко, Акіта притулялась до його колін і співала тоненьким голосочком пісню нового дня, в якому мало бути багато сонця й щастя...
Одного ранку на початку останнього місяця перед весіллям Міклуха прокинувся від того, що його смикала за руку дуже схвильована Акіта. І хвилювання її було таким сильним, що вона навіть і слова не могла вимовити, тільки показувала рукою в бік океану та ледве стримувала сльози, якими були наповнені її великі чорні очі. І тільки хвилиною пізніше Микола збагнув, що трапилось, бо почув радісні вигуки своїх товаришів, а потім і постріл корабельної гармати. Їх нарешті знайшли!!!
Він швидко вдягнувся і вибіг на беріг затоки. Вдалині видні були знайомі щогли “Тре Крунур”, поруч з яким гойдався на хвилях корабель під британським прапором, а до берега вже поспішали кілька човнів. І Міклуха з великою радістю приєднав свій голос до галасу товаришів, не помічаючи зовсім як поруч тремтить від переляку маленька Акіта.
Нарешті човни дістались суші, і з них зійшли на пісок Уве Ослунд і Семен Яшин в супроводі моряків з кораблей-рятівників. Кілька годин у таборі на березі затоки не змовкали радісні вигуки. Всі розповідали один одному про свої пригоди, а за цей час з усіма ними багато чого трапилось. Такою же жвавою й багатою на почуття була й бесіда трьох дослідників. Швед з уральцем із захопленням і доброю заздрістю слухали розповідь Міклухи про його дослідження, розглядували його зібрання, задоволено хитали головами і знову засипали Миколу новими питаннями. Мовчала лише маленька Акіта, котра тихенько сиділа в кутку намету і тільки кидала тривожний погляд великих чорних очей на того, хто починав говорити, немов би кожне слово цієї розмови віддаляло від неї її коханого в інші світи.
Бесіду друзів перервав капітан “Оранти” Олександров, який зазирнув до намету Міклухи зі звісткою, що до табору у супроводі старійшин та охорони прямує вождь остров’ян. Це було дуже серйозно, бо мешканці острова ніколи раніше не перетинали умовний кордон між племенем та табором злучан. Міклуха піднявся й вийшов вождю назустріч, слідом за ним тихенько вислизнула з намету й Акіта.
Після недовгого обряду вітань всі розсілись на скрині, які вже збирались вантажити на човни, трохи поодаль від головних осіб змішались моряки і остров’яни.
- Отже, розумію, ти їдеш, - звернувся вождь до Миколи.
- Так, шановний, - хитнув головою Міклуха.
- За звичаєм ти маєш взяти Акіту з собою. Нам не потрібний гнів богів. Тому сьогодні ти одружишся, - промовив вождь і підняв руку, помітивши, що дослідник намагається щось на це сказати. – Не поспішай, білий чоловіче... Але ти маєш залишити одну свою людину тут, з нами. Так завжди бажали боги. Тому, хто пішов з острова, має бути заміна. Якщо бажаєш нам щастя, мусиш зробити так або залишитись з нами. Отже, вирішуй зараз...
Вождь замовк і замружив очі, поки Міклуха перекладав його слова товаришам. Акіта тихенько підійшла до мандрівника і притиснулась щокою до його руки. Її очі тривожно дивились то на Ослунда, то на Яшина, то на Олександрова, то на свого батька.
- Знаєш, Миколо, наша мандрівка все одно не відбулась, як ми того бажали, - раптом сказав Семен Яшин. – Отже, так чи інакше, “Тре Крунур” має повертатись у Находку. Ми з Уве вже про це міркували. Але... є в мене така пропозиція: я залишусь тут, мені тут вистачить часу для досліджень, а ви всі повернетесь додому. Уве, як він і хотів, підготує нову мандрівку і наступного року приїде сюди...
- Припустимо, що це сьогодні є виходом з положення. Але і наступного року одна людина має замість тебе залишитись тут, - спробував заперечити Міклуха.
- А ми запропонуємо остров’янам приєднатись до Злуки, - посміхнувся Семен. – Сподіваюсь, ти зумієш розтлумачити їм, що це таке. Якщо буде згода, тут назавжди залишиться наше посольство. Впевнений, що остров’яни вже звикли до такого сусідства і розуміють певні його переваги для їх же майбутнього.
- Семен має рацію, - приєднався до Яшина і Ослунд. – Я підтримую. А ти відвезеш дівчинку до Києва, хай вчиться. Остров’янам освічені люди не завадять...
Міклуха слухав друзів і дивився на Акіту. Вона не відривала від нього своїх очей.
- Ти все зрозуміла? – запитав він. – Поїдеш зі мною?
- Так! Так! – радісно відповіла дівчинка, а потім повернулась до батька і заговорила так швидко і виразно, що Міклуха, який уже непогано знав мову остров’ян, навіть не встигав за її словами.
Вождь уважно вислухав доньку, посміхнувся та піднявся.
- Якщо те, що сказала Акіта про твій народ, правда, і він шукає в світі тільки друзів, ми погодимось на це, бо наші боги визнають саме дружність. Я зрозумів головне, але ти, білий чоловіче, маєш розповісти мені більше. Отже, зараз ти підеш зі мною... А на завтра ми готуємо весілля. Від сьогодні я відкриваю кордони, і всі білі люди можуть приходити до нас в селище. За цей рік, що ми прожили поруч, ви довели свою дружність, і тому боги були схильні до вас, якщо надіслали вам ці кораблі. Ми раді за вас, отже, порадійте і за нас...
Сказавши це, старий вождь піднявся зі скрині, взяв доньку за руку і повів її до селища під задоволений гомін остров’ян, які веселою юрбою попрямували вслід за ним.
- Здається мені, Семене, що і тобі кортить оженитись на остров’янці, - посміхнувся другові Ослунд, дивлячись вслід Миколі і Акіті. – А дівчинка у Миколи і справді дуже гарна...
Весілля тривало довго, майже до світанку. І, коли втомлений низкою місцевих обрядів Міклуха повернувся до свого намету, Акіта допитливим поглядом подивилась йому в очі. Зараз мало статись об’єднання їх тіл і душ, але в його теплому погляді було щось таке, що стримувало і його, і її віддатись волі богів, котрі мабуть вже домовились, кого подарувати новому подружжю, хлопчика чи дівчинку.
- Розумієш, Акіто, - тихо почав Міклуха. – У нашого народу є свої звичаї, і я маю їх виконувати. А за ними – ти ще маленька, щоб бути моєю дружиною. Нам треба, щоб ваші й наші звичаї прилаштувались один до одного. А на це потрібний час...
- Я кохаю тебе... – прошепотіла вона вперше в житті ті слова, які їй весь час хотілось йому подарувати.
- Я знаю це, відчуваю, - відповів Микола, обійнявши її маленькі плічка такою рідною для неї рукою. – Але хай мій бог і твої боги домовляться...
Акіта подивилась йому в очі, ствердно хитнула головою, посміхнулась і замружила очі. А Міклуха ще довго сидів, обіймаючи сплячу дівчинку, і міркував про дивні повороти життя, про повернення додому, про зустріч з близькими, про майбутні свої мандрівки. Та більш за все його думки були зайняті тим, як улаштувати у незвичному для неї світі цю маленьку дівчинку, котра кілька годин тому стала його дружиною...
Потяг Південна Блискавка* почав свій довгий спуск з круч до долини Дніпра, і Міклуха дивився через вікно свого відсіку на те, як наближується до нього, поступово розширяючись, блакитно-сива смуга великої руської ріки. Так приємно і щасливо було його серцю впізнавати риси рідної землі, якої він не бачив майже чверть сторіччя, що душа мандрівника співала. І радість цієї пісні зростала з кожною новою верстою, які наближали Миколу до рідного Києва. За цей час так багато всього змінилось у світі, і Міклуха з жадібною зацікавленістю відзначав у свідомості навіть кожну дрібницю з усього того, що було йому раніше невідомо і чого йому не могла підказати уява за весь час свого перебування в полоні африканського племені людожерів.
У 1878 році він вирушив у подорож своєї мрії з метою перетнути спекотний континент вздовж Екватору. Зібравши в містечку Кісмайо, що на березі Індійського океану, двадцять місцевих мешканців собі у допомогу, Микола попрямував на захід, просто насолоджуючись всім тим, що зустрічалось на його шляху. Дивні краї були настільки красивими та цінними для його досліджень, що мандрівник навіть і не стримував піднесення як перед помічниками, так і в записах у своєму щоденнику. Та Міклусі не вдалось пройти навіть половини свого шляху до Атлантичного океану. Нещастя знайшло його на берегу великого озера Вікторія, коли на мандрівників зненацька напало плем’я мантуї, велике плем’я людожерів, яке не мало власної землі і тому кочувало собі африканськими просторами. Помічників Міклухи спіткала лиха доля в сутичці з мантуйцями, а ось білого бороданя вони взяли в полон. А коли Микола зумів вилікувати вождя племені від малярії, той призначив його своїм лікарем та наказав пильно стежити за цим білим чудодієм, щоб той не мав жодної можливості втекти від племені.
Двадцять чотири роки мантуйці кочували по африканських просторах від Кіліманджаро і до верхів’я Конго, і весь цей час Міклуха залишався з ними, лікуючи хворих та навчаючи молодь тому, що знав і міг роз’яснити. Він став не тільки улюбленцем вождя, його обожнювало все плем’я. Вождь навіть намагався подарувати Миколі кілька жінок для створення сім’ї, та все ніяк не міг зрозуміти, чому той всякий раз відмовляється, надаючи перевагу довгому сидінню уночі наодинці з собою і мріями про нетутешні світи, з яких боги надіслали його в плем’я.
А думки Міклухи летіли в Київ. Вони змішувались зі спогадами, і це малювало в його уяві дивні картини. Рок за роком пам’ять дещо викидала на задній план, виділяючи головне, і нарешті Микола зрозумів, що найголовнішим для нього в цьому світі були зовсім не його мандри світом, і не наукові зібрання, і навіть не приємні години бесід з друзями, а маленька темношкіра його дружина Акіта, бо саме її великі чорні очі спливали перед ним щовечора, і бачив він у них тривогу, сум, тисячі питань і кохання.
Тридцять років тому Міклуха привіз її до Києва. Вона ще була маленькою дівчинкою, і він ніяк не міг визначитись у своїх почуттях до неї. Та і положення, в якому він опинився, було якимось двоїстим. З одного боку, він був пов’язаним з нею острівним обрядом, а це накладало на нього певні обов’язки. З іншого ж боку, Микола не міг уявити собі, що будуть говорити в Києві про нього та його неповнолітню дружину. Сподіваючись, що вся ця двоїстість розтане з часом сама по собі, він тоді вирішив жити, як жив і раніше, і тримати Акіту на певній відстані, щоб вона виросла та набралась знань. А тоді вже і можна було б якось визначатись.
Вони прожили під одним дахом в будинку Міклух на Чернігівському шляху шість років. За цей час Акіта не тільки додала в зрості, а ще й налилася дивною дівочою красою. В неї ще з малих років був цей хист справжньої жіночості, тому що вона без усяких зусиль оволодівала і вмінням підбирати собі одіж, що лічила їй і робила бездоганно вдягненою, і мистецтвом королівської ходи, таким, що будь-які очі так і тягнулись до кожного її кроку, і незрівнянною плавністю рухів, і чарівними нотками свого голосу, котрий за час перебування в Києві змінився від кришталево-дзвінкого дитячого до глибокого і оксамитового.
Всі ці роки вона сумлінно вчилась. Подорож з далекого острова в океані до злуцької столиці просто переповнила її враженнями і новими відкриттями, і дівчинці стало прикро, що її народ так мало знає про цей світ і так мало вміє. І ще тоді Акіта дала собі обіцянку, що колись після того, як вона багато чому навчиться, обов’язково повернеться на свій острів, щоб поділитись знаннями з одноплемінниками. Спочатку вона осягала ази наук з матір’ю Миколи, котрій прийшлась до вподоби допитлива і наполеглива дівчинка, а пізніше Акіта просто таки змусила віддати її до школи, де їй прийшлося нелегко спочатку, та вона здолала і ці труднощі так, що стала однією з кращих у відділі. Вона мріяла закінчити університет і, набравшись необхідних знань, написати абетку та інші підручники для майбутньої школи на рідному острові.
Крім навчання у школі, Акіта вчилась і хазяйнувати. Те, що вона знала у своєму світі, тут було не потрібним, а до нового треба було звикати. І вона вчилась у матері Миколи мистецтву варіння борщу не з меншою сумлінністю, ніж математиці. Та ще й намагалась відібрати частину роботи у прислужниці Оксанки, особливо в садочку біля дому. Там вздовж довгої стіни вона посадила насіння яскраво-червоних квітів туамоа, яке вона привезла з рідного острова. З цих квітів у неї на батьківщині жінки плели великі червоні намиста, які надівали на чоловіків, що повертались додому наприкінці дня. Акіта присвятила цілих чотири роки тому, щоб привчити ці тендітні квіти до значно прохолоднішої київської погоди, але кожного вечора вибігала назустріч Миколі з зустрічальним намистом і дуже раділа його теплій посмішці.
Сам же Міклуха за ці роки здійснив три мандрівки. Разом з друзями він таки завершив дослідження полінезійських островів, потім побував в Сіамі і в останній раз ретельно вивчив східне узбережжя Африки. А у проміжках між подорожами викладав в Могилянський Академії та Петровському університеті землеустрій* та народознавство і багато часу проводив у пошуках грошей на наступні свої дослідження світу.
Коли він повертався додому зі своїх мандрівок, Миколу кожного разу зустрічала нова Акіта. Ці зміни і радували його і трохи лякали. Вони додавали йому ще більше незрозумілої сором’язливості і ще більше відбирали рішучості. Він навіть і не знав, як з нею поводитись і чомусь уникав у розмовах з нею теплоти в словах, обмежуючись короткими питаннями і відповідями або розмовами, далекими від тих, що притаманні одруженим. Він навіть побоювався вечорів, коли вся сім’я збиралась у вітальні і Акіта щоразу шукала можливості опинитись якомога ближче до нього, зазирала своїми великими чорними очима в його душу і задавала питання або розказувала щось не зводячи з Миколи погляду, в якому переливались глибокі почуття. А ще він дуже ніяковів, коли вона притискалась своєю щокою до його руки, що побажати чоловіку доброї ночі. Міклуха і не здогадувався, з яким завмиранням серця Акіта, зажавши в долоньці чорну перлину, чекала щовечора, що нарешті відкриється незачинені двері і впустять до її світу того єдиного, кого так бажала її душа...
Потяг наближався до Києва. За вікном вже пропливли знайомі споруди Козинської брами, зведення батьком якої він спостерігав, коли був ще хлопчиськом. Але тут багато чого змінилось с того часу. Та зрештою так і мало бути. За ці двадцять чотири роки його відсутності стільки змін відбулось у світі... Розширилась Злука, тепер навіть потягом можна дістатись Єгипту, на вулицях міст з’явились візниці, а ще можна було говорити з віддаленими людьми за допомогою спільника, тільки що винайшли звучник* та в глибини морів почали занурятись підводні човни. Міклуха навіть скористувався одним з див, надіславши Акіті повітряного листа** з Суецької листарні***, де написав: Я ЖИВИЙ ПОВЕРТАЮСЬ ДОДОМУ МИКОЛА. А ще одно диво лежало зараз перед ним на столі відсіку. Це була злика Акіти, котру взяв з собою Іштван Салаї, угорський мандрівник, що знайшов Миколу африканських джунглях і визволив з багаторічного полону.
На це зображення Міклуха дивився мабуть щохвилини на своєму шляху додому. Він впізнавав її і не впізнавав. Вродлива дівчина, яку він залишив у Києві чверть сторіччя тому, перетворилась у жінку дивної краси і шляхетності. Постать Акіти на злиці випромінювала впевненість і гордовитість, і, хоча роки наклали свій відбиток на її обличчя, та він надавав їй ще більше краси, а очі її залишились такими ж великими і поглинаючими світ, хіба що в них з’явились хмаринки тривоги і суму. Та Микола знав, що ці хмаринки вмить здме вітер їх зустрічі і мабуть вже здув, бо зараз в них можуть бути лише сонячна радість та нетерпляче чекання.
Зі слів Іштвана Салаї він знав про неї майже все. Акіта закінчила Могилянку, почала працювати в Академії Наук, написала кілька підручників для одноплемінників, навіть почала писати історію свого народу. Але те, що вона раніше вважала за мету свого життя, тепер перестало бути для неї таким важливим. Коли пройшли всі строки для повернення Міклухи з Африки, Акіта брала неабияку участь у підготовці розшукових подорожей, а таких було три. Першу здійснили його друзі Ослунд та Яшин, котрі пройшли Африку вздовж Екватора назустріч один одному, та не знайшли Миколу. В другу вона збиралась сама, та смерть матері Міклухи завадила їй відправитись в подорож разом з Яшиним, який тринадцять років тому теж повернувся ні з чим. І коли всі вирішили, що Міклуху вже не знайдеш, Акіта поїхала в Британію і розшукала там лорда Стенлі****, в щоденниках якого знайшлась згадка про чутки серед африканських племен у верхів’ях ріки Конго щодо невловимого племені мантуї з полоненим білим бороданем. Несамовитість Акіти розчулила старого лорда, який свого часу з такою ж несамовитістю розшукував у тих же краях свого друга Лівінгстона, і сивий мандрівник, незважаючи на свої хвороби, приїхав до Києва, де допомагав Акіті збирати кошти на нову розшукову подорож. Саме ця подорож і стала успішною.
Час минав, краса її розквітала ще яскравіше і яскравіше, але той, кому Акіта мріяла її дарувати все перебував у безвісті. Вона серцем відчувала, що Міклуха живий, та цьому серцю вірила лише вона сама. До темношкірої красуні почали залицятись і навіть свататись, але вона відмовила і цукровому багатію Терещенку, і сину злуцького гетьмана Фрідріху Бісмарку, і живописцю Михайлу Врубелю і навіть царському нащадку Олександру Романову, кожний з яких був закоханий в неї до нестями. Акіта була вірною своєму чоловіку і всі ці роки чекала саме його, кожного дня плетучи нове зустрічальне намисто з червоних квітів туамоа.
Та вона не могла бути одна. Навіть коли вона була на самоті, Акіта писала довгі листи чоловіку, в яких описувала кожний свій день. В цих листах дивно змішувались радощі від маленьких своїх досягнень та глибока журба самотності, теплі посмішки спогадів про ті дні, коли вони були разом, і сумне відчуття буденності, в якому тріпотів тонесенький промінець її надії. Вона складала всі ці листи в окремій шафі, сподіваючись, що Микола колись прочитає кожного з них, бо щоразу вона писала і про своє кохання до нього, кохання, яке переросло дитячу прихильність і перетворилось у велике і глибоке почуття. Писала вона і про те, що їй дуже хотілось мати дітей. Коли пішли з життя батьки Міклухи, Акіта всиновила дванадцять сиріт і стала їм доброю матінкою, яка до кожного маленького сердечка змогла знайти чарівний ключик дивовижно теплої любові.
Історія зниклого мандрівника і таємничої одинокої красуні не могла не зацікавити новинарів, і саме завдяки їм вона здобула широкого розголосу. Про Акіту тепер знали всі і не тільки в Злуці. Будинок Міклух на Чернігівському шляху навіть почали називати Домом чорної вдови, і багато киян частенько приходило сюди для того, щоб подивитись на стіну, на якій у будь-яку пору року червоніли старанно розвішані зустрічальні намиста...
Потяг вже повернув від Дніпра і прямував уздовж Либіді. Міклуха навіть не помітив у спогадах, що за вікнами його відсіку вже пропливають назад будівлі і вулиці рідного міста. Та це і не було зараз конче важливим для Миколи, бо за кілька хвилин на нього чекала зустріч з тією, кого дурна неслава охрестила чорною вдовою і хто зберіг свою віру і кохання всупереч поголосу і невірі.
Паровик дав останній гудок і, укутавши потяг молочними клубами пару, зупинився. Брязнули зчеплення, і Міклуха раптом почув тишу. Так же, як і його серце завмерло, завмерло все і за межами потягу, начебто весь світ зараз чекав, коли нарешті зійде цей пар і на київську землю ступить нога майже забутого всіма мандрівника. І коли він зробив цей крок, все навкруги наче вибухнуло. Микола навіть і не міг подумати, що зустрічати його прийде так багато людей. А тут на всьому просторі під скляним склепінням Кримської брами зібралось стільки киян, що, здавалось, навіть і не було вільного місця для прибуття інших потягів. На деяку мить Міклуха начебто випав з дійсності під натиском вітального галасу, клацання зликарниць, чисельних в’язок квітів, що тягнулись до нього з усіх боків. Та поступово в багатоликому мареві натовпу почали прояснятись знайомі і незнайомі обличчя, очі, посмішки. Тут були і його постарілі друзі Ослунд і Яшин, поруч з ними стояв сивий сухенький дідусь, мабуть то і був той самий лорд Стенлі, були тут і ті, чиї імена він одразу ж і пригадати не міг, та і не було це важливим, бо йому в цю мить потрібним було лише одне обличчя.
І тут галас натовпу мов би почав розсипатись, перетворившись на шепіт, а в наступну мить і зовсім зник. У тиші, що охопила величезну залу прибуття Кримської брами, юрба розступилась, і Микола побачив, як до нього наближаються очі Акіти. Він навіть і не відчув, як вона надягла на його шию червоне вітальне намисто, він цілком поринув у ці великі чорні очі, в яких не було сліз, не було й слідів багаторічної журби, а тільки сяяла гарячим сонцем нестримна і безмежна радість. І Міклуха вперше в житті обійняв і поцілував жінку, яка тридцять років тому стала його дружиною.
Це був незвичайний поцілунок. Обидва вони були в ньому пристрасно жадібними, наче намагаючись надолужити всі ці роки, і в той же час безмірно ніжними, бо і цього почуття накопичилось в них на вічність наперед. І лише після того, як їх серця сказали одне одному все, вони розімкнули губи, та не розімкнули поглядів.
А людська юрба навкруги стояла мовчки і дивилась на цього засмаглого посивілого чоловіка, котрий, як найдорожче у світі багатство, тримав у своїх обіймах неземної вроди жінку. На очах у всіх ці двоє помолоділи, мов би безмежна радість зустрічі змела з Миколи й Акіти всю ту оболонку сивини і зморшок, яка налипає на людей з роками, і повернула їх на чверть сторіччя в минуле. І навіть нахабні новинарі поопускали долу свої зликарниці, бо як і всі навкруги раптом відчули себе зайвими і непотрібними на цьому святі зустрічі двох закоханих сердець. Один з них повернувся обличчям до натовпу, хитнув головою і пішов геть, а за ним навшпиньки почали розходитись і всі інші.
Та Микола з Акітою не бачили нічого, крім повних безмежного щастя очей один одного. Вони щиро ділились своєю радістю і не стримували співу душі. І не було навкруги високого скляного склепіння брами, втомленого довгою подорожжю паровика, галасливих київських вулиць і безкрайніх злуцьких просторів, були лише два палаючих коханням серця між далеких зірок всесвіту. А коли в очах Міклухи промайнула хмаринка провини, і він спробував щось прошепотіти, Акіта затулила йому губи однією своєю долонькою, а потім розжала другу, в якій Микола побачив ту саму чорну перлину, що навіки з’єднала їх. Він зрозумів усе, що цим хотіла вона сказати, і міцно притиснув до свого серця свою дружину, свою кохану і свій єдиний у світі скарб...
Через півроку Міклуха разом з Акітою назавжди поїхали на її батьківщину, далекий острів у Тихому океані, який завдяки червоним квіткам з зустрічального намиста здобув свою сучасну назву – Туамоа.
Але і після їх від’їзду на довгій стіні біля будинку на Чернігівському шляху, котрий з тих часів кияни стали звати Домом чорної перлини, і до сьогодні чиїсь невідомі руки вивішують щодня нове червоне намисто, мов би нагадуючи кожному перехожому, що нема у світі найдорожчого багатства, ніж чисте і глибоке кохання, яке вміє чекати всупереч будь-яким обставинам нашого бурхливого життя.
***
* Південна Блискавка – назва потягу, який слідує з Александрії в Єгипту до Києва
* Землеустрій - географія
* Звучник - радіо
** Повітряний лист – телеграма
*** Листарня – пошта
**** Стенлі Генрі Мортон – мандрівник, дослідник Африки. В 1871-72 рр. брав участь у розшуках Д.Лівінгстона. Двічі перетнув Африку в 1874-77 і 1887-89 рр. Пройшов від витоку до гирла р. Конго, на який його ім’ям названий ряд з сімох водоспадів.
* * * * * * * * * * *
20. Замах
Одного чудового вересневого вечора, коли молодий султан Мустафа, задоволений недаремно проведеним днем, збирався завершити його у солодких обіймах улюбленої своєї дружини Ельмас, до його покоїв несподівано завітала сама валіде, його мати. Оскільки це виходило за межі звичаїв султанського палацу, котрі склались за століття існування Порти, Мустафа зрозумів, що мати збирається сказати йому щось надзвичайно важливе. І вона підтвердила його здогадку, запросивши сина піти з нею в її покої, куди не досягали вуха великого візира Гасана-паші, котрого валіде не дуже полюбляла. І саме там, перевіривши охорону з вірних їй скопців, валіде подивилась на сина стривоженим поглядом.
- Наступної суботи, коли ти поїдеш на намаз до Айя-Софії, на тебе буде скоєно замах, - схвильовано сказала вона, діставши зі скриньки на столі якогось папірця. – Ось, прочитай...
Мустафа кілька разів прочитав таємного листа капудан-паші* Хусрева-паші до великого візира, у якому крок за кроком були розписані наміри заколотників. На шляху від Топкапи до Айя-Софії в чотирьох місцях мали бути поставлені люди зі зброєю, котрі мали стріляти в султана, як тільки той опиниться на зручній для пострілу відстані. Після смерті султана капудан-паша мав одразу ж розстріляти з корабельних гармат вірні султанові залоги, а великий візир міг починати широкі зміни в керівництві імперією...
- Звідкіля у Вас цей лист? – підняв наповнені гнівом і водночас безпорадні очі султан на мати.
Вона плеснула в долоні, і за мить в кімнату ввійшов Мансур Емре, відомий письменник і керівник руху Молода Туреччина**. Це було великою несподіванкою для Мустафи, бо саме цю людину він вважав за найголовнішого свого ворога.
- Чому він тут? – знов повернув свої очі до матері Мустафа, і цього разу його погляд потемнішав, як небо перед бурею.
- Ти спочатку вислухай, а вже потім вирішуй, давати волю гніву, або навпаки, - спокійно відповіла валіде і невесело посміхнулась. – Зі мною було те ж саме, але я знайшла в собі сили вислухати, чого і тобі раджу. Починайте, Мансур-ефенді.
Мансур Емре був засновником руху так званих младотурків, головною метою якого було покласти край Оттоманській імперії, дати волю всім захопленим раніше країнам і зосередити увагу саме на розвитку Туреччини. Імперія вже не була такою міцною, як раніше, та помітно відставала від провідних країн світу. І з кожним роком ця відстань збільшувалась. І все це дуже добре бачили молоді турецькі вчені, які шість років тому зібрались в київській Османії-Медресе, щоб обговорити болючі питання майбутнього Туреччини. Саме там Мансур Емре і запропонував створити просвітницький рух, який мав би донести до турецької громади їх думки. А на ці думки великий вплив мав досвід розвитку Великої Злуки, великого товариства країн, які за рахунок свободи та взаємодопомоги вже не одне десятиріччя та з щасливою посмішкою крокували історією і задавали приклад усьому світові своїми успіхами в науці, промисловості і мистецтві. І якщо в питанні майбутнього устрою Оттоманської імперії думки младотурків ділились між створенням з країн Порти союзу на кшталт Великої Злуки і приєднанням до неї взагалі, то в іншому питанні всі вони мали єдину думку: Туреччина мала назавжди позбутись султанського правління.
І було дивно, що валіде, яка мабуть більш за всіх ненавиділа Мансура Емре, що своїми думками і діями загрожував її єдиному сину, котрий очолив імперію десять років тому в неспокійні часи, коли водночас пала Цесарська імперія і велике хайдуцьке повстання на Балканах шмат за шматом почало відрізати від Порти все те, що століттями великою кров’ю завойовували попередні турецькі султани. Мустафа знайшов в собі розум і сили, щоб зберегти імперію. Але, як з’ясувалось зараз, загроза для неї прийшла зовсім не з того боку, з якого її можна було очікувати.
- Зараз, великий султане, я знаходжусь тут як посередник між Вами та гетьманом Великої Злуки, - почав Мансур Емре. – Півроку тому злуцька розвідка перехопила листа від капудан-паші англійському консулу в Хібралтарі. У цьому листі він давав згоду на здійснення заколоту в обмін на військову підтримку проти Великої Злуки на Балканах, де зараз триває визвольна війна проти Порти.
- Яка ж це визвольна війна? – обурився Мустафа. – Це бунт!
- Назва залежить від того, з якого боку на явище дивитись, - спокійно відповів Мансур Емре. – Але справа у іншому: якщо Британія хоче допомогти Порті здолати цей так званий бунт, чому тоді потрібно вбивати султана? Чи не простіше було б домовитися із самим султаном?
- Не обурюйся, синку, - спокійно сказала валіде, яка уважно дивилась на султана. – Спочатку уважно все вислухай...
- Дивіться, великий султане, - Мансур Емре почав викладати перед ним папірець за папірцем. – Це лист великого візира адміралові Райту про стан султанської сім’ї, де говориться, що Ви є єдиним нащадком султанського роду, що поки у Вас нема дітей і що заколот треба здійснити до народження Вашої першої дитини. Пригадайте, як несподівано померла півроку тому Ваша вагітна дружина Фаріда... Другий лист, де британський прем’єр-міністр доводить, чому наступним султаном має бути саме капудан-паша. До речі, обидва сини Хусрева-паші зараз знаходяться в Британії, начебто навчаючись у тамтешньому Кембриджському університеті, а насправді вони вже є заручниками майбутнього султана. Великий візир занадто старий для того, щоб очолити імперію, і до того ж в нього немає дітей, а втім у нього і так вдосталь влади. Хоча... Слухайте далі. Наступний лист капудан-паші адміралові Райту... Тут про те, що у разі успіху заколоту Туреччина має віддати Британії право на користування землями Суецького перешийка на сто років. А це – креслення англійських технарів, детальні плани будівництва на цьому перешийку судноплавного каналу. Це – угода великого візира з Британією щодо надання їй в користування Пірею в Греції, тут англійці планують розмістити свої військові кораблі. А це лист британського посла в Стамбулі англійському королю про те, як саме буде проходити заколот. Після того як султан буде вбитий, найманці під прапорами “Молодої Туреччини” розтрощать Топкапи, нахабно зґвалтують всіх жінок у гаремі, та прилюдно розіпнуть на воротах Баб-ус-саадет* саму валіде... Після чого вже капудан-паша почне обстріл міста з корабельних гармат. До речі, великий султане, Ви помітили, що всі важкі кораблі імперського флоту стоять навкруги Стамбулу?
- Я ж нещодавно підписав фірман про святковий збір флоту в Стамбулі... – блиснув очима Мустафа. – Тепер я розумію, що означала тоді така задоволена посмішка великого візира...
- До речі, саме великий візир через годину після руйнації Топкапи звинуватить в усьому нас, младотурків, і надасть всі військові і керівні права капудан-паші. Далі слідуватиме розправа з усіма, хто не підкорятиметься капудан-паші, а через рік його, як героя, візир проголосить його султаном...
Мустафа підхопився і почав міряти кроками приміщення покоїв валіде, грізно стріляючи поглядом в усі боки, не в силах стримати думки.
- Це ще не все, синку, - втомлено сказала валіде. – Краще сідай і слухай. Тут гнів не допоможе, а тобі треба ще і рішення прийняти.
- І нарешті, - Мансур Емре поклав перед султаном останнього папірця. – Злучани перехопили і цього листа. Тут великий візир пише своєму онуку, Азізу-паші, візиру Єгипту. Йдеться про те, що через два місяці свого султанства Хусрев-паша несподівано отруїться рибою. І тоді Азіз-паша отримає добру нагоду стати султаном, якщо поспішить до Стамбула на головному кораблі англійського флоту, бо на це дав згоду сам король Британії...
- Пацюки... Справжні пацюки... – схопився за голову Мустафа.
- Отже, англійці приходять в Суец і на Балкани, а з покірним султаном - і в Палестину.
Що тоді залишиться Туреччині? – керівник младотурків поклонився і відступив на крок.
Стало так тихо, що можна було чути лише потріскування свіч. Султан все ще сидів, обхопивши голову руками, начебто стримуючи думки, які не могли зібратись воєдино. Валіде і Мансур Емре невідривно дивились на нього, чекаючи його слів. Нарешті Мустафа підняв очі, в яких розгубленість швидко перетворювалась в рішучість.
- Отже, ти посередник? – запитав він письменника. – А що пропонує Злука?
- Вона сприятиме тільки у зриві заколоту, - тихо промовив Мансур Емре. – Зараз сюди йдуть злуцькі кораблі, і, якщо Ви дасте такий дозвіл, вони стануть проти кожного турецького корабля, щоб завадити обстрілу міста. Все інше ми маємо зробити самі. Мої люди знають, де збираються ті, хто піде на захоплення Топкапи, і в потрібний час зможуть їх зупинити. Ви ж, великий султане, можете таємно вивести вірних Вам вояків із залог на потрібні місця, щоб водночас розтрощити заколотників, а де вони зараз скупчуються, ми теж знаємо. Невідомі нам лише ті стрільці, котрі мають вбити Вас, султане. Отже, треба щось придумати, щоб не їхати на намаз...
- Ні, султан поїде в Айя-Софію, - посміхнувся раптом Мустафа, і в очах його промайнули небезпечні вогники. – Ще й як поїде...
Мабуть валіде знала, що означають ці вогники в очах султана, бо посміхнулась і подивилась на сина захопленим поглядом.
- Одного тільки не збагну, - подовжував той. – Чому младотурки йдуть мені на допомогу, зрозуміло. Але який зиск для Злуки? Щоб Балкани британцям не дістались? Собі готують?
- Мабуть і так, султане, - зітхнув Мансур Емре. – Але, як казав мені свого часу злуцький гетьман, які б у них не були відносини з Портою, та у Києві добре пам’ятають, що саме зі згоди з султаном почалась Київська Русь, а згодом – і сама Злука. І будь-яка загроза Порті є загрозою і для Злуки. Саме тому, і Ви це знаєте добре, злуцькі вояки завжди і суттєво допомагали Оттоманській імперії там, де не перетинались інтереси обох держав...
- Це так... – розвів руки Мустафа. – Але ж Злука відібрала у нас Крим та Валахію?
- А в Криму вважають, що він сам пішов від Порти, - швидко відповів письменник. – У дзеркало можна дивитись з одного боку, а зі зворотного – ні, але воно у будь-якому випадку залишається дзеркалом...
- Добре, не будемо зараз сперечатись. Для філософії знайдемо час пізніше, - піднявся з ястуків султан. – Спочатку треба вирішити, як нам діяти. Приходь завтра зранку сюди ж, і ми все ретельно розпишемо. Мені теж треба поміркувати на самоті...
Коли Мансур Емре зник у темряві, Мустафа підійшов до матері і поцілував їй руки.
- Дякую Вам, мамо. Бач як буває... Інколи і ворог приходить на допомогу...
- Я сама кілька годин тому, коли він напросився на розмову, бачила у ньому найстрашнішого ворога, - посміхнулась валіде. – А обачний який... Передав мені записку з німим скопцем Алімом. Де і як він його знайшов, невідомо... Та добре, що знайшов... Знаєш, синку, я спочатку відчула те ж саме, що й ти, коли читала всі ці листи. А потім зрозуміла, що не всі, хто проти тебе, є твоїми ворогами...
- Мабуть, треба краще дізнаватись, чому саме дехто мислить інакше. І не завжди бути заручником свого гніву, - задумливо промовив султан і, поклонившись матері, пішов до себе.
Наступного ранку він мав довгу розмову з Мансуром Емре, після чого дуже задоволений відправився на засідання дивану. Там він обмовився, що мабуть не поїде в суботу на намаз, але великий візир та капудан-паша гаряче почали його умовляти, посилаючись на те, що народ чекатиме на його проїзд вулицями Стамбулу, як на велике свято. Посперечавшись з ними трохи, султан таки згодився, що визвало глибоке задоволення змовників. Непогано відігравши свою роль, Мустафа з посмішкою покинув диван начебто з наміром попрямувати до свого гарему, та ніхто і не здогадався, що він покинув Топкапи крізь таємні дверцята в жіночій частині султанського палацу...
За чотири дні до заколоту було зроблено все необхідне. Вірні султанові вояки таємно зайняли необхідні місця. Младотурки таємно отримали зброю з султанських збройниць*. На злуцькі кораблі був відвезений султанський фірман з дозволом на прохід у Мармурове море. Навіть гарем був переправлений у безпечне місце десь у Болгарії таким чином, що ніхто про це і не дізнався. Всю обслугу в Топкапи кілька разів перевірили на причетність до заколоту, і людей, у відношенні яких були навіть дрібні сумніви, усунули або відсторонили під різноманітними приводами. Мустафа весь цей час безтурботно посміхався, годинами перебував у гаремі, щось писав у своїх покоях вечорами, навіть читав великому візиру вірші про своє кохання до Ельмас, і нікому зі змовників і на думку не приходило, що він міг щось запідозрити.
Але в саму суботу після розкішної трапези Мустафа зненацька захворів. Зі страдницьким обличчям він відправився у свої покої, а згодом покликав до себе великого візира і капудан-пашу. І, коли ті, дуже схвильовані, з’явились біля його ложа, султан, біля якого весь час метушився відданий йому лікар, повідомив, що через несподівану шлункову хворобу не може сьогодні їхати в Айя-Софію.
- Але я пам’ятаю, що мій виїзд має бути народним святом, - говорив він слабким голосом, сьорбаючи з великої чаші приготований лікарем якійсь духмяний напій. – І якщо народ чекає на султана, він має його побачити. Тому я вирішив так: на моєму коні і в моєму одязі в Айя-Софію поїде хтось інший... І цим іншим буде Хусрев-паша, він за статурою і зростом дуже схожий на мене.
Обличчя Хусрева-паші побіліло. Він намагався щось сказати, але султан ще не закінчив своєї промови.
- Трохи прикриємо йому обличчя, і здалеку ніхто не побачить підміни. Свято має бути святом... І не варто так хвилюватись, Хусреве-паша. Коли б ще тобі випала така нагода побути султаном?...
- Тоді я піду віддам відповідні накази... – піднявся було Гасан-паша.
- Не треба, великий візире, я вже про все подбав. Охорона попереджена, залишилось лише переодягнутись, - слабко посміхнувся Мустафа. – Мені треба порадитись щодо будівництва залізниці до Трабзону і далі до Батума, отже сідайте, шановний, це питання варто довгої розмови. Хоч я слабкий, щоб на коні їхати, та говорити поки що у змозі...
В султанські покої ввійшли служки, які почали одягати окам’янілого капудан-пашу в султанську одіж, а Мустафа тихим голосом неспішно розповідав великому візиру, чому, на його погляд, залізнична колія від Стамбулу до Трабзону має таке важливе значення для Оттоманської імперії. Гасан-паша нервував і час від часу кидав стрімкі погляди у бік капудан-паші, який з приреченим поглядом давав надягати на себе чисельні речі султанського парадного одягу. А султан час від часу відволікався від бесіди з візиром на поради щодо вигляду Хусрева-паші і знов повертався до переліку всіх переваг залізниці над звичайними шляхами. Він так і не дав часу обом на те, щоб якимось чином зв’язатись з заколотниками та внести зміни в їх плани. Нарешті, коли вже треба було виходити, щоб їхати до Айя-Софії, і капудана-пашу майже силком потягнули з султанських покоїв охоронці, Мустафа скинув маску хворого.
- Чого ж так зблід наш хоробрий Хусрев-паша? – посміхнувся він, але в очах його заблищала сталь. – Вже не хочеться бути султаном? Йди-но до народу та будь гідним султанського звання... А ти, любий мій радник, Гасан-паша, розкажи мені про Суецький перешийок, може варто там прокопати канал замість цієї нікчемної залізниці... До речі, в сусідній кімнаті чекає своєї черги Азіз-паша, твій онук... Я подумав, хай приїде сюди трохи раніше, може і йому дати змогу в султанському одягу покрасуватись перед народом... Що скажеш, великий візире?
Заколот було знешкоджено того ж дня майже без єдиного пострілу. Той, що влучив у капудан-пашу, і став єдиним в цю суботу. Одразу ж після того, як Хусрев-паша повалився з коня на землю біля воріт султанського палацу, почалось все те, що підготував для заколотників Мустафа. Великого візира прямо з султанського палацу відправили у в’язницю, інших керманичів заколоту схопили на тих місцях, що призначив їм напередодні сам султан, а ще Мустафа покликав до себе британського посла і кинув тому в обличчя листи заколотників. Містом літали загони вояків і, знайшовши чергового учасника змови, гнали його на очах перехожих прямо до в’язниці.
Ввечері біля воріт Баб-ус-саадет перед мешканцями Стамбула з’явився живий султан Мустафа, який розповів народу про замах на нього і про всі наміри заколотників. При цьому він прилюдно подякував младотуркам, які на його диво здали всю зброю, що отримали напередодні, за допомогу і любов до рідної країни.
А в понеділок Мустафа велів покликати до себе Мансура Емре. Письменник прийшов в Топкапи в європейському одязі, що було певним викликом султанському палацу. До цього дня сюди ще не приходив жодний одягнений таким чином турок. На диво султанської світи султан закрив на це очі. Він з теплою посмішкою зустрів гостя й усамітнився з ним у своїх покоях. На маленькому столику були розставлені шахи, і султан першим чином запропонував письменнику зіграти з ним одну гру. Мансур Емре замислився на мить і погодився, розуміючи, що і виклик до палацу, і ця гра в шахи чимось між собою пов’язані, про що знає лише сам султан. Той знов посміхнувся і запросив керівника младотурків присісти на ястуки біля столика з шахівницею.
- Не перший день вже міркую, та ніяк не можу зрозуміти... – зробив свій перший хід білим пішаком Мустафа.
Мансур Емре посунув свого пішака назустріч і підвів на султана уважний погляд.
- Чому младотурки здали всю зброю? – виставив за ряд пішаків коня хазяїн палацу. – Чи не варто було залишити якусь частину собі?
- Якщо ми виступаємо проти султанської влади, це зовсім не означає, що ми бажаємо боротись з нею за допомогою зброї, - захистив свого пішака іншим Мансур Емре.
- Чим же заважає Молодій Туреччині султан? – виставив вперед другого коня Мустафа.
- Султан Мустафа чи султан взагалі? – посміхнувся його співбесідник, посунувши вперед коня з загрозою для білого пішака. – До речі, за нашими добрими турецькими звичаями цілком доречно було б схопити всіх младотурків, які здавали зброю, та розкидати по в’язницях. Подвійна користь: і змовників прибрали, і незгодних водночас усунули... Але султан Мустафа цього не зробив. Всі мої товариші відмітили Вашу шляхетність, великий султане, і відносяться до Вас з великою повагою.
- Схопити і ув’язнити всіх вас можна у будь-яку мить, - в свою чергу посміхнувся султан і теж виставив вперед свого пішака на захист того, яким розпочав гру. – Чому б мені зараз з керівника і не почати?
- Згодний. Це було б дуже зручно... - Мансур Емре посунув далеко вперед слона і знов уважно подивився в очі співбесідника. – Але, мені здається, Вам зараз хочеться почути нашу правду з перших вуст, ніж почути її переклад від Вашого оточення.
- Бачу, ти читаєш мене, як книгу... – Мустафа з посмішкою в очах захистив свого коня пішаком. – А тобі не менш цікава і моя правда...
- І Ви, великий султане, читаєте наперед мої ходи, - поставив слона поруч зі своїм конем Мансур Емре. – Бачу, Ви першим підете на розмін статурок...
Мустафа відкинувся на ястуки і розреготався. Після чого плеснув в долоні, і служки внесли велику тацю з шербетом, гранатами, персиками і виноградом.
- Знаєш, що мені в тобі подобається, Мансур-ефенді? – задоволено почав він за кілька хвилин. – Ти не лижеш мені п’яти, як той же Гасан-паша, який галасує зараз у в’язниці. Ти відвертий. Не любиш мене, але відвертий. Я про тебе багато знаю, та не знаю твоїх думок. А хочу знати. І ось чому... У мене до себе до цього дня було багато питань, а після замаху ще більше додалося. Ось і хочу задати їх тобі, щоб перевірити себе. Згода?
- Будь ласка, великий султане... Але деякі відповіді будуть для Вас болючими...
- Немає нічого більш болючого, ніж зрада, - відмахнувся султан. – Але ж ти, мій супротивник, не тільки не зрадив, а прийшов на допомогу. Скільки б мені не казали, а я не бачу в тобі ставленика Злуки, щось в серці каже, що це не так. Знаю, що вболіваєш за Туреччину, а не за імперію. Захищаєш свої думки. То ж захисти і перед султаном. А якщо мені буде боляче, спробую стерпіти...
- То ж питайте, - поклонився Мансур Емре.
- Порта рік за роком все слабшає і слабшає. Чому? Чи то султанський рід вироджується, чи візирам жадоба все більше розум підміняє? Чому Злука підіймається, а ми ніби стоїмо? Чому Злука не розчавить нас, бо сили такої в неї сьогодні вдосталь, а все береже цей чудний мир з нами? Гасан-паша, візир мій, все більше мене заспокоював і на жодне з цих питань мені змістовної відповіді не дав...
- Візир при султані – як та королева у шахах, - тихо відповів Мансур Емре. – Та деякі з них ще й керувати всією грою намагаються. Значно простіше дати ту відповідь, яка Вам подобається, та не ту, що є правдою... Хоча, що таке правда? Хіба її можна помацати, як оцей гранат? То ж кожний і тлумачить її по-своєму... А щодо Порти... Ні, султане, вона не вироджується. Просто до влади приходять різні султани, не можуть же вони всі бути однаковими... Не всі варті Сулеймана Прекрасного чи Мехмеда Завойовника. Та й обставини у всіх різні.
- Я читав твою книгу, - уважно подивився на нього Мустафа. – Там ти султанську владу
вщент розтрощив...
- Це Ви про “Падіння Туреччини”? – посміхнувся письменник. – Я там не стільки її трощив, скільки доводив те, як вона заважає розвитку країни. Я саме тому приводив у приклад Велику Злуку, де навіть у Московії відреклись від такого складного і важкого ряду влади, як царат. І коли? Ще півтора сторіччя тому!
- Мені і досі це дивно. Цар є, а царату нема...
- Зрозуміло, дивно... – Мансур Емре розпалився, і з його очей струменіла переконаність в правоті своїх думок. – Та всі монархи в Злуці відчули переваги того, коли народи їх люблять, а не бояться. Ще Карл дванадцятий поділив своє королівство, давши права вільної держави Суомії, Лапландії та Балтії. Зараз це окремі держави, але всі визнають свого короля. Так же, як і Татарія, Урал, Сибір, Примор’я та Аляска визнають московського царя. Чому їх відокремив Іван Романов від Московії, знаєте? Щоб церкву свою здолати, яка під прапором Третього Риму звала Московію на завоювання світу. Він здолав таки церкву. І що з чого вийшло? Чи покарав його за це християнський бог? Та навпаки мабуть, коли всі ці країни почали жити краще...
- Натякаєш на те, що у нас шейх-уль-іслам* занадто велику владу має? – спохмурнів Мустафа.
- Про це, до речі, говорили ледве не всі ісламські священики на великих зборах світових вір в Османії-Медресе в Києві два роки тому, - спокійно відповів Мансур Емре. – Тоді приїхав до злуцької столиці старий Баха-Улла**, і муфтій*** Османії покликав на наукові збори представників всіх вір з усіх кінців світу. Чи відомо Вам, як там усі поділились?
- А що, там якийсь розподіл був? – підняв брови султан. – Мені шейх-уль-іслам говорив, що там тільки й робили, що ганьбили султанство...
- Щось не пам’ятаю, щоб він був на тих зборах, - посміхнувся письменник. – Та він же заборонив нашим муфтіям туди їхати! Від Стамбулу там був лише я один... А поділились дуже цікаво... Не по вірах, на диво, а по відношенню держави до віри. На тих, хто вважає віру прапором держави, її зброєю, і на тих, хто мислить інакше.
- Як інакше?
- Про це наприкінці зборів дуже добре сказав один католицький біскуп з Лодзі, що в Польщі. Якщо кожна людина шукає свій особистий шлях до того, хто на небі, будь-яка церква, будь-яка віра має цей шлях йому показати. Але має бути право людини на віру, а не право віри на людину.
- І тому ти пишеш, що право на віру робить державу сильнішою, а його відсутність знесилює її?
- Саме так, великий султане! – в очах Мансура Емре знов засяяли вогники захоплення. – Я не проти ісламу, навпаки, я вважаю його наймудрішою вірою у світі, і це моє право, якого в мене нікому не відібрати. Але якщо Аллах живе у моєму серці, я маю прикладом свого життя доводити світу його велич, а не хапатися за ятаган і кров’ю доводити, що немає вірнішою віри. І саме такий Аллах в серці звеличує людину, робить її здатною на великі справи. Що краще для країни, великий султане, мільйон таких людей, котрі у змозі творити прекрасне майбутнє, чи мільйон бидла з засліпленими зненавистю очима, які самі не знають, куди їм іти? Поселіть поруч по два десятки мусульман і, скажімо, юдеїв з богом у серці, і вони за сто років зроблять з пустелі квітучий сад. А тисячі таких само засліплених і рай перетворять в пустелю. У тому і є велика сила Злуки, що вона збирає віри, а не розділяє їх.
- В твоїх словах є правда, - хитнув головою султан. – Я взагалі після цього замаху почав інакше на все дивитись. Я тепер, здається, починаю розуміти, чому козаки свого часу взяли угоду саме з нами, а не з Московією. Вони не зробили державу заручниками віри.
- І саме за рахунок цього вони зберегли свою державу. А ще у них був вибір, з чим іти далі по шляхах історії, з силою чи з мудрістю. І вони віддали перевагу мудрості
- Ти хочеш сказати, що Порта ніколи не була мудрою, покладаючись на силу? – запитав Мустафа, дивлячись прямо в очі письменнику.
- Я цього ніколи не говорив, - відповів Мансур Емре, блиснувши молодим поглядом, який дивно освітив його обличчя. – Навпаки, мудрими були ті, хто порадив юному султану Мехмеду підписати угоду з козаками. І саме таку угоду, яка дозволила їм створити Київську Русь, а згодом – і Велику злуку. Мудрим було й рішення відкрити в Києві Османію-Медресе. Саме в Києві, а не десь тут, в імперії. Скільки відомих вчених дала вона світу...
- Але ж Османія почала змінювати іслам, - спробував заперечити султан.
- Це Ви про садик-іслам*? – посміхнувся Мансур Емре. – Так , ця течія народилась в Османії-Медресе. Але хіба ж це зміна мусульманської віри? Віра залишилась незмінною. Просто замість рушниці та ятагана на першому місці стоять дружба і терпимість. Садик-іслам не зве воювати, а зве розуміти. Він робить іслам вірою розуму, він робить людину здатною розгледіти істини життя самостійно, а не за натурканням деяких імамів, які висмикують з Корану потрібні собі сури. Він робить людину на ділі вільною.
- І тому ти кажеш, що в Порті немає ані крихти свободи?
- Якби була, ніхто б у Вас не стріляв, великий султане, - жорстко відповів письменник. – Бо у нас в імперії і досі всі живуть за рахунок обмеження свобод інших, що надає таке собі марновидіння свободи власної. Навіть і у Вас, султане, нема власної свободи, хоча і скільки людей у світі підкорено заради Вашої верховної влади.
Мустафа замислився. Дійсно, при всій своїй необмеженій владі, він залежав від багатьох чинників. І саме вони обмежували його, коли треба було приймати важливі рішення. Неабиякий вплив на нього мали і великий візир, і шейх-уль-іслам, і валіде, і всі ті вікові звичаї, котрі він мав виконувати сліпо і бездумно. Справді, це було великим марновидінням повної і необмеженої влади, якому простіше за все було підкоритися і вважати цей стан за свободу власної душі. Та найстрашнішим було при цьому, що всі ті, хто здавався йому другом, з ким він охоче радився і дозволяв впливати на себе, крім рідної матері, виявились здатними й охочими зрадити його. Здавалось, що саме вони тримали його свободу у своїх руках і визначали, скільки її мало бути. Раптом йому прийшло на думку, що він схожий на того самого короля в шахах, тільки і здатного, що на один крок, і зовсім беззахисного на шахівниці життя, коли його оточення раптом змінює колір...
- Не хочу, великий султане, нав’язувати Вам свою точку зору, але вислухайте і нашу правду, - продовжував Мансур Емре. – Ми не проти султана, ми проти ряду султанату. Ми вважаємо, що Туреччина повинна забути про панування у світі та зосередити всі сили на самій собі. У Палестини те Єгипту своє майбутнє, у Туреччини - своє... Поки Порта намагається силою завоювати світ, світ обходить її в розвитку. Оттоманська імперія приречена на розпад, як це було з Цесарією сорок років тому. Те, що трапилось у нас позавчора, це перша звістка цього. Чи Ви бажаєте такого ж кривавого кінця, як це сталося с Габсбургами, чи приймете мудре рішення, залежить цілком від Вас, великий султане.
- Якби я знав, яке воно – це мудре рішення... – зітхнув Мустафа.
- А Ви вирішить для себе, що Вам важливіше за все: влада, пошана, багатство, народ, країна чи імперія... – дивлячись прямо в султанові очі, сказав Мансур Емре. – Я зі своїм баченням визначився, та рішення приймати не мені, а Вам...
- А чому Карл Дванадцятий поділив свою країну? – різко відхилився на ястуки Мустафа.
- Це питання старому королю свого часу задав і син Петра Романова, Іван, - м’яко посміхнувся письменник. – І той відповів, що легше дати околицям волю, ніж управляти ними здалеку. Хай собі живуть, як їм заманеться, але під шведською короною. Все одно всі в Злуці. І ніхто від цього не програв, ні король, ні країни...
- І Іван взяв з нього приклад? – легка посмішка блиснула під вусами Мустафи.
- Його можна зрозуміти. Поки до Москви дійде звістка з Примор’я про щось важливе і поки назад повернеться царське рішення, вся важливість події давно вже мине... Та і з відокремленням того ж Примор’я, почалось бурхливе освоєння Америки його мешканцями. Та цікаво, що, коли проголошували державність Аляски, над нею піднялись два прапори: аляський та злуцький. Не схотіли алясці йти під московську корону, і цар в Москві не образився. А чому б приморцям не приєднати Аляску до себе? Але ж ні. Є нова дружня держава, і добре... Злучани не захоплюють країни, вони створюють нові. Вони живуть не заради влади, а заради розуміння.
- І саме це гасло ти вибрав для Молодої Туреччини? – хитро посміхнувся султан. – І саме цими словами хочеш пояснити, чому ви повернули зброю?
- Ви дуже мудра людина, великий султане, поклонився Мансур Емре. – Ми – просвітницька спільнота і ми за мирний шлях. Про насильницьке просвітництво мріють лише дурні.
- Отже, палестинці, з якими ви не порозумілись, і є дурнями? – ще хитріше посміхнувся Мустафа.
- Молода Туреччина – просвітники, а Нідаль Саабі* – це щось на кшталт балканських хайдуків. І ми, і вони проти султанської влади, та це не означає, що ми однакові.
- Чим же вам так заважає султан? – посміхнувся Мустафа.
- Я вже казав, що справа не в султані, а в султанстві... – повів плечима Мансур Емре і почав розставляти статурки на шахівниці. – Та хочу ще щось важливе сказати. Ось подивиться. Припустимо, що білі – це Оттоманська імперія, яка рішуче піде в наступ, якщо у чорних не вистачатиме королеви, і буде довго вагатись, чи варто йти на бій, коли чорні при всіх силах, а у білих немає, скажімо, слонів. А можна розставити все і таким чином...
Мустафа зацікавлено дивився, як Мансур Емре поставив у середині шахівниці білого короля і почав обставляти його з усіх боків чорними і білими статурками.
- Подивіться, султане, на кого тепер наступати? – продовжував той. – Але який міцний захист, коли всі кольори поруч!
- Я зрозумів, про що ти кажеш... – піднявся з ястуків султан. – Запрошую тебе на засідання дивана післязавтра, сподіваюсь, що там ми прийдемо до вірного рішення всіх питань нашого майбутнього... А тепер я хочу побути наодинці з Аллахом, щоб саме він підтвердив мої думки...
Те, що трапилось на дивані два дні по тому, дуже вразило Мансура Емре, якому здавалось, що султан Мустафа після спроби замаху на нього знаходився в стані деякой розгубленості і вагався в прийнятті важливих для держави рішень. Та перше, що побачив він, коли ввійшов у залу, де зазвичай султан радився з представниками верхівки імперії, було те, що разом з Мустафою на султанських ястуках сидів гетьман Великої Злуки Отто фон Бісмарк. Обидва були в гарному настрої і про щось жваво перемовлялись. З булого султанського оточення в залі взагалі не було нікого. Проте Мансур Емре помітив тут керівників визвольних рухів Курдистану та ванських вірменів, поруч з ними сиділи сербський хайдук Бранко Попивода і палестинець Алі Хейдар Ахмед з Нідаль Саабі, а ще в залі були й представники анатолійських купців та стамбульських ремісників. Та найдивовижнішою здавалась присутність тут не тільки верховних імамів, а і православного патріарха з Афону та єрусалимського ребе Іцхака.
Але на цьому дива для керівника младотурків не закінчились. Мустафа підізвав його до себе і наказав оголосити султанський фірман. Мансур Емре читав вголос і не вірив своїм очам. Оттоманська імперія приєднувалась до Великої Злуки. Султан відзивав з підкорених земель своїх візирів і дозволяв створювати там місцеву владу. Після розробки та затвердження законів, які мають відповідати основним законам Великої Злуки, ці землі здобувають всі права самостійної участі в цій спільноті вільних країн. Свою верховну владу султан сильно обмежив, але залишив за собою право останнього підпису на законах земель, які складали до цього Оттоманську імперію. На весь час цієї перебудови призначався тимчасовий народний диван, в якому мали брати участь обрані представники всіх земель. Право обирати султана надавав всім верствам населення. Призначив Мустафа і тимчасового великого візира, і Мансур Емре, який ще не прийшов в себе від здивувань, прочитав у фірмані своє ім’я...
- Всім все зрозуміло? – посміхнувся султан, обводячи поглядом приголомшених цим фірманом присутніх. – Ще буде у всіх час, щоб ретельно все вивчити, обдумати та втілити в життя. Але це не все, у нас буде ще багато справ. По-перше, ми тут домовились с паном Бісмарком про будівництво великої залізниці від Ясс через Стамбул і Єрусалим до Єгипту. По-друге, ми будемо будувати канал в Суеці, щоб з’єднати два океани. Вважаю, купцям це цікава, тому запрошую бажаючих взяти участь у цьому до себе на нараду наступного тижня. На нас чекає важка робота, але ми маємо все подолати, щоб всі наші землі – Палестина, Міжріччя, Лівія, Єгипет, Албанія, Чорна Гора, Греція, Болгарія, Сербія та Туреччина – були гідними участі в спільноті Великої Злуки. Цієї роботи буде немало, і я сам особисто буду слідкувати за її виконанням...
Після того як всі розійшлись, і султан дружньо розпрощався зі злуцьким гетьманом, він знов провів Мансура Емре до своїх покоїв, де новоспечений великий візир побачив на столику дві шахівниці.
- Починали ми нашу гру зі звичайного розташування, - показав Мустафа спочатку на одну шахівницю, а потім з посмішкою подивився на ту, котра залишилась недоторканою з часу їх останньої зустрічі. – А закінчили саме так, як ти розставив ці статурки. Отже, хто переміг в нашій грі?
- Мабуть Ви, великий султане, - у свою чергу посміхнувся Мансур Емре.
- Це єдиний випадок, коли перемагають усі, сказав Мустафа, уважно дивлячись йому в очі.
– За всі ці дні я зрозумів найважливіше. Ніхто не крокує життям поодинці. Але дуже важливо, з ким ти йдеш і чи знаєш, куди йдеш. Мені здається, що я тепер знаю і перше, і друге. І ще ніколи я не відчував такої насолоди від життя, як зараз... Мабуть варто з цієї шахівниці зробити пам’ятник. Хай стоїть десь у Стамбулі, щоб дивились на нього люди і завжди замислювались про справжній сенс життя...
***
* Капудан-паша – адмірал турецького флоту
** Молода Туреччина – назва просвітницького руху в Туреччині, який був заснований відомим вченим-просвітником Мансуром Емре в 1877 р.
* Баб-ус-саадет – головні ворота султанського палацу Топкапи в Стамбулі
* Збройниця – арсенал
* Шейх-уль-іслам – головний мусульманський священик в Оттоманський імперії
** Баха-Улла - (див. "Бахаїзм" у гл. "Примхи мови")
*** Муфтій – верховний мусульманський священик
* Садик-іслам – напрямок в ісламі, який не визнає насильницьких дій проти невірних. Основи садик-ісламу були викладені в 1825 р. викладачем Османії-Медресе імамом Ісмаїлом ель-Хусейні в книзі “Око Аллаха”.
* Нідаль Саабі – перемога народу (араб.). Назва народного руху в Палестині, спрямованого на відокремлення її від Оттоманської імперії і здобуття незалежності за допомогою збройного супротиву.
* * * * * * * * * * *
21. Мережевий Янгол
Коли людина раптом зникає з нашого життя, доля будь то з серця, будь то з розуму відшматовує якусь нашу частинку. Все залежить від того, наскільки ця людина була нам близька, наскільки тісно ми були пов’язані з нею на життєвому шляху чимось спільним. Та за відчуттям своєї втрати ми зазвичай не звертаємо уваги на те, що ця близькість має різні засади і різне походження. І за цим ми так і не дізнаємось про справжню її ціну, якщо не перевіримо перш за все свою душу.
Олекса Сивий зник у вересні 2002 року. В один з останніх по-літньому сонячних днів року він несподівано для всіх співробітників звільнився з посади керівника відділу позик Русько-Кримської лихварні і зник. Його зникнення з’ясувалось наступного дня, коли до лихварні подзвонила його жінка і запросила чоловіка до спільника. Для неї стало справжнім відкриттям, що Олекса звільнився і більше тут не працює, та і працівники лихварні дуже здивувались, коли дізнались, що їх колишній керівник, який був зразковим сім’янином, ще вчора не повернувся додому. Керівник правління пригадав, що на його питання, чому Олекса залишає роботу, той відповів: “Починаю нове життя”. А ще на його робочому місці знайшли в друківниці* аркушик паперу, на якому великими літерами було написано: Один світ я вже пізнав. І все, що вмів, зробив у ньому. На мене тепер чекає інший світ. Я йду туди. І не шукайте мене, бо сюди я не повернусь ніколи...
Це було дуже дивно. Олексу вважали за відмінного працівника з блискучим майбутнім. Він був дуже відкритою людиною, і на кожній своїй роботі йому вдавалось створювати поруч з собою коло однодумців, які, розуміючи його думки з півслова, працювали натхненно, плідно і несамовито. І сімейне життя Олекси здавалось успішним: жінка-красуня, яка керувала крамницею парфумів на Петровських Алеях, двійця дітей, котрі навчались в Могилянці, триповерховий будинок на Козачій горі, дві візниці, вітрильниця та чудова хатинка для відпочинку на берегу Дніпра майже навпроти вишгородського Ермітажу. Щороку подружжя Сивих всією сім’єю вирушало під час відпустки по різних країнах світу. Про таке життя багатьом можна було тільки мріяти, але Олекса відмовився від усього цього і зник.
Заради чого він це зробив? Ця думка ніяк не давала спокою його дружині, яка після свого повернення з лихварні неабияк стривожилась. Павліна Сива чомусь була впевнена, що він просто пішов до іншої жінки, і серце її розривалось від ревнощів, образ і нерозуміння. Вона перебрала вдома всі речі, які залишились від чоловіка, але так і не знайшла будь-чого, що могло хоча б якось пояснити причину його зникнення. Проплакавши дві ночі поспіль, вона вирішила будь за що знайти і повернути Олексу, але не бажаючи розголосу, звернулась з прохання знайти її невірного не до варти, а до відомого приватного розшукувача Левка Лизогуба.
Левко Лизогуб ніяк не нагадував нащадка старовинного козацького роду. Кожний, хто вперше звертався за його послугами, уявляв такого собі кремезного велетня з розкішними вусами і обов’язковою люлькою під ними, та при зустрічі зі здивуванням помічав маленького сухенького чоловічка в окулярах без будь-якого натяку на волосся, ледь помітного за величезним робочим столом, на якому у тільки йому самому відомому порядку нагромаджувались книги, папери, зошити та чисельні злики. Але варто було Левку підняти на відвідувача уважний погляд великих карих очей, потужно підсилений товстим склом окулярів, як у того миттєво складалось враження, що стіл починав зменшуватись, а його власник навпаки – зростати. Одразу ж здавалось, що цей дивний чоловік вже наперед знає всю суть тієї справи, з якою до нього звернулись і що він неодмінно розв’яже всі її заплутані вузли. Говорив Левко тихо, але так, що навіть найгаласливий відвідувач стихав і викладав суть своєї справи ледве не пошепки.
Уважний спокій Лизогуба подіяв на Павлину Сиву відразу ж. Її рішучість і гнів вмить розтанули, і очам сестри розшукувача, Олени, яка принесла їм каву, предстала розгублена і безпорадна жінка, котра навіть не знаходила відповіді на деякі запитання маленького чоловічка в окулярах. Здавалось, що зникнення чоловіка настільки зруйнувало її звичний світ, що тепер вона і не знала, які кроки в житті робити далі. Та якось не відповідала цьому враженню її вперта впевненість у припущенні, що Олекса пішов до іншої. Сестра розшукувача не пішла до себе, вона так і залишилась з братом та відвідувачкою, і Павліна за весь час бесіди, що продовжувалась більше години, навіть і не помітила, що з деякої миті вона відповідала лише на відповіді Олени.
Олена Лизогуб працювала разом з братом. Вона, як і Левко, закінчила з відзнакою правничий відділ Могилянки. До певного часу вона була непоганим захисником і виграла не одну справу в суді. Але одного разу Левко попросив її допомогти у своїй роботі, Олена згодилась і... залишилась у розшуці назавжди. Мабуть тут поле діяльності було значно ширшим для її розуму, стрімкого, допитливого і здатного прораховувати все наперед.
- Отже, що скажеш, Оленко? – повернувся до сестри Левко, коли за дружиною Олекси Сивого зачинились двері.
- Те ж саме, що і ти, - посміхнулась вона. – Треба подивитись на положення його очима. Одне знаю, щоб піти до іншої жінки зовсім не обов’язково зникати безслідно. Для цього високу посаду зазвичай не залишають. Отже, тут щось інше...
- Викрадення? – блиснули в її бік окуляри брата.
- Це могло б бути, якщо б вона отримала листа з вимогами чи спільникового дзвінка, - швидко відповіла вона. – Але вже третій день пішов, а жодної звістки нема.
- Нещасний випадок?
- Це якось не пов’язується з його звільненням. Та все одно треба перевірити всі лікарні. Але Павліна вже дзвонила в усі наявні лікарські заклади...
- Тоді залишаються чужопланетяни, - посміхнувся Левко.
- Вірно, братику, - блиснула посмішкою у відповідь Олена. – Здається мені, що розгадка криється у чомусь незвичному для суспільства... Звісно, чужопланетяни тут ні до чого, але є в мене таке передчуття, що маємо щось новеньке для нас. Та все одно треба перевірити всі припущення.
-Гаразд, сестричко, - Левко зняв окуляри і потер пальцями втомлені очі. – Спочатку навідаємось до його роботи. А вже потім поділимо напрямки пошуку між собою.
Але і похід розшукувача до Русько-Кримської лихварні мало чого прояснив. Додати до вже відомого щось суттєве не міг ніхто. Хіба що якоїсь уваги заслуговували слова підлеглих Сивого, що він частенько щовечора затримувався на роботі години на три-чотири. Що він робив в цей час, ніхто сказати не міг, але всі ті, хто інколи теж залишався в лихварні такими вечорами, неодмінно бачили його за рамкою числовода. Саме ця обставина і народила цікаву здогадку в голові Левка та спонукала в останню мить зайти до відділу обслуги числоводів лихварні і запитати там, чи бував Олекса Сивий у всесвітній мережі на сторінках, не пов’язаних з його роботою. Керівник цього відділу поклацав хвилин п’ятнадцять клавішами свого числоводу і роздрукував для Лизогуба аркуш паперу з усіма адресами сторінок світової мережі, котрі Сивий відвідав протягом останнього місяця.
Те, що побачив Левко на аркушику, здивувало його так, що він ледь не забув окуляри на столі керівника відділу. Але він швидко пригасив цей спалах здивування і, задоволений своїм відкриттям, поспішив додому.
- Отже, Оленко, дивись, - сказав він, передаючи сестрі той самий аркушик. – Він кожного вечора і не одну годину бував на сторінці знайомств Місто кохання. Виходить, що справа тут все ж таки в жінці...
- Не поспішай, братику, - зупинила його вона. – Це знов тільки припущення, яке треба доводити. Та з того, що він заходив на цю сторінку і в останній день на роботі, можна припустити і таку ще можливість - а що, коли він і зараз цією сторінкою користується? Отже, є сенс пошукати його і там...
- Ось за що я так люблю тебе, так за твій розум, - посміхнувся брат. – Та де ж тобі такого чоловіка знайти, щоб з ним впорався?
- Недоречний жарт, братику, - посерйознішала Олена. – Моє щастя мені шукати, колись і його час прийде... Але Олекса Сивий тут ні до чого. Ніж мою долю обговорювати, краще його шукати будемо...
- Добре, повів плечами Левко. – Так і вирішимо. Ти сідай за числовід, а я на себе інші напрямки візьму...
Сторінка знайомств "Місто кохання" була дуже зручною для спілкування в мережі. Кожний, хто залучався для пошуку кохання свого життя, отримував тут щось схоже на свою кімнату, з якої міг спілкуватись будь з ким з таких само шукачів. Треба було розмістити тут свої дані, коротенько розповісти про себе та при бажанні додати кілька своїх злик. Олена все так і зробила і налаштувала себе на багатоденне сидіння за рамкою числовода...
Олекса Сивий знайшов її раніше ніж вона почала його пошук. Поки вона вивчала довгий список чоловіків сорока-сорока п’яти років, котрі шукали тут свою долю, її числовід дзенькнув, і у верхньому кутку на рамці* з’явилось зображення листа. І коли Олена клацнула по ньому, лист розгорнувся, і вона нарешті побачила ім’я того, хто побажав з нею листуватись. Писав їй якийсь Мережевий Янгол, і, хоча на таких сторінках мережеві імена нічого не значать, розкриваючи сторінку з його даними, Олена чомусь відчула, що це і є той, кого вона розшукує. Дійсно, дані Мережевого Янгола повністю співпадали з тим, що їй було відомо, та не можна було поспішати і підкорятись неясному ще відчуттю. Тим більше, що злики на його сторінці не було, а в самому повідомленні було лише два слова, цей Янгол тільки вітав її. Олена якось відповіла і знов повернулась до перегляду списку чоловіків. Та незабаром знов дзенькнув дзвіночок, повідомляючи про новий лист від її дописувача.
- Ви сьогодні дуже зосереджені, - писав він.
- З чого це Вам так здалося? – запитала Олена, вражена тим, що він вгадав її стан.
- Мабуть це дивно, але я якимось чином відчуваю настрій співбесідниці, - писав він у відповідь. – Спочатку для мене це було відкриттям, та згодом я до цього звик.
- А якщо Вам це лише примарилось? – чомусь роздратувалась вона.
Кожна бесіда двох людей має свою душу, - з деяким запізненням відповів він. – І ця душа складається з зустрічних почуттів, які можуть бути різними чи однаковими. Та коли ми вміємо слухати, ми завжди можемо відчути те, що вирує в душі навпроти. Це досить легко, коли ми бачимо очі один одного, а мені якось вдається робити це, навіть коли я не бачу співбесідницю. Щось тремтить в її рядках, і я це відчуваю. Ось зараз я відчуваю досить сильну Вашу зацікавленість і внутрішнє незадоволення від того, що я це вгадую...
Олена замислилась. Вона шукала слова для відповіді і не знаходила їх. Розмова явно була не в її руках. На мить їй здалось, що невидимий співбесідник скоріше першим витягне з неї все необхідне для себе і нічого не дасть взамін. Двічі вона починала писати і двічі стирала слова, які здавались їй зовсім не тим, що треба було сказати. Та і він мовчав...
- Вибачте, Оленко, - нарешті з’явились перед її очима його слова. – Тут у мене одна жінка плаче, і треба її підбадьорити. Буду радий поспілкуватись з Вами трохи пізніше. Ви мені теж цікаві. Хай Вам сьогодні насниться найприємніший сон...
Більше цього вечора він не писав. Олена продовжила свій пошук, але чомусь вона робила це без притаманної їй завзятості. Перед її очима проходили сторінки чоловіків зі зликами і без них, з різними бажаннями й надіями. Та невідступно переслідували її слова Мережевого Янгола, спокійні і впевнені, зовсім не нав’язливі, але вони якимось дивним чином тримали біля себе, начебто притягували, як магніт. Вона час від часу перечитувала їх знов і знов, поверталась до його сторінки з даними, але зрозуміти, чому їй так хочеться отримувати хоча б пару рядків від нього, Олена не могла. Все це нагадувало те, коли ти, забувши якесь слово, хочеш, але не можеш його вимовити, нестерпно шукаючи його тінь, що мерехтить у далеких закамарках твоєї пам’яті.
Зранку на сторінці знайомств Олену вже чекало його повідомлення.
- Доброго ранку! – писав він. – А це я з в’язкою добрих посмішок... Сподіваюсь, Ви мені пробачили вчорашню мою втечу?
- І Вам доброго дня, - посміхнулась Олена. – Чи вдалося Вам вилікувати від сліз ту жінку?
- Вдалося... Посміхається зараз так, як і Ви в цю мить...
- А звідкіля Вам відомо, що я посміхаюсь? – широко розкрила очі вона.
- Я ж писав учора, що бачу душу людини за її словами, - відповів він. – Я навіть знаю наступне Ваше питання...
- І яке ж воно? – поцікавилась Олена.
- Вас цікавить, що саме я шукаю на цій сторінці... – вгадав її думки Мережевий Янгол.
Олена відповіла не одразу. Чи він блискуче володів мистецтвом здогадки, цей Янгол, чи справді вмів читати душі. Вона сиділа за числоводом і раз від разу перечитувала все їх небагате листування, а в серці її завмирало щось незрозуміле, нове, і чомусь не хотілося їй копатися в собі, з’ясувати, що це таке там її тривожить, краще було все залишити так, як воно було.
Мережевий Янгол не став чекати її слів. За кілька хвилин він написав про себе майже все. Олекса Сивий не приховував нічого про себе: ані свого імені, ані причин свого зникнення. Він писав, як відчув одного дня, що прожив певний відрізок свого життєвого шляху зовсім не так, як бажало його серце. Все, що відбувається у світі, залежить від їжі. Якби ми харчувались, скажімо, сонячним промінням, людство жило б зовсім інакше. Без злоби, без жадоби, без зненависті, без війн. Всі негаразди людства походять від їжі. Поки ми незалежні від необхідності її добувати, як у дитинстві, ми живемо радістю і щастям. Коли ж приходить час ступати на шлях її пошуків, ми змінюємо критерії радості на користь ситості. Ми починаємо інакше розуміти щастя. Наше доросле щастя йде більше від шлунка, ніж від душі. А те, що відчувалось нам у дитинстві, так і залишається для нас чи приємним спогадом, чи примарою, що народжена письменниками та поетами. Олексі обридло жити заради їжі, він хотів хоч трошки пожити, щоб насолоджуватися справжньою радістю життя. Весь цей час він віддавав належне умовностям життя, як це робили всі навкруги. А тут він одного сонячного дня просто вирішив змінити все у своєму світі назавжди.
Він написав усе, що Олені було потрібно як розшукувачу, але в його словах було щось і таке, чим він напускав якесь дивне тепло в її душу.
- А чому Ви взяли собі таке дивне ім’я? – нарешті спромоглась на продовження розмови вона.
- У світі дуже багато нещасливих жінок, - вразила її його відповідь.
- І Ви даруєте всім щастя? – поцікавилась Олена.
- Щастя – не подарунок, - відповів Олекса. – До свого щастя або нещастя ми йдемо самі. Все залежить від наших кроків. Далеко не кожний з них веде до щастя. Все залежить від того, із якими думками ми його робимо. Та від того, чи живе любов у наших серцях. Інколи наші думки і розрахунки витискують її із серця. Інколи, навпаки, любов переплутує всі думки. Людина не може бути одною, коли робить такий крок. Поруч із нею обов’язково має хтось бути. Якщо поруч із нею янгол, вона крокує до щастя.
- Ви сподіваєтесь зробити щасливим весь світ? – набравши це питання, Олена відчула якусь неприємну ущипливість у своїх словах.
- На весь світ мене не вистачить, - посміхнувся Мережевий Янгол. – Мені достатньо і кількох посмішок, із якими ці жінки крокуватимуть далі. Я спілкуюсь з тими, хто стоїть перед новим кроком у житті. Та я нічого не раджу, я лише дарую посмішку, яка надає їм сили і любові.
- Ви з усіма зустрічаєтесь? – не втрималась від ще одного ущипливого питання вона.
- Янголи мають бути незримими... – знов відповів він із посмішкою.
- Навіщо це Вам? – прямо запитала Олена.
- З часом Ви самі зрозумієте, - і в його слова вона відчула глибокий і трохи сумний подих.
Це було дуже дивно. Олена ніколи не уявляла собі, що звичайне листування в мережі може наповнюватись відтінками почуттів, посмішками чи тугою, піднесеністю чи порожнечею душі. Вона начебто була поруч зі своїм співбесідником, хіба що не бачила його очей. І якби в неї не було його злики, Мережевий Янгол уявлявся б Олені чимось безтілесним, подібним до хмаринки, у глибині якої світилась проявами почуттів його душа. Та злика давала більше. Олена тепер знала його очі. Вона майже бачила, як вони рухаються, як розширюються чи звужуються, як з них струменіть натхнене проміння і як вони покриваються запоною втоми. До того ж Олені хотілось весь час спілкуватись з ним, і вона відчувала вже, що така її зацікавленість зумовлена не стільки потребами справи, скільки зростаючим бажанням відкрити щось нове в собі самій.
Цієї ночі вона довго не могла заснути, бо загадка Олекси Сивого стала для неї чимось більшим, ніж звичайна справа з розшуку зниклого чоловіка. Їй хотілось зрозуміти не тільки природу його вчинку, а й збагнути його думки, якими він живе зараз. Вони здавались Олені захованими не так далеко від поверхні його слів, але щоб дістатись їх, треба було довго шукати вірний шлях або, як це не було страшно, змінитись їй самій. Думки її нарешті зовсім переплутались, і вона забулась якимось неспокійним сном, в якому крізь темні дощові хмари час від часу пробивалось до її серця щедре тепло сонця.
Наступного ранку на запитання брата про просування справи Олена не сказала йому, що вже знайшла Сивого, а вигадала якусь відмовку про занадто велику кількість чоловіків його віку в мережі. Нашвидку впоравшись зі сніданком, вона поспішила до своєї кімнати, трохи поміркувала про щось, а потім швидко набрала число спільника Павліни Сивої і домовилась з нею про зустріч. Олена навіть і не могла собі сказати, навіщо їй так потрібна зустріч з дружиною зниклого, мабуть вона чекала від цієї розмови, що ще на якийсь крок наблизиться до своєї відгадки.
Вони зустрілись в кав’ярні на Когутовій вулиці в Малій Празі. Тут були найсмачніші в Києві повітряні тістечка, і, як з’ясувалось, обидві жінки були до них дуже небайдужі. Але, здавалось, Павлині вони сьогодні зовсім не смакували. Вона була якась роздратована і не приховувала свого стану, начепивши на обличчя маску нервової гордовитості.
- І чого йому не вистачало? – говорила вона, запалюючи чергову цигарку. – Я ж робила все можливе, щоб у домі все було на найвищому рівні... І все ж було: і сім’я, і затишок, повний стіл, і навіть кімнат вистачало, щоб наодинці при нагоді побути. Та і я тримаю себе так, що чоловіки на мене задивляються. І все це кинути заради якоїсь...
- Щоб піти до іншої, зовсім не обов’язково звільнятись з роботи... – спробувала повернути бесіду в інший бік Олена.
- Це не доказ, - відмахнулась Сива. – А куди ще він міг піти? Він не може жити без спілкування. Йому завжди був потрібний співбесідник...
- А про що Ви з ним зазвичай говорили? – запитала Олена, жалкуючи, що Павліна ховала очі за темними окулярами. – Хоча б за останній місяць...
- Про що? – Павліна нервово потерла пальцями скроні. – Про відпустку, мені хотілось цього року поїхати в Палестину, про перебудову другого поверху в домі, про нову візницю, бо наші вже занадто старі для його положення, про мій день народження, він має за тиждень бути, про те що треба купити для дому, про...
- А в театр ви часто разом ходили?
- А тут у нас різні смаки, - знов запалила цигарку жінка навпроти. – Я зазвичай ходжу на щось нове, що ставлять відомі постановники та про що багато пишуть у новинах. Треба ж знати, що у світі діється... А Олексі подобались якісь зарозумілі п’єси. Він спочатку мене водив на них, та мені це нецікаво... Навіщо додумувати думку, коли значно простіше її одразу ж сказати? Та й глядачі на цих виставах якісь не ті...
- Мабуть і книжки до вподоби різні були?
- А як Ви вгадали? – навіть зняла окуляри Сива, щоб краще роздивитись співбесідницю. – Він завжди кепкував з моїх книг, а сам читав чи історичні, чи уявні*. А чим погані книжки про кохання? Щоб про них не казали, що це вуличне письменство, але ж і це життя...
- А Ви кохаєте його? – нарешті задала своє головне питання Олена.
- Звичайно, а як же? – миттєво відповіла Павліна, але в її погляді не промайнуло жодної іскринці. – Я робила все для сім’ї.
- А він – Вас?
- Раніше була впевненою в цьому, - раптом з Павліни обпала гордовитість і перетворила її на маленьку нещасну жінку, яку Олена вже бачила під час першої їх зустрічі в кімнаті брата. – Він був такий уважний, останню копійчину ніс до сім’ї, всі відпустки ми проводили разом...
- І Ви не відчували в ньому будь-яких змін?
- Та ні... Мабуть приховував добре...
Подальша розмова стала вже нецікавою для Олени. Відтепер вона знала, від чого пішов Олекса Сивий. Вона знайшла якийсь привід закінчити бесіду, розпрощалась з Павліною та вийшла на вулицю. Осінь, що кількома днями раніше покрила київські вулиці золотим листопадом, цього разу захмарила небо і розплакалась прохолодним дощем. Олена, котра полюбляла зануритись у роздуми, крокуючи містом, це не дуже сподобалось, бо потреба ховатись від сумної настійності цього дощу під полотняним дахом парасольки і дбати про те, щоб не зачепити нею когось із зустрічних перехожих, відволікала від думок. А їх дуже багато налетіло в її голову під час розмови з дружиною Олекси Сивого. Вона зітхнула й попрямувала до найближчої зупинки підземки.
Олена їхала вниз самосходами, і назустріч їй пливли догори обличчя киян. Повз її очі мов би рухались різні світи, веселі і сумні, заклопотані й мирні. Дивні вони, ці людські світи, прийшло їй на думку, вони відкриваються для інших або будують фортеці навколо себе. Коли вони з’являються, ці фортеці? Чи не з самого дитинства, коли наші відкриті для сонця душі вперше стикаються з кривдами, з несправедливістю, з відвертою чи прихованою брехнею? Мабуть, нам легше співіснувати поруч з усім цим, зводячи душевні мури. І жити за ними у своєму особистому затишку, варячись у своїх почуттях і образах та відкриваючи віконця в цих мурах лише на мить, щоб у черговий раз впевнитись у жорстокості світу. Але він зовсім не жорстокий. Він просто собі світ. Його жорстокість – це наше марновидіння, це і є наші мури, якими ми на все життя відгороджуємось від нього.
Олена ввійшла в потяг, зайняла вільне місце і подивилась на сидячих навпроти. Всі вони були глибоко в собі, навіть ті, хто розмовляв з сусідом. І тут вона нарешті збагнула Олексу Сивого, котрий водночас позбавився свого марновидіння щастя, в якому його жінка була закохана не в нього, а в свій сімейний затишок і в себе в ньому. Йому просто набридло розтрачувати своє життя лише заради того, щоб постійно доводити навколишньому світу, що мури його сім’ї кращі за інші та блищать якось особливо і незрівнянно.
Нема жодної людини, яка б не бажала чистого та світлого кохання, але майже всі задовольняються його замінником*, бо неспроможні позбавитись своїх мурів. І взагалі, яким воно є, те кохання? Чи то є витвір великих романтиків, в рамки якого ми намагаємось прилаштувати свої почуття? І де та межа між коханням і любов’ю, якої, до речі, немає у московітів та англійців? Або ми все ж таки у більшості своїй і є заручниками своїх же мурів? Бо саме вони стримують душу від справжнього польоту в небеса...
Так, у роздумах своїх Олена повернулась додому. Щось трапилось з нею під час цієї підземної поїздки, вона добре це відчувала. І ще їй зараз конче потрібно було поспілкуватись з Мережевим Янголом. Вона абияк поснідала і поспішила до числоводу. Але повідомлень від нього не було. Він мовчав, і це почало тривожити Олену. Зазвичай він через певний час відгукувався на надіслані йому слова, але зараз його мов би й не було в мережі. Олена відчувала це в глибині душі, навіть дивно було, що її серце так жадало зараз хоча б коротенького спілкування із зовсім незнайомим невидимим чоловіком. Вона трохи переставала бути розшукувачем, що не було добре для справи, та все більше й більше розшукувача в ній перемагала жінка, котра бажає щастя, натяки на яке їй давало листування з Мережевим Янголом.
Олена не була красунею з тих, чиї злики розміщають на перших сторінках часописів, але в неї було все те, що дає привід чужоземцям твердити про особливу, виключну красу киянок Їй було тридцять два роки, але виглядала вона на років десять молодше, бо була статна, худорлява, швидка в рухах, з дивною оксамитовою і невразливою навіть для дрібнесеньких зморшок шкірою, і лише очі Олени були мудріші за її вік. Цю мудрість вкарбувала в її погляд робота розшукувача, яка примушувала вивчати і добре знати недоліки та гідності людей, розуміти природу їх вчинків і передбачати їх можливі дії. Її розум був на варті її душі, тому одразу ж відкидав у бік легковажних шукачів короткочасного щастя й і самовпевнених лицарів душевних фортець. Олені був потрібний той, хто не мав мурів навколо своєї душі. І тому вона була до сьогодні одна.
Раптом дзвіночок числовода сколихнув її серце. Мережевий Янгол усе ж таки відізвався на її палке бажання доторкнутись поглядом до його рядків.
- Мене забирають до лікарні, - сумно писав він. – Шкода дуже, але що зробиш... Поспілкуємось пізніше... Бувайте...
Щось неспокійне затремтіло в її душі після цих слів. Олена піднялась зі стільця і довго ходила по кімнаті, занурившись у свої думки. Час від часу вона кидала швидкий погляд на числовід, але більше повідомлень від Мережевого Янгола не було.
Від цього неспокійного заняття відірвав Олену брат, до якого прийшли відвідувачі, і він покликав її приєднатись до бесіди в той же спосіб, як це було з Павліною Сивою: принести каву і непомітно перебрати на себе право задавати питання, щоб надати Левку нагоду слідкувати за очами та обличчями гостей. Та під час розмови Олена була неуважною, бо ніяк не могла позбутись тривожних думок. Левко помітив це дуже скоро, але й виду не подав, що стривожений станом сестри, тільки вже сам довів бесіду до завершення і, дочекавшись, коли відвідувачі пішли, запитав нарешті, чи все у неї гаразд.
І тут Олена розплакалась, як маленька дівчинка. За сльозами, за схлипами вона розповіла братові все, про що дізналась за останні дні і що так потужно хвилювало її душу. Левко слухав уважно і терпляче, не кажучи і слова. Він тільки тримав її за тремтячу руку і дивився в її заплакані очі. І коли сестра вже переповнилась сльозами і вибігла з кімнати до себе, зітхнув, посидів трошки з закритими очима, а потім узяв слухавку спільника і почав дзвонити одна за одною в київські лікарні. А годину по тому зайшов до кімнати Олени і обережно присів на край ліжка, де зщулилась безпорадно й тихо його улюблена сестра.
- Він у Патріаршій лікарні на Брянській вулиці, - сказав Левко, обережно торкнувшись її руки. – З ним був сильний мозковий удар.* Та зараз йому полегшало. Отже, геть сльози і мерщій туди. Може, саме твоя допомога йому і потрібна. А справа почекає...
Через півтори години Олена, дуже хвилюючись, переступила поріг палати, в якій лежав Олекса Сивий. Мозковий удар, як їй тільки-но роз’яснив черговий лікар, у кращому загрожував йому паралічем кінцевостей. Хворий викликав до себе швидку допомогу занадто пізно. І тепер залишалось чекати до ранку, чи полегшає йому. Олекса лежав в оточенні всіляких лікарських пристроїв, і по його вигляду трудно було сказати, був він непритомний чи просто спав. В палаті стояла тиша, в котрій тихенько бринькав прилад слідкування за роботою серця, і цей мірний бренькіт здавався Олені диханням надії. У всякому випадку на погане цей бренькіт не натякав. І вона тихо присіла на стілець біля його ліжка, жадібно дивлячись на Олексу великими сумними очима.
Вона обережно торкнулась глибокої зморшки між його густими бровами і уявила собі, як він напружує чоло у своїх роздумах. Цікаво було, як змінювалось його обличчя, коли він отримував її повідомлення, що думав при цьому і що з’являлось в його очах, які зараз були закриті і яких теж хотілось торкнутися. Олена обережно провела пальцями по його запалих щоках і підборіддю, а потім поклала свою руку в його долонь. Тепер ці руки, подумала вона, мабуть ніколи не піднімуться, щоб обійняти жінку чи подарувати їй ласку, вони приречені на нерухомість і навіть не напишуть не напишуть жодного рядочку тим, хто чекав її слів.
Чому Олекса Сивий пішов зі свого старого життя, Олена вже знала, але не могла ніяк збагнути, навіщо він не спробував збудувати життя нове, з новою сім’єю, стати батьком нових дітей, та замість цього з головою занурився в листування з невідомим жінками. Це не було грою, це не було примхою, це було свідомим вибором, вона відчувала це, але щось невловиме кожного разу віддаляло її від кінцевої здогадки.
В цих думках вона непомітно для себе заснула. Якщо і наснився їй вночі якийсь сон, все одно вона його б забула, прокинувшись вранці. Бо тільки Олена підняла вії, їй в очі линула сіро-зелена хвиля погляду Олекси. Він лежав, не ворушачись, живими були лише очі, з яких з м’якою добротою струменіла на неї його тепла посмішка.
- Доброго ранку, невідома красуня, - тихо сказав він і спробував посміхнутись неслухняними губами. – Так ось хто шукає мене найстаранніше...
- Доброго ранку, - ще не могла прийти в себе Олена. – Чому Ви так вважаєте?
- Я дуже добре знаю свою дружину... – промайнула сумна тінь у його очах, яка одразу ж змінилась на посмішку. – Вона мала одразу ж кинутись в пошуки. Але не пішла до варти,** бо боїться розголосу. Їй залишалось тільки звертатись до послуг розшукувача. Та мені поталанило, що цим розшукувачем стала така гарненька жінка. Не треба червоніти, це дійсно так. В мене був час, щоб добре роздивитись... А ще у Вас дуже м’які і добрі руки...
Лише зараз Олена збагнула, що її рука ще з учорашнього вечора стискує його долоню. Але вона не відняла її, бо просто цього не хотілось. До того ж їй на мить здалося, що варто лише роз’єднати їх руки, як закриється той невидимий отвір взаєморозуміння і взаємної доброти, який вона відчувала своєю душею.
- У мене те ж саме відчуття... – підтвердив її відчуття Олекса, коли їх очі знов зустрілись. – Жаль тільки, що я своєю поворушити не можу...
- Та це ж не назавжди, - тихо сказала Олена. – Все може повернутись. Треба лише бажати цього, боротись, перемагати...
- Я знаю, - відповів він. – Все буде гаразд з часом. Але...
- Треба забути на деякий час про це але... – поправляючи ковдру на його грудях, сказала вона. – Спочатку треба видужати. До речі, мене звуть Оленою. І сюди я прийшла не як розшукувач...
- Я зрозумів це, - ласкаво посміхнувся він очима. – Інакше тут була б моя дружина, а не чарівна янголиця з казковим іменем Оленка. Те, що Ви тут, поруч зі мною, мені значно приємніше.
- Чому? – уважно подивилась на нього вона.
- Якщо виконаєте одне моє маленьке прохання, зрозумієте одразу ж, - повернув їй уважний погляд Олекса. – Треба поїхати до мене, на Гедимінову, 15, сьоме помешкання, перевірити моє листування та відповісти всім, що зі мною все гаразд: так, легке отруєння... Ось ключ від дому та запишіть, як відкрити сторінку.
- Навіщо? Це ж Ваше особисте? – спробувала заперечити Олена.
- Я тобі довіряю, - перейшов на ти він. – До того ж ти як розшукувач маєш розкрити для себе всі мої таємниці.
- Ти і справді мене відчуваєш... - прошепотіла вона.
- На те я і янгол, - посміхнувся Олекса. – Я чекатиму на тебе. Ти не зникнеш?
- І не сподівайся, - посміхнулась вона, відпустила його теплу долоню, піднялась і рішуче попрямувала до дверей.
- Стривай! – зупинив її на виході він. – Хай тобі все навкруги посміхається...
Олена розцвіла сонячною посмішкою, поцілувала Олексу поглядом і поспішила за вказаною адресою.
Помешкання Мережевого Янгола суттєво відрізнялось від того, в якому Олекса Сивий жив раніше. Тут було тільки все необхідне і зручне. Простенька кухня з такими ж простенькими плитою та лідником, простенькі меблі у вітальні, простеньке ліжко в спальні. І лише крісло перед числоводом було з дуже коштовних, але працювати в ньому було дуже зручно, і Олена оцінила це, приготувавшись на деякий час стати двійником Мережевого Янгола.
Він дописувався з тридцятьма жінками і листувався вже давно, почавши це задовго до свого зникнення. Читаючи його відповіді їм, Олена крок за кроком наближалась до істини. Вона нарешті зрозуміла, чому Олекса Сивий покинув все. Він мав бути поруч з тими жінками, яким була потрібна його допомога, постійно, а не кілька коротеньких годин на добу. І це було йому важливіше, ніж робота в лихварні, яка приносила чималі гроші. Це було важливішим і за марновидіння щасливого сімейного життя з жінкою, що не кохала його. Але чому всі ці незнайомі жінки були йому дорожчі за все, що він покинув? Відповідь вона знайшла, коли дісталась до вже завершеного листування.
- Дякую тобі, Янголе, - писала невідома жінка. – Нарешті я позбулась всіх своїх образ на життя. Я відчуваю себе сильнішою. І, здається, я і стала сильнішою. Мабуть людям подобається бути слабкими. У всякому разі, так зручніше. Зручніше ховатись за чиюсь спину. Бо ми боїмось відповідальності перед самими собою за себе, за свої вчинки, за свій шлях у житті. Простіше віддатись лінощам душі. Ти був правий, коли писав, що щастя ніколи не приходить звідкілясь. Його ніхто не дарує і його не треба чекати від когось. Щастя собі кожний будує сам. Треба лише знайти в собі сили для цього…
Написавши всім те, що просив Олекса, Олена відкинулась у кріслі і замислилась. Тепер їй незрозумілим було одне: яким було його особисте щастя. Вона відчувала, що знаходиться на крок від відгадки, але вона ще була невловима. Олена підійшла до вікна, кинула погляд на вулицю і раптом обомліла. Вона побачила Павліну Сиву, яка входила в під’їзд свого будинку! І як же вона не здогадалась про це, коли почула від нього адресу? Олекса зняв собі помешкання так, що кожного дня міг спостерігати за тим, як його жінка і діти виходили на вулицю, він навіть міг бачити їх обличчя… Вражена цим відкриттям, вона стояла, намагаючись упоратись з раптовим вихором думок, та за її спиною дзенькнув числовід, і Олена якимось шостим почуттям здогадалась, хто зараз пише Мережевому Янголу…
- Привіт, Янголе! – писала Павліна Сива. – Що з тобою трапилось? Сподіваюсь, що в тебе все скоро пройде. Чекаю на твої слова, вони мені зараз так потрібні…
Отже, у серці Олекси Сивого жила любов. Любов до всіх тих жінок, котрим він допомагав словом. Навіть до тієї, яку він залишив. Він вів до розуміння щастя і свободи душі три десятки жінок і знав, що колись вони прийдуть до цього. А ще він знав, що і його самого в потрібний час знайде та, хто захоче поділитись з ним своїм щастям і зрозуміти щастя його і котрій саме це конче буде потрібно. Вона вже знала, хто ця жінка.
І Олена поспішила до лікарні. Входячи в палату, вона зустріла уважний, вивчаючий погляд його очей і від усієї душі посміхнулась Олексі.
- Ти чекав на мене?
Він показав очима, що це було дійсно так.
- Тепер я знаю про тебе все, - сказала вона, знов поклавши свою долоню в його руку.
- Та невже? – ледь посміхнувся він.
- Я прийшла, - Олена підняла його руку і притулила її до своєї щоки, губ, волосся. – І янголи мають право на щастя…
- Кому я такий потрібний? – зітхнув він.
- Відповім тобі твоїми ж словами, - посміхнулась Олена. – Коли починаєш напрошуватись на жалощі, робиш перший крок до слабості. Годі вже мене перевіряти! А нерухомість твою ми разом переможемо. Почнемо, скажімо, з губ, треба ж знов навчитись цілуватись… А опісля тобі і обійняти мене захочеться… До того ж, ти з усіма жінками не впораєшся. Хай буде у
світі на одного янгола більше…
За склом палати стояв і перевіряв показники Олекси Сивого лікар, який вчора майже вирвав його з кігтів смерті. Дивна річ, дума він, ця жінка за ніч і половину сьогоднішнього дня створила диво. Ще ввечері ніхто не міг поручитись за життя цього хворого, а зараз він почував себе так, що за кілька днів його можна було виписувати з лікарні. Та ні за що у світі той лікар не повірив би, що ці двоє зустрілись сьогодні вранці в перший раз у житті.
Мабуть у кожному з нас живе крихітна частинка янгола. Та не всі ми в змозі виростити для нього крила. Хоча зробити це зовсім не важко. Треба лише знайти в собі сили для цього.
***
* Друківниця – принтер
* Рамка – екран
* Уявний – фантастичний
* Замінник - сурогат
* Мозковий удар – інсульт
** Варта – міліція
* * * * * * * * * * *
22. Коли падае небо
Боженка якось сказала мені, що у захваті від волошок. І справді, ці квіти, дуже пасують її очам. Коли вона притискає їх до себе, здається, що блакитні бризки її погляду розсипались по всьому світу і трішечки залишились на її сукні. Дуже важко сьогодні зранку було знайти ці квіти, але я знайшов їх, щоб зустріти з ними на літовищу свою кохану. Лише три дні її не було поруч, а я вже з першого відчував, що щось відірвалось з мого життя, і не було мені спокою весь цей час.
Перед початком навчального року керівництво Могилянки впровадило нові правила для іноземців, тому Боженці на батьківщині треба було зробити кілька необхідних паперів. Вона хотіла їхати потягом, але я не уявляв собі зайвого дня без неї, тому не тільки наполягав, щоб Боженка скористувалась літаком, а й сам придбав їй квитки. Так виходило на день коротше.
Два дні тому я відвіз її на літовище тим самим шляхом, яким прямував і сьогодні. І одразу ж після того, як великий сріблястий птах зник у білих хмарах на небі, відчув себе дуже самотнім. Звичайно, я не залишився один, бо Іван з Айєю ще не поїхали далі у свою весільну подорож. Але і їх присутність не могла розвіяти відчуття, що світ мій опустів. Дуже не вистачало поруч кришталевих дзвіночків її голосу, які так мило наповнювали кімнати моєї оселі, кудись зникли й ті казкові завихрення її квіткового запаху, котрі легких духмяним вітерцем налітали щоразу на мене, коли Боженка пробігала повз мене. Навіть мій друг цвіркун на терасі цвіркотів якось стомлено і незадоволено, а зірки на чорному оксамиті нічного неба втратили свій величний блиск і перетворились у звичайні білі цяточки.
Цікаво, як змінює наше життя той, кого обирає твоє серце... Все, що було раніше таким звичним і буденним, раптом відходить кудись далеко, начебто цього і взагалі не було, або наповнюється новим змістом, про який колись навіть і подумати не міг. А всі ті маленькі дрібнички, якими наповнює твоє життя кохана людина, милими цеглинками складаються в казковий палац твого нового світу, в котрому так легко і дзвінко співає твоя душа. І яким порожнім здається цей вже і не палац, коли кохана зникає з нього хоча б на день... Я навіть відчув себе розгубленим від цього сильного почуття порожнечі свого світу.
Іван помітив цю мою розгубленість я м’яко шуткував зі мною, називаючи мене чи перестарілим Ромео, чи блідим двійником Петрарки. Я розумів, що таким чином він намагається мене відволікти від хвилюючих думок, підбадьорити, але легше від цього мені не ставало. Але він хитрющий, мій друг, і знає, чим мене можна взяти. Він завжди знаходить інший шлях, знайшов його він і у випадку з очманілим від розлуки закоханим товаришем.
- Знаєш, Олесю, якби не було цієї книги, я б ніколи не прийшов до однієї дуже цікавої думки, - сказав він, коли ми вечеряли на другий день після від’їзду Боженки. – Пам’ятаєш, там, у книзі, була розмова, де представники обох таборів сперечались про вплив Росії на Україну? І один з учасників зневажливо назвав Москву великим селищем...
- А як же, добре пам’ятаю, - трохи пожвавішав я, бо до цієї миті зосереджено катав виделкою по мисці якусь горошину. – Там ще частенько згадувались дивні міста Пітер, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ та Сімферополь...
- Інша історія народжує інші міста... – помітила Айя. – Так і Росії у нашому світі нема... І Київська Русь, а не Україна...
- Це так, але я про інше, - продовжив Іван. – Я раптом подумав, якою б була сьогодні Москва, коли б історія розвивалась, як у цій книжці. Коли б Московія стала такою ж імперією, як Османська... Впевнений, що у цьому разі вона була б значно більшою. Не менше нашого Києва... Але я не про розміри міста, а про його дух. Ось що ти скажеш про Київ?
- Київ – місто любові, місто кохання, - відповів я відомою приказкою.
- І це дійсно так, - підхопив Іван. – Тут любов живе на кожному кроці, відчувається в повітрі, в посмішках людей. Навіть візниці їздять якось особливо. А кохання такими собі джерельцями випромінюється раптом з очей зустрічних, з тих місць, що народили ці казкові легенди, налітає вітерцем чи віддзеркаленням сонця... А Москва до свого часу була містом пихи. Взагалі, якби Петро та Іван Романови не зламали б фортецю Третього Риму в Московії, я й не можу собі уявити, якою була б сьогодні Москва. Зле було б місто. Величезне, пихате і зле... Не хотів би в такому жити. Мені моя Москва до вподоби, тиха, зелена, незалежна і добра, яка дуже полюбляє гостей.
- А Київ мабуть довгі роки був би окраїною... – тихо сказала Айя. – І непросто було б йому перетворитись в європейську столицю.
- У книзі Києву далеченько до Європи... – заперечив я. – І хоча там багато балачок про європейський вибір було, але від обох таборів, на мій погляд, дме татаро-монгольщиною. Та і сам автор вживає таке цікаве слово – провінціалізм. Він виводить всі проблеми тих подій з історичної провінціальності України...
- Ні, друже... – поклав мені руку на плече Іван. – Шукай всі негаразди в Третьому Римі. Якби на цих заставах розвивалось і наше суспільство, між слов’янами не було б дружби. Третій Рим розбив би їх на табори, часом дуже ворожі. Серби бились би з хорватами, українці (чи руси, не в назві справа) бились би між собою, а московіти зневажали б усіх, незважаючи на свої злидні. А ось Злука об’єднала всіх. І ще як... Ти з Боженкою - який наочний приклад...
Крутячи кермо візниці, я зараз посміхався, пригадавши, як Іван тоді зрозумів, що сказав щось не те, та досить голосно ляснув себе долонею по губах. Цікаво було, що всі наші розмови в ці дні з якоюсь дивною наполегливістю закінчувались натяком на мої стосунки з Боженкою. Може, це Іван робив так навмисне, щоб зігнати з мого лоба напружені зморшки та розкаламутити посмішкою тугу в моїх очах. Якщо це було і так, то я вдячний своєму другові. Він дійсно підбадьорював мене і не давав зануритись у стан повної безпорадності. Бо саме безпорадним я відчував себе без Боженки.
Але зараз настрій мій покращувався з кожною хвилиною мого шляху до літовища. Вже за півгодини мав прибути літак з Праги. Серце моє співало, і все навкруги співало разом з ним: небо, вітер, сонце, дерева вздовж шляху, люди і навіть візниці, що летіли назустріч. Я вже уявляв собі, як бризне безмежністю щастя блакить її очей, заповнюючи весь простір навкруги, як її волосся золотистими хвилями полетить за нею мені назустріч, як її візьмуть в духмяне кільце мою шию, а полуничні губи знайдуть мої і прошепочуть їм найсолодшим у світі поцілунком, як довго і нестерпно вони чекали на цю мить. І вже потім вона знов наповнить мій світ чарівними дзвіночками свого голосу.
У такому піднесеному стані я дістався до літовища, залишив візницю на стоянці і, відключивши спільник, щоб ніщо не заважало моїй зустрічі з коханою, поспішив до величезної зали споруди, яка нагадувала здалеку велетенську вітрильницю, а в середині була схожа на ціле місто під скляним дахом. Той, хто потрапляв сюди вперше, в мить забував, що знаходиться на літовищу. Дійсно, серед пальм та дивних квітів з усіх куточків світу, які тут були на кожному кроці, на краю штучного ставку з різнокольоровими рибками відчуваєш себе більше у якомусь сучасному містечку десь поблизу екватору, ніж у приміщенні, звідкіля треба летіти кудись у інші міста і країни. І тільки велика юрба людей з валізами та дорожніми торбами нагадує тобі про істинне призначення цієї залитою сонцем навіть і в похмурі дні велетенської споруди літовища. Тут на наглядниці* я знайшов необхідне мені число льоту і поспішив відправитись до шостого виходу, де вже почали збиратись ті, хто зустрічав літак з Праги. Вони дивились на мене з доброю посмішкою, і я розумів їх, бо на шляху сюди встиг зазирнути у велике дзеркало, яких було тут багато, і розгледіти в ньому радісно заклопотаного молодика з великою в’язкою блакитних волошок в руках та із сяючими безмежним щастям очима.
Але минув час прильоту, а двері шостого виходу жодного разу не відчинились. І оголошення про прибуття нашого літака по літовищу не було, а на наглядниці над дверима начебто замерзло число празького льоту, хоча годинник на ній справно відліковував хвилини. Вони були дуже довгими ці хвилини, зовсім не схожі на ті, які перетворювались на мить, коли ми з Боженкою були разом. Щось природа наплутала з нашим відчуттям часу, бо навіть й роки щастя для нас проходять, як мить, а такі хвилини напруженого чекання здаються вічністю...
- Боже ж ти мій... – раптом почув я за собою льодяний шепіт, який пролунав у тиші, що водночас впала на все навкруги.
Я обернувся і побачив, що очі всіх, хто був поруч, поцілились на рамку великого видоставу**, де показували якісь палаючі уламки і метушню рятівників біля них, а стривожений голос новинаря кидав у завмерлих тут людей страшні слова про крушіння на празькому літовищі літака, який прямував до Києва. На зльоті у його двигун потрапив птах, і літак упав на землю з висоти двохсот метрів...
Та мить, за яку я зрозумів, що це був її літак, була мабуть довжиною за все життя. Час настільки уповільнив свій біг, що я відчув, як болюче поволі кам’яніло моє обличчя, так же, як і у всіх тут, перетворюючись на маску жаху, горя і розпачу, а в серце все глибше і глибше встромлялось крижане лезо довічно нескінченного болю.
І саме в ту мить, коли я нарешті втелепав, що тепер ніколи не побачу Боженку, на мене впало небо. Воно падало повільно, розбиваючись, як скло, на чисельні дрібні шматочки, котрі безгучно сипались мені під ноги. Це небесне скло мов би розрізало раз за разом моє серце, перетворюючи його у пошматований згусток нестерпного болю. І я відчув себе раптом у мертвому сірому мареві, крізь яке до мене ледве доносились якісь слова, звуки, а перед обличчям рухалось щось, що вже не мало ніякого значення в житті. Я йшов кудись у цьому мареві, натикаючись на когось, відхиляючи чиїсь руки, а потім сів десь, впав обличчям у долоні і не зміг стримати сліз, які раптом хлинули з моїх очей. І не було нічого реального у цьому світі, крім цих сліз та однієї єдиної думки, що моєї Боженки більше нема...
Скільки часу я так просидів, важко сказати. Тепер і будь-яке відчуття його течії відмовило мені. Сіра мряка розпачу заполонила весь простір, а може і навіть знищила його, знесиливши мене повністю своїм невидним павутинням. Вона лише прокопала канали для сліз та залишила мені десь вдалині щось нестійке і невловиме, де з’являлись та зникали за мить очі дівчини, яку я кохав так світло і радісно...
Нарешті, коли моє серце звикло до болю, я розплющив очі. Біля мене вже нікого не було, здається, я просидів тут дуже довго. Треба було йти, але я збагнув раптом, що мені зараз і йти нікуди. Моє життя розбилось на три послідовних виміри: до Боженки, разом з Боженкою і без Боженки. Повертатись у перший мені вже давно не хотілось, другого вже ніколи не буде, а третій... Який же він спустілий, цей третій вимір! Якоюсь невідомою силою він відокремив мене від усього світу, і хоча той існував десь поруч, він був вже не мій. У мене навіть з’явилось таке відчуття, що я взагалі йому не потрібний, і все моє існування було лише будівництвом власного марновидіння того, що світ створений саме для мого життєвого шляху по ньому, а на ділі я був йому просто байдужим. Бо він жив, вирував зараз, а в мені щось вмерло, відокремило мою душу і залишило йому тільки тіло.
Я йшов Московським шляхом кудись в Київ і згадував кожну мить свого нетривалого щастя. Ці згадки випливали з глибин пам’яті одна за другою, наповнювали серце теплом і в ту же мить зникали, кидаючи в нього холод розуміння, що все це вже так і залишиться лише згадками. Назустріч мені летіли візниці, такі собі маленькі фортеці чужого життя зі своїми щастями та нещастями. Але вони були самі по собі, як і всі ті люди, обличчя яких пропливали повз мене і залишались за спиною. Здавалось, весь Київ, котрий був для мене чимось єдиним, зараз розсипався на дрібненькі і байдужі до мене частинки або просто вилучив мене зі свого життя.
І раптом я зрозумів, що перш за все у загибелі Боженки винний я сам. Це ж я наполягав, щоб вона не їхала потягом, і сам купив їй квитки на саме на цей літак. Хай і було це крушіння* нещасним, безглуздим випадком, та якби моє нетерпіння, якби не це моє жадібне бажання зберегти для себе ще один день з нею, Боженка залишилась би живою і завтра на Львівській брамі кинулась би в мої обійми та подарувала б світові ще одну дивовижну світлу посмішку. Ось так, я виграв один день і програв все життя...
Кого я кохав більше, себе чи Боженку?
Це питання випливло звідкілясь і міцно засіло в моїй свідомості. Це ж саме мені кортіло здобути зайвий день для свого кохання. Бо я мабуть любив більше своє кохання, ніж саму Боженку. Чи знаємось ми у коханні? Що воно значить для кожного з нас? Чи то є найприємніша низка твоїх почуттів, які розмальовують світ веселковими фарбами щастя і які ти просто споживаєш як небесний дар? Чи то є просто наше бажання дарувати себе, весь свій світ коханим і не благати взамін нічого? Хто ми – споживачі кохання чи його творці?
Ось так ми і крокуємо життєвим шляхом. І кожний наш крок залежить від цього розуміння. Це – вибір, наш вибір майбутнього. Чи стане воно краще, якщо ти зробиш краще лише собі?
Чи не загине хтось від твого краще?
Тепер мені залишились тільки спогади. І кожне місце в Києві, де ми були разом з Боженкою, нагадуватиме мені про неї. І на кожному з них мене будуть переслідувати почуття моєї провини, безпорадність і біль. Це дуже боляче, коли падає небо, і ти знаєш, що навіть коли і складеш його з уламків, все одно воно вже не буде таким, як раніше. І ще сильніший той біль, коли ти сам зрушив своє небо.
І в цю мить я раптом збагнув, що думаю тільки про себе, про свій біль, що намагаюсь викликати в собі жаль до себе самого. А якби вона не загинула, а просто пішла від мене назавжди, не сказавши куди і з ким? Що б я відчував тоді? Той же жаль до себе? Такі ж спогади? Чим я тоді відрізняюсь від амстердамської відьми, яка сама втратила своє кохання? Мені здалося, що я привласнив собі кохання Боженки і тепер, коли її не стало, жалкую саме за втратою своєї власності...
Що ж тоді для нас воно – кохання? Наше особисте право на поцілунки, на обійми, на почуття тих, хто віддає нам своє серце? Чи це – те світле і тепле проміння, яке рине з глибин душі найкращім подарунком для того, кого кохаєш? Чи все це перемішано в нашій свідомості і відокремлюється лише тоді, коли кохання проходить випробування на його справжність?
Я повернувся з думок у цей світ і побачив, що стою перед будинком чорної перлини, біля котрого на стіні Акіти червоніло квітами зустрічальне намисто, що кожного дня вивішували тут. І пригадав, як Боженка обережно торкнулась своїми пальчиками червоних пелюсток, а потім посміхнулась мені і сказала, що буде також чекати мене завжди. Тепер ніхто нікого не чекатиме... З цією гіркою думкою я вже збирався продовжити свій шлях, як раптом помітив у своїх руках ту саму в’язку волошок, яку так довго шукав вранці і якою так хотів прикрасити посмішку Боженки. Я обережно поклав квіти під червоним намистом. Тут залишилась частинка душі Боженки, і я відчував це своїм серцем. Її душа тепер житиме у багатьох місцях мого міста, і я буду приходити туди на зустріч з моєю коханою.
Я згадав, як Боженка любила цей світ. Вона раділа кожному його прояву, чи то плескоту дніпровських хвиль, чи то кумедній нюшці* собаки, чи то звичайній хмаринці в небі, яка їй щось нагадувала. Вона раділа моїм словам і ласкам і сам випромінювала тепло своєї душі мені назустріч. Вона не споживала світ, вона просто жила в ньому і насолоджувалась його красою і різноманітністю.
Хіба ж цей світ створений для нас? Ми в ньому гості, але намагаємось почувати себе його господарями. І скільки б природа не доводила людям зворотнє виверженням вулканів та велетенськими хвилями, ми все одно вважаємо, що світ належить нам. І ми робимо з ним все, що нам заманеться. Хіба ж ми любимо його?
Хто вміє любити, той вміє кохати. Ці слова з книги, яка подарувала мені знайомство з Боженкою, раптом випливли з моєї пам’яті, і я дуже здивувався тому збігу, що вже стою на мості через Дніпро майже на тому ж місці, де дивився на хвилі Славути її герой. І ще мене вразило те, що я, як і він, прийшов сюди з почуттям великої втрати. Йому втрата коханої дверми потягу підземки вдарила прямо поперек серця, а для мене впало небо.
І тут я раптом збагнув важливу істину. Кохані приходять в наше життя і йдуть з нього, щоб дати нам спробу змінити себе. А те, як ми при цьому змінюємось, і є тим показником справжності чи сили нашого кохання. Саме воно або його відсутність чи неповноцінність і зумовлюють наші вчинки. Та ми робимо ці кроки на життєвому шляху, не замислюючись про це, ми просто їх робимо. І цим інколи шматуємо своє серце, вбиваємо свою любов, своє кохання, а потім безмірно жалкуємо про свої втрати. А насправді ми втрачаємо самих себе. Та саме з нас і складається життя. Чого ж воно варте, коли ми самі зрушуємо свої небеса? Людям треба вчитись любові, та ніхто, крім них самих, їх цьому не навчить...
Вечоріло. Київ вже почав запалювати ліхтарі на вулицях. На жаль я не встиг показати Боженці з висоти Берковецької вежі, як вечірні вогні розкреслюють спляче місто світляними смугами, деякі з котрих уходять аж за обрій. Я ледь не відчув її присутність, її захоплений і жадібний до краси цього світу погляд, яким вона нагороджувала все навкруги. І в цю мить я зрозумів, що відтепер Боженка завжди буде поруч зі мною, що вона зайняла собою ту порожнечу серця, яку народило зрушене небо, що я тепер бачитиму світ і її очима...
Я подивився на ріг Труханового острова, туди, де стояв мій будинок, і дуже захотів зараз опинитись на своїй веранді, сісти в улюблену фотелю з однією з тих речей, які залишила перед від’їздом у шафі моя кохана, заплющити очі і, вдихаючи такий знайомий і такий потрібний мені запах, мовчки розмовляти з нею про все на світі. А ще і про те, що я збагнув нарешті таємницю кохання.
Мені до цього залишилось зовсім небагато, лише треба було скоріше дістатись додому та ще витримати співчуття Івана та Айї, котрі напевно вже знають про крушіння. Я набрав повні груди повітря, зітхнув глибоко і рушив на нову зустріч з моїм коханням. Я прямував у відблисках світляних очей зустрічних візниць і поруч зі мною крокувала невидима Боженка. Я йшов і серцем відчував, як вона радіє кожному такому відблиску, бо вони віддзеркалювали в моїх очах світло души, сповненої любов’ю.
І тут трапилось те, що я запам’ятав на все життя. Я вже перетинав Чорторий Венеційським містком, коли ледь не зіткнувся з літньою сивоволосою жінкою, яку зігнули до землі нелегкі роки життя. На мить я навіть подумав, що зустрів саму амстердамську відьму, і серце моє захололо від неясного передчуття. Але вона підвела на мене свої очі, а підіймала їх вона цілу вічність, і з них раптом бризнула на мене світла і ласкава посмішка. І щось нове від того несподіваного світла народилось в моїй душі. І двері моєї оселі відкривав вже інший Олесь Савчук, мудріший і чистіший.
І не встиг я зробити перший крок до передпокою, як раптом на мене поринув вітер знайомого запаху, задзвеніли найбажаніші у світі дзвіночки, і в моїх обіймах затріпотіло те, від чого я ледь не втратив розум.
- Олесику, коханий! Ти мій! Мій! Мій! – повертали мне до тями гарячі слова і жадібні ласки Боженки. – Я не можу без тебе. І мені так хотілось назад, сюди, до тебе, що я все зробила за один день і поїхала потягом, щоб скоріше тебе побачити, хай на годину, але все одно раніше...
- Ви розминулись на чверть години, - донеслись до мене через якесь затьмарення слова Айї.
- Твій спільник не відповідав, та ще й ця звістка про крушіння, - приєднався до неї й Іван, але я все ще був за межами розуму, хоча і знаходився у полоні найсолодших у світі губ.
Нарешті я розплющив очі і побачив небо. Всі його уламки вмить злетіли догори і з’єднались в ціле з щасливим дзвенінням. Яким же казковим це небо було в очах Боженки! Це було інше небо, бо крім щастя кохання я бачив у ньому і щастя любові. Я взяв Боженку за руку і повів її повз сяючих посмішками моїх друзів на веранду. І не потрібно було нам зараз жодних слів, бо все, що вирувало в цю мить в наших душах перетікало від одного до другого теплом рук, теплом поглядів, теплом сердець. І всі зорі всесвіту тягнули зараз до нас свої тоненькі сріблясті промінці.
- Бідний мій Олесику, ти мабуть стільки пережив сьогодні... – почала Боженка, але я обережно торкнувся пальцем її губ і не дав продовжити.
- Знаєш, кохана, я сьогодні збагнув дуже важливе для себе, - сказав я, коли дзвіночки її голосу відлетіли далеко до зірок. – В якому вимірі не жили б люди, кожний з них має створити свій власний вимір любові, і тоді його не обійде щастя.
- Але ж кожний розуміє любов по-своєму, - прошепотіла Боженка.
- Звичайно, можна прилаштуватись до любові, але вона, як і життя, одна. Як ти у мене, - і я ніжно пригорнув її до себе. – У кожного з нас є своє небо. І кожний з нас літає так високо, скільки йому дозволяє його власне небо. Та варто зробити лише крок, щоб відчути тепло Любові, щоб злетіти до павутиння зірок і зрозуміти справжнє багатство цього світу, маленькою часткою котрого є і твоя душа.
І начебто згоджуючись з моїми словами, в ту же мить почав свою нічну пісню наш товариш-цвіркун...
***
* Наглядниця – табло
** Видостав – телевізор
* Крушіння – катастрофа
* Нюшка – морда