Вдихаю на повні груди пахощі рідної домівки. Тут і чебрець, і м'ята, ще й любистком пахне в наших сінцях. А назустріч мати: – Приїхав, – радіє. – А я вже й не сподівалась, – обіймає. Заходим у хату. – Сідай. Голодний мабуть, – клопочеться. – Пішки йшов, еге ж?
– Та так. Полями, житами. Не зчувся, як і дома, – сміюсь.
А на столі свіжі духм'яні пиріжки. Сідаю до столу. Заходить батько: – Явивсь! – сміється. – А я вже думаю, де його носить?
Легко й радісно в батьковій хаті. Уплітаю пиріжок з капустою. – Оце пиріжок! Не те, що в нашій студенскій. Буфетчиця – отака! – розводжу руками. – А пиріжок з макове зерня. Кинув у рот, облизнувся і ніякого тобі наїдку. А ви тут, як без мене? Батько якось насторожено, з-під лоба глянув.
– Та нічого...-мати у відповідь. – Живем...
Дивлюсь на матір. Вона чомусь опускає очі. Оглядаюсь на батька. Щось приховують. – Тут одні нещастя, – зітхає мати. – Нас, слава Богу, поки що обминають. А інших... того трактор переїхав, той від горілки згорів. А от Марійка... Ти не чув хіба?
– Яка Марійка? – перепитую тихо.
– Твоя, яка ж іще.
– Так уже й моя, – буркнув вдавано байдуже, а душа аж кричить. – Заміжня жінка, може вже й мати. Я тут до чого? – знизую плечима.
– Та... – почала мати й замовкла на півслові. – Жаль. Гарна жінка була. А що вже душа – золото не людина.
– Чому була? Куди поділась хіба?
– Спитай батька, він може краще знає, – витирає хвартушком очі.
Тривожно глянув на батька.
– Немає вже, – понуро кинув той.
– Як? – не тямлю себе.
– З світу зжили.
– Хто? – вигукую я і сам лякаюсь свого голосу.
– Хто-хто, – хмуриться батько. – Нікому хіба, – встав і пішов з хати.
– Килина, кому ж іще...
Наша хата відразу посіріла, аж наче від стін холодком війнуло.
– Ще на тому тижні, – чується десь здалеку материн голос, – зустріла її коло крамниці. Здрастуйте, каже, тьотю. Давайте підсоблю, – відібрала вузлика. Пішли рядом. Мовчимо. Я вже чула, що не клеїться в них, що поїхав чоловік її кудись. – Прощавайте, тьотю, зітхнула, може вже й не побачимось більш.
– Що ти, Бог з тобою, доню.
– Все може бути... Чує моє серце.
Я довго дивилась їй вслід...
Мати говорила щось і далі, але голос її все даленів і даленів. Ось я вже зовсім не чую його...
...З чого ж воно почалося? Чи не з тої зими?
Голова сільради зустрів мене прямо на вулиці: – Пообідав?
– Ні, йду тільки.
– Нічого, потім пообідаєш. А зараз підеш з оцим чоловіком.
– Куди? питаю, оглянувши миршавого чоловічка з ріденькими рудими вусиками.
– Він скаже.
– Пішли, – буркнув миршавий.
Руді вусики крокують першими, я слідом плетусь. Вузенька стежечка по-під хутором, оступишся – потонеш в снігах. Назустріч Марійка, з нею ще кілька дівчат. На обід ідуть. Збочити б, та ба! Куди в такі сніги. Та й пізно вже, засміють дівчата. Заєць, мов, а не парубок. Марійка щось говорить, сміється, й подруги сміються.
– Іван, хай ти сказишся! Так наснився, так наснився, – заходиться вона від реготу. – Ха-Ха! Ну, глянь на мене! Чого наїжачивсь?
Підіймаю голову. – Подушку мала б перевернути, – радить котрась з подруг, – мало б і йому наснитись. Ха-ха! – регочуться всі троє. Нарешті розминаємось.
– Гарячі у вас дівчата! – оглянувшись, говорить мій супутник. – І гарні, особливо ота, що загравала. Дивись, не зівай. Така всьому навчить. Ех, попадись вона мені хоч на ніч.
Минаєм двір, другий, третій. Куди він веде? П'ятий двір минули. А-а! – догадуюсь, помітивши канти на штанях, – це з міліції. Самогонку трусити йдем. Оце мені халепа. – Тут ось і самогонщик живе. Але ні, минаємо. Зліва, вбік трохи, під самим лісом ще один двір. Звертаємо туди. – До Кікімори! – вирвалось ненароком у мене. Слідчий оглянувся, звів брови, але промовчав.
Висока дощана огорожа, фарбовані ворота. Собака тут є? – смикає клямку.
– Була, але мабуть пішла кудись.
– Хто? – оглянувся слідчий.
– Баба Килина. Ви ж до неї? То коли собаки не чути, то й баби немає. Вони разом з бабою ходять. Риженька, на цуценя схожа.
– Відьма, мать її... – вилаявся слідчий. Заходим у двір. – Чорт-ма, кажеш, баби? Сіпни защіпку.
Я сіпнув: – Засунуто, – кажу.
Слідчий сердито сплюнув, дістав «Біломор». – Вона що, не тримає нічого?
Я мовчу. Біс її там знає. Мені ось їсти хочеться...
– Доки ж відьму стару чекати будемо? Її чорти до вечора десь носитимуть. Підняв руку, лапнув під стріхою. – Ключ тут десь має бути. Ага, ось він!
Гримить засув: – Заходь, – пропускає мене.
В хаті морок. Вікна чомусь зачинені. – Відчини вікна. Як у погребі! – кинув, роздягаючись.
Повертаюсь знадвору. – А тепер сідай, он там, і сиди.
Сідаю коло столу. Оглядаюсь. Не роскішно, але й не бідно. Не те, що в нас. Грошики в бабусі, схоже, водяться...
– Почнем? – засукує рукава слідчий. Заглянув у шафу. – Глянь, яка модниця! А смушків скільки! Де ж собака зарита, де?
Ліжко було покрите дорогою ковдрою, зверху ціла гора вишитих хрестиками подушок. Слідчий смикнув за краєчок ковдри – все змішалось в одну велику купу. Заглянув під ліжко. Встав, обтрушуючи коліна. – Звідки знаєш, що Кікімора? – до мене раптом.
– То ж виколка на руці «Кікі». А далі шрам, окропом ошпарено наче. Ми й пристали якось, коло крамниці діло було. Баба на підпитку якраз. Що те, мовляв, значить? Як розсердилась стара, пороблю, пороблю, кричить. Ну, ми й добавили: мора. Вийшло Кікімора.
– Догадливі, – похвалив слідчий. – То в неї прізвисько таке. З тюрми принесла. Ще й конспіратор. Хрен собачий знайдеш тут щось!
– А що ви шукаєте? – цікавлюсь.
– Дурний, чи прикидаєшся? – глянув з-під лоба.
– Догадуюсь...
– Ото ж... – буркнув і пішов у другу кімнату. В селі у нас хатинами їх називали. Взимку там не палили, бо нічим було гаразд, жили лише влітку. «Ах, от воно що, струмент шукає», – дійшло мені нарешті.
...Водився за бабою смертний гріх, чи як би його й назвати.
Жінки, що не вбереглись, і навіть дівчата, що вскочили в халепу, нищечком, бо тоді в лікарні заборонялось, прокрадались до її хати. Напідпитку якось, хвасталась стара своїм ремеслом і показувала навіть кільком молодицям свій диявольський струмент. «Прости мою душу грішну, – хрестилась одна з них, розповідаючи потім. – Дві гострі скалочки, – похитала головою, – замотані в брудну ганчірку й ховає їх в крайньому від стіни звпічку. Як тільки ми, грішні, ще по цій землі ходимо».
Одна баба бачила – всі в селі знають. І я навіть. Сидять, бувало, жінки, полуднують. Де не візьмись Кікімора. – Здоровенькі, молодиці, будьте! А сама так і їсть очима кожну. Обличчя зморщене, наче печена груша, зісохлось. Скільки їй років – ніхто не знав. – Щось бліда, доню, дуже, – каркає до котроїсь. – Ой, бліда...
Жінки відводять погляд. Але відводь не відводь,а хату під лісом майже ніхто не минав. Доля жіноча така. – При здоров'ї, гм... Всі при здоров'ї, – зітхає. – Дай Бог, дай Бог. Але коли що, не дай Бог чого, то не барись. Сама знаєш, – каркає, незрозуміло до кого. – Пішли, Жучка! – зникають обидві, непомітно, як і появились. Довго ще мовчать жінки. Могильним холодком дихнуло на них.
– Дещо є! – радо озивається слідчий з хатини. Виходить з банкою в руках, ставить на стіл. – Понюхай!
Я нахиляю банку до себе. На дні якась бура рідина. Обережно, як учили в школі, нюхаю. – Здається, камфора.
– Відпоює, стерва! – постояв серед хати, оглянувся. – Так, – мовив багатозначно. Потираючи руки, пішов до печі. До запічка тепер рукою подати. «Сказать, чи ні? – вагаюсь я. – Зараз, зараз струмент у руках буде!» Але ні. Запічка слідчий не помічає. – Так от, чортова кукла, де ж вона ховає? Так і підем ні з чим. Знову повернувся до печі.
Запічки опинились перед його носом. Оглянув для чогось свої брудні руки й засунув праву майже по саме плече. «Готуйся, бабо. Взнаєш, де раки зимують, – подумав я. Хоч тобі й не звикать».
Посипався різний мотлох, пір'я, якісь вузлики. Слідчий чхнув, потім ще й вилаявся. Перемацав, що валялось на долівці, взяв деркача, підмів усе до печі. «Акуратний! – посміхнувся я. – Ще один запічок, чого стовбичиш, телепень?»
Раптом рипнули сінешні двері: на порозі баба. Зиркнула на стіл, оглянулась. Ніби ненароком глянула на запічки. «Там таки, – подумав я. Он вона аж повеселішала».
– Що знайшли? – єхидно посміхнулась. Їй ніхто не відповів. Слідчий всівся писати протокола, я сидів ні в сих, ні в тих. – Лишенько моє, – глузує баба, – а замазюкались як! Піджачок, кажись, казенний. А ви його... А новий... Будем дуть, як дадуть.
– Читай! – підсунув протокола. Я пробіг очима текст. Літери криві, кланяються на всі боки, помилки. – Підпиши!
Я підписую. – Громадянко! – суворо мовив. – Підпишіть!
Баба мовчки взяла ручку. Перед моїми очима: «Кікі» й бурий шрам. Ставить якусь карлючку. – Обшибочка вийшла, начальничок. Прокол, – просичала. – А тепер... геть з моєї хати! Чуєте?
– Не шуми, бабо! – червоніє слідчий. – Випустили тебе, а жаль. Ти знову за своє. Ну, дивись! Доберусь я до тебе. Я тобі враз роги викручу!
Одні лише слова. Так ніхто до неї й не добрався. Скількох звела на той світ, скількох покалічила один Бог знає...
...Відчуваю, душно мені в рідній хаті. Ой, душно! Спішу на повітря. На вулику, в холодку біля колодязя, сидить батько, курить. Сідаю поруч. – Дайте й мені.
– Зайве це, – буркнув. – Та про мене... – махнув рукою.
«Біломор» лежить поряд на вулику. Дістаю цигарку, довго розминаю.Тютюн висипався геть на коліна. – Треба було ще тоді її, курву!
– Що? – перепитує батько. – А-а-а! – догадався.
Пахне молоде листя, гудуть бджоли, співають пташки. Світ живе своїми одвічними клопотами. – Даремно. Святе місце не буває пустим. Так що виходу тут... Куди не кинь, всюди клин. Життя таке, будь воно прокляте...
...Крутою стежкою спускаюсь до річки. Бреду берегом. Ось і Марійчин город, понад річкою прослався. Щириця, лобода, наче ліс. «А ходи но сюди, хлопче, не бійся! – вчувається мені. – Цей школьник, вже бачу ой-ой-ой! – регочеться. – Легше, легше, який меткий! З тобою, бачу, не зівай...»
...Шумлять очерети. Обізвався деркач. Я й справді перестав її боятись. Куди не йду, що не роблю, а вечір на думці. А з ним і вона, моя Марійка... – Задушу! Щоб нікому, ніде, ніколи! – гаряче шепоче вона. І радощі і сльози. Літо як сон. – Їдеш таки? – сумно так до мене, покриваючи гарячими поцілунками лоб, очі, щоки... – Пропаду без тебе, – відчувала ніби. – Ось побачиш, пропаду. Поїдеш і квит.
– Марійко!
– О-о-о! – відгукуються очерети.