Коли починається життя? На перший погляд досить легке питання на яке швидко знайде відповідь і дитина трирічного віку. Але з іншої сторони ніхто і не замислювався що для нього є життям. Для одних життя це радість, для інших любов, для третіх свобода, але є і категорія людей життям яких являються переживання, сльози, страждання і постійна наявність перешкод. Скажете: „Це загартовує людей”. Так, так. Загартовує. Звичайно загартовує, але тільки коли цих страждань є в міру. А уявіть собі що тільки Ви залагодили одну проблему як зразу виникає інша, ще складніша. І Ви стараєтесь вилізти із цього болота, але грузнете в ньому все глибше і глибше. Старання викарабкатись уже не допомагають і приходить час коли Ви складаєте руки і спокійно спускаєтесь на дно.
Про життя я Вам і розкажу історію, безпосереднім свідком якої я був (її учасники – мої друзі). З етичних міркувань усі імена я змінив, але події залишив реальними.
Моя історія про дівчину Анжеліку для якої життям виявилась любов. Впевнений що зараз Ви єхидно посміхаєтесь, але це правда. І не просто любов, а любов до, як вона тоді вважала, до свого принца, єдиного і неповторного, ніжного і веселого, красеня із чарівною усмішкою – Олександра. Ви собі і уявити не можете яка це була красива пара. Так, так, це не опечатка, була, і була дуже давно.
Почалося усе із випадкової зустрічі хлопця і дівчини на одному святкуванні, назву якого я не буду вказувати. Ну і зустрілись, познайомились, поговорили, а дальше уже робота серця. Пристрасть полонила їх душі і тіла, і це стало початком довгої , насиченої подіями історії.
Почну із самого початку. Стояв спекотній літній вечір. Атмосфера була перенасичена веселощами та гуляннями. Усі раділи та святкували. І в цю мить все і сталося. Вона, так саме вона, дівчина на ім'я Анжеліка, підійшла до нього. Запитаєте: „Навіщо?”. А тому що уже тоді закохалась. І як бачите закохалась дуже сильно, якщо вирішила зробити перший крок. Але не нам смертним засуджувати чи схвалювати цей вчинок. Що зроблено - те зроблено, а наслідок є наступним.
Перший крок був вдалим. Анжеліка і Олександр почали зустрічатись. Скільки романтики, скільки кохання, почуття переповнювали їх серця і виринали назовні наповнюючи усе навкруги ласкою, любов'ю, щирістю, ніжністю та радістю. Друзі які це бачили також раділи разом із ними, і повірте мені воно було того варте. Це неможливо передати словами, бо описати можна усе крім почуттів, а пишу я, як не дивно, про почуття. В їхніх відносинах ховалось щось неземне, невідоме простим людям, і мабуть щоб це зрозуміти потрібно бути Богом у прямому смислі цього слова. Хоч я і не Бог але в почуттях трохи розбираюсь, бо сам без тями закоханий в одну дівчину і уже досить давно. Запитаєте чи вона про це знає. Звичайно знає. Освідчувався їй пару-трійку раз, квіти дарував. Ну і що? А нічого. Не вірить вона мені. Каже що я для неї просто друг і більше нічого між нами не буде. А я жити без неї не можу, вдаю тільки що мені уже все однаково. Але це ж не зовсім так. Знали б тільки Ви як мені серце крається коли бачу як вона сьогодні цілує одного, через тиждень іншого. І повірте, тоді мені хочеться тільки напитись щоб не бачити і забути хоча б на кілька годин що люблю її. Я усе роблю щоб бути найближче до неї. На днях відказався від навчання в одному із престижних вузів Полтави, через те що це далеко від дому і бачити її я буду максимум три рази на рік. Їжджу сам на дискотеки щоб лишній раз зустрітись і побачити її усмішку, очі, волосся, губи. Вічно можна сидіти і спостерігати за її красою. Писати про це можна довго, бо коли пишеш про почуття то забуваєш про час. Але що я все про себе і про себе. Давайте повернемось до Анжеліки. Повірте в її історії сліз набагато більше як у моїй, бо вона була разом із коханим, а потім втратила його любов. Але до цього моменту ще досить далеко. І їхня історія сповнена щасливими хвилинами. До цього часу пам'ятаю ті пристрасні солодкі поцілунки. Так цілуватися могли тільки ті хто пізнав таємницю кохання. Це просто неповторно, шедевр. Їх поцілунок, звичайний поцілунок можна порівняти із промінням сонця, яке безжально сліпить очі, ледь-ледь виходячи за обриси піраміди Хеопса. А енергія, Ви б відчули який потік енергії виділяється коли вони разом, від неї точно може засвітитись Ейфелева вежа, а можливо і не одна. Про них не мені, а Шекспіру писати, бо Ромео і Джульєтті ще далеко до Анжеліки та Олександра.
Але після щастя завжди приходить нещастя, і ми нічого в цій ситуації не змінимо. Так природа розпорядилась і потрібно із цим змиритись. Все це наче вчора відбувалось. Полились перші сльози. Анжеліка уся заплакана прибігла до мене і разом із сльозами з душі виривала свою біль. Це була перша її сварка із коханим, причини якої я досі не знаю. Але серце моє і тоді відчувало що все буде добре, бо не може без сліду зникнути те що створене вищим світом, іншими силами, неземними, проти яких не може стати людина, а якщо і стане то зашкодить як маленька піщинка далекозорому океану. Знаю, Ви скажете що це все лірика, прості слова, і що життя набагато складніше. Так, складніше, але для чого тоді жити не маючи надії на щось краще, навіщо мріяти і знати що мрії не збуваються, навіщо жити якщо з часом помреш, навіщо тоді взагалі народжуватись. Потрібно завжди бути оптимістом, бо реальність, повірте, вбиває людей. Нехай і нематеріально, але в душі ти мертвий та крижаний, і нічого тебе не врятує крім надії, надії на краще. Недарма говорять що надія помирає останньою, це справді так. Коли життя висить на волосині то надія в душі ще палає, бореться за кожну секунду, кожен подих. Тому Анжеліці так і сказав: „Все буде добре”. І я ні на одну секунду в цьому не сумнівався, бо її розум кричав „Ні”, а серце благало „Так, повернись”. З давніх-давен люди знали що проти серця розум не устоїть, а навпаки стане покірним. Ще король Артур прокричав війську своєму фразу, яка стала легендою: „Зневажай ворога свого розумом, бо як серцем зненавидиш, то лють засліпить тебе і не вийдеш із бою ти живим”. Тож про що тут говорити. Все що стається на дорозі життя нашого, чи болісне, чи радісне, без жодного сумніву стається на краще. Переживеш сьогодні біль, а завтра радість прийде до тебе, і не просто радість, а нові щасливі миті. Бо в житті потрібна рівновага, і будьте певні вона існує. Не було ще людини яка в житті своєму більше втратила чим отримала. Якщо б так сталося то настав би світові кінець. Це тому що добро не може існувати без зла, а зло аналогічно без добра. Тому й існує рівновага добра і зла. Це мабуть ще дуже давно дві могутні сили уклали договір і поділили шефство над усіма діяннями порівну, щоб не ділити вічно владу між собою.
Таким життя було і в Анжеліки. Після щастя появлялися страждання, потім знову приходив час радісних днів. І таким життя було довший час. Ну щоб не збрехати місяців десь шість точно, а може і більше.
Ну що сказати, все було б добре якщо б так і було, але доля розпорядилася зовсім інакше. Ну чому заради кохання потрібно щось втрачати. Нехай усе б залишалося на своїх місцях. А то не знаєш ризикувати тобі чи ні. Яке рішення прийняти щоб нічого не втратити, а в кращому варіанті і отримати щось. Коли справа торкається кохання то не так уже й просто зробити вибір. Сказати „ТАК”, а може „НІ”? Від простого слова залежить подальше життя. І звідки знати що краще? Може сказати „НІ”? Тоді сумління загризе тебе. Не будеш ти спокійно жити. Думка тільки про одне крутитись в голові твоїй буде. Чому сказав я „НІ”, чому ж не крикнув „ТАК”. Тоді, мабуть, життя моє кращим би стало. А якщо скажеш „ТАК” і щось піде не по плану, тоді картати себе будеш, що вчасно ти не відказався, а згоду дав. Але як кажуть в народі „хто не ризикує, той не п'є шампанського”. Ще на першій зустрічі вони вирішили що будуть разом, думали що ніщо їх не розлучить, на щось уже мали надію. Якщо було б можна заглянути в майбутнє і знати що тебе чекає, тоді і вчинків дурних ніхто не робив би. Але з іншого погляду можна сказати що нецікавим таке життя буде. Уявити тільки собі: завжди знаєш що тебе чекає, жодних непередбачуваних обставин, ніяких несподіванок, життя згідно плану (якщо це можна назвати життям). Тому нехай все буде в таємниці, так цікавіше просто жити, можна навіть сказати що азартно. Але де там до азарту. Завжди лякає щось людей перед вибором, а особливо перед серйозним вибором від якого залежить твоє майбутнє, можливо і недалеке, але все ж одно – майбутнє. Тільки вслухатись у це слово. Воно, на перший погляд, таке просте, але скільки надії переносить у собі, сподівань, мрій, бажань… Не встигнеш і задуматись як воно прийде, і звичайно принесе із собою усю правду яка колись була прихована, усі обмани та зради викриє, й тоді не буде що уже сказати для виправдання свого, бо й так ніхто вже не повірить. Завжди треба думати що робиш, щоб пізніше не попасти в ситуацію виправдань і великої недовіри із сторони близьких людей. Це, для мене, найгірше що може бути. Тільки уявити, друзі тобі не довіряють, ти робишся ніким, оточуєш себе своїм світом, думками, розумінням, з людини перетворюєшся на…(не можу навіть слова підібрати).
Світ недовіри і оточив двох закоханих. Спочатку докори про зраду, потім про ставлення. З часом почали виникати питання і про існування кохання.
„ Чи любиш ти мене? ” – питала Анжеліка, а він, нічого не відповівши, завжди ішов геть, навіть не озирався, просто ішов і все.
Таке воно життя, але терпіти треба. У звичайної людини завжди одна дорога якою потрібно іти від народження і до самої смерті. Завжди іти вперед, назад уже вороття немає. Можна тільки згадати пропущений поворот кілька годин, днів, чи років назад. Згадати втрачену можливість змінити шлях, тобто поступити інакше, зробити не той вибір який зробив і який привів тебе до небуття.
Але такого повороту подій я сам не чекав. Одного вечора вона сказала мені: „Ми розійшлися”. І все, більше про Анжеліку і Олександра і мови не могло бути. Як єдине ціле вони уже не існували. Мабуть їх шлях підійшов до перехрестя і вони дальше не змогли обрати одну дорогу, а пішли різними. А що? Так сталося і судити нікого. Не вберегли дар кохання, загубили його, а може і ненароком викинули, щоб позбутися важкої ніші. Можливо на чиїсь очі зараз накотились сльози, хтось уявив себе в даній ситуації, а дехто просто задумався. А нема чого плакати і про що думати, а хоча сльози виводять біль. Якщо важко на душі тоді плачте, ридайте без упину, гірше уже не буде.
Ось так легко зруйнувати те що довго будувалось. Стіни їхніх стосунків розсипались на маленькі цеглини які розкидані по великому полю життя. Не знаю чи можна уже їх зібрати, знову відновити будинок щастя. Я вважаю що це нереально, але якщо комусь вдасться, то я буду тільки радий.
Цікава історія звичайно, немає що більше і сказати. Життя складна штука, але жити треба. Якщо добре подумати то не так уже усе й погано. Ти живеш, дихаєш, думаєш, і на кінець любиш, а якщо пощастить то і тебе люблять.