По весні розквітли маки, прямо при долині,
Шовковистий холод пелюсток тендітних,
Атласні на дотик, так тремтять на вітрі ніжно-полохливі.
Чорне горе, із за долу, сипле сараною наркоманське-браття,
Наче упирята, присмоктались міцно до стебла тонкого.
Маки протестують і кидають виклик:
«Упивайтесь соком і варіте зілля із сухого стебла,
Та у мандри вічні, може й потойбічні,
В наркоманський вирій, все те боком вийде!»
За таке глумління пекло їм на світі, а на тому й більше,
Отак і дуріють, мусять погибати бісові дитята.
Сидить батько на могилі, мати в степу плаче,
Проклинають маків-квітку від ранку й до ночі.
Не спинила весна рання розправи людської,
Тянуть коси в маків поле, лаються, плюються,
Здорово старались, сліду незосталось, а вітер сумує.
Кривавими сльозами на зелених луках квіти повлягались.
Просто неба в’януть, в’януть і марніють від людських діяній,
Постраждали бідолахи від лихої, лукавої слави.
В степу край дороги, росте чорнобровий собі одиноко,
Головоньку червоно-рожеву хилить аж до долу, та в неба питає,
Стеблом гнучким, красним цвітом нащо розцвітаю?