В РИТМІ ЖИТТЯ.
(ПРОСТА ІСТОРІЯ).
І. Террі.
Місто любило її. Огортало туманом і мрякою, коли вона щоденно о восьмій рано вилітала зі свого академіку на зупинку. Там чекала на таксівку до університету, де працювала старшим викладачем на кафедрі суспільних наук. Вона була дивна, ця Террі, як вона підписувалась у віртуалі, це дівчисько з великими і цікавими очима кольору розтопленої карамелі. А очі теж були незвичайні: дивились на світ по-дитячому просто і наївно, але доволі часто в них жила столітня печаль, та, що її називають «життєвий досвід». Террі носила все своє не тільки в голові, а й наплічнику. Ось саме зараз вона його відкриває, аби дістати гаманець. Давайте подивимось, що там? Гаманець-портмоне із купою візитівок і знижкових карток і з дещицею грошенят. Мобілка. Фотоапарат про всяк випадок. Записник. Флешка. Ручки, олівець, маркер у пенальчику. Ключі з брелоком у вигляді мами Ельфи. Папка з роздруком лекції на сьогодні. Паперові хустинки. Вологі серветки. Горішки. Террі любить гризти їх дорогою. Сьогодні був арахіс. Якісь папірці невідомого призначення.
Ось вона сідає на своє місце біля вікна і вмикає маленький мпЗ з авдіокнигою. Так приємно чути у вухах оксамитовий баритон, що запрошує піти невідомими світами, туди, ген за край свідомости і відчуття. Вона за порадою Кастанеди носить своє життя в наплічнику, а тому завжди готова до смерти чи то великого переходу.
2. Джордж.
В цю мить, коли Террі була поза цим світом, Джордж так само вилетів з дому, своєї маленької кімнатки, що її винаймав за скромні гроші в міському районі, званому Червоноперспективним (зрештою, його місто дуже полюбляло цей колір і тулило його мало не до всіх вулиць, площ і проспектів), промчав до метро і зник у його нетрях. Йому також в центр, так само до універу. Все схоже, тільки у нього сесія, в голові – жодної гадки про екзамен, знає лише назву предмета і приблизно – ім’я та по-батькові викладачки. Їде і мріє, аби та викладачка була трохи схожа на неї, на Террі, Терезку… Ось він заходить до авдиторії, а за кафедрою – вона, маленьке створіння, яку він так прагне захистити від світу. З нею він почувається сильним, впевненим і досвідченим чоловіком, трохи батьком, трохи рицарем, трохи пілігримом до святих місць, трохи дослідником, трохи – творцем, чи як прийнято зараз – creator’ом. Бо разом з Боженькою, батьками та світом він створив це диво – Терезку. Він створив її посмішку, що призначена виключно для нього, навчив її ручки злітати у танці і засинати в його долонях, він настроїв її серце під своє у найдосконалішій гармонії. Він – художник, що змішав карамель для її очей, кармін для уст і сніжну ніжність для личка. Він – композитор, що написав для її срібного сопрано найкращу партію. Але виконавець може внести свої акценти у твір, правда?
3. Разом. Тріщина.
П’ять годин. Це мало? Для будівників, для підготовки весілля, для побудови дому, для написання твору… Це багато? Для неї – нестерпно, поки їде до його міста, котре має стати і її. Знайомий шлях, вивчені навіть дерева за вікном. До болю багато. Плететься шалик і сплітаються думки навколо люблених чорних очей, замикаються в коло спогади і руки, як то має бути ось зараз при зустрічі. Як має бути? Що він скаже? Краще – аби нічого. Просто закрив її від цього двірця, людей і світу. Замкнув у просторі своїх долонь і нічого не питав.
Летить! Легенько, як уві сні дитиною відривається від землі і ширяє там, високо, де сонце сходить, де народжується радість, де зачинається все… І листочком опускається в його долоні. Теорему розв’язано, ключ у замку, код доступу підібрано, магнітна стрілка на північ – разом.
Розчиняється, плине, вмирає і народжується знову. Оголена суть на вістрі меча. Кохає! Як малює. Сильно, впевнено. Три удари по полотні мастихіном. Раз – зближення, напруження, блискавка! Два – злиття, два кольори у морській воді – її малюють синьо і зелено. Три – вибух! Вогненним розчерком на півнеба, її нема, її світ розірвано, як завісу в храмі, її не існує, вона у владі нової себе. Її накриває гарячим і солоним з головою. Він одним мазком змішав всі відтінки у її палітрі.
Година потому. Захоплено щаслива. Але щось дисгармонує, фальшивить у цій симфонії. Кому, як не їй відчути фальш, стільки раз бо вправляла штивність у співі! Що? Дзенькіт телефону, ніби з потойбіччя. Машинально – повідомлення. Дивне. Подяка, екстатично –захоплена. На що так можна зреагувати? Вихідні. Тільки номер. Без імені. Але і так ясно, що до дівчини. Той самий піднесений екстаз. Спільні спогади. Жаль. Теж до біса спільні! А їй він такого не писав ніколи! Та і не казав. Навіть після… А бодай же! А шляк би ся… А всіх би їх! Вчасно зупинилась. Тільки прокльонів не вистачало в його чи нашім? Домі. Чи він стоїть? Хіба не видно тріщину на стелі і стінах? А він спить. Най спить. Вона знає, що робити.
ІІІ Перехід або квиток в один кінець.
Це колись мусіло статись. Не вона перша, не буде й останньою. Зустріти б прадавню Євцю, що зі змієм теревенила, тай повидирати останні патли! За віщо вона має платити? Ще чого! Все життя тільки те й робила, що платила по чужих рахунках. Утримувала на собі всіх тих нікчем, що плакали в її камізельку , дзвонили, приходили, уривали їй життя по кавалку… Рвали. Рвали, шматували її душу і тіло. Вона прийшла в цей світ зґвалтована ним. І залишена на узбіччі. Попри все – вижила. Зализала рани і не виношувала помсти. Хотіла носити дитину. Від нього, Джорджа. Це заборонене бажання? Ні, виявляється зовсім ні. Бо хтось також цього хотів і хоче, тварюка, зараз. Вона піймала себе на думці, як саме назвала незнайому \ пізнану дівчину. Дуже давно навіть подумки вона не лаялась. І не палила. Наразі зробила і перше, і друге. Смальта вкладалась у вітраж дій. Все можна пробачити. Зраду – ні. Якби просто був секс без зобов’язань – будь-ласка. Як суспільник, психолог, зрештою – дівчина – зрозуміє. І закриє очі. А коли лишились спільні думки, спогади… зрада серця, не тіла… Вона теж закриє очі. Їй.
Жереб кинуто, Рубікон перейдено. Вовчиці заступили її територію. Вона піде по сліду.
Дзвінок. Нікіта – давній друг ще з клубу історичної реконструкції. Скільки не бачились? Чи згадає?
- Слухаю. Хто це?
- Нікіта, це Террі.
- Хто?
- Ну, Смаонте. Мольфарка . (назвалась ігровим іменем). Зі «Срібного вовка».
- А-а! Ого! Класно! Ти де?
- В Києві. Ти на місці?
- Так. Маєш час?
- Нікіта, ти мені потрібен. Як спец.
- О-о.. А я вже подумав, як чоловік…
- Ну, це вже як піде… Ти в майстерні?
- А де ще бути? Дорогу пам’ятаєш?
- Звісно.
- Може, тебе зустріти?
- Не треба. Блудити не буду.
- Файно, чекатиму.
Через годину Террі вже сиділа у старезному фотелі і пила свою улюблену каву. Нікіта не забув її смаків.
- А сам чого не п’єш?
- Та, не хочеться.
- Не бійся, я не на роботі. (знала, як її боялись за вміння намастрячити чогось такого, що якщо мучитимешся шлунком – вважай, пощастило).
- Чого до Києва занесло? Ти його полюбила?
- Ні!!! І ніколи цьому не бути! (війну цьому місту Террі оголосила ще в дитинстві і нелюбов ця була тривала і взаємна).
- Тоді що?
- Потрібна кольчуга і арбалет.
- На гру їдеш?
- Майже.
- Яка кольчуга?
- Легенька, щоб по місту бігати.
- Добре, зачекай.
За десять хвилин прочулись кроки.
- Ось, маєш.
- Ой! Террі не вірила собі. Та сама!
- Ага. Зберіг. Думав, може, ти прийдеш. Однак більше ні на кого не налізе.
- Дякую! Я знову – Жанна!
- А я – Жан де Метц. Ось і арбалет. Чохол давати?
- Ти не зрозумів. Мені потрібен бойовий.
- Бо-йой-вий? Нащо?
- Не задавай дурних питань. Я знаю, у тебе є.
Нікіта був ковалем. Як то кажуть, від Бога. І мав він не тільки арбалет.
- Не переймайся, відповідальність беру на себе. Давай! Голос Террі зірвався. Нікіта знав, що це за нотки.
- Добре, добре. Не кричи. Голос зірвеш. Треба, то треба. Але якщо лягаві…
- Нічого вони не знайдуть! Я тебе не видам.
Нікіти довго не було. Террі допила каву і ходила по кімнаті, машинально щось наспівуючи.
- Ось він. Це був стальний арбалет, пристосований для ручного спуску.
- Але ти пам’ятаєш, що далі ніж на 500 метрів стріла не долетить?
- Так, звісно. Мені більше і не треба.
Террі надягла шкіряний кептар і кольчугу. Нікіта допоміг зачохлити арбалет і пристосувати сагайдак з болтами.
- Йди, Смаонте. Най береже тебе Одін!
- І тебе, Смаріель!
Террі впевнено йшла вулицями. На неї не звертали уваги. Чи мало неформалів вештаються містом у чорних плащах і з чудернацькими сумками? Вона не поспішала. Йшла просто до червоного корпусу. Знала, де має бути потрібна їй людина. Вечоріло і біля універу вже не юрмилося. Террі зайняла позицію в ялинках, тепер – чекати. Скоро закінчаться останні пари. Вона має пройти тут. Дарма, що її імено, як останньої з царської фамілії, це також знак. Вона повторить долю своєї відомої тезки через століття.
… Вовчиця чекає. Ось вже чутно дихання здобичі. Ще нема відлуння страху. Це добре. Вона навіть не встигне злякатись. Холодні руки, холодне серце…
Йде, не поспішає, і косичка погойдується з фєнєчками. Вона – гіпі? Сама колись такою була і любила квіти. Які? Троянди. Жовтогарячі, вогняні троянди. Джордж завжди дарував їй троянди. А може, також їй? І може, такі самі?
Вітер погойдує руде волосся. Руда. Як троянда. Террі любила троянди.
Не кваплячись кладе болт у ложе. Так, тепер натягнути тятиву, трохи ще… Закріпила за «горіх». Є. Ціль. Ось вона. Руда потилиця з косичкою.
… Смаонте, сестричка! Стріляй! (Голос Нікіти в серці). Відходь, не встигнеш перезарядити!
Треба встигнути. Треба. Ш-ш-ш-шенк!
Болт просвистів у повітрі. Це було легко. Вона не розучилась стріляти.
Террі не бігла. Навіщо привертати увагу? Вийшла до річкового вокзалу, спустилась сходами до Дніпра. Востаннє погладила арбалет. Шкода. Смаріель рік його робив. Нічого. Але тепер вже нічиї руки його не торкнуться.
Таксівка на Бориспіль. Скоро її літак. По дорозі – перукарня. Найкоротше обрізала волосся. Однак вже ніхто не пеститиме. Пофарбувалась на чорно. Тепер все життя його носитиме. Реєстрація, паспорт, Шенгенка.
Монастирський дзвін зранку сповістив навколишні села, що ще одна душа вмерла для світу. В каплиці сестер кармеліток у гірському монастирі в польських Татрах молоденька послушниця отримує монарше вбрання і нове імено. Віднині її зватимуть – сестра Марія Долороса від Хреста. Це її шлях скорботи і покаяння. Хресна мука до смерти на цім і на тим світі, бо з ним вона і там не зустрінеться.
Сірий дощ оповив гори. І крізь пітьму листопадової ночі проривається плач дзвону. По чотирьох роках життя в праці і молитві померла сестра Марія Долороса від Хреста. Померла тихо, ніби згасла свічка у ніч на Всіх Святих .
Епілог.
«Терезка, навіщо ти це зробила?» Він намагається наблизитись. Та їх ділить невидима прірва. Вона не бачить, проте відчуває, ХТО ця прозора постать.
- Джордж?
- Так, це я.
- Як ти тут? Я – вбивця, я в пеклі, ти не можеш мене бачити.
- Ні, ти в Чистилищі, але мене послано по тебе. Я прийшов по тебе, Террі.
- Як? Ким?
- Ти сама знаєш, ким. Він – милосердний. Він пробачив тобі, бо я пробачив. І послав мене за тобою, щоби ми були разом. Ти думаєш, що молитвами, трудами і постом заслужила на це? Ні!!! Тільки тому, що ти кохала. А любов сильніша за смерть.
- А…. вона? Де вона?
- Не бійся, ТАМ всім місця вистачить. Вона також просила Його за тебе, як і я. Вона не тримає на тебе зла, як і ти. Я люблю вас обох. І нашу дитинку – теж. Вона так і не народилась, але тут ти її побачиш.
І разом:
- Я люблю тебе…
Я ЛЮБЛЮ. ТЕБЕ.
P.S. Из протокола:
«При проведении ремонтных работ причала водолазами был обнаружен предмет, напоминающий стальной лук. Сильно проржавевший. Специалисты определили дату изготовления – 2000 год по образцам немецких арбалетов конца 14 века. Предположительно, из него в марте 2008 была убита девушка возле университета. Дело за недостаточностью улик закрыть. Арбалет передать в музей».